Відблиск леза

Ніж зблискує в напівтемряві кімнати й перериває крик. І Ровена так радіє, так в біса радіє, бо той хриплий чоловічий голос проліз їй у кісточки та витягував сили останні пів години.
Фейське лезо світилося, і відблиск вона побачила в очах Рона: широко розплющених, але досі не наляканих.
Рух, яким Ровена підставляє лезо до його горла, вишколений, швидкий. Дівчина притискає ніж міцно, ще трохи – і поріже. Їй хочеться надавити сильніше, хочеться прорвати ніжну шкіру, щоб Рон відчув хоча б крапельку болю, якого завдавав їй так довго та методично. Однак Ровена втримується. Страх накочується на неї. Бо скандал з коханим раптом перетворюється на щось серйозніше, лютіше. Сталь холодна, і Ровена відчуває, як температура в кімнаті навколо теж падає.
– Замовкни, – запізніло видихає вона та нарешті підводить очі. Іншу руку, яка не притискає до горла коханого клинок, обережно відводить, як її вчив наставник. Щоб Рон раптом не вхопився і не скрутив її, відштовхнувши ніж іншою рукою.
Однак побоювання марні.
Коли Ровена зустрічає погляд коханого, той дивиться без страху, на дні його очей скоріше можна розгледіти погано приховане задоволення.
– Я знав, – і справді, посмішка осяює його обличчя. – Я ж казав, що ти так можеш.
Ровена здіймає брову, намагаючись приховати образу. Вона дістала з повітря клинок та погрожу своєму хлопцю, а той дивиться так, ніби в лотерею виграв.
– Я знав, що ти щось приховуєш. Усі знали. Треновані рухи, спалахи магії…
– Замовкни, – перериває Ровена. Я, взагалі-то, загрожую твоєму життю.
Вона коротко озирається, коли чує шум за дверима, але миттю – щоб Рон не скористався заминкою і не вирвався. У маєтку купа людей, але і сама будівля гігантська: тут легко загубитися, а учні мецената, такі самі молоді та пронирливі, як вони з Роном, бродять тут і нудяться.
– Я знав, що Пан не тримав тебе тут просто так!
На обличчі Рона – радість і ледь прихована пиха. І роздратування спалахує в Ровені з новою силою.
– Ніколи більше не смій на мене кричати, – видихає вона і міцніше притискає ніж до горла.
– Інакше поріжеш? – Рон здіймає брову. – Облиш. Я лише хотів, щоб ти нарешті перестала грати в хованки.
Він тягнеться до її руки, наче вірить, що Ровена легко дозволить відвести лезо від горла.
– Стояти, – гаркає вона твердо й відбиває його долоню. Хлопець шипить, а потім заглядає в очі, ледь не відкрито сміючись:
– Та досить уже. Закінчили.
«Я отримав, що хотів», – подумки продовжує за нього Ровена. І спалахує злістю з новою силою:
– То ти сварився зі мною три дні, щоб вивести? Кричав, щоб я…
– Щоб ти ніж дістала, – легко перебиває Рон. – Я ж бачив відблиски на твоєму стегні. Ти тягала його з собою, наче ніхто не помічає. Сама вдавала, що воїнка, що нічого в чарах не тямиш, а я знав…
Він не закінчує. Ніж розсіюється. Зникає з пальців, однак хлопчина не встигає видихнути, бо Ровена налітає на нього і починає гамселити. Кілька разів вдавлює в стіну зі всіх сил, а потім б’є в ніс. Попри всі магічні вміння, Ровена ніколи не брехала про одне – вона справді вміла воїнка.
Рон відбивається геть слабко, намагається запалити вогонь на долонях: не зрозуміло, щоб обпалити її чи просто налякати.
Ровена не збирається з’ясовувати.
– Я тобі довірилась, а ти повівся як…
– Довірилась? – перебиває Рон. – Так довірилась, що тягала ніж навіть у наше ліжко?
Ровена морщиться й замахується ногою, щоб підбити його коліно та огріти в потилицю, однак чоловік врешті збирається та відстрибує. Мить – і між ними стіна з вогню.
– Чому ти не розповіла мені? Я рік чекав правди, а ти мовчала!
Ровена відступає на крок, бо вогонь пече, підігрітий злістю Рона.
– Я розумію, чому ти стереглася, коли ми тільки познайомилися. Моторошний меценат, який кличе на навчання у свій маєток, купа магів, фей, вояк і бозна кого, усі з амбіція, готові гризти горло за свій шанс. Але минув рік. Я відкрився тобі! – вів далі Рон, і Ровена наче наяву бачила всі ті події. Як стереглася зайвої уваги. Як відганяла Рона колючими словами. Як стиснула ніж, коли він її вперше поцілував, але не дістала. Не було потреби. Рон був інакшим, був… безпечним. Від нього не хотілося захищатися. До цього дня.
– Я і не мала його діставати, – виплюнула дівчина. – Ніколи не мала. Не проти тебе в біса, Роне!
– То нащо ти його носила?! – вигукнув він так само ображено.
Ровена миттю пригадала, як він кричав на неї перед тим, як вона дістала ніж. Як підступав, і вона вперше відчула, що має щось зробити, негайно, інакше він заподіє біль, і Ровена ніколи не дивитиметься на нього як і раніше.
Однак не допомогло. Вона вже бачила його по-іншому. Веселий і теплий Рон кудись зник, і та пихата усмішка, з якою він зустрів ніж, ніколи з Ровениної голови не вийде.
– Для такого дня, – врешті відповідає вона на питання і відступає на крок. – Усе скінчено, Роне.
– Правда? – фиркає він агресивно. – Рік стосунків коту під хвіст – отак просто. І чому? Бо я тебе розкрив?
– Бо я тобі більше не довіряю, – відрізає Ровена. І розуміє раптом, що це справді так.
– Бо я розкрив твою таємницю? Показав, що ти не найрозумніша? – злісно посміхається Рон, і вона так відчайдушно намагається розгледіти в ньому хлопчину, якого полюбила. Але більше його не бачить.
– Моя сила – то мій захист, – цідить Ровена крізь зіби, а потім киває на полум’я, що досі горить на кам’яній підлозі між ними. – Ти не знаєш, як це: бути слабшим від народження. Програвати, бо жіноче тіло чомусь слабше за чоловіче. Ніхто не знає, на що я здатна. І тому я досі жива.
– Тепер дізнаються, – осміхається Рон. Ще один спалах у напівтемряві – і тонкий ніж летить впере. Ще секунда, і вп’явся б хлопчині в плече, якби не язик полум’я, що став на захист чарівника.
– Тоді дізнаєшся, яка я влучна, – обіцяє Ровена. І ця погроза холодна та щира.
– Ти лише дівча, – Рон усе не замовкає, сподіваючись зачепити. – З силою чи без – ти слабке дівча, не здатне ні на що виняткове.
Ровена завмирає під дверима. Зітхає і повертається до колишнього.
– А я і справді тобі довіряла, – щиро сказала, – хоч і ніколи не скидала ножів. Вірила, що від тебе не доведеться захищатися… Дарма. Я ж не просто дівча, а дівча з ножем. Для таких, як ти, сталь завжди була аргументом. Тож дослухайся внутрішнього голосу та відчепись.
Ровена не дає йому шанс відповісти.
Виходить, ляскаючи дверима. Бреде темним коридором нагору, до кімнат панянок. У них немає холодного каменю, зате повно шовків, а ще є вікна. Рон обожнював зависати в неї, тікаючи з чоловічого крила.
Рон… Ім’я віддається гіркотою в горлі. Його лють та презирство відлунюють у голові. Цілий рік вона вірила, що він лагідний, смішний та безпечний, але сьогодні… Те, як він маніякально викривав її, як хотів налякати, довести, що вона невдаха, що вона гірша за нього…
Так, то і було справжньою причиною, чому Ровена і далі ховатиме ножі.