Калений міст

Ex silentio discam, in tenebris nihil sum.

Спливає мідний диск. Розжарений світанок розганяє мляву тишу. У сутінках вдягають маски. Ілюзія життя, самотністю повита, вигнана софітом на сцени бруківку. Ліворуч пара з писка. Праворуч — з чашки чаю, налитого рукою старого Йогана. Застиг на підвіконні вечірній віск. Пани, за звичаєм, віталися, і юний простував до наступних підйомів та падінь. Тріск.
— А най те мари поцілують, старе лайно!
Йогана стирчав з вікна упершись головою у холодну вулицю. Юний висмикнув його за карк. “Не смій тут здохнути”. Але дух покинув тіло, коли воно пройшло поріг.
Довкола четвертого дому на вулиці каменярській хутко зібралось півколо звичайного натовпу.
— Зовсім знахабніли, серед білого дня..
— Спозаранку, бідолаха
— Може він лекар?
— Диви зара хєропис вкраде!
— Хронограф, дурню.
Осудний гул ширився, та дій не слідувало. Частина містян, особливо з приїжджих, ще стояли там само, коли юний спер тіло до дошки і на імпровізованих ношах відтягнув його за ріг.
— І злетіли вони у вирій.
— Люде, ну якого! Там важлива частина.
— Важливе оно. Ще пів ліктя твого Йогана засипати. Годі романтики, я ще не снідав.
На тім чорнявий Людек повернувся до їх з юним мирської праці гробарів. Каменярі завжди гроші мають, і про труну старий Йоган поспілкувався завчасно. За це обоє були йому вдячні, а з його вранішнім відходом їм довелось змиритись. Хоч юний був під майстром, Людек, ніколи не користався своєю вищістю. Хлопчині звання дісталось у спадок, коли закопав свого діда як оце зараз каменяра.
— Гей, друже, давай зуступ, я вже все за тебе зробив. Богумире, ти мене чуєш? — гаряча від праці долоня на плечі вивела юного з потоку думок.
— Я казав тобі не називати мене! — відсахнувся юний.
— Та. Буде тобі, ти інакше не озивався. Затужив за старим чи шо?
Дорогою в цех юний вдався в подробиці своїх відносин з Йоганом аби підтвердити здогадку Людека. Новий майстер намагався бути другом і співчуття завжди його спонукало перебрати частину роботи на себе. Зі сторони видно було широкоплечість працьовитого Людека, особливо у порівняння з нижчим та кривоспинним юним. Статус підмайстра виправдовував цю фізичну недостачу для оточуючих, навіть з урахуванням того, що Людек з них двох був молодшим на дев’ять років. Молодий майстер потребував виправдати свій статус і юний охоче, та за всяку нагоду, давав йому цю можливість.
У цеху, що радше варто було б назвати халупою, вони снідали, що радше варто було назвати обідом. Запах сирої землі та вогкого дерева додавав апетиту. Страви стояли на комоді освітлені променями з кільканадцяти дірок, отворів та тріщин у дошках стін. Лише сидячи на кривенькому табуреті Людек міг не впиратись головою у стелю. Попри хвацькість до роботи, новоспечений майстер ніяк не міг здобути хисту до хатнього добробуту. За наполягання юного вони продовжували справляти службу у цій прибудові. У кам’яницю, залишену в спадок ще прадідом, не перебирались, аби у Людека був шанс мати пристойний вигляд в очах батька гіпотетичної нареченої.
— От я й кажу: треба розвідати ті зникнення, негоже гробу пустим лежати!
— Людеку, друже, спокійно, ти з ложкою зараз нових дірок у стелі поробиш, — юний підвівся, Людек поклав ложку до миски.
— Бабу Здену досі не знайшли, вже друга неділя позавтра мине. А як осуд піде, що ми померлих впокоїти не можем? Я ж рід зганьблю!
— Ніхто про це не знатиме. Гайдуки раз прийшли, і лише якщо хто наполягатиме — повернуться. А ніхто за Здену не скаже, вона ж остання свого роду.
Людек зішкріб до рота залишки каші. Сперечатись із юним йому було важко, поняття риторики чи полеміки були йому так само далекі, як інший бік океану. Юний, про всяк випадок, скритно зірвав з дошки лист бургомістра щодо баби Здени. Людек грамотою не володів, та зайве нагадування могло наново розпалити його молодецьку гарячкуватість. Людеку було б небезпечно блукати ночами у пошуках зниклого тіла. Хай краще пан бургомістр підозрює анатомів.
Юний попрощався з другом, і загорнутий у сагум вийшов у зимну тьмяність вечірньої вулиці. За дверима він на мить задумався про дорогу на ринок, та й там же відкинув спокусу. Сьогодні він мав мати зустріч. Дорогу з цеху до дому йому шляховказувала не зірка, свіча, запалена надвечір у кирху. На каменярській юний знов придивився до четвертого дому: вперше на його пам’яті на вірні не було воску. Коли одні йдуть інші приходять на їх місце. Він спробував уявити, що йому не байдуже, яке обличчя він побачить позавтра у цьому вікні. Стук розбитої о бруківку черепиці з даху четвертого будинку нагадав юному про Йогана. Колись і дім цей піде, та на його місце стане інший. Далі уникати обов’язку в уявах про майбутнє він не став. На розі звернув праворуч і, повернувшись спиною до свічки, відчинив двері свого будинку.
Маленький будинок, для нього одного був може й завеликим, та юний завжди знаходив час прибрати. Так і зараз він вимів кожен куток. Проте це мало лише символічне значення: сміттю не було звідки взятись, павуки ще не встигли виповзти зі сховків та сплести свої сіті, пил крізь скельні вікна не летів. У кімнаті без ліжка на другому поверсі юний запалив полинну свічку. Він вдивлявся у тіні. мерехтливі плями бігали стінами коли їдкий дим вдарявся у стелю. Гостя все не було.
Юний вже був готовий зануритися в роздуми, коли її голос розрізав тишу, ніби холодний меч, що простягається з темряви.
— Не мене чекаєш, Богумире?
Коліна юного затремтіли, та він встояв. Зранена душа стікала болісними спогадами і горіла крапаючи воском на паркет.
— Не маєш права тут бути.
Вона не рухалася, лише нахилила голову і тихо засміялася. Сміх що більше схожий на плач. Він не міг дозволити собі реагувати так, як вона того хотіла, але реагував саме так як вона очікувала.
— Я твоя мара, брате, краще зі мною, ніж з незнайомкою. Згадай як нам було весело разом. Хочеш знов зроблю тобі приємно?
— Я не буду з тобою. — нарешті промовив він, намагаючись відвести погляд.
Вона зробила крок ближче, і Богумир відчув, як повітря стало важчим. Він зібрався з силами, але в її очах не було злості — тільки розчарування, яке він добре знав.
— Ти завжди чекав інших, Богумире. Але чи ти сам готовий дати відповідь?
— Я вірний, і я не повторю твій шлях, сестро. Пробач, і забирайся. Я маю виконати ритуал.
Вона наблизилася, і він відчув, як її холод проникає крізь одежу. Вона не торкалася його, але він був не в силах усунути це відчуття.
— Він не прийде. В цеху все йде не за планом і ти знаєш, хто за цим стоїть…
Його кроки вторили відлунню її слів. Вона домоглась свого, хоч юний тоді це ще не усвідомлював. Лише передчував біду, боявся. Рясно политі зерна сумнівів скоро зійдуть єрессю на його душі. Як зійшли на її.
Ніс юного різало морозне повітря. У горлі зібрався ком, що хрипів на потоках дихання. Від пульсації у скронях він не розумів чи свічки у цеху потухли чи це в його очах темніє. Двері у кам’яницю були замкнені — Людек ніколи не замикав їх вночі.
Юний пішов провулком розбиваючи ожеледицю та вмочуючись по халяви у багно. У кінці він побачив те чого боявся: з їх цеху пробивалось проміння. Неспішно почав роздивлятись розриту могилу, поспішати до Людека вже не було сенсу — Пробуджені лишають від тіла самі уламки, по яких навіть мати не впізнає. Юного здивувала лопата залишена в землі. Він пам’ятав як їх сьогодні заносили до цеху, невже Людек наважився сам порушити ритуал.
Відповіддю стало стогнання. Юний кинувся всередину. Під столом лежав Людек, рана звісно була страшною, але і близько не так як їх лишають немертві. Це зробила людина.
— Тихше друже, я вже тут, зараз ми тебе підлатаємо.
Юний храбрився, та він усвідомлював що не здатен тут зарадити. Його вмінь вистачить забрати біль, подарувати забуття, але не зцілити. Стогін Людека ставав все тихішим і часу було обмаль. Якщо він помре, юний міг би повернути його, але ця думка лякала його ще більше ніж втратити друга. Слова сестри ніби наздогнали його — він знає. Мало хто любить лікарів, та зараз це його шанс спіймати кривдника на гарячому.
— Терпи! — юний закинув Людека на ті ноші, що зранку на них приніс Йогана, а зараз були так зручно залишені до виходу. — Біль триматиме тебе серед живих.
Ближче до східного краю міста ставало темніше. На територіях університету було не багато будівель, і світло поодиноких нічних розумів губилось у кронах густих дерев. Подекуди, визираючи, місяць дозволяв зорієнтувати шлях та плодив химерні тіні по собі. Запахи сечі та сірки змішувались із ладаном і виливались на юного вогненним диханням сплячих драконів. Їх він боявся ледь не більше за тих що жили у ньому. Та шепітливий стогін Людека янголом оберігав його.
Дім для лікарів був виділений між університетом та ринком. У жодному з двох не готові були терпіти їх безпосередню присутність, але кожен волів першим користуватись їх послугами. Це протиріччя відвертало юного, але він мусив, бо так вирішив. Після хвилини швидких зборів пан Ондре впустив юного у дім Ван Світенів — пристойний сімейний дім що був поділений на клаптики стінками з дощок. Людек був покладений на лакований стіл із тису. Юний не мав бажання засвідчувати своє профанство перед таким як пан Ондре. У відсутності інших мешканців мовчання навіть розцінювалось як ввічливість. Та справа яку він собі надумав вимагала порушити цю приємну тактовність.
— Вдячний богу, що ви не спите у таку пізню годину. Ви завжди маєте чергування тут? — юний вдивлявся у шкіру та взуття лікаря, прагнучи вгледіти бодай дрібну зачіпку його присутності поза домом у цю доленосну ніч. Нажаль чи на щастя, знайшовся таки один відвідувач крім юного у цей піздній час. З-за дошкової стінки вийшов огрядний чоловік з напівсивим волоссям. Його очі, більше жовті ніж карі, юний добре знав. Зараз той тримав замотану долоню та спирався лише на праву ногу.
— Це я винен у безсонной ночи пана Ондрея.
— Магістре! — від здивування юний встав-вклонився, та швидко став за крок до спини лікаря. Той повів поглядом та не відвертав голови від пацієнта, тож не побачив юного.
— Прошу, не треба, я лише простий спудей. Мав клопит обпектис головешкою, а вас бачу с’юди справа згирша привела.
Юний закляк, він хотів би гнати це усвідомлення далі, але правда стояла перед ним у замазаних могильним грунтом чоботях. Це певно якась помилка. Він згадував як отримав запрошення на зустріч, все було чітко й безпомильно — Йосип мав явитись у коло. Чому тоді за його тілом прийшли. Проти магістра юний не мав сили. Та якщо він сам порушив обряд — лишається чекати на слово свідка.
— Мій майстер по цеху був поранений.
— Зустричи з мертвими небезпечни, часто ти хто мусив пити т’ягнуть живих за собою. А гробари найближчи до мертвих, — жодної помилки: наказ у погляді та загрозливий тон — юному погрожували.
— Наш брат мусить стояти на варті завіси, — покірно схилив голову юний.
— Панове, моя робота по витягуванню пана Людека на наш бік завіси завершена. Його чекає маковий сон не менше як до полудення. І нам пропоную вчинити так само.
— Из задоволеннам, — магістер пройшов до дверей, помірно вклонився дому й розчинився у темряві.
— Ви мене врятували, пане Ондре, — той і не розумів на скільки, але здається про щось здогадався.
— Не мертві скривдили вашого майстра, ви ж про це знаєте. Справа руки живого.
— І ноги.
— Перепрошую?
— Не зважайте. Скільки я винен за ліки?
— Можу я розраховувати на послугу натомість?
— Ваша наполегливість простодушніших би злякала, якби не знати що нею ви життя вертаєте.
— Але ж ви не простак, Богумире, наші професій хоч і по різні боки, слугують одній меті.
— Я подумаю над цим, а зараз істино час сну.
— Доки пелікан не прилетів.
З останньої репліки юний втратив останню краску на лиці. Дім Ван Стівенів покинув вже мовчки. Не зчувся як підступна сірість світанку дісталась його на вулиці каменярській. Нитки долі чарівно сплітались у зашморг. З усіх злодіїв саме Магістр, з усіх лікарів саме стяжатель алхімії і слова сестри — з усіх слів як диригент штовхає шляхом трансформації. Згинути у темряві, чи відродитись наново, та юний мав очиститись від тягаря сумнівів. Він рушив за хвостом лебедя на північний захід, до моравського сейму. Будівля за відсутності держателів правних замислів користувалась шановними людьми як гостинний маєток. Ці шановні гості на ділі були магістрами. Долю свою юний збирався покласти на суд Хранителів.
Важкі двері готичної оздоби були прочинені. За тінню він зайшов до великої зали. Кілька юних затримались у коридорі аби засвідчити подію. Дивувала наявність шукачів серед магістрів, і водночас заспокоювала адже їх присутність гарантувала швидке виконання вироку усунення.
— Вас очікує рада хранителів, візьміть свій жезл — його спрямували сходами вгору, тут він ступав вдруге за життя, перший у день смерті сестри.
На поверсі він опинився сам у оточені елегантних мармурових лав сповнених фігурами у сагумах. На відміну від його власного, ці були з шовку. Шурхіт паперу та солодкуватий запах прянощів контрастував з суровими поглядами пристуніх у залі. Тягар металевої палиці спрямований згідно обряду до землі сповістив раду про прибуття юного.
— Рада вітає юного, — сказані в унісон слова наснажували силою.
— Повідомляю про порушення обряду, — як відповідь з лави піднялась жінка що в ширину була більша ніж у висоту, принаймні так здавалось. Білий колір вишивки свідчив що вона місцева, а сама її наявність про високий статус Магістерки. Можливо з самої Праги прибула, невже випадок юного зацікавив очільників. Відступати було пізно.
— Доручений мені обряд пробудження старого Йогана перервано варварьски. Могилу осквернили і тіло вкрали, — тремтіння рук юний ховав під сагум та стискаючи посох.
— Ми знаємо про порушення Завіси. Тобі відомо хто злочинець? — голос Магістерки заспокоював юного, старече тремтіння у ньому нагадувало про бабусю, що виховувала їх із сестрою, хоч на вигляд ця жінка не мала й трьох дюжин літ за плечима.
Прискіпливі погляди магістрів потроху живили юного погордою. Те що він досі може дихати і говорити дивувало його. А сама подія слухання юного ледь не всім магістерським чином Богемії було нечуваним феноменом.
— Так, Магістерко, Хранитель Ян напав на старшого гробаря Людека і викрав тіло Йогана.
— Де ваші докази?! — кілька білявих чоловіків з ближньої до юного лави не стримали свого обурення.
— І справді, — погодила Магістерка, з жвавістю вдивляючись у юного. — Пропоную колегії почути стражденного Людека.
Морозець сиротами пробіг по шиї юного. Сходами позаду піднявся Людек. Вірніше його тіло, приведене з таким вульгарним чином, що дехто з молодших магістрів пирснув сміхом. Не могли магістри не бачити цього. Як тільки їм не було огидним ця імітація. Юний відчув погляд сестри, якої тут не було. Вони справді очікують щоб він це зробив. Та попри все справді спонукало юного завершити це ігрище турбота про друга. Він невинна жертва цих поступів, його життя не мало переходити Завісу до останнього.
Людек тихим стогоном розповідав про минулу ніч. З його слів виходило ніби винним був підмайстер Ондре, що за наказом лікаря викопав тіло для науки.
— Satis!
Посох юного котився залом втрачаючи тепло і колір. Він сам вже кинувся до Людека, який безтями впав у його руки. Зала гула за спиною юного. Тиша настала коли Магістерка спинила кинутий посох від падіння на сходах. Вона єдина кого бачив юний.
— Підведись, Богумире, — він підкорився.
— Твій вчинок — буде вибір: підкоритись волі консиліуму чи стати частиною наших бібліотек.
— Я не…
— Лена пишалась би тобою, — відсікла Магістерка

****

— То ви все ж не погодились на пропозицію Ордену?
Мені здалось що спогад розвіявся — так довго не було відповіді. Чи може я втратив відчуття часу слухаючи розповідь.
— Ти сам назвав мене магістром, юначе, — якби відбитки могли відчувати я б подумав що він посміхається.
— Так, але ж вам дали вибір і зараз ви відбиток.
— Якби ти слухав до кінця, знав би як я прийшов до цього.
— Вибачте, сьогодні я не маю стільки часу. Скажіть, а що трапилось із вашою сестрою?
— Ми разом рушили крізь Завісу, її відбиток також має бути поруч.
Я радів що відбитки не можуть сприймати сьогодення, і магістр Богумир не бачить того у що перетворилось це місце. Навряд йому б сподобалась рекламна вивіска та посічені уламками стіни. Відбиток його сестри певно став ще одною невидимою жертвою цієї війни.
— Юний читачу, на сьогодні відвідування завершені. Буду рада бачити вас з понеділка.
Попрощався з панянкою яка совісно працювала тут скільки я себе пам’ятаю попри її дивний синдром від чого вона здавалась більшою у ширину ніж висоту. Вийшов у парк та звернув на вулицю Трінклера щоб потім дохати додому дванадцятим трамваєм.

Scripta verba lucem crea.