Велесові тури
Жив колись мисливець вдалий — навіть чорта не боявся,
Гарний, жвавий та зухвалий, ще і з князем родичався.
Коли вулицями міста їхав на коні гнідому,
Всі дівчата вибігали, щоб сподобатися йóму.
А поважні молодиці, що домівок не кидали,
Лиш із вікон у світлиці крадькома та й визирали.
Знав він птаха і звірину. Мав від діда оберіг:
В лісі кожную стежину й уночі знайти би зміг!
А стріла його, мов жало,
завжди здобич уражала.
Якось після полювання князь задумливо сидів.
Ні рясного частування, ні напоїв не хотів.
“Друзі мої, товариство!Полювали ми не раз.
І яких би тільки звірів ми не стріли за цей час”.
“Олені, вовки, лисиці, лосі, дикії коти,
Рисі, кози та куниці не могли від нас втекти!”
“Але скільки б не блукали,
турів ми не зустрічали!”
“Тур — звір рідкий, обережний — стиха єгер проказав,
Лише батько мого діда тут на нього полював”.
“Якщо тура хтось здобуде — єгера князь перервав,
то я замок подарую, що за містом збудував”.
Всі: хто хворий, хто здоровий
Зранку кинулись на лови.
І мисливець поспішив.
Бо найбільш за все хотів,
славою себе покрити,
а не князю догодити.
Тільки в лісі опинився, кінь рвонув, як навіжений,
ніби блекоти наївся, або раптом став скажений!
Ледве втримався мисливець, як крізь хащі стрімко мчав.
Та нарешті кінь втомився, з лісу вискочив і встав.
На галявині паслися тури, але не прості,
ніби полум’ям горіли їхні роги золоті.
Лише лук мисливець взяв
Поряд голос пролунав:
“Ти биків цих не чіпай,
Їх вартують з чарів мури.
В лісі здобичі шукай,
Бо це Велесові тури”.
Він на дівчину поглянув і очима прикипів:
Уві снах таких не бачив, наяву — і поготів!
Очі сині, мов блавати, наче сніг обличчя біле.
В сукні вишитій брунатній просто на траві сиділа.
А вже коси — що й казати! У принцес таких немає
яскравіше за прикраси золоті на сонці сяють.
“Велес? Що це за один? Імені не чув такого!
Не стрічався мені він серед панства визначного.”
Брови дівчини мов крила,
вгору з подивом злетіли.
“То ти Велеса не знаєш? Як тоді тут опинив?
Амулет його ти маєш, що до пояса вчепив!”
“А, згадав! Як був малий, і ходити ледве міг,
Дід мій щось таке казав, і віддав цей оберіг”.
“Велес — бог могутній, древній. Має він людську подобу,
Дичину пильнує всюди й свійську захища худобу”.
“Ще збагаченню сприяє. Хмари в небі він вартує,
бо вони ж “небесне стадо”. І дощами теж керує”.
“Вже століття промайнули старі боги ген пропали,
Може в засвіти гайнули, або просто повмирали”.
“Дурню, боги не вмирають,
лиш надовго засинають!
Поки батько спочиває
його турів випасаю”.
“Цих биків я повбиваю, а тебе візьму в палати.
Подарую тобі персні, одягну у панські шати”.
Наче дзвоники із срібла дзвінко-дзвінко розсміялась,
потім щиро проказала, бо нічого не боялась:
“Та не піду я з тобою, ні до хати ні в палати,
Хоч ти гарний і сміливий, та занадто вже пихатий!”
Зуби стиснув він від злості. Лук із тису вмить схопив,
Натягнув тятиву рвучко, в тура ту стрілу пустив!
Бик зревів — аж світ здригнувся. Попелом трава враз стала,
день на ніч перевернувся, й мертва тиша скрізь запала.
Мить і знову все як було: у блакиті сонце сяє,
І трава м’яка зелена під ногами виростає.
Хлопець озирнусь навколо і наморщив він чоло:
Тури де? І де дівчина?Зникли, наче не було!
Лиш з галявини зійшов він, мов за помахом руки,
оберіг розбився в друзки, й в лісі зникли всі стежки…
Скільки пролетіло років, як було це… Хто ж там знає,
Але кажуть, що й донині той мисливець десь блукає.
Хоче Велеса знайти, у дерев й птахів питає,
Бо прощення попросити більш за все тепер бажає.
Та не знайде він дороги, лише в мареннях своїх
Тури — золотії роги і дзвінкий дівочий сміх.
🤍