Вкрадений кавалок

Рада закінчилася, придворні залишили залу, а король зі свого трону й далі зажурено споглядав плити підлоги.
— Що, дуполизи нічим не допомогли? — несподівано прозвучало в повній тиші. — А я ж казав, що їх всіх порозганяти треба.
— Тобі, Йоську, аби лиш когось ганяти, — король навіть не підвів голови. — А хто замість них поради даватиме — ти?
— А чом би й ні? Хіба я колись погане казав? Чи Ваша Величність гидує користуватися напоумленнями блазня? — наперед трону вишкутильгав карлик.
— Йоську, не розпочинай! — король зітхнув. — І так хробак безнадії серце точить.
— Ви просто дуже довірливі. Лише придворних знахурів, мабуть, кликали, еге ж? — карлик спробував зазирнути королю в очі. — А про те, що прості бабці-травниці вміють більше, ніж ваші коновали, схоже, й не подумали?
— Мої цілителі все перепробували.
— І ви їм вірите? — не вгавав карлик. — Та вони скоріш вдавляться, ніж визнають, що хтось краще них розбирається в людських недугах.
— Йоську, не дратуй! — король випрямився. — Кажи вже, до чого ведеш.
— Та я тут, Ваше Величносте, знаю одну привітливу бабцю — лікувався в неї. Хоча зовні Стефа наче й не бабця. Та й не вилікувала мене — всьому, каже, свій час, а горбатого, сміється, могила виправить. Може тому й вірю їй, бо не крутиться в’юном, а говорить, як є. Якщо вже вона нічим не допоможе, то тоді… — карлик зітхнув.
— Що тоді? Закінчуй — чого занімів? — голос короля потвердішав.
— Отоді вже й співатимете сумних пісень, — Йосько усміхнувся. — Бо наразі начебто ще й зарано…
Наступного дня Стефа, яку дійсно було б дивно назвати бабцею, поволі йшла залою, роздивляючись усе навкруг.
— Кхгм! — почулося раптом з напівтемряви.
— Та щоб тобі… — жінка схопилася за груди. — Налякав! А чого ховаєшся? Де той ваш король, нащо кликав? У мене там жаб’ячі лапки відмокають — хвилююся, аби не закисли.
— Якщо швидко справишся, то не закиснуть. А я і є король — хіба не схожий? — з темряви вийшов чоловік.
— Тю! — Стефа зупинилася. — Та я тебе… вас на монеті лиш і бачила. Ану, поверніться, — чоловік, поміркувавши якусь мить, розвернувся: — Без корони й не впізнаю, вибачайте, — жінка розвела руками.
— Та король я, король, — чоловік усміхнувся. — Можеш онде в Йоська перепитати. Це він, до речі, й порадив звернутися до тебе.
— Аа, — жінка оглянула карлика, що вийшов із-за спини короля. — Цього курдуплика я наче зустрічала — оту бородавку на носі добре пам’ятаю. Ти хоч пиявку, як я радила, прикладав до неї, хлопче?
— Та я…— замявся карлик.
— Гей, гей! Про бородавки потім поговорите, — втрутився король. — Ти ж чула про мою біду?
— Та хто не чув, — Стефа зітхнула. — Але мені слід усе самій побачити, помацати.
— То йдімо, — король відхилив завісу, за якою тягнувся довгий коридор…
***
В напівтемній кімнаті біля вікна сиділа золотоволоса дівчина. Вона й не поворухнулася після появи гостей, ніби не чула нічого.
— Доню! — неголосно заговорив до неї король. — Я тут знахарку привів, щоб оглянула тебе.
А принцеса й далі сиділа каменем, поглядом зачепившись за щось по той бік вікна.
— Можна мені? — перепитала Стефа й, не дочекавшись відповіді, підійшла до дівчини, взяла її за руку, потім помацала лоба. Опісля звідкілясь витягнула люстерко, потримала його біля дівочого рота, зітхнула:
— Що я можу сказати: у неї не всі вдома! — випалила.
— Тобто? — отетерів король. — Що ти мелеш, стара?
— Та не така вже я й стара — ми з вами, схоже, в один час біля мамчиної цицьки лежали. А кажу так, бо кавалок принцеси вкрали, — жінка сховала люстерко.
— Який кавалок? Про що ти говориш?
— Та ви ж, напевне, в своїй голові голоси чули? — Стефа виглядала напрочуд спокійною. — Можливо, навіть сперечалися з ними?
— Ну-у… — король замислився.
— Отож воно і є, — продовжила жінка. — В кожному з нас живе ще хтось, можливо, навіть не один. З ними нам доводиться співіснувати, створювати одне ціле. Коли ж якийсь кавалок — частка того нашого внутрішнього, — зникає, ми виглядаємо не схожими на себе. Тоді й кажуть, що в людини не всі вдома, не цілісна вона. Давно принцеса такою стала?
— Та вже… — король задумався.
— А хто перед цим останній спілкувався з нею? — не дочекалась відповіді Стефа.
— Та як звичайно: прислуга, цілитель двірський — донька саме тоді застудилася.
— А лікар той давно у вас? — жінка аж завмерла.
— Якраз перед тим колишній помер і мені його порадили… — король замовк, потім подивися на знахарку: — Ти хочеш сказати?..
— Це все витівки «ТТТ»! — стишила голос Стефа.
— Що? Якого ще «ТТТ»?
— «Темне Таємне Товариство» — продовжувала шепотіти жінка. — Ходять чутки, що саме воно краде кавалки людей. Бо ваша донька насправді не одна така в королівстві.
— А чому я про це дізнаюся від якоїсь знахарки? Ану покличте до мене старшого радника! — король вже намірився залишити кімнату, але жінка затримала його:
— Гов, гов! А ви впевнені, що той радник не входить до «ТТТ»? Я б на вашому місці нікому в палаці не довіряла, — на ці слова карлик закахикав і Стефа додала: — Ну, хіба що цьому курдуплику — у нього наче очі чесної людини.
— То що мені робити? Як повернути принцесі її втрачену частку? — брови короля прохально затремтіли. — Невже нічого вдіяти не можна?
— Я тут безсила, — жінка побачила, що король закотив очі, ніби збирався застогнати, тож додала швиденько: — Але знаю, хто може допомогти.
— То кажи вже, не мордуй своєю балаканиною, — занервував король.
— Для цього мені слід серед людей несповна розуму знайти споріднену з принцесою душу. І хоча тих, у кого не всі вдома, в королівстві багато, та нам потрібна людина приблизно одного з принцесою віку. Можливо, навіть чоловік — бо дві жінки без клепки в голові навряд чи порозуміються. Отже, нехай ваші люди приведуть в палац бідних на розум хлопців, а там вже я побачу, хто нам підходить…
***
Наступного дня відібрані молодики вишикувалися біля входу до тронної зали. Там вони під наглядом Стефи, короля та двірського цілителя — він також забажав подивитися, що та дивакувата знахарка затіяла, — по черзі торкалися руки принцеси. Сама дівчина разом зі служкою сиділа за ширмою, але її рука лежала на столику поза нею.
Запрошені хлопці, схоже, не дуже розуміли, чого від них хочуть. Більшість з них, як і принцеса, на все дивилися відсутнім поглядом. Були подекуди й такі, що весь час усміхалися. Але всі вони мовчки виконували вказівки знахарки, яка насамперед спостерігала за реакцією принцеси.
Коли останній хлопець залишив кімнату, король з надією в голосі перепитав Стефу:
— То що, знайшовся потрібний?
— На жаль, ні, — зітхнула жінка. — Жодного підходящого я не помітила.
Двірський лікар на це єхидно посміхнувся:
— І що сподівалася знайти проста знахарка, коли навіть ми нічого вдіяти не змогли? Тут допоможе лише диво, яке простолюдинка сотворити не в змозі.
Стефа нічого не відповіла, сиділа, похнюпивши голову. Понурений король деякий час також мовчав, потім промовив неголосно:
— Вийдіть всі!
Присутні поспіхом залишили кімнату. Стефа, яка йшла останньою, зачинила зсередини двері, підскочила до короля й зашепотіла:
— Я не хотіла говорити при сторонніх, але є один хлопець — його дотик змусив принцесу на мить відвернутися від своїх думок. Накажи Йоськові, щоб уночі привів Йванка-вівчарика в палац — я розповім, що робити далі…
***
Схвильований карлик вишкутильговував поперед трону, на якому сидів король, а поруч стояли Стефа і кремезний хлопець, що весь час усміхався:
— Ви знущаєтесь? Щоб я перся казна-куди з оцим пришелепкуватим? Як ви це собі уявляєте? — Йосько вказав на свої покручені ноги. — Він що, нестиме мене?
— А чом би й ні! — усміхнулася Стефа. — Йванко запросто вівцю підіймає, то чи тебе вже не потягне. Король, сам же розумієш, покинути палац не може, тому я й вибрала тебе, бо більше нікому не довіряю. Ти у нас тямущий, за словом в кишеню не полізеш — для розмови з Велемудром якраз підхожий.
— З ким? — карлик аж зупинився. — Ми що, повинні йти до дракона? Ні, ні, ні! Я не хочу знайти смерть в його череві — краще вже добийте мене тут.
— Якщо відмовишся, то так і буде, — вставив своє слово король, що досі сидів мовчки. — Чи ти хіба не чув, що той дракон вже давно людьми не харчується? Ще мій прапрадід домовився, що посилатиме йому щомісяця десяток ягничок. А Велемудр, на відміну від людей, своє слово тримати вміє.
— Я б тебе, Йоську, й самого відправила, але дракон повинен зрозуміти, з чим нам доводиться мати справу, — додала Стефа. — Йванкові нічого й говорити не треба буде — Велемудр його побачить, винесе своє рішення, а ти вже переповіси його нам.
— То хоч охорону якусь дайте, — канючив карлик. — Ми ж не на прогулянку вирушаємо — в дорозі ж, мабуть, під кожним кущем небезпека чигатиме.
— Йоську, ти ж наче розумний — чим менше людей знає про вашу подорож, тим краще, — вмовляла Стефа. — Тому не викаблучуйся — ти ж хочеш, щоб принцеса одужала?
Карлик вже намірився було огризнутися, але зустрівся поглядом з королем, похнюпив голову й прошепотів:
— Звісно хочу, — після чого зітхнув і перепитав. — Коли слід вирушати?..
***
Чим ближче до драконячого лігва підходили Йосько із хлопцем, тим частіше їм обабіч дороги зустрічалися кістки. Переляканий карлик і радий був би повернути назад, але без гарних вістей в палаці його очікувало знайомство з катом. Тож доводилося розраховувати на свою щасливу зірку й сподіватися, що перемовини з Велемудром пройдуть без крайностей.
Отак вони йшли мовчки, аж поки за черговим великим каменем не відкрився просторий майданчик, де біля входу в печеру дрімав дракон. Вівчарик ніби й не бачив його — розміреним кроком знай собі простував далі.
Аж тут одне драконяче око розплющилося:
— Щось ти, Йванку, зачастив сюди, — почулося від печери. — Ще й вівцю якусь паршиву приніс — впевнений, що вона мені смакуватиме?
— Це не вівця, а посланець королівський, — вперше за всю дорогу заговорив хлопець. — Нас до тебе Стефа направила, тому й прийшли.
Переляканий Йосько навіть не знав чому дивуватися більше: знайомству Йванка та Велемудра, чи нормальній мові хлопця. Бо вівчарик говорив, як звичайна, при повній тямі, людина.
— І що хоче та кебетлива жінка? — дракон розплющив і друге око, підняв голову. Опісля звівся на лапи й повільно обійшов незваних гостей, прискіпливо розглядаючи низькорослого вівчарикового вершника.
— Треба знайти вкрадений принцесів кавалок, — Йванко не зважав на драконову поведінку: зсадив Йоська на землю, витягнув із-за пазухи пакуночок, розгорнув його: — Ось, — простягнув драконові пасмо золотистого волосся. — Стефа підозрює, що слід шукати в підземеллях палацу.
— Гм! — Велемудр понюхав той пучок, потім взяв його до лап. — Як швидко це треба зробити? — перепитав.
— Стефа каже, ще вчора. Якраз темніє, тож тобі ніхто не заважатиме. А ми поки почекаємо тут, — і хлопець всівся на камінь.
Дракон же розім’яв шию, крила:
— Якщо Стефа просить, — підморгнув Йванкові, — то я швидко, — і злетів у небо.
Йосько після цього полегшено зітхнув, примостився поруч із хлопцем:
— То це виходить, що ви зі знахаркою надурили мене? — перепитав. — Скажи, навіщо я мав пертися сюди, якщо ти сам все владнав?
— Стефа сказала — так треба, — Йванко знов усміхався. — Та й щоб король заспокоївся — він же тебе знає, а я для нього ніхто. Та не переймайся так — якщо Велемудр взявся за справу, то обов’язково щось винюхає.
— А звідки він знає і тебе, і знахарку? І що то за кістки навкруги валяються? — запитав Йосько.
— Я приганяю Велемудрові ягничок, тож хоч раз у місяць дракон бачить мене. А зі Стефою вони давно знайомі — ще до того, як я пішов до неї в учні, — пояснив Йванко.
— А я думав ти вівчар, — карлик все ще озирався.
— Одне іншому не заважає. А щодо кісток, — хлопець підняв одну, що валялася поруч з каменем, — то це більше для відлякування ймовірних відвідувачів. І де тут овечі, а де людські, не знає, мабуть і сам Велемудр, — Йванко закинув костомаху в кущі: — Ти краще поспи, поки є така можливість. Бо хто знає, що воно далі буде, — і хлопець скрутився калачиком на тому місці, де щойно лежав дракон.
Згадки про людські кістки прогнали Йоськів сон. Йому тепер всюди ввижалися привиди, тож карлик притулився до хлопця й невдовзі заплющив очі — щоб не бачити жодних примар. Отак він і не зчувся, як заснув…
— Глянь, як солодко сопе, — крізь сон Йосько почув драконів голос. — Аж будити не хочеться.
Опісля в носі в карлика засвербіло, він чхнув і розплющив очі.
— Вставай! Новини є, — Йванко з травинкою в руці звично усміхався. — Полетиш з Велемудром до Стефи.
— Сам? — карлик скочив на ноги, покосився на дракона. — А раптом упаду?
— Не впадеш, — мовив спокійно Велемудр. — Як не втримаєшся, то я спіймаю. Ось так, — і дракон клацнув пащекою перед носом у Йоська.
— Велемудре, не лякай його. Нумо, Йоську, я допоможу вмоститися, — Йванко підсадив карлика на дракона. — Стефа тобі все розповість, бо у нас із Велемудром опісля інша справа намічається.
Йосько хотів перепитати, що то за справа, але дракон заворушився й карлик ледве встиг вхопитися за його шию. А через мить вони вже були в повітрі.
Весь політ Йосько просидів із заплющеними очима. Він міцно тримався за драконову шию, і навіть після приземлення Стефа ледве розчепила карликові пальці, щоб зсадити хлопця з Велемудра.
Йосько, коли відчув під ногами тверду поверхню, нарешті розплющив очі й відразу залопотів:
— Чому? Чому я? Навіщо мене всі дурять? Ви ж всі один одного знаєте — чому не сказали про це раніше?
— Ти, Йоську, краще присядь, — Стефа поглядом провела дракона, що зник у світанковому небі, усміхнулася. — Зараз я все розповім, а ти помовч, не гарячкуй. Так, я знайома зі Йванком та Велемудром. А ти ж хлопець шпаркий, тому не знала, як тобі повідомити. Та годі про це. Бо наразі саме для тебе є завдання — із сусіднього королівства до палацу сьогодні має прибути посланець від магістреси «ТТТ». Велемудр підслухав, як старший радник та головний королівський цілитель шепталися про це. Бач, я мала рацію — вони таки члени того товариства. Принцесів кавалок тримають в підземеллі. Той посланець має відвезти магістресі всі зібрані карафки з кавалками. Що вона збирається з ними робити, я не знаю, але слід запобігти вивезенню шманделиків. І ось тут вже настає твій вихід — ти маєш зіграти роль того посланця.
Йосько дивився на знахарку й перелякано кліпав очима.
— Агов, ти чув, про що я розповідала? Чого мовчиш? — Стефа несподівано ляснула карлика по щоці: — Отямся! — гаркнула.
Йосько скривився, притиснув долоню до щоки й нарешті заговорив:
— А як же Велемудр усе те підслухав — його ж статуру в темряві здалеку помітити можна?
— Ех, як мало ти про драконів знаєш! — усміхнулася Стефа. — Вони ж істоти магічні, тож багато чого вміють. Їм стати невидимими — як нам чхнути. Велемудр, можливо, міг би й викрасти той кавалок, але навіть невидимим дракон меншим не стає, тож не у всі двері здатен пролізти. Отже, ти умовиш старшого радника — я так підозрюю, що він тут головний, — дати тобі пересвідчитися, що в одній із карафок саме принцесів кавалок. Для цього вам слід з принцесовим шманделиком пройти до її кімнати. А вже там вас чекатимемо я з королівською охороною.
— Але в палаці мене всі знають, як блазня — хіба повірять? — не розумів Йосько.
— Старший радник говорив, що того посланця ніхто з них раніше не бачив — його впізнають по персню на руці. Зачекай, не гарячкуй, — Стефа притулила пальця до Йоськових вуст. — Велемудр зі Йванком на кордоні перестрінуть гінця — не хвилюйся, у дракона нюх на все сумнівне, — доправлять сюди. Дамо тобі той перстень, а далі вже увімкнеш свою уяву. Якщо поцікавляться, скажеш, що був засекреченим розвідачем, а ці дні їздив радитися з магістресою. Загалом, щось придумаєш. До речі, треба короля попередити про твою роль, щоб часом не зіпсував нам усе. Та й допомога із затриманням братчиків товариства нам все одно потрібна буде.
— А якщо той посланець вже перетнув кордон і зараз прямує на зустріч зі старшим радником? — допитувався Йосько. — Як тоді?
— Гм! — Стефа замислилася. — А про це я й не зметикувала. Що ж, не гадатимемо — дочекаймося спочатку повернення Йванка й Велемудра.
Дракон із хлопцем та невідомим чоловіком, на голову якого було вдягнено мішок, повернулися під обід. Лантух з незнайомця скидати не стали — Велемудр сказав, що вони ще на кордоні дізналися умовний сигнал, за яким в палаці впізнають посланця, і забрали перстень. Йванко саме дістав із-за пазухи кільце з трьома вдавленими літерами «Т» й передав його Йоськові. Карлик хотів було сам поговорити з гінцем, але Стефа заметушилася, мовляв, не варто витрачати на нього час — й підштовхнула Йоська до дверей.
В палаці король мовчки вислухав карлика, опісля щось зашепотів охоронцю й той негайно залишив кімнату. Потім самодержець поплескав Йоська по плечу:
— Зроби все, як слід, і я цього ніколи не забуду, — мовив неголосно…
***
Двірцевий блазень міг вільно ходити палацом, за винятком хіба що королівських спалень та скарбниці. Тож Йосько вирішив скористатися цим привілеєм і без запрошення увійшов до кабінету старшого радника:
— Що, протираєте штанці, дармоїди? — виголосив, щойно переступив поріг: — Чи це у вас називається нарадою? — в кабінеті окрім старшого були присутні ще декілька радників рангом поменше: — Темрява невдовзі заполонить все, чуєте? — Йосько підійшов до столу й ляснув по ньому рукою: на ній на одному з пальців красувався перстень: — Ви ще досі тут? — карлик намагався говорити якомога голосніше.
Присутні здивовано позирали на блазня й лише старший радник раптом посірів на лиці, руки його затряслися:
— Нараду закінчено, — залопотів переляканим голосом. — Розходьтеся, швиденько.
Він ледве дочекався, поки останній з його підопічних залишить кабінет, закрив за ним двері, підскочив до карлика:
— А-але як це? П-пароль, п-перстень — Й-йоську, ти ж-ж… — став затинатися, але зустрівся зі строгим поглядом карлика й на мить завмер: — Як мені до вас звертатися? — перепитав опісля все ще тремтячим голосом.
— Гм! — Йосько посміхнувся. — А величай мене… Ваша Кульгавість, — зронив, примруживши очі.
— Та ж це якось… — промимрив старший радник.
— Жартую, — карлик підтягнувся й поплескав стариганя по плечу. — Називай, як і раніше — Йоськом, задля секретності. А тепер відразу до справ. Магістреса уповноважила мене доставити до неї карафки з кавалками. Але перед тим наголосила, щоб я пересвідчився в автентичності шманделика самі знаєте кого, — і Йосько підморгнув.
— Але ж для цього потрібно буде тимчасово повернути кавалок його власниці! — очі старшого радника збільшилися.
— То в чому питання? — усміхнувся карлик. — При мені на хвильку повернете, я переконаюся, потім знову виймете. Чи ви бажаєте відчути на собі гнів магістреси?
— Ні, ні, — замахав руками радник. — Я вже не дочекаюся, коли нарешті стану королем.
— А це вже новина! — щиро здивувався Йосько. — Якщо можна, просвітіть незнайка.
— Хіба магістреса не говорила про пророцтво? Одного дня старший радник нашого королівства всядеться на трон — не чули такого? А хто тут має таку посаду? — старигань захихотів. — Ми з лікарем і самі управилися б з королем — він такий бовдур. Але магістреса сказала, що поки не отримає кавалок принцеси — жодних зайвих рухів. До речі, не знаєте, навіщо їй принцесів шманделик?
— Вона про це не розповідала, — спохмурнів Йосько. — Але досить балачок — мені ввечері ще вирушати в дорогу.
Двірцевий цілитель приніс із підземелля нічим непримітну карафку і разом з Йоськом та старшим радником попрямували до покоїв принцеси…
***
У святково вбраній залі король на троні насолоджувався щебетанням доньки, яка примостилася поряд. Його радували дзвінкий голос, щира усмішка принцеси, й недавня її недуга згадувалась, як поганий сон. Король вже мріяв знайти доньці нареченого: щоб і лицем гарний, і розумом вдалий…
Дівчина перервала його марення, вказавши на двері:
— Онде до вас прийшли!
Біля входу в залу дійсно стояла знахарка з вродливим юнаком.
— Стефо, проходь, чого зупинилася? — король підвівся з трону. — А хто це з тобою — наче й лице знайоме, а згадати не можу?
— Так ви ж просили нового старшого радника, — жінка підштовхнула юнака наперед. — Ось, трохи підрихтувала: дрібку сушених жаб’ячих лапок, корінь мандрагори, декілька крапель драконової крові — Велемудр сказав, що не шкода! І в підсумку наче й нічого вийшло.
— То це Йосько? — здивувався король. — Це ти, ходяча скабка в дупі? То хоч заговори, бо щось не віриться, що Стефа таке виправити змогла.
— Я б сказав, але тут принцеса. Не впевнений, що її вуха спроможні вислухати таке, — озвався хлопець. — До речі, я все ще не погоджуюся стати вашим старшим радником — то дуже велика відповідальність.
— Та ну! А як раніше роздавав поради, коли тебе не просили, то про відповідальність не думав? Проходьте, сідайте поруч, — король вказав на крісла обабіч трону. — Йоську, ти біля принцеси — вона хотіла особисто подякувати за порятунок. Стефо, а ти біля мене. Скажи, мою пропозицію щодо посади двірського цілителя обміркувала?
— Ви ж знаєте, Ваше Величносте, що мене палац ніколи не вабив — в ньому почуваєшся, наче в кам’яному мішку. Тому я відмовляюся, але можу порадити свого учня — ви, до речі, знайомі. Йванку, заходь, — покликала жінка.
В залу зайшов кремезний молодик, мовчки вклонився.
— Може він всього й не знає, — продовжувала Стефа, — але ж я буду не так і далеко, тож допоможу. До речі, колишнього головного цілителя можете забрати назад — він більше балакає, ніж робить. З ним я нервую, а це для здоров’я погано. Або ж віддайте його Велемудрові.
— Навіщо — він вже не харчується людьми? — здивувався король. — Та і я пообіцяв лікарю, що за допомогу в поверненні усіх кавалків їхнім власникам не каратиму його. А тут віддати дракону — ми ж тільки-но відмінили смертну кару.
— Ні, я про інше, — Стефа засміялася. — Велемудр каже, що постарів, холод в горах став йому дошкуляти. Тож просить поселитися поряд з моєю хатчиною.
— Та хіба дракони мерзнуть? — брови короля здійнялися догори.
— Гм! Я теж спочатку подумала, що тут Велемудр трохи перемудрував. Здається мені, його просто самотність задовбала. Бо в горах і поговорити ні з ким — хіба що з ягничками. А якщо Йванко стане двірським цілителем, то хто їх йому ганятиме? От я й подумала про колишнього лікаря — не саджати ж його у буцегарню, — нехай краще опікується Велемудром.
— Та в буцегарні й так місця немає, — відповів король. — Після того, як викрили місцеве «ТТТ», в’язниця переповнена. До речі, вчора отримав звістку від сусіднього короля. Він дякує за допомогу у викритті мережі зрадників. Але, пише, жодної магістреси не затримали — або, каже, ми помилилися, або вона втекла. Але досить про сумне — я покликав усіх вас, щоб відсвяткувати щасливе завершення цієї історії. Сподіваюся, вона не повториться. Доню, а чого це ти мовчиш, почервоніла раптом — що вже сталося?
— Не чіпайте її, — Стефа взяла короля за руку. — Я вам потім все поясню, якщо ви ще не зрозуміли. Залиште поки що молодят — їм без нас буде легше порозумітися. Йдімо краще покажемо новому двірському цілителю його кімнати…
***
Під крислатим дубом, що ріс неподалік непримітної хатчини з пучками трав під стріхою, сиділа жінка. Поряд, поклавши голову їй на коліна, лежав дракон. Очі його були заплющені, а на вустах застигла усмішка — жіночі пальці повільно ковзали у дракона поміж вух і ті від цього ледь тремтіли.
— Може, Велемудре, ти передумаєш? Сам же казав, що мерзнути став. А тут взимку таки тепліше, — заговорила неголосно жінка.
— Ні, Стефо, я вже вирішив, — дракон навіть не розплющив очі. — Мені раніше здавалося, що бракує спілкування, але щоденне споглядання витріщак — їм, бач, цікаво, що то за дракон тут поселився, — нагадало, що печерне усамітнення не таке вже й погане. Та й король, чув, підбиває до тебе клинці — якщо погодишся стати його дружиною, то що я тут сам робитиму?
— Дурень ти, Велемудре, — жінка легенько стукнула дракона по голові. — Нащо він мені здався? Ти ж знаєш, що після тебе, я більше нікого не покохаю. А жити з немилим… — Стефа зітхнула. — От що це за прокляття у тебе таке — бути людиною лише один день на сто років? Якби ж ти змінився назавжди, ми б жили разом, ростили сина.
— Що, вже шкодуєш про ту нашу зустріч? Гадаєш, мабуть, що й через це він таким калічним народився? — дракон розплющив око. — А не припускала, що то все доля? Чула мудрість: твоє повз тебе не пройде — наше знайомство було неминучим.
— Засунь ту мудрість собі… в печеру, — жінка перестала гладити дракона, зняла з колін його голову. — Якщо так, то й лети! Я головне зробила — влаштувала долю свого сина.
— Нашого сина, — виправив її дракон. — Те, що я не завжди брав участь у його вихованні, не відміняє того, що і моя кров тече в його жилах. Я — Велемудр, і син мій… наш — також мудрістю не обділений, визнай.
— Що є, то є, — Стефа усміхнулася. — Я, до речі, як він став старшим радником, вже не втручалася в його долю — нехай далі він сам все вирішує. І короля не напоумлювала віддати за нього свою дочку. Тож тепер не шпинятимеш, що смикаю Йоськом, наче ярмарковою лялькою.
Дракон нічого не відповів, лише зітхнув тяжко й знов заплющив очі.
— Знаєш, як мені кортіло ще раніше зняти з Йоська те закляття? Я ж сама допетрала, як це зробити, я б змогла, — Стефа дивилася на небо і кутики її очей змокріли. — Але послухалася тебе. Погодилася, що нехай він відчує на собі жорстокість цього світу, аби потім стати справедливим правителем. Ти напророчив, що він буде королем — він вже майже на троні. І з таємним товариством — як порадив, так і сталося. Бо хтозна, чи прийняв би король Йоська, якби він просто так, нехай і красенем, заявився в палац. А спасителем принцеси — то ж інша справа…
— Не приписуй мені всі заслуги, Стефо, — дракон і далі лежав із заплющеними очима. — Я лише подавав ідеї — всі їхні втілення вигоріли завдяки твоїм вмінням. Бо чи зміг би я так вправно керувати думками інших?
— Та це чи не найлегше з усього, що ми зробили, — усмішка з’явилася на обличчі жінки. — Люди ж, насправді, підсвідомо бажають бути обдуреними. Втокмачити їм думку, що вони міркують саме так, як говориш ти — простіше, ніж здається. Тут не треба бути Велемудром, аби зіграти на їхньому марнославстві, — дракон після цих слів розплющив око, подивився на жінку, гмикнув і знов склепив повіки: — І не смійся — люди вірять в те, що хочуть вірити. Вони бажали почути про щось таємне — отримали «ТТТ». Воліли, щоб з’явився кровожерливий злодій — нате вам магістресу.
— Та не така вже й ти кровожерлива, — усміхнувся дракон. — Хоча онде яку ватагу змовників здала королю.
— Насправді то не я, а Йосько. — усміхнулася у відповідь жінка. — Та й по тим пройдисвітам все одно в’язниця плакала. Тож про це ні краплі не шкодую.
— Може тому я й покохав тебе, що ти й досі не тільки вродлива, а й розумна, — дракон кігтем торкнувся кучерика на лобі знахарки. — І не сперечайся — бач, як ти ловко з цими кавалками придумала! Мені й досі не зрозуміло, чому всі «несповна розуму» люди так поводилися?
— То хоч в чомусь тебе перевершила, — Стефа знов поклала голову дракона собі на коліна. — До речі, тут згодилися мої знання трав. І трішечки магії. Але все це вже позаду, — жінка зітхнула: — Ось ти відлетиш і залишусь я знов сама…
— Ненадовго, сподіваюся, — дракон підняв голову, легенько дунув на волосся Стефи. — Йосько скоро онуків приведе — няньчитимеш.
— Не приведе — я вирішила не говорити нашому синові правду, — жінка відвернулася від драконового подиху. — Бо не знаю, як він сприйме цю звістку, чи не зненавидить мене за все. Тому нехай і далі думає, що я його знайшла й віддала в палац.
Дракон піднявся на лапи, розім’яв шию:
— Я б сказав, що ти жорстока, але наразі не знаю наслідків цих дій — не бачу майбутнього. Тому нехай буде по-твоєму. Ну, що ж, мені вже пора. Ти ж дозволиш прилітати в гості?
— Знов дурне питаєш, — Стефа погладила драконове крило. — Та раптом вдома не застанеш, то шукай в палаці — біля сина, чи внуків. Захочеш — прийдеш до нас невидимим, а ні, то почекаєш тут. Лети вже!
Жінка легенько відштовхнула дракона. Той відійшов на два кроки, озирнувся, затим змахнув крильми і зник у небі.
Стефа ще деякий час дивилася услід Велемудру, опісля зітхнула й пішла до хати…