Голос старечих Карпат

У глибинах диких Карпат, десь далеко в лісі, панувала тиша, що здавалася майже гнітючою. Тут не було чути нічого, окрім шелесту вітру і тріску сухих гілок під ногами двох подорожніх, що важко продиралися, крізь густі непрохідні зарості в глиб лісу.
Далеко позаду залишилося останнє село, а пара уже третю годину йшла хащею вкритою сухим листям і гіллям.
Старі дерева, вкриті мохом, стояли так щільно, що їхні крони майже не пропускали світла. Лише тонкі промені пробивалися крізь густе листя. Але навіть ця тінь не рятувала від задушливої спеки липневого дня.
Попереду йшов високий, худорлявий хлопець із рюкзаком. Він виглядав змореним, вигоріле на сонці русяве волосся липло до засмаглого чола, але його кроки залишалися твердими, а очі горіли наполегливістю.
Позаду, важко ступаючи і облизуючи губи від спраги, пленталася молода дівчина, плутаючись ногами у корінні дерев. Її макіяж розплився від спеки, волосся збилося в щось, що більше нагадувало гніздо, а яскравий літній сарафан, у якому вона вирушила на “романтичний пікнік”, тепер був вкритий плямами і подряпинами від ожинових кущів. Час від часу дівчина озиралася назад, злякано реагуючи на кожен несподіваний шелест.
Більше не маючи змоги терпіти, вона ледве, стримуючи роздратування, вигукнула:— Ти обіцяв мені романтичний пікнік на березі озера! А ми вже пів дня шляємося по цьому проклятому лісі! У нас вода закінчилась, інтернет не ловить, а я взагалі ніг не відчуваю! — зупинившись на хвилину для глибокого вдиху, вона продовжила: — Ну визнай вже! Те засмічене болото, яке ми пройшли годину тому, і було твоїм озером! І давай вертатися додому, поки я ще можу ходити!
— Катю, ну скільки можна?! — роздратований хлопець різко повернувся до неї. Його голос дзвенів від втоми й напруження. — Я ж тобі сказав, це не воно! Те озеро було чудовим! У дитинстві ми там купалися, рибу ловили! — Він глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтися, але слова знову вирвались емоційно: — Ми знайдемо його, і у нас буде найромантичніший пікнік у світі, от побачиш!
Дівчина сперлася на найближче дерево, притиснувши долоню до чола. В неї зовсім не залишилося сил для цієї сварки.
— Найромантичніший пікнік у світі я хотіла години три тому, а зараз я хочу їсти, пити і в душ! — У повному відчаю вона підняла на нього свої великі, втомлені очі. — Ну, Сашко, будь ласка, пішли додому…
Хлопець завмер, розгублено дивлячись на неї. Цей погляд змусив його завагатись та зрештою змиритись зі своєю поразкою. Тож він глибоко зітхнув і вже було відкрив рота, щоб погодитись вертатись додому, коли помітив щось попереду. Його очі округлилися, обличчя ожило, і він різко вказав рукою вперед:
— Дивись, хатина!
Катя здивовано подивилася в той бік, куди він показував. Між густими деревами, які ніби ховали її від сторонніх очей, справді виднілася невелика занедбана хатина, що самотньо стояла на малій галявині.
Її стіни вкрило мохом і численними тріщинами, потріскані вікна густо затягнуло павутинням, а дерев’яний дах частково прогнив. Здавалося, достатньо одного сильного пориву вітру, щоб уся будівля впала з гучним тріском.
Оточували хатину густі, колючі зарості ожини, які сплели навколо неї майже непрохідний зелений паркан. Кущі здіймали свої колючі гілки, ніби попереджали небажаних гостей триматися якомога далі від хатини.
Дівчина мимоволі здригнулася, обійнявши себе руками і прошепотіла:
— Сашко, може, не треба туди йти?
Сашко, однак, не слухав. Він сміливо покрокував уперед, намагаючись обережно обходити колючі кущі. Дівчині не лишилося нічого як сумно поплентатись за ним. Діставшись будівлі хлопець радісно запропонував:
— Давай заглянемо всередину! — У його голосі бринів незрозумілий захват, який тільки дратував Катю.
— Ти здурів?! — вигукнула вона. — Нізащо! Там, мабуть, живе щось — змії чи вовки якісь!
— Які вовки? Їх тут уже років двадцять не бачили! — з усмішкою відповів той, зробивши крок до похилених дверей хатини і, поклавши руку на потемнілу від часу ручку, обережно потягнув. Катя тільки похитала головою. Вона вже почала шкодувати, що взагалі погодилася йти з ним на побачення в цей ліс.
Двері, піддалися неохоче, супроводжуючи свій рух довгим і пронизливим скрипом. Темрява всередині хатини була густою, майже непроникною. Сашко на мить завмер, вдивляючись, проте не встиг нічого розгледіти — за спиною раптом почулося грізне — І чи я ж в цьому провина?!
Вони одночасно підскочили, як від удару струмом. Хлопець поспіхом відступив від дверей і пара стримуючи подих, обернулася на голос.
Перед ними стояла стара жінка, тримаючи в руках плетений кошик. Її довге сиве волосся, заплетене у товсту косу, віддавало зеленим відтінком, а на голові жінки красувався вінок із чомусь зів’ялих квітів. Сукня, колись білосніжна, була зношеною і брудною, на подолі виднілися бур’яни та уламки трави. Стара уважно розглядала гостей, з суворим виразом обличчя, що лише підкреслював зморшки на її неприродньо блідій шкірі.
— Е-е… добрий день… — невпевнено пробурмотів Сашко та був перебитий.
— Добрий день, кажеш? Ви всі сюди претеся, як мурахи на мед! Ліс вирубуєте, зайців лякаєте, а потім дивуєтеся: “Де ж це вовки? Чого вони пішли?” Я і питаю: чия це провина?!
З кожним словом її голос ставав все гучнішим, під кінець зірвавшись на пронизливий крик. Вона почала загрозливо розмахувати кошиком, ніби готова була когось вдарити.
Катя, спробувала заспокоїти стару:
— Вибачте, бабусю… Ми не знали, що тут хтось живе. Ми вже йдемо… — Вона обережно потягнула хлопця вбік, намагаючись уникнути конфлікту.
Та її слова, схоже, лише більше розлютили жінку.
— Бабуся?! — вигукнула та, — Та як ти смієш мене так називати! Я тобі зараз дам бабусю!
Її очі спалахнули смарагдовим вогнем, довга коса розплелася сама собою і волосся здійнялося вверх, немов наелектризоване. В наступну секунду потужний вітер пронісся між деревами, здіймаючи листя й пил. Земля під ногами мандрівників затремтіла, а з-під неї почав проростати густий плющ. Зелені пагони швидко обвивали ноги молодих людей, знерухомлюючи їх.
— Сашко, зроби щось!!! — заверещала Катя, панічно смикаючи ноги.
Хлопець кілька секунд ошелешено стояв, спостерігаючи, як плющ повзе все вище. Нарешті, оговтавшись, він з усіх сил закричав:
— БІЖИМО!!!
Він різко рвонув ногу з обіймів плюща, схопив Катю за руку, і потягнув її за собою.
Пара кинулася бігти, не озираючись. Вони пролітали між деревами, спотикаючись об коріння, що, здавалось, навмисно виринало з землі. Гілки дряпали їх обличчя, але страх був сильніший за біль.
— Швидше, швидше! — кричав хлопець, а дівчина, задихаючись, намагалася не відставати.
Коли їхні постаті зникли за деревами, жінка важко зітхнула. Вогонь у її очах згас, а волосся спокійно впало на плечі. Тремтячою рукою вона схопилася за серце й обережно присіла на поріг хатини.
— Діти… — зітхнула вона. — Хоч би трохи виховання…
Стара заплющила очі, і ліс почав заспокоюватися. Вітер стих, а плющ знову втягнувся під землю.
Зсередини здавалось б закинутої хатини почулося бурчання: — Заспокойся, Горпино! Побережи себе, не дівчинка ж вже.
— А ти чув, що вона сказала? — жінка розлючено підвелась і з грюкотом зайшла в хату. — Бабуся! Уявляєш, бабуся! Я Мавка! Головна красуня Карпат, а вони мене бабусею називають!
Всередині хатина, незважаючи на старість і обвітшаність, виявилася напрочуд затишною. На вікнах висіли вишиті рушники, їхній узор давно вицвів, але все ще зберігав чарівність ручної роботи. Під стелею сушилися польові трави й пучки грибів, які наповнювали оселю густим, насиченим ароматом — терпким, але водночас заспокійливим. У кутку стояв весь вкритий тріщинами, великий дубовий стіл. Поруч із ним дві прості дерев’яні лави, накриті старими, але доглянутими полотняними покривалами. Затишний напівморок м’яко огортав усе довкола.
На грубій, чорній від часу печі, що займала значну частину приміщення, ліниво потягуючись, лежав старий дідуган із довгою зеленою бородою. Його обличчя ховалося під старою шапкою з пожовклого моху з якого росли великі мухомори.
— Ну, колись, може, й була головною красунею, — протягнув він з насмішкою. Та ці слова лише запалили стару. Не роздумуючи, вона схопила кошик і, влучно націлившись, жбурнула ним у діда.
— Ай! — вигукнув той, коли кошик влучив йому прямо в голову, збиваючи шапку. Він схопився за потилицю. — Нащо так?!
— А щоб ти язика тримав за зубами!
— Ой, та сядь уже, випий чаю, — втрутився інший голос. Його власник, худорлявий дідок із потрісканою сухою шкірою і білими мутними очима, сидів у невеликому іржавому відрі на лаві. Його борода, схожа на зів’ялі водорості, сумно звисала з краю відра, майже торкаючись підлоги. — Чайник уже закипів.
— Не буду я твого чаю! — відрізала жінка, тяжко гепаючись на лаву.
— Чому? Це ж на твоїх травах зварений!
— Не в травах річ. Ти, Водянику, воду для нього з калюжі береш!
— А де ж мені її брати? — розвів той руками. — Джерело пересохло, струмок засмічений, а озеро, в якому я жив, на болото перетворилося. — Його голос затремтів. — Колись вода там була така прозора, що можна було бачити рибу на дні, а зараз… тільки мул і гниле листя.
Мавка зітхнула, витягнула з під столу кошик зі спицями й нитками, колись яскравими, але тепер трохи вицвілими. Почала собі в’язати, спокійно кинувши через плече:
— До речі, ці діти… вони твоє озеро шукали. Хлопець сказав, що в дитинстві там купався.
Водяник задумався, чухаючи бороду.
— Пам’ятаю його… Малий стрибав із каменя біля берега. Той камінь тепер майже повністю занурений у багнюку. Ех…
Його голос затих, і він сповз глибше у відро, залишивши ззовні лише свою бороду. Відро почало ледь помітно похитуватися, наповнене тихим схлипуванням.
Мавка лише похитала головою, спостерігаючи за цим.
— Добре, що хоч мої трави є, — пробурмотіла стара, повертаючись до в’язання. — Хоч щось гарне в цьому чаї…
— Ой, Горпино, твоїми “травами” тільки піч топити! — раптом втрутився старий, що увесь цей час мовчки стояв у кутку за піччю, дбайливо натираючи свої невеликі телячі ріжки. На його обличчі розквітла самовдоволена посмішка.
— А ось мої поля — то справжня річ! Цукровий буряк, ріпак, соняшник, соя… А кукурудза в мене яка гарна!
— Що?! Ах ти ж старий хрін! — вибухнула жінка, підхоплюючись на ноги. Її спиці впали на підлогу з таким дзвінким стуком, що навіть Водяник перестав плакати.
— Хрін у мене теж гарно росте, — спокійно відповів Польовик, гордо поправляючи комір своєї затертої білої сорочки.
— Росте?! Та де ж він у тебе росте, Тимоше? На якому такому полі твоя кукурудза, га? Та неси її сюди, поїмо хоч раз нормально, бо вже років тридцять одні гриби Лісовика гриземо!
— А гриби мої тобі чим не догодили?— обурився той, вдягаючи назад свою шапку.
— Тим, Михасю, що в тебе ростуть одні мухомори.
— Скажи спасибі й за це! — Лісовик почав злазити з печі. Його сухорляве тіло з легким потріскуванням випросталося, а худі руки сперлися на репнувшу дубову палицю. — Тимош нас узагалі не годує!
Польовик почервонів, опустив погляд і тихо пробурмотів:
— Просто більшість земель люди позаймали. Поле на пагорбі біля нас — усе, що й залишилось.
— Отож-бо… — Лісовик нарешті докульгав до лави і всівшись, підборіддям сперся на ціпок. — Добре, що хоч гриби в мене є. Не те, що ваші “врожаї”.
— Мої врожаї нас лікують і взимку гріють, — образилась Мавка. Вона підняла спиці і, сівши, продовжила в’язати. — В тебе ж і полінця на розпал не випросиш.
— У мене і так дерев майже не лишилося! Чи ти хочеш весь мій ліс спалити?
— Скільки там того лісу лишилось? — саркастично промовила та.
— Еге ж… — журливо зітхнув Лісовик, — Усе вирубали. Смереки, буки, дуби з кленами. Ні, ну скажіть, хіба це нормально?
— А як мені жити?! — пролунало надривно з відра. — Моє озеро перетворилося на смердюче болото, і тепер я живу у відрі… У ВІДРІ!!!
Жінка знову зітхнула, обмотуючи нитку навколо пальця.
— Ех… Колись ми були володарями Карпат, а тепер купка старих буркотунів. Раніше лісом ходив тільки той, кому це було дозволено. Люди навіть дихати боялися, щоб нас не потривожити! А тепер… Тепер вони ходять сюди, як до себе додому, і навіть не пам’ятаю, що ми існуємо. — Вона замовкла, дивлячись на своє плетиво.
Та тут знов підвела голову.
— До речі, як ці діти взагалі нас знайшли? Михасю, ти ж обіцяв пастки порозставляти й стежки заплутати. Знову забув?
— Та я поставив! — почав виправдовуватися той, — Вони, мабуть, зламали їх. Слухай, може, не треба було їх відпускати? Раптом то шпигуни були!
— Угу, шпигуни… — Горпина саркастично хмикнула, — Це твоя магія ніяка стала. Вже й стежку не здатен заплутати!
— А сама? Навіть спіймати двох дітей не змогла!
— Я хоч щось зробила! Спасибі хоч сказав би, бо якби не я, то й без хати залишилися б!
— А у нас, як завжди, гамірно, — промуркотіла Русалка, переступаючи поріг хатини. Втомлена вона простяглася на порозі, встеляючи синім волоссям всю підлогу, і почала ліниво гратись своїми побитими намистами з мушель, що вкривали її оголене старече тіло.
— А тебе чого принесло, Сеняво? — спитала Мавка, відкладаючи в’язання.
— Ой, людоньки! Зараз таке вам розкажу — ожила та. — Я собі в струмку плавала, ніжки мочила. Як тут бачу — чужинці якісь приїхали, тай машин різних — тьма-тьмуща. Думаю, підпливу послухаю, що говорять. І, знаєте, таке почула, що аж із води вибігла і зразу сюди! Злякалася, втомилася, але сюди дісталася, бо вам це знати треба!
— Ну? І що ти почула? — нетерпляче підганяв Польовик, підступаючи ближче.
Русалка багатозначно подивилася на всіх, зробивши паузу, а потім, ледь стримуючи емоції, випалила:
— Та вони тут, під нашим пагорбом, новий гірськолижний курорт зводити хочуть!
Запала тиша. Здавалося, навіть хатинка похитнулася від цієї новини.
Тут Мавка схопилася за серце, Лісовик за голову, Водяник за хвіст, а Польовик почав рвати свою пожовклу бороду і кричати:
— Моє поле! Мій врожай! Моя кукурудза! — Його голос дзвенів від розпачу. — Тепер зовсім вижити нас хочуть! Лижні траси… По моєму полю! По кукурудзі!
Русалка лише опустила очі й тихо додала:
— А ще… вони озеро бетоном залити збираються.
— Бетон?! На моє озеро?! — Водяник підстрибнув так різко, що вода з його відра вилилася через край і потекла по підлозі. — Хай тільки спробують! Я їм покажу!
— Що ти їм покажеш? — Лісовик сумно посміхнувся. — Михайле, будьмо чесними: що ми можемо? Ми слабкі, старі і немічні. Нас не те що не боїться, не пам’ятає ніхто вже…
— Ну що ж, побурчали — і досить. — Мавка підвелася. — Ви всі забули, хто ми такі? Ми — духи природи! А поводимося, як купка базарних бабів, що лише й знають, як сваритися між собою!
ЇЇ очі спалахнули, а голос забринів гнівом і рішучістю.
— Які ми не є старі, які не є зморшкуваті, а все ще пам’ятаємо, як наводити страх! Ми не можемо більше ховатися, як перелякані зайці! Ми повинні боротися! Люди думають, що ми покірно приймемо все, що вони з нами роблять? Ми нагадаємо їм, хто тут справжні господарі!
І всі закивали, погоджуючись. Промова запалила їх старечі серця, мов іскра, що розпалює давно затихлий вогонь і гнів, що досі був лише тліючим жаром, перетворився на полум’я, наповнюючи кожного давно забутою силою.
Вони знову відчули ту первісну міць, що жила в глибинах природи. Силу, яка не підкоряється ні часу, ні людській волі. Навіть стара хатина, що раніше здавалася втомленою і похиленою, тепер наче ожила.
Духи Карпат нарешті згадали, ким вони були і ким залишаються. Вони були більше, ніж просто мешканцями цього лісу. Вони були його серцем, його душею і його вічним голосом. І цей голос мали почути.
……
Молода пара вже годину бігла лісом. Їхні серця важко гупали у грудях, а легені палали від нестачі повітря.
— Я більше не можу, Сашко! — простогнала Катя, зупиняючись.
— Думаю, можна перепочити, — видихнув той, обертаючись назад. — Здається, ми вже в безпеці.
Дівчина щасливо видихнула. Намагаючись віддихатись, обвела поглядом місцевість.
— О! Ми знову повернулися до твого озера, — вона вказала поперед себе.
Перед ними розкинулося болото — темне, смердюче й моторошне. Колись це місце було чистим озером, але тепер воно виглядало мертвим і зловісним. Сашко застиг, вдивляючись у це видовище.
— Так… Мабуть, це справді моє озеро, — сумно зітхнув він. Озеро було його улюбленим місцем в дитинстві. Він хотів показати Каті красу, яку пам’ятав, а тепер бачив перед собою лише це…
— Було… — хрипко додав він, опустивши голову.
— Але… коли ми тут минулого разу проходили, воно не бурлило.
— Що? Про що ти?
— Сам подивись, — дівчина кивнула на болото.
Хлопець підійшов до болота ближче і застиг. Темна, гнила вода вирувала, мов киплячий казан, утворюючи величезні бульбашки, які з гучним хлюпанням лопалися, розкидаючи навколо смердючі бризки.
— Що це відбувається? — запитала Катя, хапаючи хлопця за руку.
— Я… я не знаю, — хрипло відповів він, не зводячи очей із бурлячої поверхні.
Ліс почало засилати густим туманом у якому з’являлися моторошні обриси: чи то кістляві руки, що тягнулися до неба, чи то обличчя, викривлені у гримасах гніву й болю. Вони постійно змінювалися, то зникаючи, то знову проступаючи крізь сіру завісу. Глухі, низькі звуки наповнили простір, наче удари гігантського серця десь у глибині землі. Вони вібрували в повітрі, змушуючи його стискатися й тиснути на груди.
— Сашко… мені страшно… — прошепотіла Катя.
Але хлопець не відповів. Він стояв, мов зачарований з широко відкритими очима і напружено слухав. Здивована дівчина теж почала прислухатися, затамувавши подих. І у тому глухому гуркоті який заповнював простір, вона змогла розібрати голос. Він нашіптував щось. Спершу тихо, майже нерозбірливо, але з кожною секундою він ставав все чіткішим. І коли дівчині майже вдалося розчути, що саме той каже Сашко до болю стис її руку, відволікаючи. — Катю, швидко пішли з лісу. І не озирайся, — серйозно сказав він.
— Що? Чому?
— Просто роби, що я кажу! — хлопець різко потягнув дівчину за руку.
І вони побігли. Побігли, мов перелякані ягнята, бездумно, наосліп, під наростаючий гул, ще сподіваючись вибратися з лісу живими. Це єдине на що вони могли сподіватись, коли у спини їм пролунали голоси. Сотні голосів.
Карпати заговорили.