Попрямую манівцями аж за виднокрай!
Доки сніжниця не забрала стежину та видно мій край.
Довго шлятися не варто, жінка моя жде.
Підтюпцем рушив з хати, куди стежка веде.
Довга дорога, присмерки вже скоро,
Лементу не чути, зайшов вже далеко.
Легіт потягнув по спині,
Дивлюся на руки – вони вже сині.
Пустилися із неба сніжинки білі.
Йти не багато, от видніється кінець,
Із димарів хатини виривається диму острівець.
Залишився луг й бережок і вдома буде отець.
Стежину почало притрушувати, почався сніжний танець.
Білим зробилися обриси стежки,
Як на зло на небі ні місяця й заховані зірки.
Пугач видав звуки химерні,
Позаду почувся тріск ефемерний.
Чому так спекотно мені?
Шкварчить мороз у темному лузі.
Тіло розпечене наче піч,
Отець роздягається, блиснула ніч.
Густі дерева темнотою оповили,
Набундючені хмари трусили й трусили
На собі чоловік вже немає нічого,
Падає на коліна й звертається до Бога.
«Боже, один раз лиш прошу,
Дай мені побачити сімʼю!
Порятуй та спаси, не витримую муки,
Холод відібрав в мене ноги та руки».
Пугач полетів. Сніг тіло замів.
Хурделиця заспокоїлася, з’явилися постаті химерні обриси.
Попрямувавши до села, будуючи шляхи,
Діяння ці засвідчили місяць та зірки.
Нова стежина, нова людина.
Частування на цілу зиму.
Відкладені на потім тіла
Зʼїсть ватага злісного Карачуна!
💖