Залежні

Висока трава чіпляла черевики, закручуючись довкола щиколоток. На світанку завжди так: волого через росу та тьмяно, бо сонце ще надто низько, аби пробитися променями крізь густі крони дерев. Та саме на світанку Яра завжди йшла у ліс, збирати гриби, а лишатися у хижині на самоті без неї, зовсім не хотілося.
Відколи смерть поглинула ці землі, спалюючи все довкола, ті хто лишився, підкорившись інстинктам – згрупувалися у новому поселенні. Оселилися в більш-менш вцілілих хатинах, ховаючись від цивілізації з її законами, правилами, порядками. Далі від тих, хто одним словом міг погубити тисячі життів.
Він памʼятає, як роки тому, прокинувся серед попелу. Сам на сам з порожнечею, де сірий туман вкривав землю та заповнював повітря.
Не знаючи, як чинити, замкнений у кволому дитячому тілі з порожніми думками, він сидів у німій тиші. Довго сидів, до поки одного дня не підійшла Яра і не забрала з собою. Відтоді вона стала новою матір’ю, бо старої він і не памʼятав. Чесно кажучи у спогадах лишилось саме палюче полумʼя, задуха та несамовитий біль.
Яра подарувала йому імʼя Ведар, хоча сама ж ніколи й не називала його. Завжди кликала «ей» або «малий».
— Сьогодні ми забрели у самі хащі. — Яра підняла свої темні очі на напівзруйновану будівлю з випаленими чорними стінами та зігнутим хрестом на залишках від даху.
Поблизу все ще тримався терпкий, сухий запах гарі.
— Що це?
Яра обернулася до хлопчика, чия голова ледь сягала її грудини.
— Храм.
— Храм? — Ведар не розуміючи похилив голову на бік.
Він бачив багато спалених будівель, але з хрестами й різноколірним склом – вперше. Певне, цілим, цей «храм» виглядав неймовірно красиво.
— Тут раніше жили?
Яра знов перевела погляд на руїни й захитала головою.
— Ні. Храми створені для підтримки людської віри у Бога.
— Бога? Хіба всі божества не покинули наші землі?
На жіночому лиці скривилися губи у глузливій усмішці.
— Люди за часту не здатні примиритися з реальністю. Хоча і знають, що боги давно покинули їх, однаково продовжують підносити свої молитви, просити благословення та каятися у гріхах.
— Навіщо?
— Бо так людина може перекласти відповідальність на когось іншого. Надіятися, що хтось таки врятує її душу.
Хлопчик ткнув пальцем чорну цеглину і та розсипалася мов пісок.
— Ми теж?
— Ні. — Яра поклала долоню на хлопчачу голову й почала погладжувати ту своїми холодними, тонкими пальцями. — Нам це не потрібно.
Вона повернула голову у бік гущі лісу. Припинила погладжування та накрила хлопчачу голову капюшоном плаща.
— Вертайся назад. Я підійду згодом. — Яра передала йому свій кошик, заповнений грибами.
Ведар опустив очі на кошики, у лівій та правій руках, а коли підняв погляд, Яра вже зникла серед дерев, лишаючи самі сліди.

Він чудово орієнтувався у просторі, тому без перепон повернувся до їх хатинки у поселенні. Щойно поставив кошики на лаву біля стіни, увагу привернув різкий порожнистий звук ударів.
Дорогою пробігала група дітлахів різного віку. Вони енергійно стрибали та із завзяттям атакували один одного довгими кістками, вдаючи, що то їх мечі, а самі діти – воїни не полі бою.
Блідо-кремові кістки з дрібними нерівностями й гладкою поверхнею, сухо билися у сутичці опонентів.
Клок-клок, клок-клок.
Поки старші займалися справами, здобуваючи харчі, молодше покоління гасало навкруги, розважаючи себе всім, що попаде під руку. Можливо це дійсно весело, уявляти себе кимось іншим у протистоянні з суперниками, але Ведар не розділяв цього захоплення. Він відніс кошики до хати, зняв взуття, верхній одяг й заліз під ковдру.
Останніми днями постійно клонило у сон…

У печі мерехтіли іскри. Сухі дрова зі скрипом тріскалися, поглинені пасмами полумʼя, поки Яра стояла поруч, помішуючи вмістилище казана.
Щойно розплющив очі, Ведар стягнув з голови ковдру.
— Прокинувся? — Не обертаючись, промовила жінка.
— Мхм… Ти повернулась.
— Так, я не мара. Хоча цілком могла бути. — В її голосі чулася всмішка.
Хлопчик продовжував сидіти на ліжку, спостерігаючи за дійством біля вогнища. За вікном панувала пітьма, і з єдиним джерелом світла, простір всередині почав здаватися ще меншим, ніж є насправді.
— Сідай до столу. Час вечеряти.
Ведар покинув ліжко і без жодного зайвого звуку забрався на стілець біля потертого столу. З казана здіймалася пара, розносячи пряний аромат трав та вареного мʼяса досягаючи його ніздрів.
— Звідки харчі?
— Пощастило спіймати гарну здобич. — Вона зняла казан з вогню. — У мене й для тебе дещо є.
Яра почала наливати наваристий бульйон у старенькі миски, після чого поставила ті на стіл і сіла навпроти.
— Новенька пара чобіт на зиму. — Жінка вказала пальцем на скриню біля стіни. — Лишила поки там. Вони завеликі будуть, але якщо підкласти шмат тканини, то згодяться. А ось кожух можеш вдягати одразу, з першим снігом.
Яра взяла ложку до рук і почала трапезу. Ведар опустив очі на миску заповнену шматами мʼяса, грибів та зелені. Траєкторія погляду сковзнула у бік виходу.
— Це новий лук?
Жінка підняла очі з миски.
— Так, взяла на пару з іншими речами. — Вона змахнула ложкою, тикаючи у бік зброї та шкіряної сумки поруч. — Досить вдала знахідка, коли подивишся ближче, побачиш вигравіювані руни та стріли з вогняного каменю.
Спиною хлопчика пробігли сироти, через що він неохоче сіпнувся. Яра одразу перевела погляд на нього.
— Досі страшишся полумʼя?
Ведар на секунду застиг, після чого одразу захитав головою.
— Минуле лишається у минулому. Не дозволяй слабкостям брати над собою гору. — Вона клацнула пальцями й після короткого сплеску іскор, над вказівним пальцем запалав слабкий вогник. — Я тебе розумію, бо всім нам довелося пройти через «це». Але якщо хочеш вижити, навчись обертати слабкість у силу.
Вона зімкнула долоню у кулак і вогник згас.
— А як не навчишся – ця слабкість спалить твою душу дотла.

Останніми днями заклопотана справами Яра, поверталась до їх хатинки пізно вночі, та йшла ще до світанку. Попри відсутність жінки, він не голодував. Деякі страви стояли на столі, або принаймні продукти з яких Ведар міг приготувати собі щось. В якийсь момент, у голову закралася дума, мов Яра навмисне полишила його самого, аби він навчився жити без неї. Сам слідкував за господарством, сам розпалював піч…
Від вогняних спалахів досі стигла кров. Згідно з настановою, він неодноразово намагався перебороти себе, але за ці дні так і не зміг пересилити, і розпалити грубу.
Прокинувшись черговим ранком, полишений сам собі, він зібрався у ліс, як у ті дні, з Ярою. Проходячи повз сусідську хатину, з кошиком у руках, його вух торкнувся знайомий звук стуку дрібних предметів. Хлопчик озирнувся. На землі, у тіні хати, сидів старець Свир. Своїми довгими, тонкими руками він тримав гральні кості та підкидував ті на дошку. З кожним падінням гральних костей, сухі губи ворушились не видаючи жодного звуку. Та знаючи старця, можна здогадатися, що той просто напросто констатує результат – «парні/непарні».
Несподівано старець підняв очі з-під лоба на Ведара, і не припиняючи гри у кості подав голос:
— Зібрався по гриби?
— Ага… — Ледь чутно промимрив хлопчик.
— Щоб ми всі стільки зʼїдали, скільки ви їх збираєте. — Пирхнув старець.
— Яра їх сушить!
— Опа, диви, як голос прорізався. А я вже думав, що ти німий. — Чоловіка пробило на сміх.
— Я не німий… — Ведар зам’явся на місці, стискаючи кошик у руках.
«Просто говорити нема про що».
— Не ходи далеко. Люди з міста по іншу сторону лісу, шниряють тут останнім часом. — Попередивши хлопчину, старець вчергове кинув кості.
У Ведара здійнялися до гори брови від подиву.
— Хіба вони не вважають ліс та землі по цей бік проклятими?
Старий знизив плечима.
— Завжди знаходяться сміливці, що не йдуть на повідцю страху. — Він знов окинув хлопча поглядом. — Краще не лізти зайвий раз на рожен, особливо коли у нас з тими людьми конфлікт.
Ведар невпевнено стиснувся і вклонився.
— Я буду обачним.

Рискаючи у траві, думаючи за своє, Ведар і не помітив, як заповнив кошик більш ніж на половину. У голові спливали обривки спогадів минулого, про Яру, мечі з кісток, шкіряні черевики, дорогий лук зі стрілами, полумʼя у печі, гральні кості, що злітають з сухих пальців старого Свира.
Думки течією лилися про все і ні про що водночас, поки руки самостійно тягнулися за черговою групкою жовтих лисичок.
— О! Я знаю! Світлі лисички безпечні, а ті що яскравіші та смердять – отруйні!
Ведар різко обернувся на голос, що несподівано пролунав позаду нього. Там стояв хлопчик з пухнастим волоссям, рум’яними щоками та допитливим поглядом.
Незнайомець з неприхованим захопленням спостерігав за тим, як Ведар викручує гриби та кладе до кошика. І коли на нього нарешті звернули увагу, він широко всміхнувся та помахав долонею.
— Привіт, я Світозар, а тебе як звати?
Ведар подивився на нього кілька секунд, відвернувся, взявся за кошик, піднявся з місця й пішов геть.
— Гей! Стривай! — Кричали йому у спину, але він навіть не сіпнувся.
— Та почекай! — Незнайомий хлопчик схопив його за плащ та потягнув на себе. — Я лише хочу поговорити!
Його тягли назад, тому довелося зупинитися. Він поправив капюшон і в півоберти глянув на хлопча. Виявилось, той трохи нижчий за нього самого.
— Ти не думав, що я не хочу говорити? — Ведар опустив невдоволений погляд на чужу руку, що стискала його плащ. — Відпусти.
Світозар одразу розімкнув пальці й в капітуляції підняв руки догори.
— Вибач, що так схопив, але у мене дійсно нагальне питання!
Ведар вперше в житті бачив цю дитину, і вважай одразу зрозумів, що «цей» – житель міста по інший бік лісу. А враховуючи минулі та сьогоденні конфлікти між їх територіями, спілкування з «цим» не обіцяє нічого доброго.
Але було дещо, що щиро дивувало Ведара, тому він запитав:
— Що забула дитина у цій частині лісу? Хіба дорослі не говорили, мов тут небезпечно?
Світозар округлив очі та одразу радісно посміхнувся, бо таки вдалося вийти на діалог.
— Звісно говорили! Всі кажуть, що ці землі кишать чудовиськами. Але мені не пʼять років, щоб вірити у подібні страшилки! — Хлопчачі очі забігали, оглядаючи співрозмовника, через що Ведар натягнув капюшон ще нижче. — Та і чи тобі про це питати? З одного погляду очевидно, що ми однолітки!
Він почав наближатися, через що Ведар вимушено відступав.
— То чого тобі треба? — Зрештою випалив Ведар в надії зупинити цей наступ і як найшвидше здихатися непрошеної компанії.
— А! Так! — Світозар плеснув у долоні. — Я шукаю свого батька. Він зник вісім днів тому, коли пішов на полювання до лісу. Ти часом не зустрічав високого чоловіка у білому кожуху з яскравою вишивкою зірок? У нього ще шрам видніється на лівій щоці. — Хлопчик почав показувати на свою щоку, демонструючи лінію шраму. — Також при ньому був лук із червоного дерева та стріли…
— Не бачив такого.
— Гей! Ти навіть секунди не подумав!
Ведар знизив плечима і відвернувся.
— А що поробиш, як я не бачив нікого схожого?
Світозар схопив його за плече і розвернув.
— Слухай, тобі може і байдуже, але мій батько зник і ніхто гадки не має, куди він міг подітися. Цей ліс моя єдина зачіпка. Тому прошу, хоча б спробуй подумати!
— Вірно підмітив, мені байдуже. — Ведар скинув чужу долоню зі свого плеча. — Та і вперше чую, щоб комусь вистачило розуму полювати у лісі, звідки втекли всі звірі та птахи. Не даром люди обходять стороною цю землю. Ти певен, що твій батько пішов сюди, а не просто покинув вас?
— Певен! Та і…
— І? — Ведар зі скептицизмом споглядав за хлопчиною, схрестивши руки на грудях.
— Ти ж тут ходиш, гриби ось збираєш… — Світозар підняв обережний погляд. Через низько опущений капюшон, йому складно розгледіти вираз лиця навпроти, та з ледь відкритого рота, зрозуміло, що співрозмовник у легкому ступорі. — Чому тоді мій батько не міг прийти сюди?
Між ними запанувала тиша.
— Вибач, що накинувся так. — Світозар відступив на крок й почесав маківку. — Ти діло кажеш, сюди дійсно ніхто не ходить, через розказані про прокляту землю, чудовиськ і все таке. Просто… Моя мати місця собі не знаходить, молодші постійно скиглять. Я не витримав і пішов до жінки «що все відає»…
— Ти пішов до відьми?!
Від несподіваного крику Світозар аж підстрибнув на місці й з дурнуватим виразом на лиці закліпав очима. Ведар же впустив кошик і схопив дитину за плечі.
— Де твій розум? Ти хоч знаєш, що з дітьми чинять справжні відьми? З тої пори, як боги покинули землю, а магія зникла, вони…
— Та знаю! Але що мені лишалося?
— Не йти до відьми й лишитися з матірʼю?
— А як же мій батько?
— Якщо твій батько дійсно ступив у цей ліс і досі не повернувся, то…
Ведар не договорив. Не зміг, дивлячись у ці вологі очі, які й так все прекрасно розуміли.
Батько цього хлопчини – мертвий.
Він відпустив чужі плечі.
— Не знаю що тобі наговорила та відьма, але якщо саме вона послала тебе до лісу, то точно хотіла принести у жертву.
Очі Ведара впали на знайому вишивку зірок на рукавах хлопчика.
— Вона сказала, що батько тут. — Світозар опустив голову, закусуючи нижню губу. — Вона сказала, що я знайду його тут.
Ведар важко видихнув.
З дітьми куди складніше вести діалог ніж з дорослими, вони надто вперті. Він і сам був таким.
— Сторіччя тому магія зникла з усіх континентів. Згодом, люди виявили, що причиною тому стали божества. Вони покинули наші землі. Ти чув про це?
Світозар кивнув і одразу підняв голову.
— Так, але потім ми повернули магію назад!
Кутки губ Ведара скривилися.
— А ти знаєш, якою ціною вартувало тимчасове повернення магії для групки обраних? Чи історія це приховує? — Він похилив голову, зосереджено вглядаючись у блакитні очі навпроти. Після чого всміхнувся. — Хоча і дитина, але все ти знаєш. Просто, як і усі інші вдаєш, ніби ні.
Світозар напружився.
— Коли так, то не вертайся сюди. Якщо звісно не хочеш закінчити, як твій батько.
— Він ще може бути живим… Може невдало впав, зламав ногу, тому все ніяк не повернеться.
Поки «цей» бурмотів під носа свої сподівання, Ведар повернув голову у бік, де листва повільно шурхотіла під впливом легкого вітерця.
— Вертайся додому і більше ніколи не ступай ногою на цю землю.
Він підняв свій кошик з землі.
— Але я не знайшов свого батька!
— Його тут нема.
— Я не здамся і продовжу пошуки. — Твердо заявив Світозар.
— Ти помреш. — Констатував Ведар.
— Не помру!
Ведар спокійно дивився на хлопчика, поки той на емоціях намагався переконати, чи то співрозмовника, чи то самого себе у вірності власного рішення.
— У цьому лісі люди довго не живуть.
Світозар на секунду закляк, але продовжив стояти на своєму.
— Але ж ти теж у цьому лісі. З ходи одразу ясно, що це не перша твоя вилазка сюди.
— Тому ти вирішив попросити у мене поміч?
Ведар довго не відводив погляду від дитини, і багато хто почав би відчувати дискомфорт, але не цей дивак.
— Зізнатися я вражений. Вперше намагаюся відговорити людину від самогубства. Мене навіть дивує, як ти дістався сюди, цілим та неушкодженим. Якби вірив у повірʼя, то дійсно подумав, що вишитий на твоїй одежині, орнамент рятує від злих сил. Але твого батька це не врятувало.
Від почутого Світозар почав стискати поділ кожуха. Під тиском темних очей, що без зупину оцінювали його, стигла кров, але він не хотів здаватися. Не міг… Вже надто пізно.
— Хоч і намагаєшся вдавати, я ж бачу, що ти не дурний, хоча і юний. Ти одразу зрозумів хто я й однаково підійшов. Це тому, що подумав, мов я дитина?
Світозар здригнувся. Його очі забігали, але через секунду повернулись на місце, безтурботно спостерігаючи за опонентом.
— А хіба ми не ровесники? — На його лиці одразу просяяла посмішка наповнена сонцем.
Це так дивувало. Ведар вперше зустрічає когось подібного.
— Ти хитрий. Хочеш використати мене, щоб я знайшов твого батька?
— Я просто запитую чи не бачив ти його часом. — Світозар безтурботно почав підходити ближче. — І не подумай, що я якийсь шахрай! За твою поміч, я допоможу зі збором грибів!
— …
— …
— Слухай, не мовчи, а то мені якось не зручно від цієї тиші. — Світозар почав почісувати свою потилицю, коротко посміюючись.
— Серйозно, як ти дожив до цього дня?
Хлопчик сіпнувся і в мить став обережним.
— Це погроза?
Ведар закотив очі.
Чесне слово, це найдивніша людина у його житті.
— Я чесно не бачив твого батька.
— Але якщо…
— Та бачив описаний тобою лук та стріли. Наконечники з вогняного каменю, як той що ти стискаєш у своїй кишені, вірно?
Світозар застиг, наче впійманий на місці злочину.
— Схожий на твій кожух, я теж бачив, але речі знаходились окремо від людини.
— Значить… — Світозар голосно проковтнув зібрану у роті слину.
— Враховуючи які тут порядки – він мертвий.
Хлопчик стояв і без жодного виразу дивився на вісника смерті. Блиск поступово згасав у його очах, поки зіниці втрачали фокус.
Він очікував подібного результату. Але не міг перебороти себе і продовжував надіятись. Все ж, якби не переконався, то жалкував уже своє життя. Бо, ну а може, татко дійсно чекає на нього у цьому лісі, зовсім один і без сил? Як же добре було б знайти його і повернутися додому разом. Чи не так?

— О, диви! Парасольки! — Світозар радісно підбіг до групи грибів.
— Це мухомор. — Одразу ж знищив його надії Ведар.
Руки, що збиралися викрутити мухомор зупинилися в кількох сантиметрах від гриба.
Ведар проходив повз нього, спостерігаючи за хлопчаком зверху-вниз. Його очі рефлекторно звузилися.
— Серйозно, як ти дожив по сей день?
— Ой не починай!
Світозар різко піднявся з надутими щоками. Погляд торкнувся кошика у блідих руках його нового знайомого.
— Коли я теж навчуся так швидко збирати гриби, як ти?
— Нащо воно тобі? — Покосився на нього Ведар.
— А що ще робити? Окрім грибів, більше нічого не росте у цьому проклятому лісі! І то, кожен другий – отруйний!
— Я вже казав тобі, годі…
— …Сюди приходити. Так-так, я памʼятаю.
Після тієї зустрічі, на превелике диво, Ведар знов зустрів це хлопчисько наступного дня, на тому ж місці. Світозар тримав старенький кошик у руках і махаючи вільною рукою, одразу ж підбіг до нього, щойно побачив на горизонті.
З того часу, він приходив щодня. І так минув місяць.
Якщо за першої зустрічі, Ведар думав, що хлопчина відчайдушний, то тепер впевнився, що той просто божевільний.
— Як там Яра?
— Все ще заклопотана підготовкою до зими.
— Так. Я чув, як у місті говорили про зниклих. Кумедно, що коли зникали безхатьки, то нікому діла не було, а щойно це торкнулося інших, так всі одразу забили тривогу. — Світозар весело засміявся. — Люди такі потворні, скажи?
— А ти не людина?
— Я і не заперечую свою потворність.
Він посміхався. Дуже гарно посміхався, можна сказати майстерно, ховаючи за цим сяйвом все своє єство.
Яра та і не тільки вона знали про Світозара. Не могли не знати. Його помітили ще у перший день. Та ніхто нічого не вдіяв. Це теж дивувало. До поки жінка одного дня не запитала:
— Тобі весело?
— А має бути?
— Мені здалося він тобі сподобався.
— …
— Ти мало проводиш часу з дітьми у поселенні. А «цього» навіть стерпіти зміг.
— Ви хочете його забрати?
Вона захитала головою.
— Правило поселення: «хто перший знайшов, того і здобич». — Вона радісно посміхнулася і почала пестити його волосся. — Він твій. Як награєшся, закінчиш з усім сам.
Ведар перевів погляд на хлопчика, що крокував кумедною ходою, праворуч від нього. У кошику Світозара поодиноко лежало пʼять грибів, але його це не турбувало. Складалось враження, що він вийшов на прогулянку і не очікував на багатий врожай.
Світозар обернувся і їх погляди зустрілись.
— Знаєш про що я думаю?
— Звідки ж мені знати? — Ведар одразу ж опустив очі.
— Я думав про батька. — Він обережно торкнувся пальців свого компаньйона і почав переплітати ті. — І про те, якщо помру від твоїх рук, то чи зустрінемось ми з ним всередині тебе?
Світозар дивився на його живіт, коли Ведар не міг відірвати очей від щеплених разом рук.
— Ти холодний. — Повідомив свої відчуття Світозар.
— А ти гарячий. — Відповів Ведар.
— Вчора ввечері до міста прибули чаклуни. Вони збирають сили. Ходять чутки, що через кілька днів підуть штурмом на землі по цей бік лісу.
Ведар нарешті відвів погляд і глянув на дорогу.
— Очікувано. Зникло чимало людей.
— Тобі не страшно? — Здивувався хлопчина, вочевидь очікуючи зовсім іншої реакції.
— Я не боюся чаклунів. Однаково їх магія не вічна. Та і це не в перше.
— Не вічна… Через таємницю, про яку всі знають, але мовчать?
Ведар кивнув.
— Через таємницю, про яку всі знають, але мовчать.
Його руку стиснули міцніше. Це відчуття здалося незвичним.
— Матінка сказала, що більше не можна тут лишатися. Ми покидаємо місто сьогодні, після обіду.
— Зовсім скоро… І ти втік зрання сюди?
Світозар кивнув.
— І я втік зрання сюди.
— Вам є куди податися?
— Рідне селище матінки. Воно на півночі звідси. Там прохолодно та тобі сподобалось би. — Він обережно підняв очі на свого співрозмовника.
Ведар зупинився і їх руки майже розімкнулися, але Світозар цього не дозволив.
— Я вже казав. Ти дивний.
— Так, я знаю.
— Ми забрали життя твого батька.
Рука у його долоні затремтіла, але його все ще не відпускали.
— Я знаю.
— У мене вдома досі лежать його кожух з черевиками, а Яра користується луком із червоного дерева.
— Я… знаю.
Ну ось, він нарешті проломив цей крихкий лід на якому вони стояли досі. Це виявилось не так складно, як здавалося.
— Тоді чому продовжуєш чіплятися за мене? Я стільки разів говорив триматися як можна далі. Чому ти не слухаєш? Невже не відчуваєш ненависті, образи чи страх у кінці то кінців?
— А чому я все ще не у твоєму шлунку?
Світозар запитав про це настільки природно, що Ведар втратив дар мови.
«Цей малий мене колись доконає…»
— Я ще розумів, коли ти намагався мене використати. Так, своєрідний спосіб досягнення мети, але добре, припустимо. Розумів мотив помститися. Маловірогідно, з твоїми то силами, та нехай. Але зараз… Чого ти хочеш?
— Щоб ти вирушив з нами.
— І тебе нічого не бентежить?
— Наприклад?
— Те, ким я є?
Світозар задумався на мить. Оглянув свого надміру блідого друга у лахміттях, що завеликі для нього. Але окрім хворобливого вигляду не знайшов нічого незвичного.
— В інших можуть виникнути питання, бо ти не дорослішаєш, але якщо не лишатись на одному місці на довго, то проблем не буде.
— Твоя зацикленість на мені – жахає. Не подібного я очікував – це вже точно.
Хлопчик знизив плечима.
— Нічого не можу вдіяти. Мені неспокійно, коли ми окремо один від одного. Та і ти нічим не кращий. Замість того щоб зʼїсти, проєктуєш на мені свої бажання.
— Вигадки, просто з дітей нема чого взяти. — Фиркнув Ведар.
Світозар засміявся і почав гойдати їх зчеплені руки.
Вони продовжили рух вперед.
— Якщо підеш зі мною, то побачиш на власні очі, як я здійснюю все те бажане. Подорослішаю. Перетворюсь на міцного, дорослого чоловіка. Роботящого, з достатком. Як прийде час – одружуся, породжу дітей. Проживу щасливе, повноцінне життя. А на старості літ у мене зʼявляться онуки й коли стане очевидно, що мій час прийшов, ти зможеш забрати моє серце.
Ведар раптово сіпнувся, насупивши брови.
— Чому серце?
— Ну як це? Серце та печінка зношуються в останню чергу. Але враховуючи проблеми з печінкою у моєму родоводі, на старості літ я можу запропонувати лише своє серце.
Оминаючи десятки дерев, вони дійшли до решток будівлі, що колись звалась храмом. Ведар одразу згадав про Яру.
— Як ти поясниш мою появу своїй матері?
— Хм…
— Не думав про це?
Світозар почав роздивлятися руїни на ходу.
— Не те щоб не думав. Взагалі, вона в мене ще та добродійка. Лишень варто зойкнути про хворого, нещасного друга, чиї батьки раптово зникли, як сама ж запропонує тобі піти з нами.
Ведар звузив очі.
— Маніпулятор.
Світозар розсміявся.
— З моїх та батьківських речей, ти міг здогадатися, що ми досить заможні. А багатії полюбляють чинити добрі справи, аби потім вихвалятися тими.
Ведар закотив очі.
— З приводу харчів теж можеш не перейматися. Я допомагатиму тобі.
— Ой не подобається це мені. — Важко видихнув Ведар.
— Ти завжди можеш вирвати моє серце і з усім покінчити. — Миловидно посміхнувся Світозар.
— Маніпулятор…
Лісом знов розлився дитячий сміх. Ведар міг лише хитати головою у різні боки, поки його виводили з лісу. Він не пручався. Не міг, хоча і мав значно більше сили.
Можливо, все брехня і по той бік на нього чекають чаклуни, і насправді – це спроба Світозара помститися за батька. Добре якщо так. Тоді йому не доведеться жити в цій жахливій залежності.

Давним-давно, більш ніж сторіччя тому, ці землі квітли від магії. Містична енергія огортала кожен край, ширяла у повітрі, просочувала землю, текла у кровотоці. Та згодом, магія почала зникати. Непомітно, по трохи. Щодня її ставало все менше і менше до поки не вичерпалась до останньої каплі.
Люди молились – та це не допомогло.
Люди підносили богам дари – та це не допомогло.
Люди будували нові храми – та це не допомогло.
Люди зрозуміли – божества покинули їх, забравши з собою цінний дар. Вони мали навчитись жити без богів та магії на яку звикли покладатися.
Однак люди так і не змогли примиритися з реальністю.
— Я був твого віку, коли король підтримав ідею колишніх чаклунів, повернути магічну енергію шляхом ритуалу жертвоприношення. І так, відбираючи життя тисячі невинних – обрані змогли повернути собі частинку магії.
Ведар говорив тихо, пошепки. Лише одна людина поруч чула його.
— Магія перетворилась на вичерпний ресурс. Всі це знали. Але більше вона не зникала, бо чаклуни знайшли метод поповнювати її. І жоден навіть не спробував зупинити це свавілля, бо…
— Нікому нема діла до чужих бід, поки це не стосується їх. — Додав Світозар, притуляючись до холодного друга, поки візок віз їх якомога далі від проклятого лісу.
— Саме так.
Як і сказав раніше Світозар, його матінка радо прийняла незнайомого безхатька, якого привів її син. Ніякої пастки, ніяких чаклунів чи найманців. Його посадили у візок з іншими дітьми. Виявилось, у Світозара ще два брати та сестра. Після чого вони покинули місто.
— Після смерті у мене не лишилось жодного спогаду. Сама жагуча образа та нестерпний біль, що не описати словами… Яра розповідала, мов ми породження загублених душ, які не змогли знайти спокій. У нашій природі закладено бажання помститися кривдникам за скоєну над нами несправедливість. Звідси і йде жага та голод.
— Мене завжди це дивувало. Люди жертвують іншими людьми задля повернення магії, і при цьому засуджують породжених власними ж гріхами монстрів.
— Лицемірство. — Зазначив Світозар.
Ведар опустив голову, торкаючись пухнастої маківки хлопчика.
— Намагаються винищити, стираючи наслідки своїх дій. Але навіть на це жалкують вдосталь сил, бо магія вичерпна. А для поповнення енергії потрібно більше жертв, що породжує нових монстрів.
— Парадокс.
Він із сумом оглянув інших людей у візку, що сиділи по інший бік та спали.
— І кожен за це знає.
— І кожен вдає, що цього немає, бо люди ті самі чудовиська – лише в іншій подобі.