Сага про охоронців від тіні похмурого Сходу

З темного захмареного нічного неба поодинокими зірками падали сніжинки. Гостро холодні. Одна з таких сніжинок неначе пританцьовувала, зробила якесь фантастичне па і впала на обличчя. Оксана кліпнула і винирнула з небуття. Мляво, якось ліниво, пірнула, а винирнула вона іншою. Енергійні рухи чіткі, механічно вивірені. Тіло розрізало воду човником ковзаючи з краю до краю басейну. Блакитна вода підсвічена на дні великими плафонами, схожими на ілюмінатори підводного човна, легенько парувала під чорним зимовим небом. Оксана відкрила для себе це дивне задоволення – лежати в теплому басейні вистромивши обличчя з теплої води, під морозним зоряним небом. Про себе вона називала цей час – “побути поза часом”. Вона соромилась цього задоволення, соромилась бути щасливою, навіть у ці короткі хвилини “поза часом”… Працюй, пливи, греби кожну хвилину. Кожна хвилина стиснута в пружину і використана на 100-120%… Кожна хвилина тепер не просто безцінна, а оплачується кров’ю за тарифами Великої війни. Військовий вихор вирвав її з рідного ґрунту і як перекотиполе котив через фільтраційні табори, ворожі землі, через коридори і кордони кількох країн. Зі сходу на захід… Тепер їй місце тут, в чужому, не дуже зрозумілому світі з оголеним корінням, з життям за новими правилами і прайсами…
– Привіт!
Чолов’яга в смугастих плавках винирнув поруч.
– Може досить намотувати кілометри?
Оксана зробила не елегантський кульбіт у воді, шубовснула вихором бризок і зупинилась.
– Ходімо поговоримо, є купа справ…
Вже не молодик, але ще й не бюргер зиркав непривітно, говорив занадто чистою українською, а виглядав як типовий німець. Скільки йому? Чому він тут? Ну було тільки сумнівів хто він.
– А це не буде підозріло, чи пак неприйнятно?
“Бюргер”, як вона його охрестила, усміхнувся вусами, а очі наче відтанули.
– Ні, чому ж, з земляком можна і поговорити….
– Мені тут більше подобається, у відкритому басейні мало людей, і взагалі…
Вона промовчала про те дивне відчуття, яке їй так подобалось, коли вона спостерігала за сніжинками лежачи у воді…
– О, ні! Я майже не вмію плавати зважився підійти, – очі стрибали вже бісиками, – під пливти, бо втомився вас чекати на березі.
– Ходімо в кафетерій, там спокійно поговоримо… Я вас пригощу соком. Тут готують помаранчевий сок з клементинами.
– Дякую. Я працюю і можу заплатити сама за свій сік.
Оксана стисла губи. Вона напевно образила “Бюргера”, але її власні травми інтеграції і приростання до нової землі ще кровоточили і штовхали до такої непередбачуваної поведінки.
– Ну, що ж, як на рахунок поговорити в більш спокійному місці?
Звичайно, я пливу за вами.
Оксана пірнула і тіло ковзнуло вигинаючись під водою, “Бюргер” по-собачому плив за нею збиваючи хмару бризок.
Вони сиділи в кафетерії загорнуті в рушники, з високими келихами фірмового безалкогольного коктейлю.
– Мене звати Серж, мати кликала Сергійко, а друзі кличуть Сірим, а позивний — Сіроманець. Вона усміхалась кінчиками губ і міцно стискала соломинку для соку, того самого помаранчевого, солодкими клементинами. Очі Сіроманця наче розтанули, сяяли промінчиками зморшок в куточках.
-Так, і я ваш контакт в цій землі, на найближчі 350 км довкола.
Вони зітхнули..
– Я тут давно, змінив кілька професій, інтегрувався настільки, що від місцевого бюргера не відрізнити. Мусив придумати хорошу легенду, щоб можна було безкінечно роз’їжджати в окрузі, і не тільки. Хоча, до великого вторгнення, у мене роботи було менше, а їздити доводилось на більші відстані.
Він усміхнувся.
– Слава Богу! Без трансатлантичних перельотів. І то добре! Декому з наших і це доводиться робити… І не тільки це…
Вони мовчали, кожен мовчав про своє.
– А багато наших тепер тут?
– Ви знаєте, я не маю права… Але багато… З лютого багато… Я щасливий… Ну, може і гріх так говорити, але я справді радий, що поруч стільки однодумців. Можна між іншим випити пива чи соку.
– Так, мабуть, я ж завжди працювала з однією, – Оксана наче проковтнула біль схлипнувши, – наставницею… Яка стала мені і матір’ю, і подругою…
– Чув. Чув, наші шукають її сліди на тій стороні…
– Не знайдуть. Може, колись відкопаємо в братському могильнику, як звільнимо… Коли звільнимо.
Скула під пухкенькою округлою щічкою наче захиталась
– Може треба щось для вас особисто? Я знаю одного психолога-терапевта. Вона не з наших, але близька, так би мовити, за духом.
– Дякую. Я працюю і курс таблеток вже пропила, та й в цілому здається норм. От відкрила для себе нове зону релаксу.
Сіроманець слухав уважно, але якось сторожко. Щось невловиме змінилось в його обличчі і він поклав руку на стіл і трохи відкинувся на спинку стільця в розманіжині позі. Рукою він чітко подав сигнал: “Обережно, поруч чужі, можливо, небезпечні!” Оксана не бачила нічого підозрілого. Старші фрау сиділи за столиками і про щось щебетали.
До шинквасу підійшла фарбована білявка, не по тутешньому яскрава, з трьома хлопчаками, купували морозиво. Оксана перевела бесіду про роботу, про те як їй працювати в новому колективі, яка дивна ця система, і що, мабуть, вона ніколи не звикне до всього цього…
Жінка з хлопчиками рушили геть, дітлахи штовхалися і раптом молодший спотикнувся і кулька морозива гепнулась на підлогу. Жінка роззявила рота і матюча застрибало кафітерієм відскакуючи від підлоги, столиків, прозорих стін… Хлопчина скиглив, жінка проводила “виховні заходи” молодий німець з-за шинквасу прямував з ганчіркою до плями шоколадного морозива. На його обличчі був шок.
– Їх тут повно. І скільки б років вони тут не жили, мало що змінюється…
– Ви про “русский мир”?
– Ні! Я про “споконвічних”.
Вона мовчала, допивала сік. В голові щось смикалось…
– Все глибше і серйозніше. Не можна розвішувати ярлики. Прояви різні, корінь один і він абсолютне зло.
В голові стукала ця формула з священної молитви.
– Я хотіла розказати про одного хлопця, це якраз про різні форми.
Вона промовчала і зітхнувши почала.
– Я вже казала, що працюю помічницею з адаптації з нашими дітьми, і ось в шостому класі була невеличка сутичка. Двоє обговорювали якісь свої шкільні справи. Не знаю які саме, але розмовляли вони цитатами з того кошмарного мультика “Три богатиря” надцята серія. І в ту розмову втрутився один хлопчина. Я давно його примітила, але не могла б сказати чому саме. Хлопчина мало примітний, допитливий, але не проявлявся аж до цього дня.
Вона замовкла, здається згадувала той день. Мрійлива усмішка заграла на її губах.
– Хлопчик підсів до однокласників спокійно і виважено по-цікавився чи знають вони того Гетьмана про якого щойно згадали, коли обговорювали мультфільм. Хлопці обговорювали сюжет про Гетьмана і поляків, які намагались спалити Москву. Про те що богатирі точно не були учасниками цих історичних подій, що не варто довіряти ворогам, коли вони намагаються розповідати нам нашу історію. В кінці розмови хлопчина додав, що його вчителька в українській школі розповідала йому про цього Гетьмана. Ця вчителька вчилась в тому ж університеті, де безіменний гетьман був братчиком з усім Військом запорізьким.
– У мене немає даних про когось з наших у місті.
– Думаю ця вчителька справді з ордену, але вона напевно лишилась там. Та все ж, я про хлопця мало що знаю. І не знаю, як він це робив, я не помітила жодної стандартної методики, але він справжній талант! За півгодини клас співав “Ой на горі та й женці жнуть”.
– Талант! Навряд чи дитина володіє якимись методиками, а тим більше діє свідомо. Я вирішила, що потрібно передати дані про нього нашим. Може хтось знає, можливо його опізнає вчителька…
– Це правильно, але звідки цей хлопець?
– З Маріка…
– Ти ж знаєш, з тих країв вирвались одиниці з наших. Ти сама таке чудо…
Вона допила сок .
– Чудеса трапляються.
– Так, хлопчик дійсно цікавий. Будемо спостерігати. Як його звати?
– Данило, на честь короля, він сам говорив.
***
Сонце стрибало маленькими зайчиками на старовинній підлозі класу. Промені проникали через дрібні сільця високих вікон. За сотні років своєї довгої історії цей клас бачив багато. Так, тут за партою не сиділи генії, але не виросли і чудовиська.
Фрау Крюгер сиділа біля свого столу, а молодик, очевидно учень випускного класу, сидів на парті закинувши ногу на ногу і спершись об неї руками. Вся його фігура була наче притиснута якоюсь невидимою вагою.
– Данило.
Вчителька намагалась вимовляти його ім’я відповідно слов’янської фонетики.
– Ти хотів поговорити зі мною про вибір університету? Звичайно, я не маю права тобі радити чи щось нав’язувати. Але можу розповісти про університети і звичайно відповісти на твої питання.
– Так, фрау Крюгер, я буду вам дуже вдячний. Я багато чого прочитав шукаючи університет. Звичайно, я не знаю балів моєї абітури.
Хлопець замовк, він думав як правильно вимовляти слова про те, що його турбувало. вчителька не підганяла вона мовчки розглядала свої пальці кістляві сухі з коротко підстриженими нігтями. Руки лежали на столі, на правому середньому пальці вона носила срібне кільце, достатньо широкі з помітним гравіруванням. Те кільце виглядало досить старим. Воно було вкрите дрібненькими подряпинками, злегка деформоване і напевно було надзвичайно цінним для неї. Вчителька мовчки терпляче чекала. Хлопець зітхнув.
Його привезли сюди на початку великої війни він себе пам’ятає тодішнього. Переляканого, злого і розгубленого. Чужа країна, чужа мова, щирі намагання німців допомогти і вперта праця змінили його до непізнаваності. Зараз лише підкреслено українське ім’я – Данило вирізняло його серед однокласників. Він наполягав – Данило, не Деніел, не Денні. Він Данило, як український король. Іноді йому хотілось побачити ту землю свого дитинства, хотілось повернутись в дитинство, чи може в те казкове минуле, яке він сам собі придумав, а тоді йому здавалось, що він настільки міцно приріс, пустив корені до цієї землі, що вона стала його рідною землею.
Якесь дурне відчуття, як це намагатися зрозуміти кого ти любиш більше: батька чи матір. Там він народився, тут він виріс; там він був ,тут він є. Данило ще раз зітхнув.
– Ви знаєте, мене привезла сюди мама на початку Великої війни. Я тут виріс і все моє усвідомлене, майже доросле життя, пройшло тут. Я б хотів у майбутньому бути інженером. Мені дуже подобається точність і чіткість механізмів. Ми з вами про це говорили.
Стара вчителька слухала злегка усміхнувшись, хитала головою. Вона розуміла, що хлопцю просто потрібно говорити.
– Але на останньому занятті ви розповідали про соціальну інженерію, про спеціалістів які здатні оцінити процеси в суспільстві, і можуть направляти енергію людей в справедливе русло. Здатні формувати сенси.
Данило замов, прикусив губу. Чи не виглядало його слова зрозумілими. Словами хлопчака, що прагне влади і значущості.
– Ти згадуєш про той урок, де я розповідала про роль вчителя і священика в історії становлення німецької держави.
Фрау ствердно смикнула головою.
– Ну, що ж, я не відмовляюсь від свого твердження. Людська інженерія, чи як правильно це називають в останньому номері Science, соціальна інженерія, дуже важлива галузь людського знання. Тільки люди помиляються, називаючи її сучасним напрямком знань. На мою думку, це дуже давній підхід, але його застосовували, або окремі люди шамани, вожді, святі, або різноманітні групи від утаємничених організацій до орденів і сект. А зараз цей підхід осмислений наукою і поставлений працювати на користь людству, напевно, принесе багато чудових змін.
– А ви не думаєте, що зло яке є частиною нашої природи, може стати сильнішим через такий науковий підхід.
– Так вже було в історії. І не раз…
– Ви про диктатуру і таємні ордени та організації на кшталт ФСБ.
– Так… Саме так. Темне і світле завжди поруч. Важливо щоб світлі перемогли, щоб були вони сильними, ефективними, точними…
Золотаві і смарагдові листя старих дубів за вікнами і дрібні шибки стрілчастих вікон старої гімназії розбивали сонячні промені на друзки, і ті танцювали по підлозі класу золотими і смарагдовими сонячними зайчиками. Обоє мовчали.
– Дорогий мій хлопчику, я знаю тебе вже п’ять років. Ти виріс, я не про фізичний стан, я про дорослість, про твою здатність мислити, приймати рішення і нести відповідальність. Я не маю права, як вчитель це говорити, але ти очевидно один з найкращих учнів, яких я бачила в цих стінах за 37 років. Ти прийшов поговорити не про вибір, бо його ти вже зробив… Ти прийшов за підтримкою.
Хлопчина глипнув на неї поглядом семикласника якого вона пам’ятала. Вона замовкла. Цей погляд прохав підтримки і схвалення.
– Данило, ти маєш чудові здібності ти працьовитий і відповідальний. Але часом ти хочеш виміряти все логікою і розрахунком Послухай серце. Послухай своє серце, хлопчику…
Коли зачинились двері класу, вчителька підійшла до вікна і довго вдивлялась кудись скрізь мережені шибки. Глибоко вдихнула тричі і обняла себе за плечі, міцно схрестивши руки. Різко видихнула, наче виструнчилась і здмухнула з своєї долоні сріблястого прозорого птаха. Та дивина знялась з долоні, облетіла довкола жінки і пурхнула скрізь скло, наче розчинилась у Всесвіті.
Я ніколи не зустрічала таких…
Данило чвалав шкільним двором до припаркованих велосипедів. Сьогодні був насичений день.
***
– Гей! Швидше! Данило, де твій темп!
Тренер нависав над басейном. Сьогодні він трохи нервував. Можливо, так на нього діяли майбутні змагання.
Тіла вистрибували з води, знову занурювались і здіймали вихори бризок. Тренер зиркав на хронометр і, здається, мав радіти. Команда була чудова. Хлопці неслись не навипередки з самим часом. Тренер же був стривожений і намагався опанувати себе. Якось вимушено і усміхався. Після тренування хвалив хлопців, налаштовував на змагання.
– Данило, ти, як одягнешся, підійди в кафетерій. Я буду тебе чекати, треба ще переговорити.
Хлопці перезирнулися, але не стали обговорювати таке неординарне розпорядження тренера. Хвилин за двадцять, Данило зайшов в кафетерій. Поставив свою сумку біля столика і сів, поклавши руки на стіл. Пальці були міцно переплетені. Настрій у тренера тривожний і наче роздратований, як розбурхане небо перед навалою. Здавалось це наповнювало весь простір довкола.
– Данило, послухай!
Тренер говорив українською вперше. Тренування, спілкування, жарти – завжди була лише німецька мова. Звичайно, Данило підозрював що Міхаель Пугач мав слов’янські корені, але то міг бути чех чи поляк чи хто ще. Тут багато німців з давніми слов’янськими прізвищами, та що там прізвища, міста і містечок, як не Росток, то Рибниць чи Тетерів. Земля має довгу пам’ять, а люди глибокі корені.
– Ти мабуть здивований, що я ніколи не говорив нашою мовою. Але так треба, не хотів тебе вирізняти…
– Що сталося? Я показую поганий результат?
Від несподіванки і напруження Данило наче захрип.
– Ви думаєте, що я провалю змагання?
– Ні, ні! Ти не провалиш змагання. Ти в чудовій формі. Це я провалив завдання, але вже як є.
Михайло мовчав. Здається, він не знав, як поводитись
– Давай я замовлю нам чай або що. Може так буде простіше говорити.
-Так!
Данило усміхнувся.
-Можна мені чорний з молоком і цукром
-Можна.
Тренер повернувся з тацею, на ній парували дві пузатих чашки. Одна з трав’яним чаєм інша з чорним. А ще там був кухлик з вершками і тарілочка з еклерами.
-Так, кажуть цукор не лише зло, але джерело насолоди. Пригощайся.
Данило дивувався мовчки.
-Отже, розмова сьогодні мала бути про тебе, але я облажався. Тому і почнемо з цього.
Данило жував тістечко, намагався міцно триматися за стілець і одночасно тримати ввічливий вираз обличчя.
-Я провалив своє завдання. Я мав би поговорити з тобою, підтримати, заспокоїти. А може десь і настанови дати, але для мене це вперше… Я весь час переживав і так переймався, так нервував, що все провалив. Вибач.
Мовчки пили чай.
-Можна я запитаю?
-Так.
-А хто вам дав усі ці завдання?
-Супер, ти вмієш бачити головне. Я належу до однієї давньої організації можна так сказати спілки вчителів. Ну, не тих хто в школі працює, а ти хто виховує, вирощує майбутнє, це якщо в двох словах. Зазвичай, ми не проводимо заходів тімбілдингу чи наукових конференцій. Але дехто з наших побратимів стали надзвичайно відомі, як Януш Корчак. Часом вплив не такий очевидний, але в перспективі, за кілька століть, це дає фантастичні плоди. От не записався б себе Сагайдачний разом з усім Військом запорізьким в братчики, і пішла б історія іншим битим шляхом.
-Здуріти можна.
Данило автоматично надкусив останнє тістечко.
-Ну, і звичайно головне завдання кожного з нас підтримати і розвинути талант дитини яка зустрічається на нашому шляху. Твій талант очевидний, він не в спорті, не в математичній логіці, твій талант – читати душі, розуміти думки і вчинки людей. Таких людей мало. Важливо, коли ти будеш обирати університет, не помились, не женись за престижною професією чи майбутніми заробітками. Коли прийде час, ти побачиш свій шлях. Всесвіт говоритиме з тобою.
Данило мовчав. Думки гули, як бджолиний рій на пасіці діда.
Хтось з нас чокнутий. Мабуть, я! -Стукало в скронях.
– Я мав би це сказати якось інакше, м’якіше, або що… Я все провалив, тому забудь!
Михайло зробив різкий рух рукою, очі хлопця застигли, пуста тарілка з-під тістечок покотилася зенькнувши підлогу.
– Дякую, тренеру. Я так давно їв тістечка! Я все зрозумів. Мушу бігти. До зустрічі на змаганнях.
-Бувай!
Тренер з полегшенням усміхнувся. Це був абсолютний провал. Менторство — та ніколи більше.
***
Літо входило в свої права. Молоді школярі ще тягнули лямку, а випускники були вже в блаженному стані, коли іспити позаду, але результати ще не отримані. Щасливий проміжок “між”, коли все завмирає, і шукає сил для наступного кроку. Час, коли все завмирає, наче оглядується назад і шукає сил для наступного кроку.
Данило отримав листа від діда по материнській лінії. І не якогось мейла, а справжнього паперового. З дідом Данило переписувався мало не щодня. Колись, до Великої війни, він всі канікули проводив в селі. Тоді йому здавалося, що мати позбувалась його, відправляючи в те “заслання”, а опинившись на чужині він вперше літо аж вовком вив, що хоче в село до діда. Так, він був достатньо дорослим, щоб зрозуміти все про війну і небезпеку він вмовляв всіх, що буде дуже обережним та при кожній тривозі буде бігти в погреб. Дитина, що він розумів тоді, про страх окупації, про ворожі дрг в рідному лісі. І вже після перемоги він їздив до діда в гості, але на коротко, якось похапцем. Дідо написав паперового листа і просив приїхати обов’язково в червні, якраз коли Данило мав результати іспиту очікувати.
Ох, і хитрий у мене дід! Дмитро тримав листок в клітинку, розглядав твердий каліграфічний почерк.
Маленький автобус висадив його на трасі за селом! Не попередив він нікого, місцевого автобусу не став чекати. Вирішив прогулятися до села під Горбатого мосту, аж до Василенкового кута. Дідова хата стояла трохи осторонь від вулиці, ближче до Пузанки. Двері в хату відкривались по-старовинному.ю, клямкою. Дід сидів в першій хаті на напівобернувшись до вікна, читав.
– Данилку! Приїхав! Я вже зачекався. Проходь, сонечко, я тебе хоч обніму!
Парубок був вищий за діда на цілу голову, хоч і не такий кремезний ,як дідо на старих фотографіях.
Данилко! Проходь, клади свого заплічника і мий руки. Я, осьдечки, дістану з печі твої улюблені голубці!
Відтоді, як баба відійшла в засвіти, дід порався сам. І їсти варив, і хату білив, і город обходив… Робив все те старанно і вправно. Хата не занепала, не стояла пусткою, як то буває. Дід казав, що його Маруся натрудилася, пішла в кращий світ відпочити, а він мусить ще трудитись і лямку тягнути. Їли мовчки. Данило отримав свій улюблений полив’яний полумисок з нещербленим краєм.
-Дідо, а ви тепер весь час мої улюблені голубці готуєте?
– Та ні, хлопчику! Я теперечки частіше кашу чи просто кисле молоко з хлібом їм. Скільки мені старому треба. А голубці, то я тебе чекав і вчора накрутив. І млинці пухкенькі ранком будуть з суничним варенням.
Данило, якщо й здивувався то виду не подав. Говорили про те про се. Ввечері довго гомоніли на веранді про дівчаток з класу, про вибір університету, про літню мандрівку, яку Данило запланував ще минулого року, щоб подивитись Близький Схід…
-Де ти хочеш спати сьогодні?
-На печі хочу, як колись…
-От і чудово…
Засинаючи, Данило бачив як дід сидів за своїм МАС-ом і щось писав. Світило зеленої лампи робило все затишним і фантастично рідним.
Проснувся Данило від скрипу і голосного кукурікання. На столі лежали товстенькі млинці з печі, стояла банка варення і гладишка холодного молока. Діда не було Блямкнув телефон і висвітилось повідомлення: … у Миколайчуків, що Оксинові коза захворіла. Пішов поглядіти. Снідай. Скоро буду. Дід.
Коли дід повернувся, його обличчя було задоволеним. Він щось мугикав.
-Отже, Данило, збирайся. Поїдемо прямо зараз. По-гомонимо по дорозі. Маю тебе в одне місце сьогодні відвести.
-І куди ця ми збираємось? В Іванівку, на рибалку з ночівлею, чи до дядька Петра?
Ні, поїдемо в одне місце. Ти там ніколи не був, про нього нічого не знаєш. Час уже. Збирайся.
Старенька Нива підрикуючи виповзала, здіймаючи пил, на черговому підйомі дороги.
Ти ж не маленький хлопчик і розумієш, що в житті нічого не буває просто так. І зло теж не береться ні звідки. На все є причини. Завжди є люди, які те приводять в наш світ. І добро, і зло не приходить в наш світ інакше ніж через людей. Є люди звичайні, які роблять сьогодні добро, а завтра зло. Є святі, що навчилися любити і обирати світло, більше ніж щось інше, більше ніж своє власне життя… Є ті, кого спокусила темрява, хто пішов за нею і загубив себе в ній, хто став частиною її частиною… Споконвічні, бо скільки стоїть цей світ, ми ведемо з ними бій.
Дід мовчав.
А є ті хто стоять на межі, хто охороняють цей світ. Не дають злу безкарно по землі сіятись і поглинати людські душі. Охоронці були завжди. Про когось навіть легенд не лишилось, тільки знаки. Колись ми зустрінемося в світлому Ірі і тоді кожен розкаже свою історію. Я знаю трохи про наш рід і про тих хто був поруч з тобою. Колись твій пращур був характерником в степу, а під старість осів хутором край Великого Лугу. Він був в сивих літах, коли дав свій останній бій. Зло тоді налітало, часами, з південних степів. Його сини чи то з горя, чи то під облудою ворогів заключили союз в Переяславі, не розгледівши зло під новою лічиною.
Данило мовчав. Сказати що він був ошелешений, це нічого не сказати. Його мозок відмовлявся вірити. Але він почав щось згадувати, якісь розмиті образи, уривки розмов… Давно забуті образи виринали з забуття і вже не губилися, а складувались в дивний орнамент. Він починав бачити світ глибше, повніше…
Дід багато чого розповідав дорогою. Сонце хилилось до обрію, скоро світ огорнуть сутінки найкоротшої ночі.
Вони вийшли з машини на березі непримітної річки. Йшли пішки. Берег був рівний, часом порослий бузиною. Йшли мовчки аж до ущелини. Нарешті Данило не витримав.
Діду, куди ми йдемо?
Зараз дізнаєшся, потерпи.
Вони піднялись трохи вгору і опинились в печері. Її якось дивно освітлювали промені сонця, що хилилось до горизонту, м’яке золотаво-рожеве світло вихоплювало древній барельєф: жінка стояла біля дерева готова принести жертву, а біля неї стояв олень…
Данилу перехопило дух, він не розумів значення того малюнку, але відчував, що повернувся додому.
Де ми діду?
Дід поважно клав на приступок стіни яблуки і буханку хліба. Розгорнув ряднину поруч і мовив.
Сідай. Ми повернулись. Твій час прийшов, Данило.
Він був напружений. Пахли торішні яблуки принесені дідом, а ще якісь пучки, що лежали поруч.
Данило, прийшов час тобі розказати все, щоб ти приймав рішення не навмання. Ти належиш до давнього роду охоронців. Останні чотири століття, принаймні стільки ми можемо дослідити історію в архівах, наш рід належить до ордену вчителів. Не всі, і не в усі часи. Були серед нас і воїни і землероби. Я дам тобі почитати все, що мені вдалось систематизувати. А зараз про головне. Охоронці були завжди. Ми охороняли землю по-різному: мечем, словом, традицією, політичним чи релігійним впливом. А головне – через навчання поколінь, через поширення ідей. Багато поколінь до тебе і, сподіваюсь, після тебе. Темні або споконвічні завжди міняють личину. Колись вони нападали ордою, з часом змінили тактику. Вони отруюють зараз людей ідеями, маскуються під світлі образи. Тому ми стали вчителями, ми оберігаємо людей навчаючи їх мислити, розуміти, усвідомлювати… Велика війна була не останньою битвою. Так, ми перемогли, але темні незнищені, вони відступили і обов’язково повернуться.
Дід зітхнув.
Останні чотири сотні років вони приходять зі сходу… Над нашою землею нависає тінь того похмурого сходу. Вистоїмо чи загинемо це залежить і від тебе. Якщо ти вирішиш бути вчителем, ти зміниш долю багатьох, якщо воїном – напевно теж. Ми проводимо тут цю ніч. Ти мусиш все згадати, всіх почути, хто тебе оберігав, навчав, опікувався… Якщо ти приймеш рішення ранком, стати охоронцем, ти матимеш 40 днів для роздумів і зможеш поставити сім священних питань. І пам’ятай: яке б рішення ти не прийняв, моє серце завжди з тобою. А зараз час для роздумів….
Дід підняв руки догори. Його фігура оберталась швидше, швидше, швидше… Стала світлішою одягнутою чи то в білий хітон чи то в жупан.
Данило обм’як, його тіло похилилося до стіни печери, він рівно вдихав аромати п’янких трав. До нього приходили постаті дивних незнайомих людей і тих кого він знав. Всі говорили з ним так, ніби лише вчора зустрічались. Був серед них і тренер Михайло і фрау Крюгер і його перша вчителька…
Коротка ніч сплила. Данило виходив з древньої печери назустріч новому сонцю.
***
Сорок днів потому.
Данило був зарахований студентом Інституту словістики Грайсвальдського університету. Разом з Сіроманцем і дідом складав індивідуальний план навчання майбутнього вчителя.