Про хлопчика, який не отримав подарунок у Різдво

Той день я пам‘ятаю так прозоро, наче відбулось це вчора, проте відбулось це давно, коли був ще малим я. Тоді все відчувалось яскравіше, бо весь світ випромінював стільки кольорів, емоцій та почуттів для молодого і подразливого серця. О, а свята, які обожнюють всі діти! Бо якщо день, це якесь свято, це означає що буде щось ще більш яскраве, щось цікавіше і неповторніше, жадані подарунки та розваги.
Але я в одне Різдво подарунка не отримав. Я був таким самим малим, як і усі діти, ледь заснув вночі від того приємного передчуття побачити зранку у кімнаті батьків під ялинкою подарунок. Але його не було там. Я ні слова нікому не сказав, лише підійшов до кадендаря – так, Різдво саме сьогодні. Але щось наче трапилось таке, що про це свято забули… Хоча ні, наче всі святкували, виходить, забули про мене. Але я мовчав. Цілий день мене це мучило. Наче я не зробив чогось такого, що не заслуговув ніякого, принаймі найменшего подарунка. Хоча, я вже тоді був переконаний, що батьки і всі інші дорослі вигадують те, що лише слухняні дівчатка та хлопчики отримують подаруночки. Якщо б це була правда, то минулого року Сашко, мій сусід, не отримав подарунок. Ти ба, він розбив аж три машини біля школи, щпуряючи в них камінці, але машинку з пультом управління отримав і ще місяць нею хизувався перед всіма.
Ні, я не заздрив йому, і так само я і не страждав. Для дітей такого віку не дуже характерна меркантильність щоб я не зміг жити без подарунка. Гадаю, за якийсь час я б забув. Але за цілий день я це не зміг зробити. Клянусь, всі поводили себе як зазвичай, і я теж намагався. Лежачи у ліжку я ще по кругу, й не одному, думав про це. За що мене так обділили… Так, я не був прям найкращим, не був відмінником, так само як і не був прям дуже слухняним. Іноді я був досить борзим, одного разу навіть набрехав мамі що я все ще хворий і погано почуваюсь щоб не йти до школи (я жахливо не хотів писати самостійну з математики). Але ж заслуговув…
Я не відчув як віхорь думок вчух і я провалився у сон. Гадки не маю, скільки я тоді спав, по відчуттям зовсім трошки і я прокинувся. Свою маленьку кімнатку, і весь батьківський будинок я добре вже знав. Я б не сплутав навіть будинок моїх бабусі і дідуся, проте прокинувся я не там, де заснув. В досить великій кімнатці, у якій я відплющив очі, було дуже темно. Єдине що я бачив – це темно-синє небо з сніжинками, які пролітали повз великого, напів округлого вікна, підсвічені теплим світлом ззовні, гадаю, завдяки гірляндам, які я бачив тут і далі, а також двері, з яких линуло яскраве світло і якийсь не дуже розбірливий шум. З просоння я не дуже збагнув, що я знахожусь не вдома, тому без страху встав і підійшов до дверей. Одразу ж біля них різко запахло якоюсь смачною випічкою: щось святкове і новорічне. Це вже трохи мене напрягло – я звісно, солодке дуже любив, проте в житті непам‘ятаю такого, щоб хтось з батьків готував чи їв щось подібне вночі.
Вийшовши з дверей я потрапив у довгий і просторий коридор. Тут були світло-поморажеві стіни, якась темно-залена дуже блискуча стеля та купа прикрас на стінах. І нарешті вони висіли саме так, щоб я міг їх спокійно, як високі дорослі люди, розглядати: усілякі картини, гарно підібрані під кольорову гаму коридора, деякі навіть скульптори та рослини. А набагато вище мого зросту висіли, майже як гірлянда, зелененькі гілки ялинки, прикрашені вже справжньою мерехтливою гірляндою жовтого кольору і скляними червоними шарами. Повільно і тихо проходячи по коридору я все менш чув той солодкий запах: тут вже запах свіжої хвої наповнював груди. Я дійшов до кінця коридору, і там на мене чекали великі і закручені сходи. І знов я подумав: «Ого, як класно, поручні мені як раз під зріст», але туди я ще не йшов. Я вдивлявся у велике вікно і споглядав, як повільно йде сніг. Здається, коли я засинав, його не було… І маму я питав, вона казала що нема морозу і снігу не буде. Я був дуже щасливим від цього: нарешті я зможу пограти з Ігорем, моїм найліпшим другом, у сніжки зранку. Сподіваюсь, сніг не разтане до цього часу і його буде більш ніж достатньо, бо батько вже трохи сварився, що мої санчата, якими не можна було користуватись через відсутність снігу та льоду, лежали посеред коридору, чекаючи на свій час.
А навпроти сходів, поряд з вікном була величезна дошка, так само обвішана гірляндою, як і усе в цьому будинку, на яку було причеплено купа дитячих малюнків і листів. На відміну від усього коридору, їх об‘єднувала саме тема – новорічна, з гарними і позитивними малюнками снігу, святково прикрашених ялинок, подаруночків, діда Мороза, великих синіх сніжинок та всякого такого. А от листів було небагато, але ті які були, були по-дитячому красномовно складені та гарненько оформлені. Ця дошка мені нагадала дошку у шкільному коридорі, де висіла робота Оленки. Хоч вона мені й подобалась, проте малюнки тут були трошки гарнішими.
Мене дуже манили ті сходи, проте я все ще пам‘ятав про той солодкий аромат. І я, виходячи з тої кімнатки де я прокинувся, бачив навпроти відкриті дверцята – я вирішив повернутись туди, і перевірити що там є цікавого. Проте коли я підійшов туди, ця величезна кімната була не пуста: з одної сторони стояла пишна ялинка дуже гарно і яскраво прикрашена , яка ще й була в разів 5 вища за мене. Але більш мене зацікавило те, що було з іншої сторони: купа досить маленьких, як сприйнято вважати, дитячих лавок зі столами, на яких були усілякі яскраві і цікаві пряники, чашки та чайники з какао та ще декілька розкиданих по столам тарілок з солодощами і фруктами. Але я на все це майже не дивився, мої очі застигли на тих створіннях, які сиділи за цими лавками і їли ці ласощі: не високі за зростом, напевно, нижче за мене, з блідо-білою блискучою шкірою, з великими синіми та зеленими оченятами. Так, вони були людиноподібними – ходили на двох ногах у м‘якеньких тапцях, навіть були одягнуті у різнокольорові піжами. Проте побачивши б їх, моя мама сказала б їм не сутулитись, бо всі сиділи якось сгорбившись. А ще в них обличчя було не дуже схоже на людське – більш випуклий і великий череп, маленький та кирпатий червоненький носик, очі були більші ніж я бачив у людей, а ще величезні загострені вушка, як і ніс, ближче к краю червоненькі.
Але я злякався їх розглядувати – я розумів, що потрапив сюди випадково, і гість незапрошенний. Тому я скористався тим, що мене поки ніхто не помітив, пішов до тих цікавеньких сходів і піднявся наверх, вирішивши не ворушити закриті темно коштанові двері на першому поверсі. А от зверху вже не було коридорів: було одне велике святково прикрашене приміщення з жовтогарячими стінами. На стелі висіло купа прозорих ламп які освітлювали багато дерев‘яних столів, навіть більше ніж знизу. Тут доречі теж були вони, ті ельфи, але не так багато. Вони копашились біля столів, на яких було купа всіляких упаковок, коробок, бантиків, записок, та інших подібних матеріалів. Були столи, з іншими речами і з іншим призначенням – наприклад стіл з величезним списком, біля якого стояли два ельфа, розодягнуті в темно-синій та зелений костюми – щось типу довгого светрика та штанців. Вони про щось негучно спілкувались, але мова в них була зовсім не зрозуміла мені. А ще на одному столі була ціла купа дитячих листів, проте, їх ніхто не чіпав. Було ще кілька ельфів біля інших столів, які запаковували подарунки і, на щастя, вони були настільки зайняті своєю справою, що ніхто мене не помічав. Але я забув сказати найцікавіше. Більш ніж листів була десь сотня різних іграшок з одної сторони кімнати, а ще одна купа, вже сформованих у подарунки, і яка була трохи менша, у іншій стороні. Я підійшов і зачаровано розглядував такі величезні купки іграшок. На відміну від іграшкових магазинів тут не було багатозначних цифр, які ми ще навіть в школі не вчили, але на які дорослі завжди реагують «Ой ні, поклади на місце, це дорого». Але тут я побачив величезну, як пів мене, коробку. Вона стояла пригорнута до стінки, наче забута усіма. Але це була та сама коробка яка зачарувала мене ще коли ми з Ігорем гуляли, і я побачив її на вітрині магазину іграшок. Це був омріянний мною конструктор. Ні, не простий, це була величезна станція для машинок, з різними моделями машинок, який складати десь місяць, щоб впоратись з безліччю дрібних деталей. О боже, там навіть фарами машинок були мерехтливі частинки! Я обожнював конструктури, і визнаю, не був повністю порядним, і заздрив тим у кого були крутіші. Хоч мені дарували не найдешевші, проте й ненайдорожчі, але для мене їх багато не бувало.
Я навіть нікому і не казав про те, що мріяв про саме цю станцію. І Діду Морозу у листі не писав, бо вважав, що це вже занадто крутий подарунок. Я його бачив лише одного разу, але за той час він повністю очарував мене. Боже, як я хотів цю станцію. І яке щастя мене охопило, коли я побачив збоку листівочку з привітанням зі святами і моє ім’я! Так, там було моє ім’я!
Не знаю скільки я роздивлявся цей подарунок, проте раптом я відчув що хтось є позаду. До мене підійшли ті два ельфа, яких я бачив біля столу, і вони щось казали між собою, тим самим, трохи писклявим і дуже тихим голом.
І раптом я прокинувся. Вже був наступний день після Різдва, я точно це пам‘ятаю. І під ялинкою у батьків цього дня вже лежав подарунок, і ні, не машинка з мого листа, а та сама станція, яку я бачив у штабі ельфів. Не знаю, чи сон то був, чи може й справді, вони забули подарувати мені його вчасно. Проте на ній все так і висіла та сама листівочка.
А ще мама в той день сказала мені, що як так – я не похизувався вчора своїм подарунком. Оскільки ніхто не бачив, як я сьогодні його знайшов я вирішив зробити вигляд, що забрав його вчора і нічого не трапилось. А трапилось, чи ні – я гадки не маю вже..