Больгран

Больграновий рід походив з Великої землі. Але сам Больгран з тих пір як батьки в дитинстві привезли його на Тімільські острови нікуди більше не подорожував. Лише яхтою поміж островами, а інколи диліжансом, коли їхав у гості. Просто вони були дуже багатими, через те раніше Больгран у місті пересувався лиш на транспорті. Однак він не був худим і хворобливим аристократом. Високий і сильний блондин, вже цим він відрізнявся від місцевих низеньких людисьок – нокческірів, поруч з якими жив от як двадцять років. Зрештою, на Тімільких островах завжди тепло і комфортно, навіть тропічно, окрім Піратського фронтиру на півдні, та туди нормальні люди не потикаються. На заході ще є ваемські колонії, а на півночі кінсійські. Але ті й ті лишаються тільки на умовах арендних договорів з нокческірськими царями. Ще є анхарінки – людиноподібні розумні аборигени цих островів, які живуть далеко від людей у джунглях. Але багато цих анхарінків беруть у полон та в рабство. Зрештою, життя у цих прекрасних тропіках зовсім не просте, проте не для Больграна.
Освіту він отримав тут же, у мудрих вчителів та й пішов по своєму шляху, не захотівши успадкувати батьківську морську компанію. Натомість він знайшов свою професію у мистецтві. Мама уявляла його статним молодим чоловіком у багатому одязі від найкращих ваемських модельєрів. Але не склалось. Нині його можна знайти в цікавому місці за цікавих обставин. Больгран розпластався на весь зріст на піску, дивлячись на яскраве сонячне небо та вмиваючись слабкими хвилями. Схоже було на те, що його викинуло на берег після шторму.
Якого біса я тут роблю? – подумав про себе чи навіть сказав чоловік, поступово прокидаючись. На свій подив він не намацав на собі захованого мішечка з грошима, ба, не було зовсім ніякого одягу. Довкола були лише море, піщаний пляж та в далечині хтось бігав. Пальми нависали зверху, але не закривали таке втомлене й обвітрене лице Больграна. Після цього він врешті точно сказав уголос, – а ніхєрасеньки собі.
Якщо ви думаєте, що Больгран пустився берега як в прямому так і в переносному сенсі, то трохи помиляєтесь. Вся проблема була в одній родинній особливості – нарколепсії, коли у несподіваний момент чоловік міг просто заснути, не контролюючи себе. В дитинстві, коли він занадто часто падав у сон і почав хворіти, батько навіть відвіз його до анхарінкського шамана. Той довго проводив ритуал та розповідав про те, що ця хвороба це покарання за гріхи якогось предка. Ніби той предок міг управляти людьми нічого не кажучи їм, та наробив багато бід на Великій землі. Зрештою, шаман розповідав, що у всіх в роду Больграна є така сила, але вона захована. Однак, повністю ця сила зʼявиться у того, хто не буде страждати від сну, а занурюватиме інших у нього. Уявіть того пафосного маленького щуроподібного чоловічка з бубном. Ну звичайно, він завжди розповідає тільки правду, ага. Больгран згадував це як казки та мовчки страждав від біди. Вона завжди приходила у не найкращий момент.
Зараз, зібравши все що міг у кулак, а була при собі у Больграна лише воля, він вирушив звідти до свого будинку, де можна було хоча би одягнутися. Велике листя пальми використав як тимчасові труси та ще раз приглянувся в пошуках будь-чого, що б пояснило, чому він тут. Це був північний пляж Брегги – одного з найбільших нокческірських міст, однак нічого не пояснювало знаходження його там. Люди, які проходили мимо позирали на Больграна та усміхались, більшість йшли від берега, ховаючись від спеки. Місцеві не часто зустрічали засмагаючих іноземців, тож тикали пальцями на Больграна, а дехто навіть і впізнавав його та з єхидною посмішкою віталися. Чоловік старався просто йти звідси, та позирав у море, де над яхтами та кількома човнами рибалок піднялось сонце. Судячи з усього, скоро мав настати обідній час, а пройти додому можна було через майже пусті, однак палючі пляжі Брегги.
Смаглявий і низенький нокческір як заворожений дивився за Больграном. Він ховався в тіні дерев’яних будиночків, які були поруч з пляжем та жмурився, приглядаючись до Больграна, а потім дременув кудись подалі у місто. Пробігаючи через невелику відкриту площу, здалось, що у тіні цього нокческіра є два хвости, які як у собак смішно смикались по вітру. Та це була лиш дивна тінь. Схоже, щось дивне почало відбуватись у спокійній Бреггі. Та яким чином це стосується Больграна. Хтозна, хтозна.

Посеред величезної і пустої осяяної світлом зали у кріслі сидів зажурений Больгран. Довкола нього не було майже нічого, крім кількох портретів на стінах та голого мольберту навпроти крісла. А через височезні вітражі був прекрасний вид на бухту Брегги та кілька великих пальм біля будинку Больграна. Закутаний у плед він виглядав як той невдалий художник, якого щойно оцінили тільки у 5 золотих. Схоже, Больгран тільки прокинувся від кошмару. І зараз він був понурий не через мистецтво, про що знову згадав коли у кімнату забігла істота схожа одночасно на сіру лисицю й розміром вона була як мала людина. На цій істоті була біла сукня прислуги і в лапках чи то руках вона тримала пляшку з чимось.
На, Боліку, тримай настоєчку. – неприємним хриплим голоском промовила істота, та підійшовши до Больграна спочатку сама випила з горла пляшки настійку, а потім простягнула її чоловіку. Зараз, навіть коли він скорчившись сидів, то все-одно був вище людиноподібної істоти.
Ну, дякую, Ротза. Класна, мабуть, настійка. – сказав Больгран так само зажурено і знехотя взяв пляшку та відсьорбнувши, глибоко вдихнув й випучив очі, ніби втрачав повітря.
Ох і неслух, – як мамця пожурила Ротза та вихопивши пляшку у нього з руки знову сама сьорбнула, причмакуючи та продовжила ще противніше хрипіти, – ох, непогана настійка, тільки пити треба обережно, це ж чиста бігарадія, а не бражка якась.
Я думав це буде кокосова, – кривлячись варнякав Больгран та знову відсьорбнув настійку, – ні, нормальна, бігарадія непогана штука.
Це ще що, я колись таку класну ангостуру гнала. Пам’ятаєш, як пили її тут під вечір. Люблю коли сонце сідає. Так, стоп. Ти чого рану закрив, треба щоб вона зажила. – після цих слів Ротза стягнула плед з одного боку Больграна і як дбайлива мамця поглянула на рану у нього під рукою, яка вже була змащена лікувальним гелем.
Ти впевнена, що це схоже на письмо анхарінків? – знову засмутився та запитав чоловік. При цьому йому не надто подобалось знову бути голим, хай і вдома.
Схоже, що не впевнена?, – хижо усміхнулась Ротза, а потім присіла на бильце крісла, знову відпиваючи з пляшки та продовжила, показуючи на рану, – мене забрали у рабство після того, як я була щеням, анака встигла навчити мене як шукати здобич і як не натрапити на інші анаки. У всіх схоже письмо і те, що тобі тут нацарапали це точно якоїсь анаки, але не знаю якої.
Правда, вибач, просто я взагалі не можу зрозуміти як таке могло трапитись і чому, – розводив плечима Больгран та зажурився, знову дивлячись кудись на бухту, – я не зробив нічого поганого нікому, тим паче анхарінкам, ти ж мене…
Так, я тебе знаю все твоє життя, малий. Все добре, все добре. – заспокоювала Ротза, проводячи лапою по маківці чоловіка, зовсім як мати і вже сама з сумом дивилась на бухту через височезні вітражі. Ідилію перервав дзвін у двері. Ротза була змушена бігти і відчиняти, тоді як Больгран так само з сумом втупився у вікно, знову прикрившись пледом.
Зовсім скоро, після незадоволених криків Ротзи, разом з нею у простору залу зайшла невисока жіночка у поліцейській чорній уніформі з папкою документів у руках. Гостя ледь помітно вклонилась господарю будинку та знявши кашкет, дала його Ротзі, мовчки вказуючи що тій треба покинути кімнату. Больгран піднявся з крісла і виглядав справжнім гігантом, порівняно з тими двома, але заперечно махнув служниці, коли та хотіла щось заперечити. Ротза зачинила за собою двері.
Доброго дня, – трохи знервовано сказав чоловік, відійшовши до чистого мольберта та пропонуючи дівчині сісти у крісло, – Ротза не рабиня, це як член сім’ї.
Це все добре, я не проти. – говорила поліцеська, доки дістала з папки кілька документів, які поклала на бильця крісла, але не сіла у нього.
Знаєте, здається я вас десь бачив, – вдивляючись у обличчя поліцейської, сказав Больгран і сів на підлогу, біля мольберта. Він підклав під себе частину пледа та раптом почав хилитись і засинати. Тоді дівчина пискнула, від чого Больгран прокинувся та усміхнувся.
Ми разом вчились у Тотта. – усміхнулась поліцейська і от чоловік упізнав у її посмішці малу Ребекку, яка разом з ним вчилась у мудреця на острові Таїпт, її такі ж великі й красиві зелені очі та вже коротші руді коси.
Вибач, не впізнав. Та знаєш тут скільки подій. Ти ж де поділась? Ми ж вперше для мене поцілувались колись, пам’ятаєш? – незграбно намагався говорити про минуле Больгран, але не дуже виходило, хоч Ребекка і усміхалась.
Я вчилась на Великій землі. Виявилось, що ти не один такий високий, там таких купа, – вона глибоко вдихнула та серйозно глянула на чоловіка, – до речі, мене звати офіцер Хакельт, тож прошу. Ось тут я можу показати ще кілька таких собі глухих справ, цікаво, що ведуть вони всі десь до Іфелів, до вашої сім’ї. Мене призначили нещодавно і виявилось, що попередній агент не займався нічим. Взагалі, це моя нинішня версія, адже я вивчала кілька справ з загадковими цей, тілами, які викидувало на берег на всьому острові і навіть на Таїпті. – розповідала Ребекка, показуючи фотографії та замальовки купи тіл, – всі вони були як то кажуть, отруєні і у всих є десь на тілі вирізане послання. Твій батько головний бізнесмен Брегги, а то й всього Буфпра, він вже у безпеці. Тебе мусимо привезти до твого батька у безпеку, доки не зрозуміємо масштаби проблеми. Якщо вони тебе вже зловили, то хочуть, ну ліквідувати. Ротзу ми вислухаємо завтра, після того як тебе відведемо у безпеку.
Ти змінилась, але поки не розумію чи на краще. Але ця впевненість мене заводить.- закотивши очі від перенапруження, нарешті ледь усміхнувся Больгран, зізнаючись занадто вже щиро.
На добре, сподіваюсь. Тож, пройдемо обережно і лишимо тут охорону і підставу. Все буде гаразд. – Ребекка усміхнулась та діловито вказала на двері Больграну.
Разом вони скоро покинули будинок і як планували лишили там охорону та Ротзу, яка, імовірно лишила при собі садівника. На тропічне місто поступово спускалась вечірня прохолода, сонце сідало за морем. У місті з’явились гості. Вони під покривом ночі проникали у великі будинки та закладали там щось, попутно знищуючи всіх свідків. Істоти з двома хвостами, немов демони, тихо й непомітно робили жахливу роботу.

У бункері Іфелів завжди було прохолодно, навіть коли на вулиці була жахлива спека. Зараз, на вечір тут стало навіть просто холодно. Довгі, укріплені бетоном коридори були заповнені робочим персоналом та поліцейськими. У одній з великих кімнат зібрались вищі чини поліції – спецагент з кількома офіцерами а з ними вся сім’я Іфелів. Всі вони тут перечікували, доки поліція зрозуміє що робити далі. Посеред кімнати сидів Іфель – Нордан – сивий чолов’яга у діловому костюмі-трійці. Поруч з ним на кріслі сиділа його дружина Ельза – підтягнута жіночка з модною сумочкою та взагалі вся одягнена за останнім ваемським писком моди. За Ельзою стояв майже такий як вона зростом молодший син – Іон – худий підліток, якого, схоже витягнули зі спальні, адже одягнений він був у халат, а в руках тримав м’яку іграшку лисицю. Він старався триматись від решти трохи подалі, немов боявся торкнутись. Подалі від них, немов би більше схиляючись до поліцейського агента Хакельт стояв старший син Іфеля – Больгран у оранжевій куртці та старих штанях. Він намагався не поглядати на рідню і говорити з Ребеккою. Раптом сам Нордан підійшов ближче до Больграна, а Ельза глянула з цікавістю у їхню сторону.
Сину, я радий тебе тут бачити.- промовив Нордан, так і не наважившись відкрито привітати сина подавши руку.
І я радий. Ага. – відповів Больгран, навіть не поглянувши на батька.
Чому ти нас ігноруєш? – раптом промовила мати, натянуто усміхнувшись, однак побачивши реакцію сина припинила і відвернулась.
Ти взагалі була далеко навіть коли я мав розповісти тобі що у мене випав перший зуб. Що у мене розбита рука, що я намалював портрет нашої сім’ї, що я поцілував… Ні, тобі взагалі було пофіг, у нього хоча б була причина, він працював. – розсержено, крізь зуби відповідав Больгран, тоді як Нордан засмучено дивився на нього.
Вибач її, сину. Всі ми робимо помилки. Ми з мамою зараз не пропускаємо твоїх виставок картин і той спектакль з розмальованими тілами, то просто чудово, – спокійно говорив Нордан, та потім взяв сина за руку і відвів трохи подалі від решти, – ти маєш продовжити нашу справу, я б дуже не хотів пояснювати, але ж…
Знову? Знову ти про одне й те ж. Знаєш як мені важко розмовляти з людьми? Памʼятаєш як я затинався у дитинстві і навіть ти з мене кривлявся. Якби нарколепсія у нас не була б сімейною ти і цим би мені дорікав. Я до біса багато пройшов, щоб повірити в людей і не тільки. Знаєш, скоро поїду на Велику землю і тоді мені не потрібні і твої фінанси. Кажуть, там зараз почали масово використовувати фотографії, а у нас тільки нещодавно я таке побачив. Я б ними займався краще.
Я відчуваю, що не можна давати мою імперію в руки Іона. Він постійно промиває мені мізки. Хлопчина буде лихим, якщо не опиниться під крилом сильної людини, як ти чи я.
Лізе у голову? Буде лихий? Ти багато собі надумаєш. Продай свою імперію, якщо вже так і тоді все буде спокійно. Може не буде більше вже нарколептиків-магнатів у цій країні.
Іон не страждає від нашої спільної хвороби, а натомість він може…
Не придумуй. Краще порадій за єдиного здорового сина. І знаєш, все ж продай бізнес.
Не продам.
Нордана перервав вибух десь над ними. Бункер сколихнуло, так що хтось впав. Над ними знаходився маєток Нордана і поліція пішла дивитись що там могло трапитись. Вже там йому стало погано і навіть не від сну Больгран схилився і впав на землю.

Сонце підіймалось над Брегге, відкриваючи вид на багато пепелищ. Всі ці пепелища – зруйновані маєтності багатих людей міста. Біля одних працювали рятувальники в очікуванні знайти живих, біля інших хтось оплакував загиблих, знаючи, що їх не повернути. Зрештою, всі перестали думати про майно, коли настала страшна пора. Больгран, як і багато хто з виживших, з брудними від попелу руками втомлений сидів біля свого будинку. То вже були руїни, де дотлівали залишки, там де тільки вчора він мирно сидів у кріслі та похропував. Біля нього ледь відкопана була обвуглена рука, а вчора це була кімната прислуги, де Ротза зазвичай розважалась з садівником.
Ребекко, чому таке відбулось? – з гіркотою запитав Больгран, намагаючись не дивитись на обвуглену кінцівку біля себе.
Якби я знала. Вибач, ну цей, за те, що не дала тобі з нею договорити вчора. – Ребекка сказала це та поклала на згарище свою чорну папку з документами і обняла широку шию Больграна.
Памʼятаєш, ти приїздила гостювати ще до того, батькового будинку і тоді я приніс тобі чаю з цукерками та квітами? – запитав Больгран, боязко взявши Ребекку за руку.
Так, це було мило.
Це була ідея Ротзи, – майже усміхнувся Больгран, глянувши знову на небо, – Вона мені надавала все у руки і змусила йти до тебе і не соромитись. А пізніше ми поцілувались. Вибач, що докучаю.
Ні, все добре. Я б хотіла допомогти тобі, але не знаю чим можна, ну, цей, зарадити.
Давай. Хм, давай тоді як вся ця хрінь закінчиться, ми підемо на побачення до бухти, там завжди такий класний вид. З вікна точно був класний. – Больран пустив сльозу, а Ребекка міцніше обійняла і лівою рукою погладила його по маківці.
Больгран закрив лице і похилившись, хлипнув, а далі мовчки сидів у тій же позі. Не зрозуміло було, чи він заснув чи просто сумує. Ребекка не знала що робити і стала потрохи вилазити з обіймів. Больгран голосно захропів, а потім підняв голову.
Я не сплю, не сплю, – з розпухшими червоними очима майже крикнув чоловік, – вибач, знаєш, у мене нарко…
Нарколепсія, я знаю. Колись ти навіть заснув біля мене, тоді довелось тебе велета тримати за спину рукою, щоб мудрець тобі не дав копняка, – ледь усміхнулась Ребекка, – а може це було кілька разів, не згадаю. Дякую тобі, що допоміг мені знайти вчителів для цієї роботи.
Нема за що, – посміхнувся та лагідно погладив руку Ребекки, – інколи фінанси батька не зайва штука.
Добре. Треба йти звідси до адміністрації, туди забирають лише твою сімʼю, решту панів розвезуть у інші кінці міста і за ними будуть спостерігати. Та до намісника привезли можливо того, хто знає, з чим ми маємо справу.
Знаєш, я б не довіряв своїй сімʼї, чи якимось… Та чомусь, здається, що можна довіряти батьку, – весь в думках говорив Больгран, та врешті усміхнувся, – ми зловимо це падло і я особисто йому відріжу голову.
Разом вони відправились знову до центра міста, поруч з площею. Там вже була купа поліції, багато хто визирав з вікон, деякі перевернувши диліжанси, створили блокпости на вуличках поруч. У трьохповерховій прекрасній будівлі Больграна та Ребекку вже зустрічав немолодий чоловічок з вставленими білющими зубами, в парику та дорогому костюмі. Він ледь не вибіг на площу зустрічати їх. Цей чоловік з острахом поглядав вусібіч і усміхнено запрошував гостей до адміністрації. А Ребекка сконцентрувалась на роботі і виглядала немов ті холодні поліцейські у кримінальних чтивах.
Наміснику, чи той дивак на місці? – заклопотано запитала дівчина, слідуючи за ним.
Так, так. Як ви й просили, його ми направили у праве крило. На лівому лишились шановні пани. Больгран, звичайно ж, піде до них, так? – натягнутим і якимось штучним голосом як дешевий конферансьє говорив намісник.
Ні, він піде зі мною, – швидко відповіла Ребекка, так, що Больгран і сам не встиг, – я попрошу вас приглянути за шановними гостями особисто, наміснику.
На диво, намісник не почав сваритись і провів їх до охоронюваної кімнати. Зачинивши двері, Ребекка нарешті розслабилась, присідаючи на диван навпроти особи, яка сиділа й трусилась.
Тож, ви? Ви Шетео, так? – запитала Ребекка у сіренького анхарінка, який злякано дивився на неї. Больгран лиш сідав поруч з дівчиною та дивився на незнайомця з цікавістю.
Ви не вони. Не вони, добре. Вони бігають… Швидко. – нервово, звичним для анхарінків хриплим голосом говорив Шатео, поглядаючи на свої тремтячі пальці перед собою.
Значить, хай це буде так, – сказала Ребекка і дістала кілька паперів зі своєї папки та простягнула незнайомцю, щоб він їх оглянув, – це точно те, про що ви збирались розповісти? Бо мені так мало повідомили, знаєте.
Анака Буб. – заскиглив анхарінк, уважно вглядаючись у папери, адже через брак світла важко було щось там побачити.
Ви впевнені? Ви щось бачите? – несподівано для себе, сміливо запитав Больгран.
Ти знаєш щось про ці Буби? Це схоже на імʼя якогось клоуна з писклявим носом. – записала щось у блокнот Ребекка.
Не смішні. Ніхто з вас не може знати, – захрипів Шатео, – вони не всім нам відомі, анхарінкам. Це жах, який небезпечний постійно. За легендами, вони продали душу королеві змій і як нагороду отримали другий хвіст.
Вибач, але що за другий хвіст? Це якась метафора? – запитала Ребекка, продовжуючи щось писати.
Ні, це ж казка, – промовив Больгран та почав згадувати, – Ротза мені розповідала колись про двохвостого буба. Але це ж казки, як про Рифову королеву та хлопчика, який згубився у тайзі й дружив з тюленями.
М, м, ммметафора. Не знаю, казка знаю, – дивлячись прямо у очі Больграну розповідав Шатео, – вони можуть не спати тижнями, вночі це хижаки. Вони ліплять собі людське лице і вдень стають таким. А тінь їхня має два хвости. Це вони такі є. Я сам бачив, що перед тим, як будинок господарки спалили, туди прийшов листоноша, не наший, він перевтілився. Це був буб з двома хвостами і це все вони зробили.
Але як вони підірвали всі ці будинки ще й майже водночас? Вони повбивали купу людей так швидко і просто?, – майже бурмотіла про себе дівчина, – у них є якась вибухівка?
Вв, в, вввибухівка? Не знаю що таке вибухівка. Але їх може бути багато, а вони розумні. Тільки от говорити вони не хочуть. Знаю, що наші шамани колись могли призивати їх для полювань.
А ти точно знаєш, що твої шамани справжні? Лиш з ними могли говорити буби? – зацікавлено питав Больгран, обдумуючи дещо в голові, та складаючи майже готову картину.
Звичайно, вони як ваші чарівники, тільки ще можуть бачити духів та давати накази двохвостим. – вирячив очі Шатео та дивився просто на Больграна, й говорив все тихіше, – тут десь є вони. Десь у цій будівлі я бачив у їхніх тінях хвости. Отже тут є шаман, я не хочу померти. Я втечу звідси і ви втікайте.
Реб, Реб, – обережно хлопаючи зайняту блокнотом дівчину по плечу промовив Больгран, – я знаю хто у нас шаман. Але, схоже, треба щоб ти придумала план і тоді ми його спинимо.
Добре, але, знаєш, дуже хочу їсти. Перекусимо і підемо, бо я не жерла вже день ніби.
Вони сиділи втрьох, поглядаючи по сторонах, після чого Шетео підійшов до вікна та відкрив його. Дивний анхарінк попрощався з ними, кивнувши та виліз з вікна. Ребекка хотіла була спинити його, однак Больгран показав їй, що інформатор вже не надто потрібний. Але дитяча казка чи моторошна легенда могла стати дуже важливою саме зараз. От-от могло статись щось жахливе і це треба було не допустити.

Майже вся заможна сімейка Іфелів сиділа у багатій приймальні намісника Брегги. Тут невимушено сиділи й говорили ще кілька поліцейських та місцевих секретарів. Старший Іфель мовчки сидів, дивлячись у вікно, доки намісник розповідав йому не надто цікаві плани по розбудові міста після цих руйнувань. Дружина Нордана теж мовчала, але ніби божевільна вже довго стояла втупившись у картину на стіні. На полотні було зображене священне дерево анхарінків – Аїт. Зрештою, її вважали поціновувачем всіляких мистецтв, тож божевільний погляд старались не помічати. Молодший син у тому ж халаті сидів у кріслі і з-під лоба дивився на всих присутніх. Тільки от старша донька влаштовувала собі життя десь далеко на Великій землі. А ще один син був на іншому крилі тої ж будівлі. Врешті, зібрались вони всі тут не просто так, адже терористи могли у будь-який момент почати новий напад. Кілька охоронців правопорядку на вулиці оглядали все поруч з будівлею, шукаючи вибухівку, але у приймальній настрій був спокійним, немов і не сталось нічого поганого. Раптово масивні деревʼяні двері відчинились і туди зайшло кілька усміхнуних людей: Больгран – старший син Нордана, офіцер Хакельт – офіційний агент від царя у поліції та молодий поліцейський, який підозріло натягнуто усміхнувся.
Панове, ситуація хороша! Контрольована! – заявила на загал Ребекка, стараючись поглянути кожному в осі, та тримала в руках блокнот, – ось тут ми маємо свідчення такого собі Лодді хака, або анхарінка, як кому зручніше їх називати. Я б хотіла обговорити це важливе питання з паном Норданом та намісником. Знаєте, ну, ще не встигла перевести ці каракулі. Ми разом оцінимо деякі факти в кутку, не переживайте. Все гаразд!
Офіцер Хакельт взяла попід руки двох чоловіків і відійшла до вікна. Молодий офіцер, тремтячи лиш пройшовся по кімнаті, здоровкаючись з усіма, а потім став поруч з Ельзою, уважно розглядаючи картину. Іон мовчки продовжував оглядати кімнату, однак перед ним, прямо на кавовий столик сів усміхнений Больгран.
Давно я не спілкувався з тобою, Іо. – на диво, приємно говорив чоловік.
Ну привіт, привіт. Дивно, що тобі там зручно. А я думав ми вже не брати, – гнівно сказав Іон дорослим голосом, зіжмакуючи іграшку лиса у руках, – ти навіть з мамцею не спілкувався, хіба щось фиркнув їй.
Тттак, – продовжив Больгран, з болем схопившись за бік, де був той дивний напис, – Ти от вже дорослий, навіть голос зламався вже, хаха. Але про що з нею розмовляти? Вона доросла і при цьому ніби дитина. Говорити про модельєрів ваемських чи про каляки а не портрети, зроблені Сінтеонською школою?
Мені подобаються такі картини. Я знаходжу їх такими… Оригінальними. Знаєш? Незвичними.
О, так, звичайно, це як та картина, на яку дивиться мама зараз? – вказав пальцем на неї Больгран, не дивлячись у той бік та не відводячи очі від Іона.
Так, десь таку.
Хм, ну добре. Але, ти як був малим, то так і не засвоював абстрактне мистецтво. Тобі ж хоч то портрет хоч дерево, все-одно.
Та ні, хоча, ой. Там таки дерево якесь. Знову ти вирішив мені якісь художні уроки дати? – напружився і знову вмостився у кріслі Іон.
А ще ти знову забув, що їй не подобається місцеві пейзажі і всілякі анхарінкські джунглі. – впевнено з усмішкою промовив Больгран, рукою провіряючи у себе за поясом зброю.
Ну і що? Може десь я прогадав, – закотив очі Іон і якраз в цей час Ельза повернула обличчя на них, – Але ж ти розумна падлюка. Видно, що мій брат, а не лох якийсь.
Ти мене хотів вбити. А як же я вижив, поясни? Чи може, краще, чим допомагає тобі ця лисиця?, – нервово, прикусюючи нижню губу випитував Больгран, – Чи як ти взяв під контроль маму, хрін вже з тими бубами чи як їх там.
Ха. Не правильні запитання. Але я розповім тобі історію про кілька проколів одного видатного генія. Перший прокол, що я не зробив це раніше, бо бляха, я відчував що можу це робити. Коли тебе відправили до мудреця я малим вже міг контролювати собачок і всіляку таку хрінь. Памʼятаєш бідолашну Кої, яка зістрибнула зі скелі? Коли про твій похід до шамана розповіли, про те, шо він розповідав, я вирішив не показувати своєї сили. Та одного разу бабця наша, памʼятаєш? Елена її звали, вона втонула у ванній, хай це буде випадково. Мені була потрібна увага, ну і її гроші. Але після цього замість того, щоб віддати мені їх, батько передав тисячі на твоє навчання. А тобі не вистачало? – все нервовіше й злісніше розповідав Іон, не прикриваючи посмішку.
Вистачало, я цього не просив. І не хотів щоб бабця помирала!
Триндиш! Тобі все було мало! Якби не хотів би, то втік на Велику землю від мене і від батьків. Але ти пив кров і гроші, марно тратив їх повсюду. Я ж витратив свої кошти на книги магів та експедиції у джунглі. Так, сам туди не лазив, але навчився керувати розумами на відстані. Там я зустрів бубів, які навіть і людей ніколи не бачили. Вони досі думають, що мене не можна навіть торкнутись, не те щоб вдарити, бо якась їхня богиня їх прокляне. Вони були не кровожерливими до мене. Тепер я керую всією їхньою анакою іііі… Якби ці дебіли розрахували отруту як на слона, а не на карлика…
То й що? Так ти не можеш керувати ними всіма одночасно? Сили не вистачає?
А мені це й не потрібно. Я чекав, навчався, але очікування набридає. Якби ти здох, батько б віддав все твоє майно мені, але тепер ви всіііі, іііііі…
І? І що і що? Ти задоволений, чи вони задоволені? Чи всі, хто загинув задоволені?! – піднімаючись з кавового столику, крикнув Больгран.
Не маякуй, – спокійно сказав Іон, стиснувши лисицю в руках, від чого Больгран з болем сів назад та міг вже лише дивитись на брата. Молодший тихо почав говорити, – А тепер коли всі будуть на нас дивитись, можу сказати голосно. Я підозрював, що це ти, весь цей час! А ти хотів на мене спихнути!
Больгран став відчувати, що потрохи, але підходить сон. Він боровся з ним, як міг, а спереду себе бачив усміхненого Іона. У кімнаті почулись постріли та крики. Все йшло дуже повільно, та важко було навіть суперечити собі. Як тільки чоловік переборов біль і приступ сну, то встав і розвернувся. Він побачив тіло матері, яка стікала кровʼю, при цьому тримала в руках ніж, який був у шиї молодого поліцейського. Той бідолаха харкав кровʼю та трусився, дивлячись на Больграна. З іншого боку кімнати на підлозі лежало тіло чорного двохвостого анхарінка з довгим ножем у руках. А Ребекка з жахом тримала пістоль у одній руці, а іншою закрила рану на грудях Нордана, з якої фонтаном била кров. Занадто багряною стала підлога і Больгран переборюючи сон та бажання вирвати обід, розвернувся до Іона. Той спокійно стояв і вирішив дістати зброю, яка була у Больграна за ременем. Але там був канцелярський ніж, виставлений лезом вверх, так що Іон порізався і забрав руку. От негідник і зобразив гримасу страху зі словами:
Як ти мене обдурив, падло?!
Больгран в ту ж мить вихопив лисицю з рук Іона і врізав йому в морду так що негідник вилетів за крісло. Сон відійшов і Больгран нарешті міг себе контролювати. Він подивився довкола і зрозумів, що та жахлива картина, що сталась – реальність і зараз винний у цьому лежить там, за кріслом і досі може вбивати. Раптом, неочікувано для усих, один з секретарів намісника пройшов поруч з Больграном, ніби зупиняючи його. Незнайомець дістав ніж і фиркаючи як звір, настрибнув з ножем на Іона. Больгран лиш встиг трохи глянути як обличчя Іона перетворилось у фарш, а потім секретар, весь обмазаний в крові вискочив на підвіконня. Посеред кімнати була його величезна тінь та два хвости, яких не видно було на тілі людини. Це не була людина. Істота не стала ховатись і ледь помітно поклонилась. Далі вона відчинила вікно і голосно по-звіриному закричала, а у відповідь їй закричали так само кілька голосів. Больгран не міг повірити що це відбувається з ним і знову відчув слабкість. Цього разу, сон здолав його і чоловік упав на крісло.
Сонце сідало над морем, Десь там, збоку, на сході виднілись острови, де, мабуть зараз відпочивали багаті містяни. Напади буб були вже в минулому, тож у всій Буфпрі був спокій. Больгран босими ногами ступав по приємному теплому піску. Але цього разу він вже був у шорти та білій сорочці. Чоловік виглядав когось та оглядувався. На горбочку поруч з пляжем вже зводили декілька великих будівель. Біля пляжу заклали цвинтар для тих, хто загинув під час нападів буб. А найкраще було видно памʼятник з зіркою, яка світилась під вечір. Це був єдиний нелюдський памʼятник на всіх Тімільських островах і над епітафією було написано «Ротзі від Малого». Місто відновлювали і Больгран теж мусив тут залишитися. Він мовчки насолоджувався легким морським вітерцем та закрив очі, але вже не для сну. Зараз він вже не старався відійти подалі від людей. Чоловік рухався наосліп і водночас розуміючи куди йти. В чомусь, батько був правий. І от, подумавши про це, він почув своє імʼя, сказане приємним жіночим голосом.