Людина та вурдалака

За життя в існування паралельних світів я так і не повірив,
Але перемістився в один із них, коли одного дня загинув.
Останню, кого в невблаганні миті я побачив –
Це кішку мені невідому, від уламків яку спиною я прикрив.
Коли розплющив очі, спочатку їм я не повірив.
Мене не поглинула темрява. Невже я вижив?
Сиділа на троні жінка з котячими рисами в королівському вбрані:
Рівна постава, обличчя з незмінним виразом, очі холодні.
А я покірно схилив перед нею голову в поклоні,
Через її владну вдачу почувався немов у полоні.
Після закриття міцних дверей пролунав стук.
Вурдалака покликала до себе одним помахом рук.
З нею у просторій залі на самоті я залишився.
Випростався миттєво і обережно до неї наблизився.
Уважно спостерігала за кожним кроком і мовчала.
В очах більше не холодних місячне світло плекала.
Лицарські обладунки порушували тишу кожен раз –
Ніколи не почувався настільки дивно як зараз.
– З поверненням, мій Артуре. Я за тобою сумувала, –
З прищуром дивилася на мене й ніжно муркотіла.
Однією фразою напругу в повітрі розігнала.
Присів біля неї, коли вона біля себе вказала.
– Королево Анастасіє, я також за тобою сумував, –
За спогадами перед очима я ледь-ледь встигав.
Її ім’я серед марення неначе вітер за хвіст упіймав.
Вона мовчки пригорнулася до мене, а я її обійняв.
Під час останнього свого походу я безвісти пропав.
Блукала кішкою між світами, а я про це і не знав.
Вона вірила в мою відданість та беззастережно кохала.
Мого повернення довго чекала і пошуків не припиняла.