Тіні життя

Свічка біля вікна догоряє,
Дим в повітрі туманом стоїть.
На деревах розсілися зграї
Слухать казку минулих століть.

Відьма тихо, із болем зітхає,
І заводить тужливі пісні. 
Її голос дедалі стихає,
Її спогади досі ясні.

Вона все пам’ятає, як вчора,
Чує голос давно вже мерців.
Вся душа – лиш пустеля простора,
Що налічує кілька рубців.

По одному за кожного друга,
Що зостався як низка пригод:
Когось зрадила щільна кольчуга,
Хтось зламався від тяжких негод.

Та найбільшим залишився болем 
Той, хто дав насолоду життям.
Він, загинувши гордо, із боєм,
Лишив відьму розбитим дитям.

За віки вона вивчилась жити,
Своє серце тримать при собі,
На легке забуття ворожити,
Щоб забутись хоча би у сні.

Тільки тут її пам’ять не зрадить,
Їй довіку всього не забуть –
Буде вічно шукати розради
У птахів, що пісень її ждуть.