Поміж небом і водою

Коли Синь і Вир знов з’єднають серця,
Засвітяться в темряві ночі коханням,
Розтане бар’єр між світами життя,
Початком історії стане прощання.

«Не підійматися на поверхню, не дивитися на небо і ніколи, ніколи не говорити до людей» — ці слова Злата знала завжди. Хоч вони і часто звучали в її вухах, вона так до кінця і не розуміла їх сенс. Яке воно, те небо? І чому люди такі небезпечні?
Злата плавала в глибинах озера, насолоджуючись спокоєм, яким обгортала її вода. Світ навколо був прозорим та захищеним, кожен день походив на попередній, а суворі правила лишались незмінними. На чолі озерного народу стояв Тріумвірат: вони берегли підводний світ та підтримували магічний бар’єр, який приховував життя на дні озера від людських очей.
Серед чарівних вогників живих водоростей кожен рух утворював бурштинові бульбашки, які підіймались на поверхню. Їм дозволялось піднятись та побачити небо, а Златі — ні. Вона сумно провела їх поглядом та задивилась угору. Крізь товщу води виднілося нічне небо, таке близьке, й водночас недосяжне. Поверхня озера, ніби невидима стіна, відділяла Злату від того, чого вона так прагнула.
— Чого ти тут зависла? — пролунав голос позаду. Злата обернулась. До неї підпливав Веремій — найстарший та найсуворіший член Тріумвірату. Він відповідав за ритуали та молитви, які підкріплювали захисний бар’єр. Його очі були кольору самого озера та ніби нагадували, що всі вони — частини єдиного цілого підводного світу. Водяни.
— Нічого, просто задумалась, — відповіла Злата, намагаючись приховати своє хвилювання.
— Останнім часом ти часто задумуєшся.
Злата лише знизала плечима.
— Не бреши мені. Я знаю, що ти хочеш піднятися на поверхню та побачити небо. Я втомився повторювати, як це небезпечно. Ти ж розумна дівчинка, ти не ризикуватимеш безпекою всього народу?
Веремій тримав перед собою руки, складені трикутником, а його плащ, зітканий зі сріблястих водоростей, повільно колихався у воді.
— Я лише хочу знати більше, що в цьому поганого?
— Правила існують не просто так. Ми мусимо дотримуватись традицій, щоб захистити наш народ, — Веремій нахмурив брови. — Люди жорстокі. Якщо ми не збережемо межу, вони нас знищать.
Серце Злати затупотіло.
— Ти хвилюєшся через пророцтво?
Веремій не відповів, але його погляд був таким твердим, що Злата зрозуміла: це було більше, ніж забобон. Веремій не просто вірив у пророцтво, для нього був лише один можливий результат: якщо зникне бар’єр — водянам не жити.
— Не наближайся до поверхні, — кинув він і поплив геть.
— Я буду обережна, — прошепотіла вона йому в слід. Злата вже знала: цього разу вона не зупиниться.
Вичекавши деякий час, Злата поплила вгору: вона наблизилась до поверхні настільки, що побачила сяйні крапочки у небі та почула дивний незнаний раніше гул. Вона милувалась нічним небом лише хвильку, але потім, злякавшись, повернулась назад, до рідного підводного містечка. Емоції наповнили її до країв, а жага дізнатись більше лише зростала.
***
Злата прокинулась у своєму будиночку з прозорих мушель, серед давно знайомих м’яких водоростей, коли слабке світло лише трохи пробивалося крізь товщу води. Щоночі їй снився той самий сон: вона пливе на світло, вода теплішає, поверхня все наближається… Але щоразу, коли вона мала перетнути межу, Злата прокидалась.
Вона не розуміла, чому їй так кортіло поглянути на небо, доторкнутися до тієї невідомості, яка манила її кожного разу, коли у сні вона підіймалася до поверхні.
Тож, Злата остаточно переконала себе в тому, що не станеться нічого поганого, якщо вона все ж таки визирне на поверхню. Вночі, коли безпечно. Лише на хвильку. Тільки погляне і одразу ж повернеться.
Дочекавшись, поки всі озерні мешканці підуть спати, і не буде кому її зупинити, Злата випливла зі свого помешкання та щодуху погребла до поверхні. Вона рухалась швидко й тихо, ніби тінь. Це була перша та, можливо, єдина в її житті пригода. Серце билося шалено та прискорювалось, коли вода ставала прозорішою, бо Злата наближалась до межі.
Нарешті, вона досягла того місця, де за кількома сантиметрами води виднілося небо. Коли Злата виринула на поверхню, її охопив панічний страх. Вода, що заповнювала її легені, стала важкою і холодною. Вона кашляла, намагаючись виплюнути рідину, і відчувала, як її горло стискається. Нарешті, виплюнувши всю воду, вона вдихнула свіже повітря, яке наповнило її легені киснем та відчуттям дивної свободи. Піднявши голову, їй відкрилося небо в усій красі: безкрайній темно-синій обрій, усіяний дрібними зірками та прикрашений яскравим диском місяця. А коли перевела погляд на берег, Злата побачила його. І застигла.
На березі стояла людина. Хлопець. Він був високий, із засмаглою шкірою та русявим волоссям. Зовсім не схожий на тих білявих, напівпрозорих озерних хлопців, що жили в її світі. Злата злякалась та вже збиралася пірнути під воду, коли почула голос:
— Гей! В тебе там все добре?
До неї зверталась людина. «Ніколи не говорити до людей» — прогримів голос у голові.
— Ти не боїшся плавати тут вночі сама? — озвався хлопець.
Це привернуло її увагу, та інтерес переміг страх.
— Чого мені боятись? — відповіла Злата, дивуючись дзвінкому звуку власного голосу.
— Там дуже глибоко, — знизав плечима він. — Хтозна, що ховається на дні.
Злата пирснула. Вона не знала, що сказати, і вже не дивилася на небо, а лише розглядала його лице.
— Я Іван, а тебе як звати?
— Злата.
— То чому ти тут, Злато?
— Я лише хотіла поглянути на небо.
— Я теж, — усміхнувся хлопець. — А що, з води воно має кращий вигляд?
Вона не відповіла. Чому їй постійно повторювали, що на поверхні небезпечно? Тут було чудово. І цей хлопець зовсім не здавався їй ворожим.
— А що ти тут робиш? — спитала Злата.
— Фотографую, — він кивнув у бік, де на піску стояв штатив із камерою. — Сьогодні видно метеоритний дощ.
— Що таке метеоритний дощ?
— Ну, коли метеорити пролітають близько до Землі та згорають в атмосфері. Гарне видовище. Невже ти не чула?
— Ні, — Злата подивилась вгору та побачила, як небо прорізала яскрава смужка й одразу зникла. Нічого красивішого вона в житті не бачила.
— Може, вийдеш з води? Вона ж крижана.
— Я не можу.
Вона не була певна, що станеться, якщо вона спробує вийти з води. Вона чула старі історії про те, як хтось зі сміливців наближався до поверхні, але ніхто навіть не припускав можливості вийти на берег.
— Тобі потрібна допомога? Ти поранилась?
Вона похитала головою.
— В мене є сухий одяг, — сказав він. — Якщо соромишся, я можу відвернутися.
Злата усміхнулась. Він здавався їй дуже милим. Всі вдома спатимуть ще кілька годин. Чому б не спробувати, якщо вона вже тут? Всі правила вже порушено, тож їй нема чого втрачати.
— Я покладу одяг тут, — сказав він та відійшов на кілька кроків, відвернувшись обличчям до лісу. — Ось, я не дивлюсь!
Злата вагалась, поглядаючи на сухий одяг, що він залишив на піску. Щось всередині її лякало, але інше відчуття, якого вона була позбавлена у підводному світі, кликало її вперед.
Вона набрала повні легені повітря, видихаючи всі ті застереження, які їй постійно втовкмачували в голову, та поплила вперед, поки її коліна не торкнулись дна. Злата обережно поповзла до берега. Тіло, звикле до холодного озера, наповнилось теплотою.
“Це повне безумство”, — подумала Злата, але не зупинилась. Вона підвелась та, нетвердо крокуючи, натягнула на себе сухі штани та футболку. Відчуття були дивні, рухи здавались занадто різкими, тканина лоскотала шкіру, а легкий вітерець колихав важкі біляві пасма волосся, зриваючи з них краплі.
Іван повільно обернувся до неї, і їх погляди зустрілися. Він мить дивився на неї, а потім злегка усміхнувся.
— Ти така дивна. Ніби з іншого світу.
Злата усміхнулась йому.
— Ти, мабуть, змерзла. Хочеш кави?
— Кави? — не зрозуміла Злата.
— Так, у мене є в термосі. В мене тут нічне фотополювання, от і підряджаюсь, щоб не заснути.
Він дістав з рюкзака сріблястий термос, налив в кришку гарячу каву та протягнув Златі. Вона взяла її обома руками та мовчки вдивилася в паруючу чорну рідину, а потім несміливо піднесла до губ, зробила ковток і скривилась.
— На жаль, цукру я не прихопив, — знизав плечима Іван. — Люблю чорну.
— Мені подобається, — подумавши, відповіла Злата.
Вони сіли на пісок. Злата озирнулась навколо: ніч була спокійною. Вітер шелестів кронами дерев, а поверхня озера розбивала хвилями блискучу місячну стежку.
— Як красиво… — прошепотіла Злата. — Я ніколи не бачила озеро з цього боку.
Якийсь час вони мовчали, а Злата звикала до приємної тяжкості в тілі, слухала вітер та розглядала місяць.
— А хто ти по гороскопу? — раптом спитав Іван.
— По гороскопу? — Злата широко відкрила очі.
Іван тихо засміявся та подивився собі на коліна.
— Ох, це був кепський підкат, вибач. Я просто захоплююсь зірками. Хотів вразити, показавши твоє сузір’я…
— Краще покажи мені своє, — усміхнулась Злата.
Іван затримав на ній погляд, а вона не відвела очей.
— Дивись, он там, бачиш яскраву зірку, — він вказав пальцем у небо, — а якщо провести над нею лінію туди, то буде схоже на голову. А он там, зірки ніби утворюють тіло.
Злата закивала.
— Це сузір’я Лева. Зірка Регулус — одна з найяскравіших на небі.
— Регулус, — мрійливо повторила вона. — Це дуже цікаво. То ти виходить Лев?
— Знаю, не найкращий знак, — засміявся Іван. — Постійно чую, що я занадто емоційний.
— Хіба це погано?
— Кожному своє, — знизав плечима він.
Злата відчула, як швидко билося її серце. Вона підняла очі до неба і подумала про все, що сьогодні дізналася. Зорі, людський хлопець, свобода — все було таким новим, таким чудовим, і водночас таким незбагненним.
— То звідки ти?
— Звідси, — вона кивнула у бік озера.
Іван нахмурив брови. А Златі ставало спекотно. Груди ніби стягували тугою мотузкою. Невже поверхня дійсно таїла для неї небезпеку?
— Мені вже час, — вона оглянулась на озеро, що манило її назад у звичну глибину, та підвелась.
— Чекай, Злато, — Іван гукнув їй у слід. — Ми ще побачимось?
Але Злата не могла йому відповісти, бо у вухах стукотіло, в очах темнішало, а в думках звучало лише: «Додому, додому, скоріше у воду». Вона забігла в озеро, не озираючись, та поспішила на дно.
Така рідна колись, холодна вода увірвалась в легені Злати, але не принесла спокою, а серце, яке щойно тріпотіло від радості, зараз розривалось від тривоги. Що вона накоїла?
По дорозі вона не зустріла жодного підводного мешканця, а коли забралась у м’які сяйні водорості, так і не змогла зімкнути очей. Злата не могла позбутися відчуття, що в той момент, коли вона побачила небо, вдихнула повітря та зустріла Івана, її світ змінився назавжди.
«Люди жорстокі. Вони нас знищать» — лунав в голові голос мудрого Веремія. Їй стало неспокійно. Але Іван не був жорстоким. Більше того, Златі здавалося, що вони дуже схожі. Його усмішка, коли він розповідав про сузір’я, закарбувалась в її пам’яті.
Вона до ранку переконувала себе, що пророцтво вигадане, а навіть якщо і ні, то точно не має ніякого відношення до неї. Аж ніяк. Принаймні, якщо вона повернеться, щоб ще разок поговорити з людським хлопцем, нічого поганого не станеться.
Весь день вона плавала вулицями озерного містечка, ніби сновида, а серце її не могло заспокоїтись. Вона вдивлялася в мерехтливий пісок на дні, блискучі стіни напівпрозорих будинків та щасливі обличчя водян, які, можливо, ніколи і не дізнаються, що там нагорі.
— Якась ти сама не своя, — озвався до неї Нестор. Він був другим членом Тріумвірату, молодшим за Веремія. Навіть у найтемніші часи його світло-зелені очі сяяли оптимізмом і надією. — Як справи, Златко?
— Ти був колись на поверхні, Несторе?
— Не був, не буду, і тобі туди теж не можна. Чому питаєш?
— Цікаво дізнатися, що там, на тому боці, — збрехала Злата. — Але пророцтво ясно говорить, що поверхня наш світ погубить…
— Пророцтво неоднозначне. Може, мова і не йде не про нашу погибель.
— Чому ж тоді не можна підніматися?
— Додаткова пересторога. А якщо люди все ж таки спробують нас знищити? Я от не хочу вмирати! — всміхнувся він. — Та не переймайся ти так, хтозна, може, це буде за мільйон років.
Нестор поплив далі, до водоростей, які освітлювали дно. Він уважно оглядав кожну рослину, перевіряючи їх стан та швидкість росту. Знаходячи пошкодження, Нестор торкався водорості, і вона одразу спалахувала золотом. Водорості були частиною підводного світу та підтримували захисний бар’єр.
На самоті Златі лишалось тільки безцільно колихати воду та терзатися сумнівами аж до настання ночі. А коли всі заснули, вона тишком поплила до поверхні, сподіваючись знову зустріти там Івана.
Він сидів на березі та водив паличкою по піску, а коли побачив Злату, то зірвався на ноги та замахав руками.
— Злато!
Вона помахала у відповідь і вийшла з води, одягнувши спеціально підготовлений для неї Іваном сухий одяг. Коли Іван озирнувся, його обличчя засяяло усмішкою: цього разу на Златі була сукня.
— Ти дуже красива.
Злата усміхнулась, вперше в житті відчувши на обличчі дивний жар. Сукня була зелена, як весняна трава, з легкої, невагомої тканини, яка розвивалась від найменшого подиху вітру.
— Це не схоже на твій одяг, — промовила вона. — Що це?
— Я купив це для тебе, — Іван потупив очі. — Це подарунок.
Вони стояли і дивилися один одному в очі, не насмілюючись підійти ближче.
— Прогуляємось?
Злата з опаскою глянула на озеро. На поверхні блищало відображення мерехтливих зірок так, що небо і озеро поєднувались в єдине казкове сяйво.
— Тільки якщо недалеко, — кивнула вона, і вони покрокували вздовж берега.
Величезний місяць освітлював сріблясту гладь води, а вікові сосни здіймалися до неба та створювали закуток спокою та тиші. Прохолодне повітря сповнилося ароматами свіжості та хвої.
— То ти живеш під водою? — спитав Іван. — Як русалка?
Злата не знала, хто такі русалки, але кивнула.
— Ти схожа на русалку, — усміхнувся він. — Тільки без хвоста.
— Хвоста?
— Так, як у риби. В казках у русалок замість ніг лускаті плавці. Але вони не можуть ходити по суші, як ти зараз.
— Там, де я живу, є багато різних істот, що мають лускаті плавці, — Злата знизала плечима. — А водяни схожі на людей. За легендою, всі ми — душі, колись загиблих у воді. Але це лише старе повір’я.
— Розкажи мені, яке воно підводне життя. Ви їсте тільки риб?
— Ми не їмо риб, — Злата розсміялась. — На дні багато чого росте. Водорості дуже смачні.
— Люди теж їдять водорості, — усміхнувся він. — А де живуть водяни? У вас є будинки?
Злата на мить зупинилась, підбираючи слова, але щойно вона поглянула на теплу усмішку хлопця та його карі очі, вона зрозуміла, що йому можна вірити.
— Під водою все зовсім інше. Ми живемо в будинках з прозорих мушель, а на самому дні дуже світло: рослини сяють вогниками, а риби та інші створіння живуть поруч з нами.
— Це надзвичайно! Якби я міг побачити це на власні очі…
— Я можу провести на поверхні кілька годин, — задумалась Злата. — Може, і в тебе так вийде? Якщо піти вночі, ніхто і не помітить…
— Ні, мене вистачить хіба що на кілька хвилин. Звісно, є одна ідея… Може, колись і вийде.
Злата розповіла Івану і про Тріумвірат. Про суворі заборони та те, як вона порушила усі правила, піднявшись на поверхню.
— А чому вам не можна підійматися? Не можна говорити з людьми?
— Існує старе пророцтво. Там сказано, що настане день, коли Синь і Вир знову зустрінуться, закохаються, і це зруйнує бар’єр між світами. А коли люди дізнаються, вони знищать наш світ.
— Але чому?
— Мені завжди казали, що люди жорстокі. Але тепер я бачу, що це не так.
Іван нахмурився.
— Що буде, якщо Тріумвірат дізнається, що ти тут була? — спитав він. — Тебе покарають?
— Вірогідно, так і буде… Але ніхто раніше не підіймався на поверхню. Не знаю, що вони можуть зробити, якщо впіймають мене.
Іван глибоко вдихнув та взяв Злату за руку.
— Будь обережна.
Його долоня тремтіла та обпікала Златі руку. Їй хотілося, щоб це тепло залишилося з нею назавжди, але дихати ставало все важче.
— Мені слід повертатися, — зітхнула Злата. — Побачимось завтра?
Іван засяяв посмішкою.
— Я чекатиму.
***
Минув місяць від того, як Злата вперше побачила небо. З того часу вона з нетерпінням чекала настання ночі, щоб зустрітися з Іваном.
Колись рідний, мушляний будиночок здавався їй чужим, а перлинні переливи стін більше не радували. Злата непокоїлася все більше, бо розуміла, що так не може тривати, що вона сама заганяє себе у безвихідь, і їм з Іваном доведеться розлучитися. І вона обов’язково скаже йому про це, але не сьогодні.
— Тобі вже пора додому, Злато! — гукнув її Любомир, третій член Тріумвірату. — Час спати.
— Саме збиралась, — вона загадково усміхнулась.
— Ти дуже змінилась останнім часом. Не думай, що я сліпий. Я бачу, як тобі важко.
У Злати перехопило подих, і вона потупила погляд. Він не міг знати. Але Любомир був не такий, як Нестор чи Веремій. Він ніколи не звинувачував її і не повчав, але його проникливість іноді лякала. Вони зі Златою не були друзями, але між ними існувало певне порозуміння.
— Усе змінюється, — Злата знизала плечима. — Така природа.
— Зміни можуть приносити і радість, і горе. Але пам’ятай, що кожен крок має наслідки. Іноді ми навіть не здогадуємося, яку хвилю спровокує найменший рух.
Його слова важко осіли в неї на серці. Любомир нічого не питав, але у його тоні вчувалося щось більше, ніж прості зауваження.
— Усе гаразд, Любомире, — сказала вона, намагаючись звучати впевнено. — Не переймайся за мене.
— Не буду допитуватись. Але якщо колись тобі потрібна буде порада чи допомога… ти знаєш, де мене шукати, — він кивнув. — Добраніч, Злато.
Вона лишилася сама. Якщо Любомир і здогадався, то поки нікому не розповів. Та чи надовго? Дочекавшись, поки його силует зник вдалині, Злата поплила в протилежний від дому бік. Нагору, до неба. Туди, де на неї чекав Іван.
***
Коли Злата виринула з води, Іван вже стояв на березі. Його одяг здався Златі дивним: чорний суцільний костюм щільно вкривав усе тіло та навіть голову. А за спиною виднілися два жовтих балони.
— Що це на тобі?
Іван широко усміхався.
— Я ж казав, що в мене є ідея, як побачити твій світ. З цією штукою я зможу пробути під водою майже годину. Цього часу вистачить для невеличкої екскурсії?
— Тільки, якщо зовсім маленької, — хвиля щастя захлиснула Злату.
Коли він увійшов у воду, на ньому були окуляри та під’єднана до рота трубка. Злата опустилась на кілька метрів під воду та зупинилась. Коли Іван її наздогнав, вона простягнула руку, а він, зніяковіло торкнувся її долоні.
— Ходімо, — Злата вказала рукою вперед, запрошуючи хлопця до свого світу.
Іван та Злата пливли серед водоростей, які світилися блакитним і рожевим, освітлюючи все навколо. Невідомо чому, на поверхні озера не було видно цього світла.
Коли вони наблизились до дна, там усе сяяло, ніби земля вкрилася кристалами, які чарівники вирізали з льоду та діамантів. Вдалині виднілися будинки водян, вони переливалися, як необроблене дорогоцінне каміння, але Злата похитала головою, коли Іван спробував рушити в той бік.
Підводне містечко було справжнім дивом, побудованим зі світлових водоростей та мушель. Усе довкола сяяло й мерехтіло, ніби сама вода була насичена магічною енергією.
Поруч пропливали незбагненної краси істоти, ніби підводні метелики з крилами з райдужної луски. Напівпрозорі риби мерехтіли вогниками, а інші створіння, схожі на медуз, розсіювали м’яке зелене світло. Водорості жили своїм життям, а коли Злата проводила по них руками, вони відгукувались мерехтливими спалахами, як бенгальські вогні.
Іван захоплено роздивлявся усе навколо. Час від часу він ловив погляд Злати і бачив її усмішку, теплішу за саме сонце.
— Ось це і є мій світ, — Злата підплила ближче. — І тепер ти єдина людина, яка його побачила.
Іван поклав долоні їй на щоки та довго дивився в світлі блакитні очі, ніби намагався зберегти їх в пам’яті, запам’ятавши кожну смужку. А потім він показав пальцем угору, і Злата згадала, що їх час завжди буде обмежений, і їй ніколи не буде цього достатньо.
***
Повернувшись, Злата з Іваном, як завжди, провели кілька годин на пляжі. Розділяючи захват від подорожі, вони трималися за руки та намагалися сказати один одному якомога більше, поки Златі не забракло повітря. Коли вона, вкотре, була вимушена повертатись в озеро, її очі пекли та горіли, і це припинилося лише тоді, коли вона, зовсім розбита, наблизилась до рідного озерного містечка.
На неї там чекали. Всі троє членів Тріумвірату мовчки зависли у воді та слідкували за тим, як Злата поверталася. «Вони знають» — подумала вона. Всередині все похолоділо, але вибору не було, лишалося лише пливти назустріч та прийняти будь-яке покарання.
— Ти сама розумієш, чому ми тут, — прогримів Веремій. Його голос пролунав ніби з самої глибини озера, та Злата здригнулася. — Ти перейшла межу.
— Так, — прошепотіла Злата. Не було сенсу виправдовуватись.
— Як ти могла таке вчинити? — сказав Нестор. В його голосі чулося розчарування. — Ти не просто порушила правила! Ти привела людину в наш світ, поставивши всіх під загрозу.
— Іван ніколи не нашкодить нам! Він, він…
Вона гадки не мала, що хотіла сказати. Що Іван кохає її? Він такого ніколи не казав.
— Ти не можеш знати цього напевне, — озвався Любомир, який стояв, схрестивши руки.
— Я вірю йому. Він не такий, якими ви описували людей, він не жорстокий.
Веремій похитав головою, опустивши на Злату важкий погляд:
— Нам всім пощастить, якщо так і буде. Але ти перетнула межу і маєш понести покарання.
Злата подивилась на нього, округливши очі.
Веремій трохи помовчав, перш ніж оголосити їй вирок.
— Ми беремо три дні на роздуми, а ти в цей час будеш замкнена. Матимеш час, щоб подумати над своєю поведінкою та покаятись, а ми вирішимо, чи достойна ти жити далі з чесним народом водян.
— Мені шкода, Злато, — прошепотів Любомир, замикаючи її в кришталевій кімнаті мушляного будинку.
***
Наступні три дні були нестерпними. Злата обпливала кімнату по колу знов і знов, сон їй не йшов. Вона знала, що там, на березі, Іван щоночі вдивлявся в озеро, сподіваючись, що вона прийде. І Злата хотіла лише побачити його очі. Востаннє.
Вона більше не думала про те, чому члени Тріумвірату так ставляться до її вибору, чому їхні правила важливіші за її почуття. Вони все одно не могли зрозуміти її жаги. Вони ніколи не закохувались в людину, ніколи не бачили безкрайнього неба, не відчували вітру та тієї свободи, яка є там, нагорі.
Ізоляція виявилась корисною: перебираючи мереживо думок, Злата дійшла висновку, що ні краплі не шкодує про те, що зробила. Навіть якщо її життя закінчиться, а на її думку, саме так воно і буде, коли члени Тріумвірату повернуться з рішенням, вона хоча б побачила небо та пізнала кохання. Ні, вона не стане каятись. Зустріч з Іваном була найкращою, найщасливішою подією в її житті.
Коли три дні минули і двері відчинилися, Веремій, Нестор та Любомир спрямували на неї погляди, а їхні очі сповнилися холодного осуду.
— Ти добре подумала? — спитав Веремій. На диво, його голос прозвучав м’якіше, ніж зазвичай. Можливо, то було співчуття.
— Так. Мені нема в чому каятись, — відрізала Злата. — Я ні про що не шкодую.
— Поки ти не зрозумієш, що була неправа, ти лишатимешся тут, — мовив Веремій. — Ти маєш змиритися з тим, що є частиною підводного світу і більше ніколи не побачиш свою людину. Якщо знадобиться, ти проведеш тут місяць. Або рік. Або все життя.
— Чим швидше ти покаєшся, тим швидше зможеш повернутися до звичайного життя, Злато, — додав Нестор. — Подумай добре.
— Мені байдуже, що ви зі мною зробите. Я не вважаю, що мій вчинок був неправильним. Іван — ось моя правда. І він для мене все.
Любомир не здивувався, лише важко зітхнув.
— Тоді ти залишишся тут, — відрізав Веремій. — Ми повернемось та спитаємо знову.
І вони знову покинули її саму, і раптом Златі стало байдуже, що з нею буде. Неважливо, вони її замкнуть чи вб’ють. Результат один — Івана вона більше не побачить. Від цієї думки в її грудях щось боляче обірвалось.
Вночі, коли Злата безсила розглядала мушлі на стіні, двері тихо відчинилися та в кімнаті з’явився Любомир.
— Я не каятимусь, — пробурмотіла Злата.
— Знаю.
Вона підняла на нього очі.
— Я хочу допомогти, — сказав він. — Якщо ти пообіцяєш мені, що визнаєш провину перед Нестором та Веремієм, я відпущу тебе попрощатися з людським хлопцем.
В Злати перехопило подих. Вона побачить його знову. Це все, чого вона хотіла.
— Але я…
— Так, ти не почуваєшся винною. Але ти можеш збрехати. Я не хочу, щоб ти була ув’язнена все життя. Попрощайся з ним та вертайся. А зранку скажеш, що передумала.
— Чому ти допомагаєш мені?
— Тому що я розумію, — відповів він, не дивлячись на неї. — Я бачу, що ти любиш його. І я знаю, як це важливо, хоч ви і належите до різних світів. Я… не можу залишити тебе тут, замкненою, з цим болем на серці.
Злата застигла. Вона не очікувала таких слів від члена Тріумвірату, від того, хто був частиною суворого, безжального правосуддя.
— Я знаю, що ти не віриш в пророцтво, — додав він. — Але я вірю. А ще я вірю в кохання.
— Дякую, — прошепотіла Злата та поплила геть з кімнати.
Вона неслася крізь воду та лише повторювала в голові: «Хоч би він був там». Три дні пройшло, Іван вже, мабуть, вирішив, що вона більше не з’явиться.
Злата намагалася зосередитись та вирішити, що вона зараз скаже Івану, але в голові вирувала буря. Коли вона думала, що це буде їхня остання зустріч, її тіло сковувало болем. Думки перепліталися, і, здається, ніщо не могло заспокоїти її серце. Але вона мала побачити його, мала попрощатися.
Діставшись поверхні, Злата одразу вибігла з води. На ній була лише сукня, зіткана з невагомих водоростей. Її серце забилося, як грім у грудях, коли вона побачила Івана, який одразу ж кинувся до неї. Злата застигла на місці, не знаючи, що сказати, що зробити. Вона була спустошена від всіх тих почуттів, що бурлили в її грудях, а її очі зрадницьки запекло, і з них потекли сльози.
Злата здивовано витерла сльозу та подивилася на свої пальці.
— Я думав, що більше ніколи тебе не побачу, — почав Іван.
— Вони впіймали мене, Іване. І замкнули. І тепер я… — Злата схлипувала, та їй було важко говорити. — Вони мене більше не відпустять.
Іван пригорнув її до себе та обійняв.
— Не знаю, як мені тепер бути. Любомир відпустив мене ненадовго. Попрощатися.
І Злата розридалась.
— Не плач, має ж бути якийсь вихід, — бурмотів Іван. — Я вигадаю щось, Злато.
Він взяв її лице в долонях та підняв до себе так, що їх погляди зустрілися.
— Ні, виходу нема, — сказала вона.
— Не кажи так.
Вона відчувала тепло його тіла, його запах, а усвідомлення того, що це востаннє, боляче різало її душу. Іван наблизився, а Злата, сама не розуміючи, як це сталося, потягнулась до нього.
Її пальці торкнулися його обличчя, ніби розряд струму прокотився їхніми тілами. Серце забилося ще швидше, коли Іван нахилився до неї. Його губи ледь торкнулися її, і в цей момент час зупинився.
Вони не могли більше стримуватися — поцілунок ставав глибшим і пристраснішим, він стирав всі страхи, сумніви та бар’єри. Іван тримав її за талію, а Злата притягувала хлопця до себе, закинувши руки йому на шию. Вони були єдиним диханням, єдиним рухом — два світи, які поєдналися в цій миті.
Іван обережно відсторонився та, подивившись їй в очі, прошепотів:
— Я кохаю тебе. І завжди кохатиму.
— А я кохаю тебе, — відповіла Злата та залилась гіркими сльозами.
І він поцілував її знову. Вони цілувались ще і ще, і, не дивлячись на незрозуміле тепло, що наповнювало її тіло, Злата розуміла, що їй вже час повертатися. Час розлучитися з коханим назавжди, як би боляче це не було.
— Мені треба повертатися, — прошепотіла вона крізь сльози, тримаючи Івана за руку.
— Я приходитиму сюди щомісяця та чекатиму на тебе.
— Ні, Іване, так буде тільки гірше. Я не зможу прийти. А ти маєш жити далі.
Іван похитав головою.
Вони взялись за руки та разом пішли в озеро, а коли увійшли по плечі, Іван поцілував Злату. Цей гіркий поцілунок був мовчазним прощанням, а, розірвавши вуста, вони не промовили жодного слова. Златі було незвично холодно, а великі краплі її сліз падали в озеро.
Іван все ще тримав її за руку, коли вона розвернулась та пірнула в озеро. Але чим далі вона пливла, тим більше зростала її тривога. Вода здавалася густішою, темнішою та неймовірно холодною. Злата занурилася глибше, але її легені здавило. Щось було не так. Пропливши ще кілька метрів, вона зрозуміла, що не може вдихнути.
В голові пролунали знайомі слова: «Коли Синь і Вир знов з’єднають серця, засвітяться в темряві ночі коханням…» і все стало на свої місця. Злата зупинилася й подивилася крізь товщу води на небо. Зірки сяяли так само, як і в той день, коли вона вперше наблизилась до бар’єру, щоб їх побачити. Але сама Злата змінилася.
Тиск в легенях ставав нестерпним, тому вона рушила до поверхні, а коли винирнула — побачила поруч Івана, який все ще стояв у воді.
— Я більше не можу дихати під водою, — Злата широко посміхнулась. — Думаю, справа в пророцтві.
— І ти зможеш залишитись? — його голос сповнився надії.
***
Злата та Іван стояли на березі, міцно тримаючись за руки. Коли з озера почали підійматись три знайомі фігури, Злата відпустила руку та покрокувала у воду, вперше не відчуваючи болю розлуки та невизначеності, бо знала, що зовсім скоро повернеться.
Веремій, Нестор і Любомир зупинилися на деякій відстані та чекали. Злата підійшла до Тріумвірату, щоб попрощатися.
— Дякую вам за все, — її голос тремтів, а на очі навернулись сльози. — Ми зробимо все, щоб захистити озеро. Я обіцяю.
Веремій кивнув, хоч його погляд залишався суворим. Нестор посміхнувся, його очі світилися надією.
— Ми віримо тобі, Злато, — промовив Любомир. — Кохання покаже тобі вірний шлях.
Злата повернулася до Івана, і, взявшись за руки, вони разом покрокували до безкрайнього горизонту, що відкривав перед ними цілий світ.
***
Синевир — найбільше озеро українських Карпат. У водоймі заборонено купатись та рибалити, тому що це може порушити його унікальну екосистему.