Легенда про коваля

У долонях його загорялись зірки, наковальня гула від роботи,
Коваль зоряне світло кував на віки, зірки й місяць в небесні висоти.
Його молот із піснею бив у метал, розсипаючи іскри, мов зерна,
І невдовзі на небі засяють вогні, а до того ця ніч була темна.

Не Гефестом, Сварогом себе відчував, на ковадлі з’являлося диво,
Молот майстра, як вогнений смерч, танцював, за незвідане брався сміливо.
Там де світло і тіні зійдуться разом, руки майстра народжують казку,
Небо стало для нього магічним холстом, що робитиме – знав без підказки.

Але щось у душі його стало мовчать, молот стишив свій спів, як від втоми,
Бо здавалося майстру, що все вже створив, а натомість лишився лиш спомин.
Я вже викував місяць, я викував день, зорепадом засіяв світанки.
Та чи зможу я знову роздмухать вогонь, щоб створити ще щось доостанку?

Там, де думка зміліла, і згасла зоря, в душу майстра закралась тривога,
Чи ще знайдеться вогник роздмухать життя і у нову зібратись дорогу.
“Може, треба у серці не зорі кувать, а натомість створити світ інший?
Де земля благодатна, де сонце сія, де вогонь не жадає все знищить.

Бо і в небі, й у світі є тиха краса, що її не приборкає сила.
Не одні лише зорі жадають життя, а й серця, що їх темрява била.”
І коваль запалив у печі не вогонь, а надію, що спала в утробі,
Рясні краплі полились з обвітрених скронь, і як зморшки розсілись на лобі.

І кував він світанки, і трави, й ріку, кожен звук, кожен подих природи,
А зірки, що колись заплітав у вінку, стали свідками майстра свободи.
Так творіння коваль завершив до кінця, не шукаючи слави й награди,
Бо відкрив, що найбільше багатство — життя, що кувалось для світу й заради.