ПЛАНЕТА ТЕТА

Вчора в парку біля мене чорний кіт на лавку скік.
Шерсть шовкова – небо темне, срібний блиск, як зоре-цвіт.
Він муркоче, а я чую в голові його слова:
”Розповім тобі, як хочеш, звідки ти в цей світ прийшла.
Не спішиш? Тоді послухай. Це не байка там якась.
Є у Всесвіті планета звідки душі йдуть до вас.
Скільки хочеш роздивляйся карту зоряних небес,
Цю невидиму планету ти на ній не віднайдеш.
Вся у квітах велетенських надзвичайної краси.
Тільки на планеті Тета може гарність ця рости.
Між пелюсток, в ароматі, із нектару і пилку
Вищий Розум творить душу неповторну і легку.
Рай той знищити бажають вороги з планети зет.
Спопелили диво-квіти, встановили чорний хрест.”
Я побачила картину брудно-темних кольорів:
Хрест поволі обертався, цвіт довкола весь зітлів.
”Є насіння в грунті вдосталь, може знову прорости,
Та бракує на планеті від любові теплоти”.
Хрест неначе гірко плакав, а точніше аж ридав,
Сліз потік змивав багнюку… ”Світло бачиш мур-мур мяу?”
Промінець тонкий, як голка, чорну темінь пробивав,
”Але світла ще замало, бо любов, немов товар.
Більше стануть цінувати безкорисливе добро,
Буде промінь зігрівати, щоб насіння проросло.
Знов планета заквітує, завесніє навіть хрест”.
Звідки, котику, все знаєш? Глянула, подівся десь.