Незвичайте кафе Хіврі

У найвіддаленішому селі Шепіт, яке знаходиться на пагорбі гір Карпат є невеличка хатинка, стоїть вона подалі від села і живе там старенька бабуся Хівря. Ця маленька сухенька жіночка, не проста, кажуть що їй вже більше 100 років. Вигляд вона має, суворий та проникливий погляд, який зчитує тебе з середини. Її обличчя оповите великою кількістю глибоких зморшок, каро-зелені очі пильно споглядають за всім що діється. На голові у Хіврі старовинна намітка, з під якої виглядає сиве волосся, яке завжди дуже туго причесане. Навколо шиї носить багаторядне намисто з червоних коралів та золотих монеток, зґарди та обов’язково дукач у формі хреста. Часто її можна побачити в різних вишитих кептариках, які ще в молодості вишивала сама. Коли Хівря відпочиває, то може закурити стареньку дерев’яну люльку, куди закладає свій особливий «тютюн», який збирає на полонинах Карпат. Це материнка, м’ята, полин, листя терену, чебрець та багато різних трав.
Вже хтозна-скільки років тримає вона маленьке кафе, куди вівчарі, які йдуть на пасовища, заходять на її найсмачнішу грибну юшку та бануш. Недалеко від села є траса, яка веде до кордону, і ті водії, які знають про село Шепіт теж залюбки вчащають до Хіврі. Всередині кафе невеличке всього стоїть чотири столи, але цього вистачає. Старий грамофон, який їй подарував один з мандрівників, тихенько грає народні українські пісні. Тихенько, щоб гості могли насолодитись розмовою з іншими, або навпаки тишею Карпат. В хатинці завжди пахне смачною їжею та міцною кавою. Влітку гості Хіврі можуть поїсти за довгим столом, який стоїть під двома яблунями. Там завжди тінь і лавка стоїть так, що можна любуватись чудовим краєвидом на зелені гори Карпат.
Та кажуть, що до Хіврі на філіжанку кави навідуються не лише люди.

– Доброго вечора, є тут, хто? – постукав в двері хатинки Андрій. На вулиці вже було темно. Але вікна світились і чутно було, як тихо грала музика.
Двері відкрила Хівря. Вона тримала в руках люльку. Побачивши прибулого, стара видихнула на нього клубок білого диму.
– Кхе-Кхе, – відмахнув рукою Андрій, – вибачте, я заблукав, побачив у Вас світло і почув музику, вирішив попроситись погрітись.
Хівря, виміряла хлопця своїм поглядом. Він був одягнений в зимовий комбінезон. На голові була червона шапка, на руках рукавиці. За спиною великий рюкзак з різним альпіністськім спорядженням.
– Бачу, заходь, – відказала Хівря, – то що сталось, кажеш?
Хлопець зайшов в дім, зняв з себе шапку та рукавиці. З плечей щось струсив.
– Та, кажу ж, що загубився, відстав від своїх. А на вулиці дуже холодно. Брр.
Стара Хівря зачиняючи двері, ще раз глянула на подвір’я.
– То, єк довго ти ходиш, леґіню?
– Та не знаю, може десь кілька годин. Чесно кажучи, я щось…
– То сідай, сідай вже, ось за цей столик. Зараз заварю тобі свою фірмову гарбату (чай) та юшка ще в мене залишилась. Підігрію.
І старенька підійшла до печі, яка була древніша, за саму хазяйку. На якій були намальовані різні візерунки червоного кольору, а зверху на печі лежали та сушилися усілякі трави.
Хівря затопила піч, поставила казанок і кімнату наповнив грибний аромат. Поки вона поралась, далі розпитувала хлопця:
– То кажеш, ходиш вже кілька годин?
– Так, десь так. Чесно кажучи, загубився в часі, пощастило, що не замерз десь.
– Йо, леле, – повернулась та знову глянула на нього старенька.- єк звати тебе?
– Андрій… Андрій Прут, вибачте, не представився.
– То ти відстав від групи, ага. Яку ж гору хотів здолати?
– Так, Говерлу.- здивувався хлопець питанням господині.
– Йо, ну, добре, добре. То єк ти відстав, пам’ятаєш?
– Та, ми піднімались. А тут сніг почався дуже сильний. Ми зупинились перечекати. Розклали табір. – він замовчав, щось дуже довго згадував.- потім, потім я пам’ятаю, що стою один посеред заметілі. Я й пішов, довго йшов. Побачив далеко світло замерехтіло та здалось наче хтось співав, чи то кликав от і пішов в сторону, а це Ваша хатка.
– Не добре це.- похитала вона головою.
– Чого ж добре ж, а то помер би без Вас.
– То я не про то. На от все гаряче.
Вона поставила на стіл перед гостем глибоку глиняну тарілку з грибною юшкою, та глиняне розмальоване горнятко, від якого ніжно повівало м’ятою та ще якимись травками. Андрій спочатку взявся за чашку, але Хівря його зупинила:
– Синку, не спіши. Поїш, а тоді вип’єш чайку, і та все зметикуєш, може.
– Дякую, Вам пані. Дуже смачно, давно так смачно не їв.
Хівря сіла навпроти нього.
– Андрійку, ти пий-пий чай. Він заспокоює. Та я дещо маю зараз тобі сказати, то може тебе шокувати. По різному, всі реагують. Ти не проти, я закурю?
Хлопець похитав головою, та видно було, що він не розуміє, що коїться. Старенька поклала в трубку свої травки, запалила сірником. Хлопець було дістав з кишені запальничку, хотів допомогти.
– Нє, нє, дякую. Не люблю ці новомодні штучки. Сірники надійніше. – вона смачно затягнулась, – Ти глянь, будь ласка, у вікно.
– Дивно, якось, на вулиці зима, а у вікні літо?..
– Ні, леґіню, то літо на дворі.
Хлопець, схопився на ноги, і побіг до дверей.
– Тілько, не виходь! Чуєш? Бо зникнеш, знову на якийсь час.
Андрій відкрив двері, з вулиці подув теплий вітерець. Він глянув на свої руки, і тільки зараз помітив що вони були блідо-синього кольору. Хлопець не помітив, що з-за яблуні за ними хтось спостерігав.
– Що зі мною сталось? – запитав він розгублено. – Я помер? Але як, я ж Вас бачу, я з Вами розмовляю. Я, я п’ю чай. Я відчуваю запах м’яти… Вчора ми піднімались на гору. Був сніг… – Він сів на стілець і взявся за голову. Хівря дала хлопцеві трохи часу, а тоді мовила:
– Я не знаю, що саме з тобою трапилось. Та можу припустити, з твого вигляду, що ти замерз, і пройшло вже десь пів року.
– Чому Ви мене бачите? Чи це я Вас бачу? Це сон? Я, я не розумію нічого. – у відчаї хлопець тримався за голову.
– Випий гарбату, слухай далі. Я ж не проста бабка. Бачу я душі, особливо ті, які не знайшли спокій. До мене тут багато таких приходить. Скоріше, за все щось трапилось з тобою не добре, то душа твоя хоче дізнатись правду, і тоді ти спокійно підеш далі.
– Куди піду!? Я ще хочу жити!
– Знаю, синку, та виправити це вже не можливо. Якби мені то не хотілось.
– А як не допоможе?
– Ну, то й таке буває. Розкажу, єк з цим жити. Ти головне, заспокойся. Бо коли душа нервує, то може пропадати на деякий час.
– Я чув музику, як хтось співав, коли йшов до Вас. Що то було? Теж якась душа?
– То, та ні, то мабуть, одна з моїх сестричок тебе привела. Не переймайся, вони добрі, – і собі під ніс тихенько мовила, – якщо в них крила не спалити.
Старенька встала, пішла до печі, зверху постелила.
– Лягай тут, сьогодні. В мене не готель, але шо є. Я чекаю ще одну гостю. Вона має скоро прийти. А ти відпочивай. Завтра знову прийдеш в цей час. А я попитаю місцевого слідчого, може щось розкаже.
Андрій ліг на піч, та заснути він не міг. Господиня вийшла з хати. Вона сіла на лавку під яблунею. Враз там з’явилась гойдалка, дві мотузки та дерев’яна дощечка, яка почала сама розгойдуватись. Потім на гойдалці з’явилась дівчина. Вона була гарна, білолиця, а волосся відблискувало зеленим світлом, наче трава. Одягнена була в білу сорочку і на ній була зелена вишивка в формі квітів.
– Хто це Хівря, до тебе завітав, сьогодні?
– Йой, давно ти тут?
– Та, ні, я тільки заглянула у вікно, не стала заходити, ти ж знаєш, я чужинців не люблю.
– Хороший молодєк, замерз схоже. Може то Блуд його заманив?
– Він мені, декого нагадує. – наче не слухала дівчина Хіврю.
– Хох, і кого ж?
– Ти ж знаєш, що я коханого свого шукаю вже довгі роки.
– Йо, знаю я твою історію, – перебила її стара та махнула на неї рукою. – ти в кожному леґіні, що сюди приходить бачиш коханого.
– Та я ж не винна, що він не пішов за мною. Що сама кинулась з гори… Він, обіцяв, що прийде, обіцяв! Чуєш? – дівчина розізлилась, голос її лунав ехом, вона скочила з гойдалки. Стала ходити туди-сюди, а за нею колихались трава та квіти.
– Пройшло більше 1000 років, я може всього й не пам’ятаю. Та я знаю, що я обов’язково його впізнаю, я відчую… Не думала, ти , що він може теж не просто так прийшов сьогодні?
– Всі сюди не просто так приходять. А сьогодні Івана Купала, це ще щось тихо.
– А я не казала, чого приходжу саме на Купала?
– От дівка, то чого? Ти ж і в інші дні приходиш то.
– Сьогодні роковини моєї смерті. І цей хлопець, може це він – мій Прут.
Дівчина сіла на лавку біля Хіврі. Поклала голову їй на коліна. Стара глянула в вікно і побачила, що хлопець не спав, він дивився на них.

Наступного дня Хівря зібрала невеличкий пакунок з бринзи та пиріжків та пішла до колишнього місцевого дільничного та її старого друга пана Назарія. Пану Назарію було вже 63 роки, він вже як 10 років був на пенсії, але свою справу любив. Був справедливим та чесним. До нього з пошаною ставилось все село. Хоча він був на пенсії, але слідкував за всім що діється в селі та поряд, такий собі «шериф» Шепіта. Був він високим худорлявим чоловіком, з довгими срібними вусами.
– Так, – сказав Назарій і взяв газету до рук – тиждень назад гуділо все село, що знайшли тіло альпініста. Кажуть, що впав, вдарився головою та замерз. Але ти ж знаєш мене, я подивися фото та рапорт і скажу тобі, що його скоріше за все вбили.
– Йой, що ти верзеш таке? – взялась за серце Хівря, – чом ти таке вирішив?
Раптом за старим шерифом з’явися Андрій.
– Дідько, ти чого тут? – раптом мовила Хівря до Андрія. Та побачивши обличчя Назарія, почала махати рукою, – от муха причепилась. Пішла геть.
– Справу вчора закрили, то я попрохав цього молодого слідчого мені документи дати передивитись. Ой, не подобається він мені. Йому аби все швидше закрити справу. А я от побачив, що на голові, у цього альпініста удар не від падіння, а від льодорубу. В мене є схожий. Ось, я навіть з фото звіряв.
Назарій дістав з шафи старенький льодоруб. Покрутив в руці, потім там же з шафи дістав ксерокопії «Справа Андрій Прут» та лупу.
– Прізвище, яке ж файне було Прут, як річка наша. Ох, шкода хлопця. На дивись, – він відкрив фото, де було видно потилицю Андрія і на ній явний відбиток, навіть зазубрини можна побачити, якщо придивитись. Назарій подав лупу та фото Хіврі.
Андрій підійшов до Назарія і дивився на свої фото. Він взявся за голову. Почав ходити туди сюди і раптом зник.
– А, шоб тебе, – знову різко відказала Хівря дивившись на те місце, де щойно був Андрій, – я це не буду дивитись, тобі то я вірю.
– А, шо, хлопчак приходив до тебе? Я ж тебе знаю, але мені то що ти мольфарка, то все одно. Я до віку тобі вдячний, що врятувала мою Маланку. Вона вже он, інститут закінчила. Доктор філософських наук. Та я їй кажу, досить, все вчитись, дітей пора. – і він посміхнувся.
– Йо, от приснився вчора цей леґінь. Тепер то ясно, чого його душа така не спокійна. Хто ж міг таке зробити?
– Вже не дізнаємось. Всьо, вчора справу закрили. Ось є двоє хто з ним були і подавали на розшук – Оксана Покотило та Максим Рогів. Але я думаю, хтось з них і як раз міг його вдарити. Так, що ти мені тут принесла, – і Назарій розвернув пакунок, який принесла Хівря, і покрутив свої довгі вуса – ох, бринзочка, за це от дякую, дякую. А що, моя Марійка не приходила до тебе?
– Давненько не було. Але ти не забувай на могилку до неї ходити. Добре, я пішла, смакуй, на здоров’я. То може якось на юшечку зайди до мене. А от он одні кісти та вуса.

Ввечері Хівря знову побачила Андрія, який шмигав туди-сюди по хатинці взявшись за голову.
– Шляк би тебе трафив, являєшся де і як хочеш! – і Хівря махнула на хлопця рукою.
– Ні! Ні! Ні! Це не можливо! Ні! Ні! – він грюкнув по столу рукою і чашка, яка стояла на столі похитнулась.
– Прагне душа твоя правди, і тобі потрібно ту правду згадати. Але, на жаль, не завжди всі можуть це зробити.
Андрій продовжував ходити зі сторони в сторону. Раптом він зупинився і побачив когось у вікні. Там стояла та сама красуня з зеленим волоссям.
– Хто це? Я бачив її вчора?
– Це ще одна душа. Вона вже давно шукає правду. А може й не шукає вже. Ну, що сидіти в хаті, пішли. Може Говерла допоможе.
Андрій пішов за Хіврею на подвір’я.
– Як мені гора може допомогти? Я не розумію.
– Та не гора, а вона, – і старенька підійшла до дівчини. – вона і є та сама Говерла з легенди.
– Сідайте за стіл, зроблю чай. І маю покурити. Йо, де ж моя файка? – Хівря пішла в хату, шукаючи по кишеням люльку.
Андрій і Говерла дивились один на одного. Здавалось вони наче і знайомі, а наче і ні. Андрій підняв руку і легенько провів по обличчю Говерли.
– Прут, невже це ти? – і дівчина пронизливо подивилась прямо в очі Андрію.
Від несподіванки він відповів:
– Так, це я, Прут.
– Я знала…
Вони взялись за руки і дивились одне одному в очі. Лише скрип дверей, та кашель Хіврі змусили їх різко відійти одне від одного.
– Кхе, ну шо, Говерло, потрібно леґіню допомогти згадати, шо з ним сталось. Вона вже не раз мені допомагала, то ж ти не хвилюйся, – сказала Хівря Андрію. – Пийте і почнем.

Андрій і Говерла стояли і тримались за руки. Все навколо почало кружляти. І раптом зелень зникла, навколо стало все біле, Говерла стояла і тримала Андрія за руки.
– Згадуй, згадуй. Почався сніг. Ви розбили табір. Що було далі. – чувся голос Хіврі. Андрій дивився в очі Говерли такі блакитні, що він почав в них танути та поринати у минуле.
– Ми розбили табір. Вирішили перечекати сніг. Я заснув.
– Так, я це чула, – відказала Хівря, яка сиділа на лавці і дивилась на дві молоді душі.
– Подивись на мене, – повільно промовила Говерла.
– Я прокинувся, і побачив Оксану в обіймах Максима. Я не можу встати голова йде кругом. Я захотів вийти з намету. І…
Андрій мовчки стояв якийсь момент, він відпустив руки. Сніг зник. Вони знову з Говерлою стояли на зеленому подвір’ї.
– Ні, ні, – Андрій сів на лавку, обхопив голову руками і заплакав.- Як вона могла так зі мною?
– Нічого, цей біль пройде. Тепер ти знаєш. І ми разом. Вона не та хто тобі потрібен. – обійняла його Говерла.
– Я її люблю розумієш. Любив…
– Ти пам’ятаєш мене? – запитала його дівчина.
– Не зараз, – відрізала їй Хівря. – то не він, Говерло.
– Він, він! – розізлилась дівчина.
Раптом над Андрієм з’явився світлий промінь.
– Ні, ні, – закричала Говерла, – ти мій Прут, мій Прут. Не йди! Ми маємо бути разом! Назавжди! Ти обіцяв!
Та Андрій підвівся, поглянув на дівчину і розтанув в яскравому світлі. Говерла намагались схопити його, але було марно. Світло зникло разом з хлопцем. Вона впала на землю.
– Він знайшов чого прагнув. Він згадав правду. Душа його знайшла спокій. – Хівря підійшла до Говерли, яка плакала і лежала в позі ембріона на тому місці, де щойно був хлопець.
– Чому, скажи, чому я досі тут? Чому я не знаходжу його?
– Єкби ж я знала відповіді на всі питання. Сама б вже тут не сиділа.
– Він мені обіцяв, обіцяв що прийде до мене. Я чекала, а він так і не прийшов. Що з ним сталось, Хівря? Це було так давно, а я й досі не знаю, що з ним сталось?
– Ходімо. Давно це було. Я питала сестер своїх, та вони не бачили його. Багато чого могло з ним статись, та може він то просто злякався і не прийшов. А ти й досі тут, бо не можеш його відпустити.
– Ні, не вірю. – і дівчина ледь піднімаючи ноги йшла поряд, – Хівря, я ніколи не питала тебе, а ти й не казала. Ти мольфарка?
– Та ні, хоча хто називає мольфаркою, хто відьмою. Я колись була, як і мої сестри гірським духом – Повітрюлею. Та теж через кохання, проклята і живу ось досі. Ходімо в хату. Мені ще юшку готувати.

Коли Говерла на світанку пішла. Хівря зайшла в свою кімнатку. Там стояв величезний старовинний сундук. Вона дістала звідти тоненьке обгоріле крило, яке переливалось всіма кольорами райдуги. Вона піднесла крило до своєї спини і подивилась в дзеркало, де на неї дивилась не стара Хівря, а молода світловолоса дівчина Повітрюля.