Віла і відьмак

Стара є приказка, як світ,
Що лиш людина — провідник
Сідайте й слухайте, малі,
Цю оповідь, що дід казав мені:
Віла* і відьмак руйнують світ,
Шалена пристрасть, що між ними,
Руйнує замки, хати, млини,
Навіть найвищі стіни, що виростають до небес.
І жартувати з цього вам на гріх,
Вони у сльози перетворять сміх.
Бо кожен, кожен мусить знати,
Що осипаються ті хати, горять млини
Непросто так, вони бо сіють лють між люди,
Навіюють страшенні скази невиліковної зарази
І дивляться, що люди вчинять,
Якої шкоди завдадуть собі.
То хитрі гади, вони ображені світ,
Бо той жорстоко обійшовся з ними
Та з коханням, що насичало їх обох.
Вони хотіли просто щастя:
Хатинку і розводити коней,
У яслах щоб сміялася дитинка.
Та Мать-Природа дуже зла,
Її закони непорушні,
Хай начуваються неслушні.
Закон простий для всіх інакших,
Що лиш з людиною утвориться життя,
Інші створіння мають піти у забуття.

*Віла — жіночий дух річок, лісів, гір у фольклорі південних слов’ян