Подвійне дно маленького товариства

Якщо вірити офіційним даним, то в сучасному світі залишилось жахливо мало загадок на які так і не було знайдено відповіді. Цьому навіть є відповідні докази. Ох, не думайте, я не прошу вас вірити мені на слово, вперед, перевірте самі. Придумайте якусь містичну подую, або щось магічне що хотіли зробити та просто перевірте інформацію про це в інтернеті.

Звичайно правдивість там вам ніхто не гарантує. Але ж яких тільки цікавих туторіалів не бачив ютуб, а скільки статей з просто неймовірними назвами можна знайти в мережі? Одним словом — безліч.

Та навіть при всьому цьому і досі є ті, хто відчуває, що у світі є місце для магії, просто ми поки його не знайшли. Ця історія буде про групу людей, котрі в певний період свого життя вирішили знайти це місце, або принаймні його згадки.

Хвилин через десять перед кафе зупинився автомобіль звідки вийшов чоловік в діловому костюмі, сказавши щось водієві він зайшов всередину. Майже відразу за ним в кафе забіг хлопчина років сімнадцяти. Побачивши чоловіка він відразу привітався.

Наступний прийшов рудий юнак, одягнутий так ніби на дворі була не зима, а останній місяць весни: сорочку та незастібнуте пальто. Перекинувшись парою слів з дівчиною за касою він пройшов до своїх друзі, котрі поки тільки говорила про повсякденні справи.

Майже о п’ятій до кафе забіг хлопець. Побачивши, що таки не спізнився він віддихався і пройшов до своїх друзів, але побачивши, що ще не всі зібралися не міг не здивуватися.

— Меліса сказала, що їй потрібно забрати дещо на пошті, — пояснила чорнява красуня, котра нарешті не була схожа на капустинку.

О п’ятій двадцять прийшла остання дівчина, з брендованою поштою картонною коробкою, саме такого розміру, щоб туди могла поміститися невелика картина, чи чиясь курсова робота.

— Ось тепер ми всі в зборі, — завершивши вітатися проговорив рудий юнак. — Розпочнімо з тих, хто взагалі нічого на сьогодні не підготував, підніміть руки, — сказавши це він також підняв руку.
Окрім нього руку підняв хлопчина в спортивному костюмі, а також наймолодший серед них хлопчик. Потім деякий час подумавши також підняв руку чоловік в діловому костюмі.
— Хлопці сьогодні ліниві, — похитала головою чорнява. — Тоді історії тільки у нас трьох? — вона поглянула на двох інших дівчат.
— Швидше у вас двох. Те що в мене є ледве-ледве можна назвати історією, мені знову не поталанило, — засмучено проговорила руда дівчинка, хоча це лише на вид їй було років сімнадцять, в паспорті ж стояв 1998 рік народження, в котрий ніхто без доказів не вірив. — Дарма що скільки фестивалів й інших тематичних подій я відвідала, так жодного чорта за хвіст і не змогла піймати. Ніби їх вже попередив хтось, — зітхнула вона згадуючи, як вони минулого разу говорили на цю тему. — Єдине що я дізналась, так це те що якась з дівчат в костюмі ворожок і справді щось там вірно передбачила, але теорію ймовірності ніхто не скасовував.
— Це за умови, що теорія ймовірностей, не одна з тих речей, що були створені для маскування магії, — не міг не заговорити досить серйозного виду хлопець, все в якому починаючи з акуратно вкладеного волосся й досить дорогого костюму вказувало на його пов’язану з чимось серйозним роботу. — Ви ж пам’ятаєте, що левова частка наукових відкриттів при детальному розгляді не більше ніж перейменування уже давно відомих чарівникам речей…
— Так-так, хімія-алхімія, і все таке, Андрію, ми добре це пам’ятаємо, — зупинив його хлопчина с довгим рудим волоссям зібраним в косу, що якраз сидів біля нього. — Ти краще нарешті розкажи нам, що там за неймовірна історія з тобою трапилась, що ти майже щодня нам в чат писав..
— Не сип мені сіль на рану, — зів’яв як побитий морозом баклажан хлопець. — Цього разу ми з Сонею колеги по нещастю. Вона чортів своїх спіймати не змогла, а упустив можливість довести свою теорію, про те що частина авторів фентезі та фантастики, це просто вихідці зі світів, про которі вони пишуть. Щоб ви розуміли, я був від своєї цілі за ось стілечки, — показав він маленьку відстань між вказівним й великим пальцями. І потрібно ж було, щоб це гад так невчасно мав поїхати на якусь тематичну зустріч… — проговорив він діставши з сумки флаєр, де розповідається про згадану ним зустріч і дата декілька днів тому.
— То може ще доведеш, як він повернеться, — втішила його руда дівчина. — Він же не жити туди… — договорити вона не змогла піймавши кинутий на неї Андрієм погляд, що радше пасував би хлопчику, що почув що Діда Мороза не існує, чим юристу, котрим він і був.

— Давайте не будемо про сумне, як-не-як, це не перший раз таке трапляється, — проговорила Меліса, своїм схожим на шепіт голосом. — Тарас, що в тебе трапилось, ти з зазвичай у нас найкраще щось знаходиш?
— Цього разу я хотів перевірити чутку, про те що під мостом недалеко від мого навчального закладу живуть тролі, але сесія… — він зітхнув. — Я дещо недооцінив масштаби підготовки. Наступного разу я краще підготуюсь.
— Ну, всі ми були студентами, розуміємо, — посміхнувся Ярило. — Що до мене, то я дещо підготував, але для повноти картини мені дечого не вистачає. Звичайно я це замовив, але посилка з Англії йде дещо довше, чим я очікував, — пояснив Ярило користуючись шансом.
— Ну, а ще перевіряю, чи справді мій колега-стример який всім доказує що привидів немає насправді привид, — повідомив хлопець. — Наступного тижня у мене буде чудова нагода, для цього.
— Що ж тоді Мелісо, починай ти, а потім якщо вистачить часу я розповім свою, — запропонувала темноволоса кинувши погляд на годинник.
— Добре, в мене цього разу дещицю містична історія, — як завжди тихим голосом проговорила дівчина. — Місяць тому, я їздила у Львів до подруги, на весілля,— вела вона далі поставивши на столик коробку на котру всі звернули увагу ще коли вона прийшла, — туди я їхала автобусом, а ось назад вирішила повернутися залізницею і не прогадала. Моя сусідка по купе виявилась не меншою за нас цінителькою таємниці. Вона розповіла, що кілька років тому вони з тоді ще хлопцем, а нині її чоловіком під час однієї з їх поїздок…

“В усіх є свої хобі. Хтось збирає марки, чи календарики, хтось ходить на рибалку, а хтось любить їздити в забуті всіма села, відвідувати давно покинуті будинки, та гадати, ким були ті хто колись там жив.
Ольга та її хлопець Богдан були з останніх. Ще в далекому 2012 році, коли вони тільки закінчили коледж та гадали чи варто йти вчитися далі, адже як-не-як, а самі Мая обіцяють кінець світу, їх спільний друг Сергій запропонував поїхати в Прип’ять.
Не довго думаючи вони погодилися, адже давно вже хотіли спробувати щось незвичне та цікаве. На жаль, очікування не виправдалися, але не тому, що було не цікаво, просто слухаючи, про те що у свій час все з квартир повивозили мародери, пара те й діло гадали, наскільки б все було цікавіше, збережись тут все ціле.
Тримаючи це в голові вони й прийшли до ідеї подорожей, по опустілим селам. Звичайно про таке своє хобі вони нікому не розповідали, як-не-як, це було не зовсім законно. Хоч вони й не брали “сувенірів”, але все ж в чужі домівки проникали.
Кожного разу по дорозі в ще одне знайдене в архівах, але не на карті село вони гадали, а що якщо там ще хтось буде живий. Чи варто буде якось домовитися, пояснити хто вони й що хочуть, чи краще відразу просто поїхати далі.
І ось одного разу вони зіткнулися з цим на ділі.
Був вже кінець літа 2019 року. Молода пара планувала наступного року зіграти весілля, при цьому краще за все заздалегідь підібрати незвичне та гарне місце. Тому вони взяли на роботах відпусти та намітили план відвідати з десяток сіл, одне, щоб там зіграти весілля.
Вставши годині ранку і поснідавши вони відправились в дорогу, а вже до десятої звернули з основної дороги на ґрунтову в напрямку першого в списку села. Ще хвилин за десять вони вже побачили парші будинки, але головне що кинулось їм в очі це невелике за сучасними мірками поле жита.
— Їдемо далі? — запитав Богдан свою дівчину, зупинивши машину біля поля. — Очевидно, що тут хтось живе.
— Давай пішки пройдемо і подивимося, — запропонувала Ольга, котрій все ж таки було цікаво поглянути. — Просто візьми з собою перцевий балончик про всяк випадок, — додала вона виходячи з машини.
Діставшись до села вони відмітили, що на відміну від тих, де вони раніше бували тут все не заростало клинками та вишняком, хоч запустіння все ж залишило свій слід. Жодна хатинка не збереже свого виду без побілки, й навіть найкраща фарба з часом починає тріскатися.
— Хтось доглядає за цим місцем, — озвучив досить очевидну річ хлопець. — Хоч й не ідеально…
— Вік уже не той, — почувся у них за спиною голос старенької, від чого обоє молодих людей не на жарт злякавшись обернулись.
За спиною у них стояла невисока трішки пухкенька стара, в довгій чорній спідниці, з вишитим фартухом, та вишитій сорочці. Довге сиве волосся було зібрано в косу. На шиї кілька низок намиста.
— Ох, дурна моя голова, вибачте, не подумала, що налякаю вас, — по-доброму посміхнулась. — Ви не туди звернули, чи з цих молодих людей, котрим подобається подорожувати в такі ось як наше пусті села? Не хвилюйтесь ви так, сюди частенько такі навідуються, за селом мені допомагають доглядати, продукти інколи привозять.
— Часто? — здивувалась дівчина, адже таке як у них з хлопцем хобі не здавалось надто популярним.
— По моїм міркам часто, — пояснила стара. — Ви гуляйте собі вільно. Село у нас маленьке, будинків зі сто, двері ніде не закриті. За селом є озеро, якщо скупатися хочете. Ну, а як надумаєте щось запитати, то знайдете до мене. Мій будиночок легко знайти, він поки тільки один побілений.
Подякувавши за розуміння пара продовжила гуляти селом, відвідала декілька будинків що як і казала та не були замкнені. Всередині більшість з них збереглись так ніби власники просто пішли зранку на роботу і не повернулись. При чому десь в роках 90-х, що викликало у пари спогади дитинства.
Закінчивши гуляти, та зробивши декілька фото для альбому, котрий вони уже років з сім вели, пара вирішила навідатись до старенької. Будиночок котрої й справді легко було знайти.
Старенька виявилась тезкою дівчини, також Ольгою, а ось прізвище у неї було досить цікавим Безсмертна. Старенька навіть пожартувала, що саме через це прізвище вона і жива досі.
Бабуся Оля, як вона попросила пару себе називати виявилась художницею, що вирішила повернутися в дім дитинства дожити свій вік. При цьому в будинку і було безліч матеріалів, для живопису та готових картин, що свідчило що ремесло вона своє ще не покинула.
Найбільше серед картин було тих, де зображені житні поля в різний час дня, а також портретів красивого синьоокого юнака. Коли в сучасному одязі, а коли й в стародавньому, ще й з вінком з хмелю та макі на голові.
— Це ваш чоловік, чи син? — поцікавилася Ольга.
— Ох, що ви, — посміхнулась старенька з любов’ю дивлячись на блакитноокого красеня на картині, — Ви не дивіться, що одяг сучасний, це мій батько, Ярило. Правда в житті він був рудим, а не блондином, як тут, — додала вона. — Я часто уявляла його в різних образах. На цій ось картині, вона вказала на у де був вінок я використала його зовнішність для слов’янського бога з таким же як у нього іменем.
— Вийшло і справді добре, — не могла не погодитися дівчина.
— Дякую, наступного разу, якщо зустрінемось я напишу вам картину, — пообіцяла на прощання бабуся.
Можливо саме через цю обіцянку, а можливо просто тому, що ця старенька справила на них гарне враження пара пізно восени вирішила знову навідатися в те село.
Але ще на під’їзді вони помітили дещо дивне. Місце де раніше було житнє поле, зараз було кладовищем.
— Можливо ми не там повернули, — засумнівалася Оля.
— Можливо, — відповів Богдан, хоча і не вірив в таку можливість.
Вийшовши з машини вони попрямували в село. Досить швидко знайшовши будинок бабусі Олі, вони не зустріли там старої. Лише упакована в подарунковий папір картина очікувала їх на столі, з маленькою листівкою в котрій старенька повідомила, що приїдь вони влітку могли б і зустрітися, а так на жаль, вона змушена передати подарунок таким чином. Також, вона попросила взяти ту картину на яку так задивлялась Ольга з собою, про всяк випадок.
Вирішивши, що старенька на зиму поїхала в місто до родичів, вони просто забрали з собою картини та попрямували до машини. І так би все й завершилося, якби Богдан не захотів зайти на кладовище.”

— Тільки не кажи мені, що там був надгробок з іменем старої, — не міг не крикнути Тарас, котрий хоч і любив містичні речі, але тільки не ті що пов’язані з привидами.
— Ну, ти й сам вгадав, — розвела руками дівчина. — А знаєте, що саме цікаве?
— Дата смерті була до того, як вони зустрілись? — підперши голову рукою і поглянувши на подругу запитала Рута, майже впевнена, що права.
— Майже на десять років раніше, — підтвердила Меліса. — Хоча, той кого вони зустріли могла бути й близнючка старої, котра представилась іменем своєї сестри.
— Мел, ну тобі потрібно самій же атмосферу руйнувати? — не міг не запитати Андрій.
— Потрібно, адже в мене є дещо, що знову її поверне, — проговорила дівчина відкривши отриману сьогодні на пошті посилку.
Всі втупились поглядом здавалось би звичайну картину. Розміром може лише трохи більше чим листа формату А4. На картині житнє поле осяяне променями сонця що опускається за обрій, серед поля стоїть білявий юнак, з вінком із маків та хмелю на голові.
— Мел, скільки вона коштувала? — взявши картину в руки відразу запитав хлопець, котрий був майже копією юнака з картини.
— Це подарунок, — відповіла вона, — коли Оля закінчила розповідати мені про цю їх подорож я показала їй твоє фото і пожартувала, що здається знаю когось хто є реінкарнацією героя з її історії. Побачивши твоє фото вона захотіла передати ту картину тобі.
— Чорт, ну чому мені не могло так поталанити. Мені б хто картину подарував… — незадоволено пробурмотів Дем’ян. — До речі, а що там по фото, які вони робили в тому селі?
— Я їх не взяла сьогодні, їх ще потрібно перевірити, — відповіла дівчина, — Рута, нагадаєш мені, щоб я не забула їх тобі відправити.
— Добре, — кивнула дівчина, котра внаслідок того що була фотографом відповідала за все пов’язані з фото та відео матеріали, їх маленького товариства. — Мою історію сьогодні послухайте, чи вже наступного разу?
— Хто за наступний раз? — запитав Тарас піднімаючи руку, ще хвилина і рішення було прийнято. — Тоді, до наступного разу.
Попрощавшись та оплативши рахунок всі розійшлись по своїм особистим справам, хто додому, хто в пошуках нових неймовірних історій, а хто просто випити.
І ось, о дев’яті, в одному приватному барі, про який планувала розповісти Рута, знову зібралися учасники таємного товариства, ось тільки не товариства пошуку істини, а радше таємного товариства збереження секретів.
— Знаєш Рута, як для вампіра ти надто злопам’ятна, — не міг не усміхнутись Ярило. — Одне діло, не дати Андрію розкрити секрет, того мандрівника по світах, це й справді було б не добре. Але ось в чому проблема дати Соні зробити фото пари чортів, тим паче, що фото все одно в підсумку були б у тебе, та й враховуючи, тематику подій, де вони гуляють особливого шуму це не викликало б.
— І це говорить хлопець, який бувши богом, так і не зміг відмовитися від кохання, навіть попри те, що колись його за це вбили, — продемонструвавши ідеальну посмішку відповіла дівчина, яка ідеально відповідала жарту про фотографів.
— Про це ви й іншим разом можете поговорити, — зітхнула дівчина, дивуючись чому саме їй не пощастило працювати з цими двома. — Зараз нам потрібно вирішити, як вчинити з Дем’яном. Варіант з гіпнозом не підходить, після твого минулого втручання Андрій тиждень сумнівався у своїх вподобаннях.
— Це була його власна проблема, — поспішно відповіла Рута. — До того ж я стільки разів це робила й жодного…
— Жодного? — не даючи їй завершити запитав рудий юнак.
— Досить, я розумію, що вона твоя колишня, так ще й досить схожа на Мару, але давайте серйозно, у мене на відміну від вас не так багато часу
— Впевнена? — перепитав її Ярило. — Мені ось здається…
— Мел, тебе знову ображають? — підійшовши до їх столика запитав неймовірно високий чорнявий чоловік з густою бородою.
— Гай, — підвівшись радісно привіталась дівчина обнявши знайомого. — Я думала ти в Карпатах і не приїдеш до літа.
— Одна з підопічних вирішила, що правила не для неї написані, — прояснив чоловік. — На щастя для неї, провинилась вона не сильно, всього-то на якихось сто років заборонили покидати ліс.
— Це ви часом не про Злату говорите? — не міг не поцікавитися Ярило, котрий з їх компанії найкраще після Гая знав всіх мавок та русалок.
— Про неї, — відповів чоловік сідаючи за столик і замовляючи собі пива. — Вона, бачите зустріла хлопака, що на її синка покійного схожий і вирішила прослідкувати, аби той не встряв як її Петрусь в халепу яку. Тепер ось потрібно у звіті написати про все… А я ж бо то ті звіти писати, не люблю навіть більше ніж всі інші дурні правила.
— Може тобі номерок одного мого знайомого цукумогамі пензлика дати? — запитала вампірка. — Ми хоч і не корінні жителі вашого краю, та вже давно тут обжилися і мову знаємо.
— Погоджуйся, я знаю того хлопця, враховуючи його природу, він просто обожнює писати, та й з ліцензією у нього все добре, — завірила друга Меліса. — Я якщо треба також замовлю за тебе словечко, а то де це бачено, щоб Чугайстра змушували звіти писати.
— Тоді, давайте я вам з вашою справою допоможу, — в гарному настрої запропонував Гай, котрий чув розмову компані з самого початку, адже чим-чим, а гарним слухом його природа не обділила, — дам номерок однієї русалки, якраз колеги вашого хлопака, вона його мигом причарує і спрямує куди потрібно.
Меліса окинула колег запитальним поглядом, на що ті кивнули. Очевидно таке просте рішення їх влаштовувало. Адже на практиці вже е раз було доведено, що складніше значить краще.
— Ось і добре, — задоволено кивнув чугайстер. — Тоді допивайте і пішли танцювати, а то де це бачено, стільки нечисті в одному місці й замість того щоб веселитися, про роботу говорять.
— Ось, старий мудрий чоловік, діло говорить, — підтримав Ярило ідею.
Дівчата також не стали сперечатися, адже і справді, що може бути краще, чим весело провести час з друзями, особливо коли вся робота виконана.