Сонце пішло на покій.
Кров’ю сльозилася шир.
Стулились віконниці. В ти́ші німі́й
Зашелестів псалтир.
Диха туманом земля,
Між купин в’є серпантин.
Від протягу тьохнувши гасне свіча.
Пе́стить ліни́во сати́н
Ніжної шкіри шовк.
Серця помірний стук.
Допіру за плахтою в дзеркалі змовкли
Тіні Морфея прислуг.
Німоту зберігши мостин
Підлогою ліг силует
Пожухлих пелюсток явив на гостину
У згляді скорботний букет.
Сон. Стогін. І тіло здрига́ється.
Навзрид задзенькоче кришталь
Ома́ни вино́м захлина́ється
У бризок багряних вуаль
Пірнувши, огорнута. Тріснуло
Проби́те іклами нутро.
Безвільно в обіймах повисла
Розчахнувши руки хрестом.
На шиї пекучі жоржини
Застигли. Могильні вуста
Упившись п’явками, усе до краплини,
Допоки не стане пуста,
Допоки тріпоче і котяться очі
В посмертної пристрасті чад.
Віконниці б’ються. З-за плахти сміються.
Судинами сочиться яд.
І пекло сочиться, жарке та студене,
І шириться з цим пустота
Сон. Стогін. І тіло здригається: Нене!,
– зірвуться останні слова.
…дотики хтиві кісток
Чавлять, не ймучи жалю.
Дертим лахміттям гойдається шовк,
Тріщини на кришталю.
Хрест не врятує, і візьме усе
В ніч чорну цю в смерті муж.
Стогін. Це сон? Чи не сон? В цьому сенс
Десь між кривавих калюж…
💖