Ціна знання

Стоплений край свічки сягнув позначки «VII». Запалена після десяти ударів баштового дзвону, вона ледь тремтіла від стриманого, ледь вловимого дихання юнака, що сидів за столом перед сувоями та листком паперу. Йоганн каліграфічним почерком сумлінно виводив букви й слова, зважуючи кожне так, наче стояв на суді перед самим Творцем. І все одно ті плуталися, вислизали з рук, варто було їх вхопити.
Він десятки і сотні разів ставив ці алхімічні реакції, але речення відмовлялися складатися в одне ціле. Чари піддавалися самому вольовому зусиллю юного адепта, без потреби у використанні трансформаційних кіл, складної ритуальної герметичної магії і навіть слів та жестів, але рука не підіймалася зобразити правильний малюнок для трансмутації. З десяток пацієнтів госпіталю сьогодні отримали його увагу й, можливо, відновлять функціонування понівечених кінцівок завдяки його цілющим силам, але Йоганн не міг написати в рефераті, що для цього просто треба відчувати життєвий ритм пацієнта, а розгорнуто розписати, як працюють кляті м’язи!

Тьмяний вогник, здається, обпікав втомлені очі. Чи це міфічний Піщаник прийшов, щоб нарешті ненадовго відправити його в край сновидінь?
Двері позаду тихенько рипнули, впускаючи всередину прохолоду коридору й пізнього гостя. Явно збуджений, захеканий, такий же юнак стягував тепле пальто.

– На світі є три загадки, відповіді на які мене турбують, – той, що сидів за столом, втомлено протер очі. – Що первинне, матерія чи свідомість? Що з’явилося раніше, курка чи яйце? І як ти примудряєшся тягнути навчання на «відмінно», практику в госпіталі й після цього ще й гуляти до пізньої ночі?
– На перші два питання відповіді я тобі не дам, – все так само збуджено відповів сусід по кімнаті. – А от щодо третього краще поговорити за трапезою.

Хлопець витягнув з наплічника хлібину, шмат сиру, кілька цибулин, часник і навіть ароматну шинку.

– Лас, ти пограбував продуктовий склад чи спокусив доньку власника продуктової крамниці? – Йоганн здивовано вигнув брови.
– Так, – коротко кинув той, витягуючи зелень, огірки, помідори та пару яєць. – Їсти подано!

Протерши кинджал, студенти прийнялися за пізню вечерю. Йоганн ледь стримувався, щоб не зжерти бутерброд, так сильно в нього урчав живіт від голоду, але смак свіжих овочів, зелені, масла та шинки, які він повільно розжовував, був вартий такого вимушеного очікування.

– Я тобі казав, що ти кращий товариш, про якого можна мріяти? – випалив він, ледь проковтнувши кусень хліба.
– Ми варті одне одного, – відмахнувся Аластор. – Чорта з два я б зрозумів ті всі академічні підручники без твоїх пояснень.
– До речі про це, – пробубнів Йоганн. – Поклади бутерброд на стіл.

Зосередившись, хлопець спрямував чари на їх скромну вечерю. Дуже скоро, від хлібу пішла запашна пара, а ще через деякий час паляниця вкрилася хрусткою скоринкою. І не тільки на неї вплинули чари – м’ясо та овочі стікали соком.

– Чортів геній… – Лас вражено вирячив очі.
– Не люблю використовувати чари в побуті, але їсти бутерброд так банально справжня єресь, – обережно торкнувшись скоринки подушечками пальців, Йоган таки взяв булку й обережно надкусив, вдоволено примружившись. – Благословенні Творець та Старі Боги за те, що дають нам можливість їсти цю смакоту… І ти, за те, що дістав це.
– Тобі б з твоєю геніальністю викладати, а не тим старим дідам.
– У нас просто трошки різне сприйняття що життя, що магії, як науки. Хоча… Якщо задуматись, то магія лише інструмент. Лише ми визначаємо, як і для чого її використовувати.

Йоган хотів було продовжити, але замовк, запнувся на півслові.

– Але? – Спитав Аластор, схилившись.
– Але не всі здатні побачити бутерброд. Ти приніс всі ці харчі нам. Більшість побачить саме продукти, як вони є, кожний по окремості. А дехто подумки збере їх в бутерброд чи іншу страву. Можливо навіть додасть щось своє.
– Еммм…
– Обмежене мислення, – пробубнів Йоган, ретельно прожовуючи їжу, і пальцями накреслив перед собою цифру “ІХ”. – Я бачу перед собою цифру “дев’ять”, тоді як з твоєї перспективи це “одинадцять”. Ми обидва по-своєму праві, але, припустимо, що впираємось рогами, як два барани на гірській стежині, й вперто відмовляємося від ідеї подивитися на одну й ту ж річ під іншим кутом. Ось це глобальна проблема. Тому утискають тих же магів.
– Я б сказав, магію бояться через забобони, – Аластор, користуючись монологом товариша, вже прикінчив пізню вечерю. – От бидлу в голову вбили, що це від лукавого, або бояться локального катаклізму.
– Небезпідставний страх. Я дивлюсь на деяких студентів, особливо тих, що обрали спеціалізацію на бойовій магії, і прекрасно розумію пересічних міщан.

Лас пирснув, тоді як Йоган підвівся, прибираючи рештки їх скромної нічної трапези зі столу.

– Давай, продовжимо завтра? В мене ще реферат не дописаний, а Фоєштайн ріже бали навіть за недостатньо акуратний почерк.

. . .

Як Аластор постійно примудрявся встигати все? Завжди охайний, “з голочки”, позитивний, він примудрявся вчитися, стажуватися з ним у госпіталі, бездоганно здавати всі предмети та заліки, крутити кілька романів на стороні й гуляти в шинках. Часом здавалося, що він ніколи не спить, як і все буремне місто.

На пряме питання він лише знизував плечима й посилався на власну вдачу та талан.

Тільки якщо все згадане можна було якось раціонально спробувати пояснити, скажімо, що він залякував інших студентів, щоб ті виконували домашнє завдання за нього, то як у цю картину вписується побачення у старих катакомбах з підозрілими людьми в масках та плащах, які влаштували тут бібліотеку?

Одного разу, коли Йоганн прийшов у кухмістерську й не знайшов там Аластора, їх спільні знайомі підказали, що той ніби пішов до коханки. Покоївка коханки – поважної заміжньої леді – сказала, що той мав іти на оргію. От тільки учасники оргії сказали, що він мав бути в коханки… На виручку прийшла “Психометрія”, яка дозволила знайти ледь вловний слід, що вів у катакомби.

Яке ж було здивування студента, коли він наздогнав Ласа у проході з потаємними дверима й спритно просковзнув у маленьку шпарину, сховавши себе від сторонніх очей!

А тепер ось це…

– Гарний вид, правда? – пролунав жіночий голос за спиною.

“Чорт…”, – все єство хлопця застигло, паралізоване жахом.

Його помітили й захопили зненацька. Значить будь-які його дії та спроби маніфестації сил відстежувалися. Можливо прямо зараз його думки делікатно й невідчутно зондували телепатією.

Йоган проковтнув ком у горлі й нервово, майже пошепки спитав:

– Вб’єте?
– Можливо, хоча навряд – голос був спотворений настільки, що складно було визначити, належить він чоловіку чи жінці. – Є більш практичні й цікаві варіанти. Взагалі, чому б вам, юначе, не спуститися вниз і не роздивитися краще?

Навіть побудова речення була такою, що не вказувала на стать та особу незнайомої постаті.

– Дозволите встати?
– Так, звичайно.

Вставши, намагаючись здіймати якомога менше шуму, Йоганн розвернувся і зіткнувся з постаттю в довгому плащі з білосніжною маскою, що нагадувала поховальну, характерну для старовинних культур Кот д’Ор, чи ту, яку носили в театрі.

– Слідуйте за мною, – постать жестом запросила його слідом і, впевнено розвернувшись, неквапливо рушила геть. – Розслабтеся, юначе, вам ніхто не завдасть шкоди, поки будете поводитися чемно і відповідати на наші питання.

Незнайомець навіть подав Йоганну руку, щоб той випадково не впав, вибираючись з даху старої крипти. Страх всередині кричав, що треба тікати, поки є можливість, громом і вогнем пробивати собі вихід з катакомб. Логіка казала слідувати вказівкам і бути чемним. Цікавість потребувала відповідей на питання, чому якісь загадкові люди в масках збиралися тут ночами..

– Так вже сталося, що сьогодні в нашій маленькій спільноті новий кандидат, – незнайомець, що супроводжував хлопця, відійшов вбік і жестом вказав на нього.
– Ми наче домовлялися, що кожна кандидатура розглядається спільно, всіма членами колективу, – заговорила інша постать.

Коротший плащ, міцні чоботи та воронена сталева маска, що нагадувала череп якогось людиноподібного конструкта… Йоганн був готовий заприсягтися, що під плащем він ховає короткий меч.

– Можна сказати, в нас особливі обставини. Цей юнак проявив кмітливість, здатність до логічного мислення і здоровий глузд. Крім того, він є у списку потенційних кандидатів.
– Ви розумієте, колего, що ставите під загрозу весь наш колектив та ініціативу? – вперед виступила висока постать у білій мантії та красивій позолоченій масці. – Тим паче, що ми не маємо повного уявлення про його потенціал?
– Один з членів нашої спільноти поручився за нього. Мені він теж імпонує.
– Гадаю, найбільш справедливим буде призначити випробування. – “Біла мантія” перевела погляд на хлопця. – Але спершу, скажіть нам, юначе, що мотивувало вас вступити в університет? Що рухає вами вперед? Що спонукає вас до пізнання нового?
– Гроші й достаток, – як на духу кинув Йоган. – Я володію певними цінними знаннями й здібностями, але постійно стикаюся зі зневагою з боку як простих смертних, так і сильних світу цього. Мені нічого не варто кинути їх напризволяще й лишити їх гнити від чергового харчового отруєння, зараження крові чи чергової пошесті. От тільки цілительство, травництво й алхімія – все, що я вмію, як і мої найближчі предки.
– Добре сказано, – схвально кинула Залізна Маска. – Універсальна протиотрута?
– Мізерікорд, – пирснув Йоган. – Не існує універсальних протиотрут. Якщо хочете допомогти постраждалому, змусьте його блювати, зробіть клізму, нагодуйте вугіллям, напоїть водою й моліться покровителям медицини. Принаймні так це працює з побутовими отруєннями.
– Безоар? – спитала Біла Мантія.
– Шарлатанство, щоб приховати перед очима простолюду маніфестацію Біомантії.

Залізна Маска, судячи зі звуку, всміхнулася.

– А для чого ж ховатися?
– Ви явно не бачили, як у селах топлять та спалюють знахарів за підозру у зв’язках з нечистою силою та використання магії, – скривився Йоганн.
– Бачте, юначе, – спокійно сказала Біла Маска, що привела його. – Саме тому ми тут…
– І не тільки, – додала Залізна Маска.
– То чим ви займаєтесь? – спитав нарешті юнак.
– Шукаємо, досліджуємо, зберігаємо та поширюємо забуті, заборонені або надто небезпечні знання між собою, якомога далі від сторонніх очей, – спокійно відповіла Біла Мантія. – Можете звати мене Вайсманн або Магістр. Той, хто привів вас, Мерсі. Поважного пана у залізній масці звіть Ферро. Далі Лібер, Трикстер…

“Аластор?” – майнула думка від виду невисокої, худорлявої постаті в білій масці, одна половина якої всміхалася, а друга плакала.

Той, явно відчувши на собі зацікавлений погляд, лише нишком підніс пальця до вуст маски.

– Кожен з нас є фахівцем у певній галузі. Вченим, дослідником, авантюристом, священнослужителем, навіть трохи воїном, що виборює в темної доби невігластва таємні знання, – піднесено почав було Магістр.
– Кажіть простіше, мессір, – досить грубо обірвав його Ферро. – Нас всіх об’єднує жага до знань, які кожен використовує для власних цілей. І щоб вони не загубилися, коли наш час на землі буде вичерпано, ми передаємо їх молодшим адептам, щоб ті несли їх з собою в майбутнє й освітлювали шлях для гідних.
– Чому тоді ви робите це приховано, з масками, плащами, псевдонімами…
– Перепрошую, юначе, як я можу до вас звертатися? – спитала постать у білій масці з великими темними скельцями та без рота, Лібер.
– Йоганн.
– Бачте, Йоганн… Звичайно, ми не володіємо такими знаннями, як ті, хто спричинив Катаклізм, але багато чого з цього непосвяченим точно не варто знати.
– Індоктринація, створення конструктів, ритуальна магія з людськими жертвами, демонологія, воскресіння мерців…
– …і швидке написання рефератів за допомогою магії так, що викладач не помітить остатньої магії “Психометрією”, – з насмішкою додав Трикстер.

Обвівши руками присутніх, Магістр звернувся до хлопця.

– Ми даємо можливість здібним та талановитим розвиватися, вчитися й здійматися вище над іншими. І у вас є шанс, Йоганн.
– В чому підступ?
– Дізнаєтесь, коли настане час.

. . .

Минув місяць. П’ять довгих тижнів, що були сповнені безупинного навчання вдень, підробітку й практики у госпіталі та

– Коли ми вперше зустрілися, Йоган, ти сказав, що прості смертні не готові прийняти ні знання, ні магію, зі страху перед руїною, яку приніс Катаклізм у минулому. – Вайсман наче плив залою, а не йшов, хоча з-під поли плаща долинали ледь вловні кроки. – Гадаю, сьогодні ми можемо справді сказати тобі, чому ми ретельно зберігаємо й ховаємо наші таємниці.

З пітьми одного з проходів стрімко виринув Ферро. Густа темрява наче не хотіла віддавати його на світло, настільки його чорне вбрання зливалося з нею. Але що цікавіше, то це тіло, яке він тягнув. Грубі, латані-перелатані штани, подертий кожух, з якого вибивалася солом’яна набивка та характерний сморід сечі, лайна та алкоголю. Невимушеним жестом руки, адепт здійняв тіло в повітря, наче це була слухняна лялька, маріонетка, й плавно вклав на кам’яне ложе.

Чолов’язі могло бути і двадцять, і тридцять, і сорок років – зловживання алкоголем, особливо поганим, швидко перетворювало молодих та сильних хлопців на немічних старців. Густе темне волосся злиплося, сплелося й давно не бачило мила та теплої води. На кошлатій бороді лишилися сліди блювотиння, а крізь відкритий рот проглядалися гнилі зуби. Сам мрець був худим і явно недоїдав, більше покладаючись на

– Що ти можеш сказати про нього? – спитав Вайсманн, уважно спостерігаючи за хлопцем.
– Чоловік, людина, судячи з усього безпритульний, – Йоган потягнувся було за рукавичками, але поруч наче матеріалізувалася Мерсі, простягнувши йому пару тонких шкіряних медичних рукавичок в одній руці й оглядову тростину в іншій. – Дякую.
Втім, подякувавши колезі, юнак спершу вдягнув провощений шкіряний плащ, каптур та закриту маску з карикатурно довгим носом. Хоча тепер було значно складніше почути тиху, спокійну мову Магістра, сморід не бив так у носа завдяки духмяним, хоч і старим, травам у ньому.

Десь позаду схвально захитав головою Ферро.

– Попередньо… – вдягнувши рукавички, Йоган підняв повіки небіжчика й уважно оглянув “котячі очі” та перевірив пульс. – Мертвий.

Без особливих зусиль відкривши рот трупа, безцеремонно запхав пальці в горлянку, розполохавши бліх в бороді.

– Фуу… – явно скривилася позаду Мерсі.
– Захлинувся блювотинням, – задумливо кинув цілитель, витягнувши руку, на кінці якої виблискувала жовч з крихтами останньої трапези в ній. – Хоча…

Крізь товсті лінзи маски, в око втрапили темні сліди на одязі. В спеку вони б висохли, а судячи з відсутності часток їжі та слідів жовчі, це було не блювотиння.

– Ферро, ви знайшли це тіло часом не в калюжі обабіч від дороги чи стічних колекторах?
– В колекторах, – безпристрасно відповів адепт.
– Обличчям вниз?
– Так.
– Попередньо, асфіктичне утоплення. Померлий доповз до свого “дому”, назвемо його так, йому стало погано, він почав блювати, впавши рачки. Впав обличчям у канал з нечистотами, тому верхній одяг мокрий… і так смердить.
– Браво, юначе, – навіть спотворення від маски не приховало щире схвалення в голосі Магістра, а дехто, як Локі та Мерсі, навіть стримано зааплодували. – Якби він, ще живий, опинився у вас на лікарняному ліжку, чи взялися б ви його лікувати?
– Так, – знизав плечима Йоган, відступивши, – це моя робота.
– Ви не санітар у госпіталі, а лікар приватної практики, скажімо, – Магістр додав нову обставину у своєму стилі.
– Ви ж знаєте, я не люблю постійні зміни умов.

Втім, той промовчав, лиш жестом запросив неофіта до відповіді.

– Так, я б йому допоміг.
– Навіть знаючи, що йому нічим заплатити? – Магістр нахилив голову. – Навіть з усвідомленням того, що можете не отримати елементарно слів вдячності, а лише звинувачення в усіх смертних гріхах?

Щось болюче кольнуло біля серця. Слова Вайсманна вражали з такою ж смертельною точністю, як рапіра бретера, вицілюючи найвразливіші місця.

– Так правильно.
– А чи вигідно? – Магістр і не думав відступати, випробовуючи гнучкість ментальної оборони неофіта.
– Хто знає…
– А тепер дивись і слухай, Йоганн, – майстер таємних наук повільно, велично попрямував до нього. – Дивись і слухай…

З бездонних кишень мантії Вайсманн витягнув досить великий, якісно оброблений рубін. Дорогоцінний камінь кривавого кольору, ув’язнений в золоту клітку, мірно хитався на ланцюжку.

– У всякого знання є своя ціна, – медитативно-спокійним голосом заговорив Магістр. – Час. Гроші. Можливості. Іноді навіть життя.

Мерсі, Ферро та інші адепти наблизилися до країв герметичної печатки.

– Знання – лиш інструмент у твоїй владі, Йоганн. Як їх використовувати, на добро чи зло, вирішувати лише тобі.

Юнак почав здогадуватися, яке таїнство збиралися провести ці неймовірні люди, і відступив за межі печатки, затамувавши подих з першими словами інкантацій. Таємна мова чародіїв Вальдрейху нагадувала церковну літургію – урочиста, священна й велична, геть позбавлена тої зловісності, яку приписував магам простолюд. Вони не зверталися ні до Богів, ні до дияволів, ні до янголів, покладаючись виключно на власну логіку та силу волі, зазіхнувши на ту крихту могутності, прагнення заволодіти якою колись вже поставило їх світ на межу знищення.

Рубін повільно сточувався, розчиняючись у повітрі червоним пилом, а Йоганн закарбовував у пам’яті слова ритуалу, заворожений силою. Магістр міг зробити це самотужки і швидше, він був впевнений, але розділивши тягар між кількома заклинателями й синхронізувавши дії за допомогою вербальної маніфестації…

Увірвався тихий, монотонний спів, з вуст хлопця зірвався збуджений подих, а досі бездиханне тіло захрипіло, спробувало вдихнути, повільно перевернулося на бік, злетіло з вівтаря й наблювало мало не на чоботи Мерсі.

– Ферро, будьте люб’язні… – з неприхованою відразою кинула та, відсахнувшись від реанімованого мерця.
– Буеее! – життєрадісно ригнув п’яничка, шумно, важко дихаючи.
– Йди під струю, – мабуть, з ще більшим механічним холодом кинув Ферро, схопив чоловіка за комір та потягнув геть, лишаючи за ним смердючий, мокрий слід з блювотиння та сечі, наче слимак.
– До чого це все? – знизав плечима Йоганн і розвів руками. – Безперечно, я вражений вашою силою, пане Магістр, і кожний учасник товариства, без перебільшення, дивовижний…

Втім, Вайсманн не дав договорити, жестом зупинивши хлопця.

– Ви добре знаєте, Йоганн, ціну знанням, але явно не знаєте ціну собі. Поставте собі питання, чи варті були всі ці приготування заради… ось цього?

Магістр вказав рукою на нечистоти, що лишив за собою п’яниця.

– Присвятити все своє свідоме життя постійному дослідженню та вивчень таїнствам Життя та Смерті, трансмутації речовин, створенню ліків та медицині, щоб ось такі… кхм, люди, знову жебракували під шинком, щоб налигатися?

Попри те, що Вайсманн був абсолютно правий, хлопець розривався між емоціями та логікою. Безперечно, видовище смердючого та жалюгідного безхатька викликало в нього відразу, але хто зна, як і чому він опинився на вулиці? Сімейні негаразди? Родинні борги? Травматичний життєвий досвід? Ніхто не заслуговував на таке існування.

– Я прошу лише знання, – напрочуд різко, неочікувано навіть для себе, відрізав Йоганн. – Можливо поки що я мало що можу запропонувати спільноті, але хочу зробити свій внесок у майбутньому.

В залі запанувала тиша. Присутні адепти навіть не те що не перешіптувалися, а не обмінювалися телепатичними думками.

“Це кінець”, – майнуло в голові хлопця.
– Ваша правда, – здається, в голосі Вайсманна промайнула нотка веселощів. – Втім, будь-які знання мають свою ціну.
– Яку плату ви хочете від мене зараз? – серйозно спитав Йоганн.

Втім, відповіді він не отримав.

– Відпустіть мене, кляті залізяки! – почувся крик. – Геееть!

До зали стрімкою ходою зайшов Ферро, за яким гриміли панцирною бронею його конструкти-големи, тримаючи під руки вимитого й повністю гладко голеного худого, виснаженого чоловіка, в якому не одразу, але можна було впізнати п’яницю.

Магістр хлопнув у долоні й усі адепти, наче по команді, заходилися щось робити. Мерсі вимила й вичистила вівтар, тоді як Трикстер та Лібер привезли таці з хірургічними інструментами.

– Знаєш, чому Церква боїться нас, чародіїв, хлопче? – поруч виросла загрозлива постать Ферро, що схилилася до нього. – Бо ми не покладаємось на сліпу віру й не віримо на слово. Ми досліджуємо саму суть буття, кожний його найдрібніший процес, кожну деталь.
– Відпустіть! – кричав чоловік, якого підтягнули ближче. – Хто ви такі?!
– І часом, нам треба робити неправильні, заборонені й відверто злочинні речі заради цього, – хрипло прошепотів адепт, перші ніж випростатися й голосно віддати команду. – Зафіксуйте піддослідного!
– Ваш час настав, мій юний друже, – Магістр і сам підійшов ближче. – Час ініціації.

Големи силою вклали чоловіка на ложе, а Мерсі вже підійшла з чашою трохи густуватої, білої рідини.

“Макове молоко”, – одразу майнула думка в голові.

Кількість знеболювального явно була недостатньою, щоб приспати чоловіка, який перелякано, але заходився пити вміст чаші. Значить лишалося тільки одне…

Серце Йоганна калатало, а пальці тремтіли від очікування й переживань. Те, що вони робили, було категорично неправильно, злочинно й аморально, заборонено, а розплата буде страшною.

Якщо про це дізнаються.

Вдягнувши халат та рукавички, він зібрався було натягнути маску на обличчя, коли його розуму лагідно торкнулося телепатичне повідомлення.

“Ти виглядаєш блідим, а твої руки тремтять”, – Мерсі, як схоже на неї. – “Я можу дати тобі трохи вина з прянощами чи навіть макового молока. Всі хвилювалися під час ініціації.”

Знайшовши постать адепта, Йоганн захитав головою: він має зробити це сам.

– Трикстер, я можу попросити вас асистувати мені? – спитав хлопець.
– Вважатиму за честь допомогти колезі, – той мало не зробив реверанс, не відриваючи погляд.

З кожною хвилиною чоловік на вівтарі, зафіксований шкіряними ременями та з кляпом у роті, пручався все менше, тихенько мугикаючи якісь прокльони. Уважно оглянувши скальпель, юнак помітив, що в того по щоці скотилася сльоза.

– Я постараюся зробити все акуратно та швидко, – тихо сказав Йоганн, нахилившись до нього.

Втім, чи справді це заспокійливі слова, а не жахливо спокійні, враховуючи обставини?

– Яким буде моє завдання, мессір? – хлопець звернувся до Магістра, що разом з іншими сів на трибуну перед ними.
– Поруч з вами лежить альбом. Я хочу, щоб ви перетворили його на анатомічний атлас, але пацієнт має лишитися живим та при свідомості протягом всієї операції.

Він чув історії про професорів медицини, що виявлялися могутніми некромантами, про “анатомічні театри” та сеанси показової вівісекції, про грішників, єретиків та злочинців, що опинялися в казематах у руках м’ясників. Їм згодовували неперевірені ліки та алхімічні зілля, на них досліджували отрути і все, що можливо. Йоганн кинув погляд на переляканого чоловіка, видихнув і зробив перший розріз…

Цікаво, скільки дослідників, травників та знахарів віддали своє життя та здоров’я заради тих неоціненних знань про цілющі рослини, мох, гриби та частини тварин, що передавалася в їх родині від батька до сина?

Танула свічка, горіли червоні від безсоння очі, а скальпель в руці натирав крізь спітнілі рукавички. Так само спливала і дія знеболювального – до нещасного п’яниці поверталася чутливість, від чого той почав смикатися, варто було зачепити нерв. Година за годиною Йоганн ретельно занотовував побачене та спостереження у своїй найскладнішій операції. Переживання щодо етичності відійшли на другий план, варто було почати зосереджуватися на зупинці кровотечі та знеболенні.

Острах перейшов на професійний азарт та щиру зацікавленість процесом. Ампутація кінцівки з подальшим пришиванням назад та відновленням функціональності? Його тренування в рідному селищі на курках, щурах та жабах і близько не релевантні відносно людської анатомії. В один момент, амбіції стикнулися в брак знань. Як відновити втрачене око? Збільшити статевий член? Чи можливо замінити легені на штучні?

Згасла свічка. Дерев’яні від втоми ноги відмовлялися згинатися. Йоганн спітнів від напруження, а очі сльозилися. Неймовірно хотілося спати, настільки, що ніяке макове молоко не треба.

– Я впорався? – хрипло спитав він, споглядаючи за можливою реакцією Магістра.
– Воістину впорався, – майже зачаровано сказав той, гортаючи сторінки списаного альбому. – Місяць очікування до вашої ініціації був вартий того. Вітаю в колективі, брате.
– Молодець, – схвально кинув Ферро, простягнувши йому маску.

Його маску.

Схожа на їх, людські, але кольору кістки. Можливо навіть з людської кістки. З гротескно довгим, як у лікарів, носом, великими скельцями та химерною конструкцією з кількох змінних лінз для тонкої роботи – не інакше, як для зшивання м’язів чи подібних маніпуляцій.

– Ми дали цьому чоловіку другий шанс, – натхненно сказав Вайсманн. – І він розрахувався з нами, відкривши шлях в майбутнє для перспективного, здібного юнака.
– Не зовсім добровільно, але поклав своє тіло на вівтар науки, – пирснув Трикстер.
– А найголовніше, що ти переступив себе, – з гордістю завершив Ферро. – Здобув знання, зберіг життя і виконав найскладнішу операцію у своєму житті.

Йоганн мовчав, понуривши голову вниз від втоми. Минули кілька важких, напружених митей, перш ніж в імпровізованій аудиторії пролунала луна тихого юнацького голосу:

– Скажіть мені, мессір, – спитав Йоган. – Як ви дали раду некрозу головного мозку внаслідок повітряного голодування?