Зниклі руни

Сорока восьмирічна прибиральниця Ангеліна Савченко була непоказною «сірою мишею». Прибирала вона у великому продуктовому супермаркеті, що височів огрядною сірою пірамідою неподалік від трамвайного парку. Колись, ще в молодості Ангеліну вважали навіть гарненькою. У дев’ятнадцять років вона закінчила ПТУ, де вчилася на маляра-штукатура, та народила сина Миколку, якого рідний батько не визнав і втік відразу ж, щойно дізнався про вагітність. Подальші пару десятків років Ангеліна розривалася між роботою, дитиною та спробами влаштувати особисте життя. З такою освітою та без впливових родичів працювати доводилося допізна і за копійки. Так що вдалої кар’єри побудувати жінці не вдалося. Та й кликати під вінець її ніхто не квапився, бо годувати чуже дитя охочих не знайшлось. Так і просиділа Ангеліна до сорока восьми років у дівках. Миколка виріс, закінчив технікум та поїхав далекобійником. Три роки тому він одружився, зробив сина Павлуся і купив квартиру в обласному центрі. Відтоді Ангеліна почала зустрічатися з рідними лише раз на рік у день народження онука.
Ангеліна Савченко мешкала у тісній однокімнатній квартирі, яку в свій час отримала як мати-одиначка. І до недавнього часу єдиними розвагами її сірого буденного життя був старенький кольоровий телевізор та мобільний телефон, подарований Миколкою на Різдво. Купивши собі невеличку двокімнатну «малосімейку», син запропонував Ангеліні зробити ремонт та облаштувати новими меблями їх колись сумісне житло. У квартирі переклеїли шпалери, натягнули стелю, облицювали кахлями кухню та ванну, замінили вікна на пластикові, засклили балкон. Жінка осучаснила клейонкою-«самоклейкою» вбудований у стіну гардероб з антресолями, придбала невеличку пральну машинку, стильний білий холодильник, новий кухонний гарнітур, широкий розкладний диван з двома кріслами та велику шафу з нішею для телевізора. Але ні облаштована з комфортом квартира, ні кругленька сума, яка періодично відправлялася Миколкою на банківську картку Ангеліни, не змогли витіснити із серця жінки відчуття самотності і непотрібності. Матір, яка так довго жила лише задля єдиного сина, ніяк не могла усвідомити та змиритися з тим, що її кровиночка тепер належить іншій жінці та має власну дитину. Кожного дня з восьмої ранку до восьмої вечора, окрім двох вихідних, Ангеліна знаходилася межи людьми: колегами та відвідувачами супермаркету. Але простого людського спілкування їй дуже бракувало. Тому якось непомітно для себе жінка захопилася ворожінням. Щовечора вона розкладала карти та кидала руни. Про таке незвичайне захоплення спочатку дізналися на роботі, а потім за її межами, оскільки колеги, у яких усе програлося і збулося, дуже охоче рекомендували новоспечену ворожку усім своїм родичам та знайомим. Ангеліна брала недорого, тому у суботу та неділю мала додатковий клопіт і заробіток.
Така одноманітність тривала майже два роки. Але одного похмурого листопадового ранку усе в житті Ангеліни Савченко перевернулося догори дриґом і розділилося на «до» і «після». У цей день (а це був вівторок) мерзлу землю ледь припорошив перший сніжок. Рівно о сьомій ранку Ангеліна, одягнена у сині джинси та сірий светр під горло, мерзлякувато кутаючись у чорний пуховик, сіла у трамвай № 1, який зазвичай їхав до кінцевої зупинки і віз її на роботу. Зручно розташувавшись на пластиковому сидінні з підігрівом, жінка задумливо дивилася у вікно. «Кожного дня одне й те саме! – думала вона. – Підйом о шостій, ситний сніданок, що складався з пельменів або вареників, підфарбовування вій темно-синьою тушшю та готування «тормозку» на роботу». Півлітрову банку супу та два сендвічі треба було встигнути з’їсти під час півгодинної обідньої перерви, яка ділилася по десять хвилин на кожних дев’ять робітників. Пити чай та каву в робочий час могло собі дозволити лише керівництво. За «простими смертними» ретельно стежив адміністратор торгівельної зали, щоб не гуляли і не плескали язиками. Щойно хтось опускався на стілець для перепочинку, так відразу ж лунав голосний злісний окрик. Тому, потрапляючи додому о дев’ятій вечора, Ангеліна завжди почувала себе виснаженою та розбитою.
Ще з вікна трамваю жінка побачила купу народу, яка стовпилася навколо старого розлогого ясеня біля супермаркету. Підійшовши ближче, Ангеліна побачила під деревом мертвого чоловіка, біля якого вже працювали криміналісти. Поліцейські обгородили місце злочину смугастою червоно-білою стрічкою та раз у раз гримали на чергового роззяву, який намагався підійти поближче до трупа. Люди із натовпу постійно задавали один одному питання про особистість небіжчика та причину його смерті, але жодної відповіді так і не отримали. Ангеліна постояла хвилину серед людей, послухала їхні розмови, кинула на покійного останній співчутливий погляд і хотіла вже піти через чорний хід, як тут вона помітила неподалік дуже дивного кремезного чоловіка. Цей двометровий атлет у шкіряному пальто яскраво виділявся на фоні юрби своїм довгим, нижче поясу, сивим волоссям, перехопленим на потилиці у вузол. «Мабуть, якийсь байкер чи мандрівник-екстремал», – подумала Ангеліна, заворожено впиваючись поглядом у гарного незнайомця. Він стояв мовчки, схрестивши руки на грудях, і навіть не здогадувався, як неподалік сильно б’ється серце однієї немолодої прибиральниці із супермаркету. Треба було ставати до роботи, тому жінка неохоче і постійно озираючись, попленталася до чорного ходу.
Увесь день Ангеліна думала про загадкового чоловіка. Навіть ловила себе на тому, що постійно шукає його поглядом серед відвідувачів магазину. А персонал супермаркету обговорював загадкове вбивство. Свої версії та припущення не висував хіба що лінивий. З усіх робітників одна лише Ангеліна думала не про покійного, а про абсолютно живого та реального чоловіка. Жінці здавалося, що цей вівторок ніколи не скінчиться. І без того вимучена роботою, вона змушена була ще й затриматися сьогодні на складі, щоб допомогти розсортувати щойно завезений товар. Жінка ледь встигла на останній трамвай і додому потрапила близько одинадцятої вечора. Він чекав на неї, сидячи на лавці біля під’їзду. Щойно Ангеліна наблизилася, як сивоволосий велетень підвівся їй назустріч.
– Добрий вечір, Ангеліно, – привітався незнайомець.
Жінка не зрозуміла, що її більше ошелешило: поява чоловіка біля її будинку чи знання її імені.
– Що вам треба? – тремтячим голосом запитала вона.
– Я чув, що ви вмієте ворожити, тож мені конче необхідна ваша допомога.
Ангеліна здогадалася, що незнайомець почув про неї від спільних знайомих і відразу ж відчула, що її страх та побоювання трохи вщухли. Будь кого жінка послала би під три чорти у такий пізній час. Будь кого, але не його.
– Ходімо, – невпевнено кивнула вона, чудово розуміючи, що запрошує до себе у квартиру абсолютно незнайому людину, яка може виявитися як шляхетним багатієм, так і кривавим маніяком.
Сидячи в затишних глибоких кріслах перед журнальним столиком, чоловік і жінка ворожили до глибокої півночі. Як на гральних картах і на таро, так і на скандинавських рунах випадало майже одне й те саме. Щось погане мало закінчитися в житті чоловіка і ось-ось розпочатися абсолютно нове щасливе життя, традиційно впали далека дорога і взаємне кохання. У справах, якими займався чоловік, могли з’явитися несподівані перепони, зрада від близької людини та втрата якоїсь дуже цінної речі. Але в кінці шляху як завжди були успіх, процвітання і виконання найзаповітніших бажань. Під час усього сеансу ворожіння чоловік жодного разу не посміхнувся. Він час від часу погладжував тоненьку сиву борідку і недовірливо мружив великі чорні очі. Незнайомець, ймовірно, був ровесником Ангеліни і дуже їй подобався. Але жінка відчувала, що абсолютно не цікавить його. Щось неприємне відбувалося в його житті, тож йому від неї було потрібне лише передбачення долі.
Без зайвих питань чоловік заплатив за ворожіння, попрощався і пішов, так і не назвавши Ангеліні своє ім’я. А й справді, навіщо? Чоловіки її віку цікавляться набагато молодшими за неї жінками. Ангеліна журливо зітхнула і поглянула на себе у дзеркало. Невисока, худорлява, чорне фарбоване волосся, стрижене під каре, сірі невиразні очі. Їй майже п’ятдесят і приваблює вона лише чоловіків сімдесят+. Вона стільки надій та сподівань покладала на це знайомство, але навіть імені його не дізналась! Яке безмежне розчарування!
Цієї ночі Ангеліна майже не спала. То плакала в подушку, то мліла від щастя, уявляючи себе в обіймах загадкового незнайомця.
«Як прийшло – так і пішло», – заспокоювала себе жінка, проїжджаючи торгівельною залою на акумуляторній підлогомийній машині. Вона твердо вирішила не сподіватися більше на принца на білому коні та марно не страждати.
У п’ятницю, передчуваючи гарний вікенд та можливість чудово виспатись, о восьмій вечора щаслива Ангеліна Савченко вийшла з дверей магазину. Вона мало не скрикнула від несподіванки, коли знову побачила довговолосого незнайомця. Він стояв біля входу. «Без квітів та без цукерок! – розчаровано подумала Ангеліна. – Що йому знову від мене потрібно?» Побачивши жінку, він навіть посміхнувся.
– А мені знову потрібна ваша допомога, – замість привітання промовив він.
Ангеліна відмітила, що одягнений у шкіряне пальто та шкіряні штани, заправлені у високі шкіряні чоботи, чоловік ніби вийшов із дев’яностих. Тоді, саме в роки її молодості була така мода на шкіру. Жінка пригадала, як приходила на пари у шкіряних шортах та жилетці. А шкіряну куртку їй придбали, коли батько продав на запчастини свого старого «Жигулика» не на ходу. Незнайомець ніби зійшов зі сторінок «Відьмака» Сапковського.
Ангеліна неприязно глянула на Відьмака (так вона його для себе охрестила) і байдуже запитала:
– Вам знову погадати?
– Не мені, а моїм друзям.
– Нехай приходять завтра до мене додому, – відрізала жінка. – Я дуже втомилася, хочу їсти і не маю при собі карт.
Вона вирішила іти ва-банк. Чоловік, звісно, їй дуже подобається, але сам він ні кує, не меле та ніякої ініціативи не проявляє. Може він одружений? «Все одно він має бути моїм!» – егоїстично вирішила Ангеліна.
– Краще ходімо до нас додому, – несподівано запропонував Відьмак. – А карти, руни та гарну вечерю я вам гарантую!
«Оце так несподіванка!» – округлила очі Ангеліна. І не встигла жінка відповісти згодою, як чоловік узяв її за руку і швидко закрокував у бік трампарку. Ангеліна не йшла, а майже бігла, намагаючись крокувати в ногу з двометровим велетом.
– До речі, я – Станіслав, можна – Стас, – запізно відрекомендував себе він.
Вони увійшли в залізні двері невеличкого цегляного приміщення біля трамвайного депо і поринули в абсолютну темряву. Стас увімкнув кишеньковий ліхтарик і Ангеліна побачила кам’яні сходи, які йшли кудись униз. Чоловік і жінка довго спускалися у напівтемряві, поки не вийшли на старовинну вулицю, вимощену кам’яною бруківкою. Старі дощаті будинки з напівзгнилими солом’яними дахами більше нагадували курники, ніж людські помешкання. Голі дерева з покрученими якоюсь невідомою хворобою гілками, повільно добивав сірувато-жовтий лишайник. У повітрі стрімко кружляли білі візерунчасті сніжинки. Безмовний міський пейзаж викликав у Ангеліни почуття пригніченості і страху. Жінка була так налякана обстановкою і невідомістю, що почала плакати. Вона зрозуміла, що Стас – член якоїсь секти, яка може практикувати принесення в жертву людей.
– Що ви хочете зі мною зробити? – запитала Ангеліна крізь сльози.
Чоловік здивовано поглянув на неї, явно не сподіваючись на таку реакцію.
– Вам абсолютно нічого не загрожує! – вигукнув він.
Але жінка не слухала його. Вона втягнула голову в плечі і продовжувала схлипувати. Стас присів перед нею, як перед малою дитиною, навпочіпки і довірливо зазирнув їй у вічі.
– У нас пропали дуже цінні руни. Вони виготовлені з чистого золота і дорого коштують. Той чоловік, тіло якого знайшли біля вашого супермаркету, був нашим рунологом. Звали його Максом. І вбив його той, хто викрав наші руни.
Ангеліна перестала лити сльози і недовірливо подивилася на Стаса.
– А чому ви не пішли до поліції?
– Тому що ми – таємне товариство темних і білих магів, – відповів чоловік і, побачивши недовіру, що промайнула в її очах, поспішно додав: – От бачите, навіть для вас я божевільний. А в поліції нас просто візьмуть на кпини. До речі, вбивцю нашого Макса вони так і не шукали. Його навмисне отруїли, а слідчий навіть кримінального провадження не відкрив. Усе списали на нещасний випадок, ніби Макс сам узяв і напився технічного спирту.
Ангеліна починала поступово приходити до тями. Усе, що відбувалося навколо, сприймалося ніби якесь божевілля. Бруківка, будинки, дерева – усе дуже нагадувало декорації до голлівудських екранізацій. «Може, це якесь реаліті-шоу? – подумала жінка. – І Стас ще трішки пограється в магів та чаклунів, а потім покаже мені приховану камеру?» Щойно Ангеліна так подумала, як усе, що відбувалося з нею, стало здаватися театральною грою. Далі вона вже спокійно, тримаючи Стаса за руку, дійшла до кінця вулиці, яка закінчувалася прірвою. На краю цієї прірви стояв високий двоповерховий кам’яний будинок з черепичним дахом та велетенськими, майже за величиною стіни вікнами. У будинку було тепло і затишно. Велика кімната була вщент заповнена довгими полицями з книгами у старовинних палітурках. Мирно потріскували дрова у каміні, яскраво горіли свічки в бронзових підсвічниках, а зі стелі в підлогу спускався товстий пучок переплетених між собою коренів. За багато накритим столом сиділо четверо: троє чоловіків і одна жінка. Усі вони були одягнені в чудернацький шкіряний одяг.
– Це Ангеліна, – відрекомендував Стас свою супутницю. – Вона – майстерна тарологиня і рунолог.
Товариство прихильно закивало на знак привітання.
– Це – Луїза, вона – майстриня ілюзій, – Стас почав знайомити Ангеліну зі своїми друзями. – Адріан – хранитель чарівних книг, Балтазар – майстер зцілення, Даниїл – володар меча, ну і ваш покірний слуга – скромний читач дудок, – церемонно вклонився Стас, закінчивши представляти членів товариства.
– Ви вже знаєте про зниклі руни? – запитала Луїза, наливаючи Ангеліні чай із синього порцелянового чайника.
Жінка кивнула.
– Ми повинні їх розшукати, інакше настане розрив і межі між світами почнуть стиратися, – продовжувала майстриня ілюзій. – Вони вже розмиті.

Магічне товариство вирішило повечеряти, а потім приступити до справ.
– Що це таке? – Ангеліна показала на жмут коріння.
– Ці корені від того ясеня, що росте у дворі вашого супермаркету, – пояснив Балтазар. – Це дерево життя та рівноваги у Всесвіті. Саме від нього ми отримуємо та підживлюємо наші дари. Ось погляньте, зі зникненням золотих рун коріння почало в’янути.
Це було правдою. Деякі корінці вибилися з основної маси і безсило звисали.
– Ми вивчили усі ці магічні книги, – Адріан махнув рукою на довгі полиці. – Виготовили зілля та намалювали ним таємні знаки, щоб відновити баланс між світами.
А що буде, коли руни не знайдуться? – поцікавилася Ангеліна.
Вона намагалася бути серйозною, трималася, щоб не засміятися, оскільки гадала, що знімається в реаліті-шоу.
– Почнеться битва між білими та чорними магами. Без цих рун магія почне втрачати свою силу, а світ зануриться у хаос, – зітхнув Даниїл.
– А ви справді читаєте думки? – насмішкувато запитала Ангеліна у Стаса.
– А то як же? – не зніяковів той. – До речі, я не Відьмак, а про вашу ворожбу дізнався не від спільних знайомих, а прочитав ваші думки. До нашої першої зустрічі я навіть не здогадувався про ваше існування, так само, як і ви про моє. Я виділив вас серед натовпу, який спостерігав за роботою поліції, бо ваші думки були спрямовані лише на мою скромну персону.
Від такого одкровення шокована Ангеліна відкрила рота. До цього моменту вона сприймала усе як гру і все сподівалася, що їй ось-ось покажуть приховану камеру. Тепер жінка почала відчувати неприємний холодок між лопатками. Про виділення її думок із натовпу роззяв Стас міг просто вигадати, а про захоплення картами насправді дізнатися від когось із спільних знайомих. А от про Відьмака Ангеліна нікому не говорила і дала Стасові таке прізвисько лише сьогодні ввечері. «Що це за чортівня? – гарячково міркувала жінка. – Може це якась секта гіпнотизерів?»
Після вечері на стіл висипали руни – невеличкі кістяні прямокутники з витравленими кислотою знаками. Побачивши їх, Ангеліна на мить відкинула свої неприємні почуття і підозри та занурилась у світ магії улюбленої справи. Жінка невимушено кидала руни й зчитувала таємні знаки.
– І що це означає? – знизала плечима Луїза.
– Виходить, що руни десь тут у будинку, а вбивця нещасного Макса серед нас, – констатувала Ангеліна.
У кімнаті повисло гнітюче мовчання. Люди за столом розгублено переглядалися і знизували плечима.
– Де ти її узяв? – нарешті порушив мовчання Балтазар, невдоволено звертаючись до Стаса.
– А чому ти так занервував? – питанням на питання відповів читач думок і недовірливо примружився.
– А як мені ще реагувати на таке шарлатанство? – розлютився цілитель.
«Мені так бракує зараз попкорну!» – веселилася Ангеліна, гадаючи, що відбувається продовження театральної вистави.
– А може, він заховав руни у зів’ялому корінні дерева життя? – весело вигукнула вона, пригадуючи, що в усіх голлівудських фільмах артефакти ховають на самому видному місці, про яке ніхто навіть не подумав би.
Товариство кинулося розбирати коріння. І справді, руни були там. Вони дійсно були золотими. Радості присутніх не було меж. Усі дякували Ангеліні. Жінка втомлено посміхалася. Більш за все їй хотілося додому, і вона все ще сподівалася на команду: «Стоп! Знято!» Стас визвався супроводити Ангеліну на верх та викликати для неї таксі. Де весь цей час знаходилася прихована камера та хто ж таки вбив рунолога Макса (якщо той мрець насправді ним був), жінка так і не дізналася.
Ангеліна Савченко потрапила додому, коли було далеко за північ. Нашвидкуруч вона обмилася під душем та блаженно пірнула під теплу ковдру. Усю ніч їй снився Стас, який крутився з нею на руках посеред квітучого, залитого сонцем поля. Ангеліна сподівалася, що цей сивоволосий велетень стане її парою. Жінка не знала, що більше зі Стасом вони ніколи не зустрінуться. А ще вона так ніколи і не дізналася, що тієї ж ночі темні маги пішли у наступ на білих магів, намагаючись здобути золоті руни та відбити свого зрадника і посіпаку Балтазара, який сподівався отримати безмежну владу і правити усіма трьома світами дерева життя. Цілитель на певний час утратив пильність і Стасові вдалося прочитати його думки та дізнатися про зраду. Луїза створила ілюзію і пустила темних магів помилковим слідом. Даниїл прогнав Балтазара чарівним мечем до темного світу і чітко окреслив межі між добром і злом. Королівство хаосу зачинилося навіки.
Ангеліна мирно спала у своїй затишній однокімнатній квартирі і ні про що не здогадувалась. Через місяць жінка зрозуміла, що зі Стасом їй бути так і не судилося. Чоловік був актором або режисером, а її просто використав, змусивши безкоштовно зіграти у своїй постанові. Вона ще довгі роки передивлялася різні телевізійні шоу, сподіваючись побачити в одному із них себе.