Він пам’ятав її потойбічний спів…

Він пам’ятав її потойбічний спів:
Пам’ятав її низький, недитячий голос,
Й плач рояля, коли голос сідав, чи вона хворіла.
Він мріяв забути про існування мечів,
Завітати на Небо, попросити: “Хронос,
Наспівай одну з арій, що мугикала її ліра”.

Із мечем на плечі, і гербом на мечі,
Й ненавистним мечем на гербі,
Він виходив на поле бою, на Бога турнірну арену.
Супротивниця несла меч на плечі,
Й він не міг не впізнати навіть в журбі
Свого давнього друга, і, якщо вже так, то свою наречену.

“То тебі теж поклали меча на плече?” –
Він спитав; його меч впав додолу,
І з грюкітом втратив всю силу.
Не пом’якшився вираз її очей:
“Не плутай свого меча із м’ячем,
Бо м’ячем не вигризеш кращу долю,
Як і силою хай якого прекрасного співу”.

Він підняв меча, вона свого взяла,
Й раптом лязкіт двох їхніх клинків
Став звучати, як музика, а не як війна,
Поки він не упав, й чари зникнули разом із ним.