Звіздар

Ночами, коли я вдягаю крила,
Коханий звіздар мій питає тихо,
Чому таємницю йому відкрила.
— Знання — видихає — найбільше лихо!

Вдивляється в спалахи супернових,
Малює на карті нові сузірʼя,
Вдягає на себе вінок терновий,
Торкається пальцями мого пір’я.

Він жалить вустами чуттєву шкіру,
Згрібає в обійми міцні й болючі,
Пірнає у небо натхненно, щиро
Та з шиї зриває таємний ключик.

Ми разом занурюємся в безодню
До темних хтонічних витоків наві,
Де він відкриває один за одним
Світи недоступні його уяві,

Де фенікс тримає зірки у дзьобі,
Й пронизливе світло прозріння кличе.
Ні, він не зізнається навіть собі…
Знімає усмішку з свого обличчя,

Стирає веселки й весняні зливи,
Картає підступну жорстоку долю,
Та дивиться зверхньо і горделиво
На тих, хто прикутий навік додолу.

Йому мої крила як сіль на рану.
Він вільний легкий і щасливий ніби
Літає зі мною. Але на ранок
Карає за те, що не маю німбу.