Клуб наземних годинників

Павло стояв біля входу до школи, обережно перетягуючи на плечі рюкзак. Ще трохи поболювало горло після хвороби, але він був радий повернутися до звичного життя. Йому здавалося, що відсутність усього на три тижні відділила його від звичного світу на цілі століття.
— Павле! Ти повернувся! — почув він знайомий голос і побачив, як до нього біжить Петро, енергійний, як завжди.
— Так, повернувся, — посміхнувся Павло. — Щось новеньке сталося за цей час?
— Ще й як! — Петро скинув рюкзак на землю і сів на лавку поруч із другом. — У нас новий учитель англійської! Містер Даміан!
— Містер Даміан? І як він? — Павло глянув на Петра з недовірою.
— Ти не повіриш! — Петро підскочив і почав жестикулювати. — Він із Англії, справжній британець! Уявляєш? І як він викладає! Уроки — просто вогонь! Він жартує, розповідає історії, навіть фокуси показує.
— Фокуси? Серйозно? — Павло скептично підняв брову.
— Так, серйозно, — Петро нахилився ближче і шепнув. — Він витягає монети з-за вух! І якось одного разу показав, як можна тримати ручку в повітрі без дотику. Це точно не фокус. Це… — Петро замовк, ніби не міг знайти потрібного слова.
— Магія? — підказав Павло з легкою іронією.
— Тсс! — Петро притиснув палець до губ. — Я тобі потім розкажу. І це ще не все.
— Що ще?
Петро знову нахилився ближче. Його голос став майже не чутним.
— Він запросив мене до… клубу.
— Якого клубу? — Павло зацікавився, хоч і не показував цього.
— “Клуб наземних годинників”, — прошепотів Петро.
— Овва! Якійсь клуб. Що це таке?
— Не тут. Я тобі після уроків розкажу, добре? Але це щось неймовірне. Тобі треба приєднатися.
***
Після уроків вони знову зустрілися біля школи. Павло, досі вагаючись, слухав, як Петро описував загадкове товариство.
— Слухай, це не просто клуб. Ми там вивчаємо не тільки англійську. Там щось більше. Ми вивчаємо… ну, як це пояснити… магію. Але справжню, не таку, як у книжках про Гаррі Поттера.
— Магію? — Павло посміхнувся. — А ти точно добре себе почуваєш?
— Серйозно! — Петро виглядав щирим. — У нього в кімнаті є годинники… багато годинників. І кожен з них показує інший час. Він сказав, що вони не лише показують час, а й допомагають бачити щось більше.
— Щось більше? — Павло скептично стиснув губи.
— Приходь сам і побачиш! Завтра о сьомій вечора, підвал старого будинку на Ярославовому Валу. Я тебе проведу.
Павло задумався. Це звучало дивно, навіть трохи лячно. Але цікавість почала перемагати.
— Гаразд, — сказав він нарешті. — Я прийду.
***
Наступного вечора Павло підходив до старого будинку на Ярославовому Валу. Він виглядав, як залишок іншої епохи — фасад із ліпниною, велике аркове вікно на першому поверсі і двері, що виглядали непропорційно великими. Біля бічного входу його зустрів Петро.
— Нарешті! — прошепотів Петро. — Йдемо швидше.
Вони пройшли через бічний вхід. Павло помітив старого чоловіка в капелюсі та одязі лакея, який відчинив двері й уважно подивився на них.
— Це хто? — запитав Павло, поки вони спускалися сходами до підвалу.
— Хто знає, — Петро знизав плечима. — Він тут завжди стоїть. Думаю, він якийсь помічник містера Даміана.
Підвал був незвичайним. Кам’яні стіни, свічки у кованих тримачах і… годинники. Їх було дванадцять, усі розташовані по колу. Всі показували різний час. Павло помітив великий англійський годинник на місці “12 годин”, який був налаштований на Грінвіч.
У кімнаті було близько двадцяти хлопців. Вони сиділи на старих дерев’яних стільцях, обговорюючи між собою щось жваво. Павло почувався трохи не в своїй тарілці, але Петро швидко влив його в розмову.
— Це круто, правда? — шепнув Петро.
— Дивно, — відповів Павло, не відриваючи погляду від годинників.
Останній хлопець зайшов, і двері зачинилися самі собою, хоча нікого поруч не було. Свічки раптом затремтіли, і кімната наповнилася приглушеним дзвоном годинників. Усі затихли, коли з тіні з’явився містер Даміан.
Ось чорновик другої частини – Зав’язки, з інтригуючим завершенням для залучення читача.
***
Містер Даміан з’явився з тіні так, наче виріс із неї. Його червона мантія з золотими візерунками виглядала незвично в приглушеному світлі. На голові він носив старовинний капелюх-трикутник, а тростина з золотим навершям у формі голови орла виблискувала в тьмяному світлі свічок.
— Ласкаво просимо, молоді друзі, — почав він, усміхаючись тонкими губами. Голос його звучав м’яко, але владно. — Радий бачити стільки обдарованих юнаків у цьому особливому місці.
Павло сидів напружений, роздивляючись учителя. Його постава, його хода, навіть його погляд здавалися такими впевненими, що хлопчик не міг визначити, що більше: захоплення чи легкий страх.
— Клуб наземних годинників існує не просто так, — продовжував Даміан, — а для тих, хто прагне більше знати про наш світ. І не тільки про наш.
Він пройшовся кімнатою, легко постукуючи тростиною по долівці.
— Ви думаєте, що час — це просто стрілки, які рухаються вперед? — Він зупинився біля великого англійського годинника і провів пальцем по його скляному циферблату. — Ні, час — це тканина. А кожен із вас — нитка в цій тканині.
— Тканина? — хтось прошепотів у натовпі.
— Тихо, — шепнув Петро, штовхнувши Павла в бік.
— Коли тканина рветься, — сказав Даміан, не звертаючи уваги на перешіптування, — інші світи можуть пройти крізь розриви. І ось тоді з’являються проблеми. Великі проблеми.
Він підійшов до середини кімнати і встав у центр кола, яке утворили годинники.
— Але досить філософії, — сказав він, піднімаючи тростину. — Час на випробування.
Здавалося, Павло почув, як завмерло повітря. Даміан витяг із мантії аркуші паперу й роздав їх по колу.
— На аркушах — вірш Льюїса Керролла. “Джабервокі”. Улюблений текст багатьох поколінь нашого клубу. Ваше завдання — прочитати його вголос. Головне — не збитися.
Павло відчув, як серце затріпотіло в грудях. Він ковзнув поглядом по рядках вірша:
‘Twas brillig, and the slithy toves
Did gyre and gimble in the wabe…
— Легко, — прошепотів Петро.
— Легко? Тут слів нормальних нема, — пробурчав Павло.
Один за одним хлопці почали читати. Перші кілька пройшли без помилок, але далі почалися збої. Хтось спотикався на слові “mimsy”, хтось не міг вимовити “frumious Bandersnatch”.
— Зупиніться, — сказав Даміан, піднявши руку. Його голос звучав рівно, але в ньому було щось таке, що змусило всіх замовкнути. — Ті, хто не зміг, будь ласка, залиште кімнату.
— Але, сер… — почав один із хлопців.
— Ні “але”. Ви провалили випробування. Це не ваша вина. Просто сьогодні ви не готові.
Незадоволені й засоромлені, ті, хто помилився, один за одним залишили підвал. Павло відчув, як напруження в кімнаті зросло. Коли останній із них пішов, Даміан знову заговорив:
— Дванадцять. Ідеальна кількість. Символічна. Саме стільки, скільки нам потрібно для великої справи.
Павло кинув погляд на Петра. Той усміхнувся, наче пишався тим, що залишився.
— Ви тут не просто так, — сказав Даміан, обводячи їх поглядом. — Ви особливі. І саме ви станете наступними охоронцями балансу між світом магії і світом людей.
Павло відчув, як щось змінилося в повітрі. Слова вчителя здавалися водночас неймовірними і лякаючими.
— Що це означає? — не втримався хтось із хлопців.
— Це означає, — відповів Даміан, — що ваші життя ніколи більше не будуть такими, як раніше.
Кімната здригнулася від удару його тростини об підлогу, і в повітрі раптом виникло сяюче золоте кільце. Павло не міг відвести погляду.
— Тепер ви побачите те, що було приховане, — сказав Даміан, посміхаючись.
***
Павло стояв у кутку вагону, дивлячись, як краплі дощу стікають по вікну. Поїзд стукотів у рівному ритмі, але його думки були хаотичними. Вони з Петром мовчки дивилися один на одного, ніби намагаючись осмислити те, що сталося на минулій зустрічі.
— Ти хоч розумієш, куди ми їдемо? — порушив тишу Павло.
— Ну, Кам’яна Могила, — відповів Петро, трохи нервово стискаючи рюкзак. — Це просто… якась місцина. Ну, Даміан каже, що важлива.
— Просто місцина? — Павло різко підняв голову. — Ми ж не на пікнік їдемо!
Петро відкрив було рота, але їх перебив голос містера Даміана, який піднявся зі свого місця біля дверей вагону.
— Хлопці, — спокійно промовив він, — ви все правильно розумієте. Це місце не просто важливе, воно — вузол Ліній Часу. Якщо ми туди не встигнемо, наслідки можуть бути катастрофічними.
Після цих слів вагон заповнило мовчання. Павло зітхнув і відвернувся до вікна.
***
Поїзд прибув до обласного центру з невеликим запізненням. На вокзалі їх уже чекав орендований автобус, але невдовзі з’ясувалося, що щось пішло не так.
— Паливний насос, — похмуро сказав водій, нахилившись над капотом. — Доведеться почекати.
— Чекати? — Даміан здавалося, залишався незворушним, але в його голосі відчувалася прихована тривога. — Ми не можемо дозволити собі втратити жодної хвилини.
— Що тепер? — запитав Петро.
Даміан обвів групу уважним поглядом.
— Ми добиратимемось попутними машинами, — сказав він твердо. — Це не найкращий варіант, але, на жаль, іншого в нас немає.
Вони поділилися на кілька груп і почали зупиняти машини. Павлу і Петрові випало їхати у відкритій вантажівці. Дорога тягнулася нескінченно, холодний вітер обпікав обличчя, а в голові Павла крутилися всілякі думки про те, що чекає попереду.
***
Вони досягли Кам’яної Могили лише після заходу сонця. Дощ перестав, але хмари залишилися важкими, майже чорними. У сутінках місце виглядало моторошно: кам’яні утворення нагадували велетенські фігури, а тіні від них танцювали в світлі їхніх ліхтарів.
— Ми запізнилися, — тихо сказав Даміан, дивлячись на горизонт.
У центрі кам’яного комплексу клубочилося дивне світло, схоже на сяйво, яке виходило з-під землі. Павло відчув, як волосся на потилиці стало дибки.
— Брама відчинена, — пробурмотів Петро.
Світло раптово стало сліпучим, і з нього почали з’являтися обриси. Першим вийшло щось велетенське, схоже на гігантську багатоногу істоту. Його чорне тіло вкрите гострими шипами, а з рота виривалися крики, схожі на ревіння і шипіння одночасно.
— Це… це Шаб-Нуггурат, — прошепотів Даміан.
Павло відчув, як у нього підкошуються ноги. З сяйва продовжували з’являтися інші монстри — нижчі за зріст, але не менш огидні.
— Формуйте коло! — гучно скомандував Даміан, і хлопці встали в коло, взявшись за руки.
**
Даміан почав промовляти заклинання, і хлопці повторювали за ним. Світло з їхніх рук почало збиратися в центрі кола, утворюючи три сяючі стріли: золоту, срібну і мідну.
— Сконцентруйтесь! — кричав Даміан. — Ми повинні вигнати їх назад!
Шаб-Нуггурат рушив уперед, тягнучи за собою шипасті ноги. Павло, зібравши всі сили, сконцентрувався на стрілі. Він побачив, як вона піднялася в повітря і з неймовірною швидкістю вдарила монстра, зупиняючи його на місці.
— Це працює! — вигукнув Петро.
— Ще раз! — наказав Даміан.
Хлопці повторили заклинання. Монстри почали повертатися до світла, але Шаб-Нуггурат ще боровся. Його очі палахкотіли червоним полум’ям, а шипи на тілі почали кидати вогняні кулі в їхній бік.
— Тримайте коло! — закричав Даміан, перекриваючи гул.
Павло побачив, як Даміан зробив крок уперед, увійшовши в сяйво.
— Ні! — закричав Павло, але його голос розчинився в шумі.
Шаб-Нуггурат кинувся на нього, але світло вибухнуло, і обидва зникли. Інші монстри також розчинилися, затягнуті сяйвом.
Коли світло згасло, все стихло. Хлопці стояли, важко дихаючи, але містера Даміана поруч не було.
Павло і Петро оглянули місце, але не знайшли жодних слідів вчителя. На землі лежав лише його трикутний капелюх.
— Він зник! — зарепетував Петро. — Куди він подівся?
Мабуть, він пішов у портал, — пробурмотів Петро, оглядаючись.
— Що тепер? — запитав Павло, тримаючи капелюх у руках.
— Мабуть, це ще не кінець, — відповів Петро, дивлячись на небо, де над кам’яними фігурами сяяв повний місяць.
***
Вони поверталися додому в тиші. Хлопці сиділи в автобусі, який Даміан орендував для їхньої подорожі, але тепер здавалося, що ніхто не мав сил говорити. Кожен дивився у вікно, не помічаючи нічого навколо.
Павло тримав на колінах трикутний капелюх Даміана. Він обережно провів пальцем по золотому обрамленню, згадуючи, як учитель зник у сяйві Брами.
— Він пожертвував собою, — тихо сказав Петро, ні до кого не звертаючись. — Щоб заманити цього монстра назад.
— Але чому? — запитав Павло, його голос був наповнений сум’яттям і злістю. — Ми могли щось зробити, могли допомогти йому…
— Ні, — перервав його голос із переднього сидіння. Це був старший із хлопців, Данило. — Це був його план із самого початку. Він знав, що так буде.
Усі замовкли. В автобусі залишилося тільки гудіння двигуна та звук дощу, який тихо стукав по даху.
***
Коли автобус зупинився біля школи, хлопці вийшли на темну вулицю. У дверях їх зустрів старий лакей, якого Павло бачив на вході до будинку Даміана. Він тримав у руках темну скриньку.
— Це для вас, юні магістри, — сказав він спокійно. Його голос був настільки тихим, що хлопці спершу подумали, що їм почулося.
Лакей поставив скриньку на землю й зник у тіні, не давши їм можливості щось запитати. Павло першим нахилився й відкрив кришку.
Всередині лежали дванадцять конвертів, кожен із написаним іменем.
— Це що, жарти якісь? — запитав хтось.
— Листи від Даміана, — прошепотів Павло, витягуючи свій.
Руки тремтіли, коли він розривав конверт. Усередині був аркуш із витонченим почерком учителя.
“Дорогий Павле,” — починався лист.
“Якщо ти читаєш це, то я вже не поруч. Але не засмучуйся, бо я знав, що цей день настане. Ти й твої друзі стали для мене більше, ніж учнями. Ви — надія цього світу. Моя місія завершена, але тепер ваша тільки починається.”
Павло відчув, як до горла підступає клубок, але він продовжив читати:
“Я був частиною вашого світу, але починав у своєму. У 1984 році я, такий же молодий, як і ви зараз, став частиною Ордену Наземних Годинників. Разом із моїми друзями ми закрили Браму Світів у Стоунхенджі. Це була битва, яку я ніколи не забуду. Але з часом я залишився єдиним із нашої групи, хто пережив ті події.”
Лист описував, як Даміан протягом багатьох років готувався до наступного відкриття Брами. Він знайшов у Лініях Часу вказівку на Кам’яну Могилу, яка стала наступною точкою проникнення монстрів.
“Я знав, що моє життя завершиться тут, у цій місцевості. Але я також знав, що повинен знайти вас, тих, хто буде готовий стати наступним поколінням захисників світу. Ви тепер Орден Наземних Годинників. Ваше завдання — захищати баланс між нашими світами і бути готовими до нових випробувань.”
У кінці листа Даміан залишив слова настанови:
“Не бійтеся. Баланс залежить від вас. І пам’ятайте: ви не одні. Лінії Часу завжди приведуть вас туди, де ви потрібні найбільше.”
***
Наступного ранку хлопці зібралися разом у підвалі старого будинку. Павло, тримаючи капелюх Даміана, поклав його в центр кімнати, на місце, де зазвичай стояв їхній учитель.
— Що тепер? — запитав хтось.
— Ми маємо продовжувати, — сказав Петро, зітхнувши. — Він залишив нам цю місію. І ми не можемо її зрадити.
— Як? — запитав Павло, поглянувши на годинники, які, здавалося, тихо цокали, спостерігаючи за ними.
— Почнемо з того, що він нас навчив, — відповів Петро. — Лінії Часу, магія, обряди. Ми повинні бути готовими до наступної Брами.
Хлопці встали в коло, і кімната наповнилася тихим дзвоном годинників.
Коли Павло вийшов із підвалу, його погляд привернуло дивне явище. На небі сяяв місяць, але здавалося, що тіні навколо нього рухаються. Він здригнувся, відчувши, як у його кишені щось легенько завібрувало.
Це був його перстень Ордену, і тепер він світився слабким золотим світлом.
“Це тільки початок,” — подумав Павло, стискаючи перстень у руці.
***
Минуло три місяці. Січневий Київ, завалений снігом, здавався Павлу майже іншим світом. Вулиці вкривали товсті шари льоду, на ліхтарях висіли бурульки, а перехожі закутувалися в шарфи, мов герої невидимої битви з морозом.
Павло стояв біля старого будинку на Ярославовому Валу. Він дивився на бічний вхід, тепер закритий і замкнений, і почувався, наче перед останнім розділом книжки, яку він не хотів завершувати.
— Ти впевнений, що це хороша ідея? — Петро, який стояв поруч, голосно хрумтів снігом під ногами.
— Це не просто хороша ідея, — відповів Павло, стискаючи перстень Ордену в кишені. — Це необхідність.
— Ти ж розумієш, він може нас не прийняти, — сказав Петро. — Що, якщо Лінії Часу хибні?
— Лінії Часу не можуть бути хибними, — впевнено сказав Павло.
Вони увійшли до бібліотеки, ключ від якої все ще зберігався у них із тієї ночі. Хлопці піднялися на верхній поверх, де був кабінет із маятником. Кам’яна кімната тепер здавалася ще похмурішою, ніж минулого разу.
Маятник, який раніше стояв нерухомо, тепер хитався зловісно рівномірно, залишаючи за собою золотий слід у повітрі. Павло та Петро зупинилися біля столу, на якому лежала та сама книга, що й тоді.
— Глянь, — прошепотів Петро, ткнувши пальцем у сторінку.
На сторінці з’явився новий текст, написаний наче невидимим чорнилом, яке проявлялося під тремтячим світлом маятника:
“Гра починається знову. Ви — нитка, яка повинна тримати тканину. Наступна точка: Варта часу. Готуйтеся.”
— Що це значить? — запитав Петро, але Павло не відповів. Його погляд зупинився на дверях.
У кімнату ввійшов чоловік. Він виглядав так само, як містер Даміан, тільки молодший. Його тростина блищала, а в очах був той самий блиск, який Павло пам’ятав із першої зустрічі.
— Вітаю, юні магістри, — промовив він. — Ми маємо нову роботу.
Павло і Петро перезирнулися. У їхніх серцях спалахнуло відчуття, що вони тільки на порозі великої пригоди.
Маятник знову хитнувся, і кімната заповнилася дзвоном годинників.