Коляда повісився

Коляда повісився.
Приніс із собою північні вітри,
Встелив гротескним снігом прощальні листівки оголених дерев і…
І повісився.
Завмер у часі, як упертий баран на середині мосту.
Назад не верне, бо там старожили з нагайками вже розіпнули минулі години;
Вперед не піде, бо там стрілки циферблата зронили у бруд чобітки.
Бачте, злякались пришестя Карачуна зі східних земель.
А смертні зостались. Куди їм іти, коли довкруж завиває хурделиця.
Лютує Карачун, переплітаючи числа: два та чотири,
Що зліпились у зміїну вісімку.
Дух, що вкорочує життя, водить із собою безлике військо смертників.
Сварожич мовчки спостерігає, міркуючи:
«Divide et impera»,
Але насправді розуміє, що
«Homo homini lupus est».
А Коляда досі висить. Бовтає своїми ніжками, колотячи календарні числа.
Пшеничні поля вкриває примерзлий багрянець,
Небо лазурове розтинають холоднокрилі фенікси…
Та двоногі мурахи стоять.
Без променя світла, у морозяній цитаделі, але продовжують давати відсіч
І проростати паростками надії, бо розуміють:
«Per aspera ad astra».
Одне коло має змінюватись іншим. Коловорот повинен тривати. Отже
Ярило не за горами.
Хай Карачун надихається перед падінням, бо триріччя його тріумфу зміниться розквітом,
А там, може, й Коляда візьметься за голову та почне як слід гортати календар,
Щоб мурашник спокійно жив.