У сутінних склепах каміння тріщить від мовчання,
Алхімік прокинувся в пилі й забув сподівання.
Над ним мерехтять непритомні герметичні знаки,
А з відблиском лампи повзуть привиди, темні й ніякі.
Він чув, як глухий Деміург шепотів у стіні,
Про зламану сутність світу, що гине в труні.
Зашерхла ртуть у ретортах, стискається кров,
Й колись невмируще бажання зникає, немов.
Та пам’ять про Орфіка дзенькнула в сонній свідомості,
Про яйце, де в тривозі народжені боги й бездомності.
Алхімік бреде крізь тунелі, щоб знайти там зерно,
Що вивільнить іскру життя з-поза темних вікон.
Десь тінь Архонтів блукає над зрушеним склепом,
Сбиває душі, мов лезо проходить по реп’ях.
Короткий ковток із колби — отрута чи благо?
У радості згине чи в мороці згасне відвага?
Палає горнило, і в нім видніється сяйво червоне,
Герметичний закон ожива, наче полум’я в лоні.
Крилата істота, здається, зітхає над площею мурів,
А алебарди дрімають, чекають імли від чаклунських отурів.
Алхімік бере найтемнішу руду та ковтає страх,
Трансмутація душі пульсує в зневірених чарах.
В ретортах народжується зола замість золотих плодів,
І кожна молитва до неба витає, немов беззвучний спів.
Та раптом крізь серце проймається світло забуте,
Що дужче за темряву, архонти стають відступити.
Камінь філософський блиснув у попелі, зблиснув на мить,
І Алхімік у чорному світі востаннє зумів згоріть.
Дивно
Цікаво