Наречена Диявола

Диявол потворне створіння,
Істинний його образ,
Всередині і зовні,
Викликає не більше, ніж тремтіння.

Спотворене обличчя вкриває він під маскою,
Знімає для залякування,
Він – не чортик, облитий червоною фарбою,
А мертвий від блукання.

Високий чоловік з блідою шкірою,
Зраненою душою,
Жовтими ліхтариками-очима,
Мати його від погляду на нього спочила.

Завжди один, бридкий, мерзенний,
Зробити цього звіря чия була насправді воля?
Як може жити, як обрана вже доля?
«Кляті нелюди! Я не потворний!»

Кричи, дитинко, скільки заманеться,
Всім чхати на твоє оскарження,
Нині в моді ненависті впровадження,
В такому разі Диявол на людську душонку позариться.

«Я відшукаю найліпшу і найгарнішу з вас, потвор!
Жовті очі бігали, гортали землю.
«Накличу на вас покидьків війну і мор!»
Зазирали під кожен кущ, під кожну скелю.

Пошуки було закінчено.
Диявол дівчину знайшов.
«Її вроду, доброту підріжемо.
Підкинемо ми в пекло трохи дров».

Вона була неначе дитина світла,
Біла шкіра, таке ж волосся,
Її блакитні очі, посмішка світла,
Та, за яку не один чоловік би поборовся.

Він викрав дівчину посеред ночі,
Погрожував виколоти сині очі,
«Я вбʼю усіх, хто на твоєму боці»,
Бігли за ними ноги батьків босі.

Диявол дратувався, дівчисько його не боялось.
На його крики і погрози вона лиш добродушно посміхалась,
Він починав її боятись, хотів вже повернути,
Та вона продовжувала впиратись.

«Не хочу я додому, із тобою останусь.»
Вона знову посміхнулась і підійшла до нього ближче.
«Не вірю я, що побачивши твоє обличчя я злякаюсь».
Після цього вона пішла роздивлятись його днище.

Диявол ховався, не знав куди вже і подітись,
Його брав неймовірний страх в її присутності,
А вона все намагалась із ним зустрітись,
І дуже засмучувалась його відсутності.

Коли пошуки дівчиську наскучили,
Диявол почав за нею спостерігати,
«Певно твої батьки дуже за тобою скучили».
«Кажу тобі, вони і не помітять зникнення дівчати».

Чоловік не розумів, проте вже не боявся,
Він без жодної думки, із дівчиною спілкувався,
Так йшли дні, а потім тиждні, місяці.
Дівчина не припиняла йому посміхатись.

Поки дівчисько спало в своїй кімнаті,
Диявол метався із сторони в сторону,
Дивився він в свої очі іржаві,
Не міг вгамувати в голові гомону.

«Це недопустимо! Я потвора! Я не маю на це права!»
Гіркі сльози текли по його жахливому обличчю, –
Людське дівчисько його серце вкрало.
Зробивши його здобиччю у лісі.

Вона дивилась на нього обережно,
А він її не бачив, не бачив нічого,
Диявол розривався на шматки від білю безмежного,
Поки дівчисько плакало, жаліло бідного.

«Відкрий мені своє обличчя.»
Її голос роздавався по залу відлунням.
«Не вірю я, що ти такий жахливий вбивця».
Він не звертав уваги, сміявся над своїм безглуздям.

Тоді дівчина підійшла до нього сама,
Тоненька ручка волосся чорного торкнулась,
Прибрала кучері, заправила за вуха.
Дивилась вона в очі-ліхтарики і.. посміхнулась.

Диявол застиг на місці, дивився у відповідь,
Не зводив очей з її пухких губ,
«Хочу почути дитинства твого розповідь».
Маска опинилась на підлозі,
«Ти завжди таким красенем був?»

Диявол образився, хотів підірватись,
Забрати свою маску, сховатись,
Проте зупинився, як жіночі долоні обличчя торкнулись,
Пальці вели по шершавій обпаленій шкірі, кожного шраму торкались.

«Чому мені всі казали, що ти – потвора?»
«Бо я і є потвора, душко.»

Завжди пліток була повна його комора,
Можливо, ніяким Дияволом він ніколи і не був,
Проте завжди був, неначе біла ворона.

«Одного разу в покидька камінням я кинув,
Адже він казав, що мене народила темна сила.
Звідтоді мені лише бажали, щоб я в Пеклі згинув.
Дияволом ніколи я не був.»

«Чому від мене ховався?»
«Бо безнадійно в тебе закохався.»
Її губ знову торкнулась посмішка,
Вона не втримала смішка.

Чоловік відвернувся, знову ображено,
«Як огидно – так йди мовчки,
Не смійся мені в обличчя.»
Серце знову закололо боляче.

«Наречена диявола.»
Вона голосно розсміялася,
Чоловік усміхнувся на сміх янгола,
Її усмішка йому в очі впʼялася.

Диявол зрозумів, чому вона ніколи не боялась.
Потім колись вона йому сама це розповість.
Дівчина ніколи не бачила в ньому диявола,
А бачила чоловіка, якого спотворив світ.

Ніколи він нікого не вбивав,
Людей не кривдив, і не крав.
Лише її, посеред ночі.
Про що не може він жаліти досі.

Він заплатив,
Розбитим серцем, що тепер було в її руках.
Проте вона ні за що би його не скривдила,
Адже так же безглуздо покохала свого «кривдника».

Розбите серце було склеєно,
В житті Диявола зʼявилось сяєво.