Валькірія

Брюност ти тихо подала мені до кави…
Та верх взяло усе ж терпке й п’янке вино…
А доля в мене дивна і лукава…
і ти була така п‘янка й ласкава…
Закрию очі…
роби що хочеш…
вже все одно…

Ти душі воїнів-героїв зберігала.
Ти мужністю горіла і пекла.
Ти щиру помсту у їх рани засипала.
Кому померти, кому жити обирала,
і супроводжувала їх гідно у Вальгаллу..
По-іншому напевно просто не могла…

Красива, статна, трохи гордовита,
часами непокірна, дика і несамовита.
На моїм полі бою у ночах без сну
мотиви скандинавські ти мені співала.
На дикі подвиги так люто надихала…
Взяла за руку мою відчайдушну душу,
і повела в свою весну…

Ти не виводила мене з туманів,
ти їх насилала, як і диявола ворожих слуг.
Ти таким чином мене певно тренувала,
укріплюючи мої силу волі й дух.
…я чесно кажучи, оту, пусту чекав, з косою…
та все ж, не опираючись, пішов з тобою…