Той, що йшов у ніч

Я ступив у присмерк, мов криця пала у тріщину сну,
І вітер німий залунав по пустелі безмежній.
Де тіні ростуть, обіймаючи сутність одну,
А згарища волі шукають у темряві стежні.

Пропік мене холод, що спинює кров у кістках,
Та я йшов уперед, бо почув голос чорного трону.
Примарні істоти глумилися в темних кутках,
А слово “ніч” виринало, немов заборонне прокльону.

Самотня дорога вела крізь мовчання, крізь мари,
На плечах тисла скам’яніла вага чужих снів.
Та “Ті, що йдуть у ніч,” лишали знаки і чари,
Шепотіли: “Хто витрима, той стане вгорі серед див.”

Я бачив три постаті — кожна володар свого,
Та Чорний престол обминали чи стерли з думок.
Котрийсь промовляв: “Не торкайся блукальцю нічого,
Бо пітьма зжере душу, коли ти рушиш цей крок.”

І я запалив свій ліхтар, щоб зійти у безодню,
Зі свистом порубані мрії зливались у прах.
Бездонним здавалося все — але тиша холодна
Пускала легені болюче в останній розмах.

У серці сплелися думки, наче ниті з імли,
В них жевріли імена тих, що згоріли у шалі.
За кожним ударом мороку віри росли,
А я все ішов, щоб пізнати фінал у печалі.

Нарешті постала гора з чорноти, мов з пітьми,
А трон, що лежав уві сні, спалахнув мені вперто.
Я сів у мовчанні, щоб з’єднати світ і злими
Очима узрів: ніч здала мене часу на жертву.