Де туман обіймає світанкові сни,
І в траві сріблом дихає росинка,
Там стоїть криниця, мов храм тишини,
Що ховає в глибинах чужу сльозинку.
Кажуть, тінь у воді, наче дух самоти,
Мовить шепотом ніжним крізь хвилі ночі:
— Я була колись світлом, як зорі ясні,
Та кохання моє стало болем пророчим.
Якось вечір приніс молодого козака,
Він шукав собі стежку у далі густій.
Зазирнув у криницю — й відчув холодка,
І почув голос ніжний, сумний і чужий.
— Чому плачеш, о тінь, у воді глибокій?
Чом твій сум пісню носить крізь тисячі літ?
— Бо моє кохання згоріло жорстоко,
І тепер я живу в тишині пітьми.
— Я врятую тебе! Хай би навіть життя
Понесло мене в море, у край забуття!
— Ти не знаєш ціни за любов цю палку,
Ти згориш у безодні, мов іскра слабка.
— Що є смерть, коли серце лишає любов?
Що є вічність без світла, що душу трима?
Я прийму всі тумани, всі хвилі й грозу,
Лиш скажи, як звільнити тебе від ярма.
І вода зашуміла, мов море грізне:
— Лиш тоді ти її від пітьми врятуєш,
Як проллєш свою кров у глибини сумні,
Та собі ти дороги назад не здобудеш.
Він не слухав — і меч у руках зазвенів,
Кров змішалася з хвилею в нічній пітьмі.
І вода стала чиста, як дзеркало снів,
А тінь вийшла, мов світло, у ранковій млі.
Зоряна криниця тепер мовчазна,
Та легенда про неї живе в поколіннях:
Що любов — то найбільша з усіх таїна,
Що сильніша за смерть і людські прокляття.
💖