Сенс корабля

Від кілю до реї рипить корабель,
Скорботні вітрила, мов ніч.
Не лине команди завзятої спів,
Що чутним міг буть оддаліч.

Обвітрені щогли завмерли в журбі,
Нема бо душі в корабля.
По кому передзвін? Авжеж по мені.
Тепер лише спогад – земля.

Я втратив команду свою у бою
З морським вогнедишним чортом.
І мій капітан у годину лиху
Останнім пропав за бортом.

Та жодне із суден, утративши дух,
Не буде блукати в морях.
Хай навіть до трюмів мій корпус ізтрух,
В русалкових буду руках.

В Дівонії тягнуть примарні краї,
Богині всіх вод на землі.
Там ходять довіку в бездушному сні
Такі ж, як і я кораблі.

Та я не дозволю мене розлучить
І з серцем, що миле мені.
Хай навіть і серце тепер це лежить
На вічно далекому дні.

Занурю я вперто під воду свій ніс,
Востаннє хай скрипне корма.
Бо суть мою демон у вирву уніс,
А сенсу без суті нема.