Обмежений вимір

Чергова зустріч із посланцями Володарів, і зеленоволоса жінка знову розповідає свою величну історію, як вона перемогла колдуна Емріса з Карва, як спокусила і сокрушила Лорда Егіна, останнього лицара ордену Таємного Місяця, як вона врятувала світ і стала тією чарівною героїнею, яку всі знають і обожнюють. Вже не молода по міркам доби, що панує навколо, але виключно красива і рухлива, вона швидко проходить крізь зали палаца-лабіринта, що побудувала на острові, на якому раніше було торгівельне місто Велерн, де відбулися події, з яких почалося її сходження. Старе майже все знесли, а замість – возвели блискучі вежи, кам’яні переходи і насадили квітучі сади. Її власне маленьке королівство, яке вона взяла у плату за все, що зробила для Володарів. Сходи ведуть все нижче і нижче, і от вона заходить у галерею кришталевих сталактитів, комп’ютерних терміналів і сяючих магічних символів на стінах. Затримується перед мерехтящим у повітрі знаком нерушимої печаті, і проходить у світ обмеженого виміру.

Вона опиняється на середньовічній ринковій площі, залитою світлом раньошнього сонця. Серед галасу і людей у яскравому одягу, серед запахів прянощів і нечистот, де щури під ногами і птахи над головою, і все наповнено невловимим настроєм піднесеності, що охоплює і заважає зосередитися… Вона йде трохи обіч, де знає, що має чекати він, але сьогодні він – дитина. Йому років дев’ять на вигляд, і він грає на сопілці, припиняє, вдивляється у простір і грає знов. Вона дістає з кошеля велику золоту монету і кидає хлопчику під ноги. Він довго дивиться на неочікуване багатство.
Я граю не заради грошей, навіть, якщо на них можна купити човен, щоб звалити з цього скучного містечка.
А навіщо? – вона це каже ласкаво, тепло, як пізня весна.
Я не знаю, але маю це робити і відчуваю, що не пораюся…
Міський стражник стає у неї за спиною.
Я не знаю, що задумала вельможна пані, та краще не чіпайте цього малого. Такі подарунки, як ваш, ніколи не бувають безкорисні. Заберіть своє золото, і йдіть по справах, судячи з усього, явно, чародійських.
Все гаразд, – пропищав хлопчик, меланхолійно дивлячись то на золоту краплю біля своїх шкіряних чобіток, то на жінку, – мені здається я її знаю.
Стражник підняв монету, покрутив її у пальцях, сумно посміхнувся і безцеремонно сунув назад в її тонкі долоні, з яких монета, все одно, скоро прослизнула крізь пальці і впала на бруківку.
Я пішов, але дивлюся, тож, не робіть дурниць, бо цей куш бачили не тільки ми із вами, а я бажаю хлопчині добра, і щоб його не розібрали на деталі у найближчому провулку.
Коли вона повернула погляд зі спини стражника до хлопчика, той був вже таким, як вона пам’ятала його в той день, коли вони зустрілися вперше – високий лисий чолов’яга із реліктовою галофлейтою у руках.
Що…тобі…треба? – процідив по слову той, кого колись знали як Емріса з Карва – чаклуна, жалюгідного лицаря, шпигуна і менестреля. Він був схилений, а біля нього лежали папери із незрозумілими кресленнями, і він щось виміряв на флейті.
Я не можу припинити шукати себе у твоєму світі, любий Емрісе, – повністю щиро відповіла вона, – Ми маємо звільнитися – ти і я…
Але продовжити розмову вона не змогла.
Емріс з Карва! – крикнула пошепки, наскільки так буває, жінка з натовпу, – Я ніколи не забула б тебе, але, дивись, я зовсім стара, а ти такий самий, як і роки тому. Ти пам’ятаєш мене?
Емріс мовчав, а зеленоволоса чаклунка роздивилася жінку, що називала себе старою, хоча й виглядала її ровесницею, най, і з більшим відбитком фізичної праці на зовнішності.
Турнир поетів у Рамборі двадцять років тому… Ти програв Альберу Данту, і мав бути страчений, але тобі подарували життя. Ти стояв ані мертвий, ані живий під шибеницею, а я піднесла тобі води, і ти сказав, що ніколи мене не забудеш.
Ти не забув? Ти пам’ятаєш мене, моє ім’я? Чому ти такий, як і був, хоча і без волосся, і немов все сталося вчора, а я стою перед тобою через стільки років і всього, що пережила? Подивись…
Близкість демона спричиняє темпоральні аномалії, – меланхолійно сам собі сказав Емріс.
Зеленоволоса чаклунка зрозуміла, що поспілкуватися їм не дадуть, і пішла геть повз площу. Емріс немов би порушив вслід за нею, ледаче відмахуючись від тієї, що розповідала про турніри менестрелів. Спалахнуло світло нерушимої печаті, і десь здалеку світило весняне світло і лунали дивні звуки галофлейти – то приємні, то різкі.

Вона підіймається сходами, жестами показує слугам, щоб її не займали. Апартаменти її коханця, низькородного лицара середньої руки десь зі сходу Яскравих Земель.
Ти маєш бути зі мною владним сьогодні, – каже вона, і він виконує її забаганку.
Потім він каже їй:
В тебе щира посмішка дитини.
Діти хочуть взяти все, що забажають, не розуміючи, що все може скінчитися. Шукають потім, де взяти ще, знову і знову, а коли їм не дозволяють, то не маючи сил відібрати, можуть лише просити. Знову і знову. Тож, я прошу тебе…

Вона спить, але вона знову на тій площі. Має зустріти шпигуна Таємного Місяця. Має знайти за наказом чаклунського братерства точку перетину світів, з якої прийде демон Ашара. Має вбити шпигуна за наказом своєї вчительки і майстрині. І сама вона молода і ані у чому не впевнена.
Він прийшов у місто крізь облогу разом із могутнім лордом Егіном, який своїми чарами здолав флот загарбників і тепер мав відновити сили, відпочиваючі у високому замку Велерна. А сам Емріс вийшов на ринкову площу, стискаючи у руках галофлейту, що сліпуче сяяла у промінях жовтогарячого сонця.
«Він зовсім не гарний.» – подумала вона, – «Мені не буде жаль.»

Багато років вона ходить по той бік печаті, коли їй починає не вистачати сил на існування на своєму боці вимірів. Інколи – майже кожного дня, часом – з перервами на місяці, брешучи всім, що це неможливо, і кожного разу та сама площа у мікровсесвіті, обмеженому галотроном, де ув’язнені музикант і демон. Емріс кожного разу трохи різний. То юний із русявими пасмами, то зовсім старий із сивою бородою. Риси обличчя трохи не ідентичні. Інколи десь поруч сидить жінка, часом – та сама, що і у попередній візит, часом – якась нова і знову нова, то схожі на містянок, то на чаклунок – чекають, коли він закінчить свій виступ, але він його ніколи не закінчує. На його флейті то з’являються, то зникають помітні відмітини немов від гострих стілусів і свердел.
І кожного разу він неначе не пам’ятає її попередніх візитів. Немов вона приходить вперше з моменту, коли зачинила його тут.
Ти бачив його? – спитала вона якось.
Особисто – ніколи, – але я відчуваю його присутність і бачу жахливі речі, які не стримує навіть чародійство галотрона. Винахідливі смерті, аномалії, акти плотського падіння, на які не міг би спонукати людський розум. Викривлення реальності…
Ти зможеш вийти у світ. Минуло багато часу, Ашар заслабнув, чаклуни гільдії стримають це чудовисько, а потім ми звернемо цей маленький всесвіт, де ви змагаєтеся наодинці, і обрушимо його назад у зруйновану яму, гіперпростору, з якого прилізла ця нечисть.
Ви маєте, просто, це зробити, не зупиняючи мій галотрон, що стримує його. Стерти цей вимір разом із нами двома. Диви…
Він указав рукою – у вузькому проході обіч площі, де у тіні брудна вода у канаві заіскрила і почервоніла, а контури навколо начали викривлятися і сочитися густою, схожою на гной рідиною. Світло навколо почало згасати, а стіни будівель стали тьмяніти і тріскатися.
Емріс підніс флейту до губ – «Біжи додому, потім побачимося.»
Залунала музика, і все повернулося до нормального вигляду, повітря стало, немов би густішим, а хмаринки на небі зарухались у химерному надихаючому танці.

Більше двадцяти років тому лорд Егін зробив Емріса шпигуном ордену Таємного Місяця. Якщо ти менестрель, і при тому не агент хоча би однієї владної організації, то ти дуже поганий менестрель – сказав він Емрісу. Ти завжди десь, де можна щось побачити і почути. Ніхто, толком, тебе не перевіряє. У торбах із своїми бренчалками і дудками ти возиш унікальні речі, і багато дверей, які не виламати кованим лицарським чоботом, відкриваються на твій спів.
Емріс полюбив завжди лихоманно хворобливого, блідого і нервового Егіна, поета, що ніколи не читав на людях своїх віршів, чаклуна, що долав своєю магією орди ворогів, і неперевершеного поєдинщіка, що бився лівою, бо права його рука від ліктя була відрублена, а протеза він не замовляв, бо коли входив у чари перетворення, то вони охоплювали лише його живе тіло. І цими чарами у морській облозі Велерна, велетенський, він стояв у воді, немов бог стихії, і море кипіло навколо нього. А згодом вони вдвох увійшли у місто – чародійний переможець і його майже непомітний помічник, що потім скинув перуку, і накладну бороду, щоб стража не впізнала його, і розчинився у натовпі.

Зеленоволоса жінка йде туди, де чекає стара, що дала їй у свій час всі знання про магію і побудову світів, знання, із якими вона колись вперше вирушила на цей острів. Потім вона узнала багато нового, але постійно мала сумніви, що упустила щось із тієї науки.
Стара сидить у клітці, що блокує чари, її доглядають слуги, їй дають книги лише із художніми оповіданнями, її добре годують, допомагають її гігієні та відпочинку. Стара здригається і лине до дальньої решетчатої стінки, коли бачить свою колишню ученицю, що ніколи не пробачить їй те завдання, яке раптом змінило в її житті все. Вбити Емріса з Карва, який із часом став для зеленоволосої жінки всесвітом, у межах площі міста, якого більше не існувало.
Моя відповідь буде та сама, – кричить вона, – це не зупинити, або той чоловік сам цього забажає, і навіть тоді це потребуватиме його надзусиль. Можливо, смерті. Галотрони – дуже загадкові пристрої, що лишилися від ельфів. Вони чітко роками налаштовуються на свідомість однієї особи, і вони майже неруйнівні. Тобі в свій час треба було лише вбити цього горе-музику, та ти не змогла тоді. А чи змогла би зараз?
Звичайно, як би мала можливість…

Вона кохалася із Емрісом на очах всіх, хто був там поруч, але люди на площі не зважали на них через загальну захоплюючу силу, що панувала навколо. Він прижав її обличчям до стіни, задрав її спідниці і робив те, що передбачала природа, і небо ставало чорним над ними, розфарбовуючись червоними спалахами. Однією рукою вона спиралася на стіну, а другою керувала відчуття свого тіла туди, куди він сам не довів би її.
Потім знову звучала галофлейта, яка тепер була зовсім на вигляд розшарпана і розточена, а вона сиділа поруч на каменях, прижимаючись спиною до стіни і дивилася в нікуди.
Зупини галотрон, – одними губами промовляла вона, – і ми підемо назовні.
Ніколи, терпляче, немов до дитини, – відповів він. Він не чув звуків її голосу, але пропускав через себе все, що переживалося людьми навколо, в тому числі, і нею, – все було чітко сплановано, щоб зупинити демона тут, і його зупинено. Егін… Егін умовив мене пожертвувати всім заради цієї пастки, перевантажити і зацикліти мій інструмент назавжди, для порятунку світу. Просто, я мав встигнути вийти разом із тобою, та я не серджуся, бо ти мала це зробити, щоб також зачинити і оце. Все, що я роблю, це не моє змагання із надістотою, що прийшла сюди, тому що поглинула все у власному всесвіті, і тепер голодна лізе в інші. Я лише граю, бо я – музика – і грати – це моє призначення. Мене може тут не бути, я припиню грати і воно мене вб’є, але не вийде назовні, бо галотрон буде працювати і далі сам без мене, у ілюзорному місті, але монстр Ашара буде стриманий назавжди. Якщо,звичайно, не припустити, що воно і тоді частково прослизнув назовні, як вони завжди роблять, наприклад, у північних землях, щоб мати у цьому світі посередній, але вплив. Тоді це місце треба пильнувати, дорогенька. Я пильную.
Ти прийдеш сюди наступного разу, і мене може тут не бути, тільки воно і все, що воно у своїй вічній спразі зробить з цим маленьким просторо-часом – порожнечу. В принципі, певним чином, воно і зараз харчується мною, моєю енергію, моєю пристрастю і моїми емоціями. Без мене йому буде важче. Плюс, жоден ельфійський пристрій не працюватиме вічність, але я думаю, що цей – пропрацює достатньо довго, щоб ця потвора іздохла з голоду по енергії, якої тут все менше. До речі, як там Егін в твоєму світі?
Очолює Таємний Місяць, славетно керує, і всі ним захоплені, – бреше вона.
Або його здолали в черговій непотрібній техномагічній війні,.. – ти прийшла вперше за весь час, але я, здається, вивчив тебе за мить, що ми були разом, тебе всю, – задумливо каже Емріс, – кожну твою інтонацію і рухи твоїх рис, щоб бачити неправду. Можливо, це кохання, а можливо, ти ходиш до мене постійно, як до вітру у полі, але я не пам’ятаю змісту наших попередніх зустрічей, лише зберігаю загальний досвід… – він впився очима у лінії і отвори на флейті.
Вона розсердилася і пішла.

За ці роки вона зробила декілька абортів. Це було заборонено Володарями, але не їй. Для неї заборон не існувало.
Коли вона заплющує очі, то бачить, немов мить тому, як паростки темряви йдуть із діри у інший всесвіт, долаючи каміння і метал, як відбувається бійка, як Емріс, від якого люди Таємного Місяця мечами відтісняють північних культистів, схиляється над своїми речима і довго, болісно довго щось робить, копирсається, щось крутить, підіймає очі на пітьму, і знову щось робить, встає і бере флейту. Повітря електризується, а вона робить рухи для становлення нерушимої печаті. Паростки темряви поширюються, змішуючись із спалахами блідого полум’я. Емріс грає, і йде до неї спиною-боком – занадто повільно. Паростки оплітають простір, проходять, через незміцнілу ще печать, торкаються її, і вона стогне…

Був час, Егін відвів Емріса до кімнати, захищеної від чар і яснобачення чаклунів і мутантів.
Ти підеш зі мною, тому що ти – музикант-галотронщік. Я знаю, якщо певним чином налаштувати цей вузол, що лежить в основі ваших успадкованих від ельфів фантакордів і галофлейт, які, окрім безпосереднього музичного отого всього, впливають також на реальність навколо, хоча і мінімально, то воно створює бульбашку ілюзорного творчого світу, окремий обмежений вимір, з якого важко вийти.
Нє, друже, я люблю тебе, як себе самого, але жертвувати потребам Таємного Місяця машиною, що створює мій спосіб життя, я не можу. Бо їх всього декілька по світу зараз є.
Тому що їх знищують. Тому що Ашар готує вторгнення, і бачить в цих штуках загрозу. Емрісе, це час істини. Або це, або життя. Або ти і я, або світ. Я не те, що прошу тебе віддати для порятунку всіх твій дивовижний інструмент, я можливо, прошу тебе віддати і життя, вибач, друже.
І Емріс з Карва дивився у прозорі сині очі друга…
Ми обидва загинемо?
Безперечно, але якщо ти не встигнеш вийти із обмеженого виміру, то, мабуть, ти взагалі не загинеш, ха, і будеш там бовтатися тисячоліттями, а я – моя робота виживати і колись, теж, гинути. Бо всі помирають, та мало хто живе.
А оця твоя вічна відмова від будь-якого особистого щастя, весь час у мандрах, твій психоз і твоя відірвана рука, і постійна грань божевілля – це і є життя?

Він мав зустріти чаклунку на площі. Відірвався від охорони, скинув балахон і перуку. Він обрав поголитися налисо. Мілітарна зачіска видавала би в ньому лицара, і спричиняла б незручну увагу. А якщо ти лисий, то твій статус незрозумілий і нейтральний. А в неї було довге зелене волосся, як було сказано йому. Чаклуни, вони навпаки, зазвичай намагалися привернути увагу і окреслити свою недоторканність.
І він вийшов на ринкову площу міста, знайшов зручний кут, витягнув із тайстри свою флейту, зібрав її з блискучих сегментів, і довго тримав у руках, не рішаючись грати. Потім поступово звук за звуком почав виводити розмірену мелодію, що поступово ускладнювалася, і за мелодією зарухався весь світ навколо. І потім вона прийшла, немов би створена древніми ельфійськими чарами музики. «Така юна, – подумав Емріс, – чиста і трохи відсторонена від усього.»

Ельфи були зовсім іншими, ніж ми, нам не осягнути той світогляд. Багато незрозумілої культури, від якої нам залишилися окремі артефакти і серед них – галотронні музичні інструменти. З одного боку, можна це використовувати у великій військовій грі. Створення обмеженого виміру, в якому можна закрити всіх на окремій локації, а з іншого – це, з урахуванням, що цей прилад дуже індивідуальний, і потрібно багато років готувати людину певного особистностного складу, щоб ним керувала… Є більш ефективні методи… – казав Егін, – набагато простіше вербувати вже готових галотронщіків для окремих завдань. Як це. Зачинити галотронним виміром локацію, де стикнуться світи. І намертво, або надовго закрити там монстра.
Тому всі галатронщіки на когось працюють? – спитав Емріс.
Окрім найбільш бездарних, розгублених і дурних, як твій вчитель. Але і вони весь час під наглядом, бо, так чи інакше, передадуть свою майстерність комусь більш здібному, до кого прийду я, або хтось, схожий на мене.

Колись, зеленоволоса жінка прийшла у світ площі Велерна, і побачила, як Емріс відкохує іншу, на що люди навколо, як завжди буває тут, не звертали уваги. Речі менестреля лежали поруч. Його музичний інструмент. Незрозумілі прилади для вимірювання, різці, свердла, переписані з древніх файлів пергаментні книги ельфійською мовою, якої вона не розуміла. Вона підійшла і задумливо взяла у руки чародійну флейту. Піднесла її до губ. Вона не змогла зіграти жодного звука. Не видула жодного звука, не сторгнула з себе жодного звука крізь старовинну ельфійську флейту. Галас площі стихнув, і все, що вона чула, це було дихання якоїсь панянки, що то прискорювалося, то заповільнювалося. Їй хотілося плакати і закінчити весь цей свій особистий жах, але це міг зробити тільки Емріс, а зараз йому було не до неї. Вона повернулася у свій палац. Роздратована бігла його залами, вбила руками якогось слугу вирвала і розірвала на шматки його серце, розмазала його кров собі по обличчю…

Навіщо комусь допомагати цим потворам лізти сюди? – спитав Емріс.
Релігія північан жорстока, – казав Егін, – Вони заселяли непривітні землі у пошуках волі від південних королів. Там вони стикнулися із гурлоками. Гурлоки – досить неприємне для людей явище, але за допомогою мерзенних демонів Ашара, яких вдалося частково провести в цей світ, предки північан відштовхнули гурлоків, аж, до полярного моря, і з тієї пори всі північні варвари схиляються перед владою цих іншовимірних потвор, що поглинули всю енергію свого всесвіту і тепер рвуться у інші, де наш – лише один з багатьох. Боги, демони… – вони схожі на капризних дітей, які не знають меж свого бажання вичерпувати реальність. А цю реальність бережу я.

В той день, коли все сталося, вони пралися підземними лабіринтами під вулицями Велерна. Вона начаклувала трохи світла, щоб бачити куди йти, і в певний момент Емріс, який через всі речі, що розповідав впродовж дня, вже не здавався таким негарним, притиснув її до стіни і поцілував.
Краще не треба, – сказала вона, але віддавалася рухам його рук все більше і більше.
В неї за поясом був ніж, і вона могла би зробити те, що їй було наказано.

Вона прийшла на ту саму прокляту площу знов, і на каміннях, вона сиділа на його колінах. Порізана і посвердлена, зовсім ледь жива флейта лежала поруч. Вона розповідала йому про свою майже безмежну владу у зовньошньому світі, про все, що відбувалося із нею за всі роки, окрім смерті Егіна, плакала і сміялася, цілувала його і відштовхувала…
Я маю довіряти тобі, – сказав Емріс, – можливо, це і є час зупинитися. Я вимкну галотрон, і ми підемо назовні разом. Ви зупините демона, бо всі стали могутні і розумні. А нас із тобою очікує щастя миленького побуту. – якась надсмішка була у кожному його слові, але вона не розуміла. Вона вміла читати думки, але він був научений потрібним чином плутати їх до повної неразберихи.
Він підняв свою флейту над головою. На небі зібралися хмари, блискавка вдарила йому під ноги і завмерла засліплюючим стовпом. Емріс був напружений, земля перед ним розійшлася, він взяв ажурну від відмітин флейту і вніс її у сяйво блискавки.
Ти йдеш? – спитав Емріс, охоплений химерними спалахами, – готова йти, вся, поки я витримую, бо це не те, щоб легко?
Да… – вона тремтить.
Поцілуй мене, – каже він, і вона цілує, – Та, нє, давай хоч колись по-справжньому, а не оте це все.
Вона намагається зробити, як він просить, крізь спалахи, що охоплюють його, і власне нетерпіння кульмінації.
Світ мерехтить і розвалюється. Звідусіль навколо неї починають танцювати і оплітати її ті самі паростки потойбічної темряви. Нерушима печать загорається у повітрі між нею і Емрісом, і він поневіченою флейтою, немов важелем, скеровує блискавку у печать, і вона бачить у печаті обриси галотрона, що схожий на ліловий кристал. Емріс вільною рукою тримається за голову і каже: «Ходімо!» – і вона йде. Робить крок, наступний. Обертається і бачить крізь печать його, як завжди занадто неквапливого. Кристал тріскається і флейта розлітається на частини у руці Емріса по прорізаним лініям. Він кричить від болю, а вона зачиняє печать, і якомога міцніше, відокремлює світи. Нарешті вільна.
Вона стає огромною і безмежною, яскравою, як квазар, вона пожирає сонце і інші зорі, але вони не насищають її. Все навколо гасне і стискається. І весь всесвіт навколо обмежується кордонами її особистості. Вона знов стогне, як у той перший день, від болю і фрустрації, відчуваючи себе мертвою зсередини, а обмежений вимір, в якому вона була заперта всі ці роки, зникає, і її викидує у холодну безодню з якої вона колись прийшла.

На ринкової площі Велерна Емріс тримається за груди, немов тільки що сам вклав туди серце. Спустошений сідає на каміння.
Емріс з Карва! Я впізнала тебе, – кричить дівчина з натовпу, – два роки тому у Рамборі…
Да, – відповідає, колишній менестрель, жалюгідний лицар і шпигун, – да, Маріє, той келих води я не забуду ніколи. Чи бажаєш, я натомість запропоную тобі вина? – в одній його руці була срібні шматки флейти ельфів, а в іншій – велика золота монета.