Пара літрів крові

Субота, 27.09, 17:09

«Прогноз погоди на сьогодні не втішний. Температура на заході не підніметься вище п’яти градусів тепла. Холодна хвиля наприкінці вересня загрожує врожаю. Молоді рослини можуть не витримати низьких температур»
– Йдіть геть, Катерино.
Я повільно відвела погляд від екрану телефону і здивовано втупилась в баристу, що навис наді мною. Високий привабливий чоловік із темним волоссям і вузькими очима. Сьогодні я бачила його вперше, хоча жила в селі вже два місяці. Та й про кав’ярню «Останній шматок» вперше почула два дні тому від пані Наталі, мамці Тарасика, який доводив мене до сказу на кожному уроці.
– Перепрошую?
– Ви не повинні тут бути. В цю кав’ярню місцеві не ходять.
– Мене запросили.
– Ось як, – чоловік примружився. – Що ж, більше не спілкуйтесь з цією людиною. А тепер йдіть звідси.
Я відкрила рота, але слова застрягли десь в горлі. Чоловік спокійно дивився на мене, чекаючи.
– Вам не варто тут залишатись. Скоро прийдуть туристи.
– Я прийшла на зустріч і нікуди звідси не піду.
– Людина, яка запросила вас, бажала вам найгіршого походу в кав’ярню, який у вас тільки був.
– Якщо ви настільки погано готуєте каву…
Чоловік відкинув голову і гучно засміявся. Я знітилась, кинула погляд на телефон. Пані Наталя мала ось-ось прийти. Бариста нарешті насміявся і сперся об столик. В карих очах змигнув веселий вогник.
– Вам смерті бажали, Катерино.
Субота, 27.09, 17:12

По спині пробігли павучки, я мимоволі вчепилась в сумку міцніше. Смерті?
Чоловік не рухався, на губах застигла посмішка, але очі вже були серйозними. Я відкривала і закривала рота, не знаходячи слів.
– Справді, вам краще піти. Ви не захочете побачити те, що тут станеться.
– Я викличу поліцію.
– Це буде зайвим. Вони все одно нічого тут не знайдуть. Йдіть.
– Я напишу на вас заяву.
– Катерино, саме в цю мить я намагаюсь врятувати вам життя. Не дуже ввічливо з вашого боку погрожувати мені поліцією. Якщо ви побачите те, що тут зараз відбудеться… – його губи повільно розтягнулись в посмішці. – Вам доведеться лишитись тут працювати. Чи готові викинути свою любу школу заради роботи в сільській кав’ярні?
Я стиснула губи. Сенсу продовжувати розмову не було. Схопивши сумочку і кинувши на чоловіка останній презирливий погляд, я вийшла на вулицю. На мені була тепла куртка та зимові чоботи, але навіть так холод пробирав ледь не до кісток.
По чистенькій вуличці до мене наближалось двоє. Хлопець і дівчина з великими рюкзаками. Певно то ті самі туристи. Я зробила крок їм назустріч, але наступної миті зупинилась. Що я їм скажу?
Пара наблизилась до мене, я відкрила рота, намагаючись сказати хоч щось, але слова знов застрягли в горлі. Позаду мене дзенькнув дзвіночок і двері за ними закрились. Через вікно я побачила, як вони підійшли до стійки, задоволено роздивляючись по сторонах.
Посміхаючись, бариста щось сказав їм, а тоді раптово подивився прямо мені в очі. Я здригнулась і відступила на крок, ледь не перечепившись. Коли туристи відвернулись, чоловік насупився і махнув рукою, звелівши мені забиратись геть. Я відступила від вікна. Не можна було йти, лишивши цих людей наодинці з баристою-маньяком. Якщо їх вб’ють, чи будемо моє мовчання розглядатись як приховування злочину?
«Катерино Ярославівно, не ходіть туди»
По спині пробігли павучки. Я чітко згадала налякане обличчя Кіри, моєї учениці. Тоді я лише гмикнула, гадаючи, що дитина боїться славнозвісної пані Наталі. А що, як… Я струснула головою намагаючись пройти до тями. Не буде ніякого вбивства. Це всього-на-всього кав’ярня в невеличкому селі про яке ніколи не було чули нічого поганого. А я всього лиш молода і дурна вчителька англійської яку місцевий вирішив трохи налякати.
Деякий час я невпевнено тупцяла на місці, не наважуючись зазирнути у вікно. Пальці почервоніли від холоду, з рота виривались клуби пару. Якого біса я стирчу тут у свій вихідний? І де пані Наталя?
З кав’ярні почувся гуркіт. Декілька секунд я вагалась, а тоді зазирнула у вікно. Порожньо. Бариста кудись зник, речі туристів лишились на місцях, а ось їх самих видно не було. Я витягнула телефон і, включивши відео, штовхнула двері. Всередині було тихо. Сторожко озираючись по сторонах, я підійшла до столика на якому все ще стояв брудний посуд.
Дівчина лежала на підлозі, поруч валялась розбита чашка. Хлопця ніде не було. Я присіла біля неї і тремтячою рукою спробувала нащупати пульс на шиї. Ледь відчутні удари. В мене вирвався полегшений зойк. Не ховаючи телефон, перехопила її під пахвами і потащила до дверей. Фізичною підготовкою я ніколи не відрізнялась, тому навіть така легенька дівчинка викликала проблеми. Крехчучи і обливаючись потом від втоми та страху, я поступово наближалась до дверей і вже бачила вікно боковим зором. А тоді врізалась спиною в щось, що аж ніяк не могло бути дверима. Важко зглитнувши, я відпустила дівчину і повільно обернулась. Переді мною, завівши руки за спину і дивлячись на мене зверху вниз стояв бариста.
– Катерино, я ж попереджав.
Я не встигла зреагувати, його рухи були надто швидкими. Щось важке вдарило мене в скроню.

Субота, 27.09, 18:01

Голова розколювалась. Пальці оніміли від холоду. Я вся тремтіла. Повільно розплющила очі. Спробувала поворухнутись і скривилась, коли груба мотузка, що міцно тримала руки і ноги, врізалась в шкіру. Перед очима пливло, та все ж я бачила, що знаходжусь в місці, схожому на церкву. Ряди довгих лав, висока стеля, порожні сірі стіни, запах сирості і чогось нудотно-солодкого.

Повільно кліпаючи, я озиралась по сторонах, сподіваючись побачити вихід. Важкі дерев’яні двері всього в декількох кроках від мене, але здавалось, що вони неймовірно далеко. Навколо стояла дзвінка тиша, чутно було лише моє важке дихання і гупання крові в скронях.
Спробувала звестись на ноги, але не втрималась і впала назад на лаву, вдарившись копчиком. Скривилась. Де я? Де туристи? Невже вони…
Скрипнули двері. Від несподіванки я смикнулась і мотузка знов царапнула шкіру.
В проході стояв Він. На руках тримав дівчину в білій сукні. Помітивши, що я прокинулась, Він легенько посміхнувся мені і попрямував до помосту. В грудях наростала колюча паніка.
Довелось зробити надзусилля і трохи припіднятись, щоб роздивитись дальню частину цервки. На помості стояла кам’яна конструкція. Щось темне стікало з неї на підлогу. Тілом пробіг дрож, я відчайдушно завертілась, намагаючись вивільнити руки. Холодними щоками потекли теплі сльози.
Він ніс її на жертовник.
Бариста зупинився біля столу, обережно поклав тіло дівчини прямо по центру, і, відвернувшись, попрямував до мене. Судомно вдихнувши, спробувала заспокоїтись. Помирати заплаканою і з розпухшим червоним обличчям мені не хотілось. Тож я глибоко вдихнула холодне повітря і щосили стиснула кулаки.
Чоловік сів біля мене і закинув ногу на ногу, ніби ми сиділи на виставі в театрі.
Штора розсунулась і в кімнату зайшов Світ. Він мимохідь глянув на тіло під ногами і підійшов до товстого журналу записів.
– Вам страшно?
– Якщо збираєшся мене вбити, то, благаю, хоча б не мучай перед тим дурними питаннями.
– О, Катерино, вам не вдається вдати, що ви не налякані до смерті. Не бійтесь. Я привів вас сюди щоб врятувати.
– Ви мене зв’язали.
– Інакше ви б втекли до того, як я встиг щось вам пояснити. Та, якщо обіцяєте гарно поводитись, можу і зняти мотузки.
– Що ви збираєтесь з нею робити?
– Я? Нічого. Моя робота закінчена. А тепер дивіться.
В тіні дальніх колон щось ворухнулось. Висока постать йшла до дівчини, що нерухомо лежала на столі. Судячи з фігури це була жінка, хоча чорний плащ надійно її приховував.
– Ви ніколи не задумувались, чому в цьому селі все так добре?
– Що ви маєте на увазі?
– Цього року хороший врожай, хоча в інших селах врожай пропав від холоду. Ви коли-небудь чули, щоб щось в когось ламалось? Чи про крадіжки, хоча б дрібні? Про бійки?
– Тут живуть порядні люди…
– Не існує громад, де всі порядні. То чому ж мешканці цього села стали такими?
Я стенула плечима. Не до його філософствувань зараз.
Він посміхнувся і дістав з кишені брюк складний ножик. Я відсахнулась, але він спокійно підсунувся і розрізав мотузку на руках. Поки я терла зап’ястя, він нахилився і звільнив ноги.
– А якщо спробую втекти?
– Спробуй.
Він сховав ножик, кинув на мене веселий погляд і відкинувся на тверду спинку.
Постать вже стояла біля дівчини і, схилившись, уважно роздивлялась її. Складки плаща заворушились, зблеснуло лезо ножа. Я підірвалась на ноги, ще не дуже розуміючи, що саме збираюсь зробити.
– Не лізь, якщо не хочеш опинитись на її місці, – прошепотів мені на вухо чоловік і потягнув на лаву.
Постать обхопила руків’я ножа двома руками, звела голову до стелі, а тоді одним різким рухом опустила його. Я скрикнула, коли лезо увійшло в груди дівчини і прокрутилось в плоті.

Неділя, 28.09, 10:11

Я сиділа на ліжку в незнайомій кімнаті і дивилась у вікно. В руках чашка гарячого чаю, в кріслі навпроти – Він. На вулиці випав сніг, під вікном бігали мої учні, до яких я завтра мала якось прийти на уроки. Опустивши погляд на руки, на яких лишились сліди від мотузок, я здригнулась.
Чоловік відкашлявся і я звела на нього очі. Здається, його зовсім не турбувало те, що ми бачили в тій церкві.
– Тепер ти розумієш, чому я просив тебе піти з кав’ярні вчора?
Я стиснула губи і кивнула. Треба було вшитись і більше ніколи не повертатись.
– І розумієш, що вибору тепер немає?
Я знов кивнула, відчуваючи, як на очі знов накочують сльози.
– І тікати ти більше не будеш?
Я захитала головою з такою силою, що в очах попливло. На ковдру капнули сльози.
– Дух просто з’їсть тебе. Як всіх чужинців. Зараз ти в безпеці тільки тому, що селяни тебе прийняли в громаду на минулих зборах, а я порекомендував тебе як можливу Мисливицю.
– Хто вона така? – пошепки запитала я.
– Дух-охоронець. Жертви в обмін на процвітання села. Життя в раю на землі в обмін на пару літрів крові.
– Не кажи мені, що всі знають…
Чоловік опустив погляд в підлогу, постукав пальцями по підлокотнику.
– Мене звати Дейв.
– Дейв? – я вигнула брову.
– Щось не так?
– Я більше, ніж впевнена, що бачила в тебе на бейджику якесь ім’я і воно було довшим.
Чоловік покусав язика, а тоді зітхнув.
– Світослав.
– Дейв так Дейв, – я байдуже стенула плечима.
Він ображено зиркнув на мене, але нічого не сказав. Якийсь час ми сиділи мовчки. Я дивилась як на вулиці бігають діти і намагалась не тремтіти. Хоча в моїй ситуації хотілось просто впасти в істерику. Дух-охоронець, що за давнім контрактом охороняє село та отримує за це жертв. Я закрила обличчя долонями і рвано вдихнула.
– Гаразд, вставай.
– Що? – я налякано подивилась на Світослава. – Я не хочу.
– Треба. А то ти ніколи не встанеш.
Я підозріло глянула на підлогу. Спиною пробігли павучки, чашка затремтіла так, що чай вихлюпнувся на ковдру.
– Просто не думай про те, що ти хочеш втекти. Це звичайна підлога, в звичайному будинку в звичайному селі. Тут все нормально і тобі не хочеться тікати.
– Ти при собі? Як я маю вдавати, що все добре? Мене ледь не засмоктало всього годину тому, селом керує людожерка, а всі мешканці – сектанти.
– Пропоную не думати про це.
Я звела очі до стелі, але взяла себе в руки. Карще спробувати зараз з кимось, хто знається на цьому, ніж потім насамоті. Відставила чашку, відкинула ковдру і звісила ноги. Світослав простягнув мені руку.
– Я притримаю.
Я б воліла зверхньо глянути на нього та відмовитись, але натомість міцно схопилась за його руку. Чоловік посміхнувся.
Затримавши дихання, я зіскочила на підлогу і ноги миттєво потонули, мов в желе. Я замружилась від страху, але Світослав обхопив мене за талію і витяг.
– Не бійся. Тут тобі нічого не загрожує.
Хотілось уїдливо прокоментувати це, але щелепу розтулити було неможливо. Я глибоко вдихнула і спробувала зробити ще один крок. Ноги в’язли, мене засмоктувало кудись вниз. Кудись, де на мене чекає Дух.
– Змирись з тим, що тепер ти – частина села, – прошепотів мені на вухо Світослав.

Вівторок, 28.11, 19:08

Задзвонив вхідний дзвоник. Я обернулась до входу і широко посміхнулась.
– Вітаю в «Останньому шматку». Мене звати Катерина.
Літня жінка посміхнулась мені, серце ледь відчутно кольнуло, але на лиці не дрогнув жоден м’яз. За два місяці я навчилась не виказувати емоцій, бути завжди привітною і посміхатись. Посміхатись на уроках, на вулиці. Посміхатись, коли люди непритомніли після останньої в житті чашечки кави. Посміхатись, коли Світ затягував жертв в службове приміщення.
– Отож, медівник і капучіно. Сідайте, будь ласка, я принесу.
– Дякую, дівчино. Гарно у вас тут. І люди такі привітні. Мені порекомендувала сюди зайти офіціантка в іншій кав’ярні.
Я вислухала її з посмішкою, а тоді відвернулась до кавомашини і дозволила собі на мить замружитись. Скільки має пройти часу, щоб я перестала плакати після кожного відвідувача? Світ казав, в нього це минуло за пару місяців.
Я взяла чашку з полиці, але руки так тремтіли, що горнятко вислизнуло з пальців і впало на підлогу. З очей хлинули сльози, я присіла і затулила обличчя руками. Скрипнули двері, до зали зайшов мій єдиний колега. Він ввічливо привітався з відвідувачкою і приєднався до мене за стійкою. Подивився на розбиту чашку, на мене і мовчки присів поруч. Обережно забрав в мене з руки уламок і почав збирати решту.
– Припини, бо Дух забере, – прошепотів він.
Я хапнула ротом повітря і глянула під ноги. Навіть не помітила, що вже майже по коліно провалилась.
– Світе! – я схопилась за його руку, чоловік зойкнув, і впустив великий уламок чашки. Гострий край глибоко порізав його палець, але він й оком не змигнув.
Обхопивши мене рукою за талію, він допоміг мені вилізти і встати на тверду підлогу. Я важко дихала, серце шалено калатало. Очі пекло.
– Та щоб це все, – схлипнула, стиснувши кулаки.
Я глибоко дихала, намагаючись заспокоїтись.
– Чому я просто не пішла? – прошепотіла я, витираючи сльози. – Треба знайти тобі пластир.
– В мене не йде кров.
– Але ж поріз глибокий.
– Не хвилюйся, в мене вже нема крові.
Хитаючись, я звелась на ноги і сперлась об стійку. Поруч Світ вже готував каву. Це вже сьома відвідувачка за час моєї роботи тут і далеко не остання. Просто треба змиритись з тим, що тепер моя робота – вбивати людей. Я замружилась. Світ виніс жінці її замовлення, повернувся до мене і на мить стиснув мою руку.
– Зі мною все гаразд.
– Чому ти такий добрий до мене?
– Бо коли я тільки починав тут працювати, мій наставник був добрий до мене. Без нього я б не впорався.
Якийсь час ми стояли мовчки, я налаштовувалась на те, що має бути далі. Ця жінка буде сьомою. Десяту мені доведеться вбити самій, щоб довести свою відданість Охрі. А інакше я ніколи не зможу носа потикнути з цього місця.
– Принаймні остання кава буде найсмачнішою в її житті.
Ззаду почувся стук тіла об підлогу, дзенькнула випущена з руки чашка.
– Прийми і захисти, – прошепотіла я.
Я спостерігала, як Світ підхоплює жертву на руки і, кивнувши мені, зникає у темряві службового приміщення. На слабких ногах підійшла до столика, прибрала посуд. Обережно склала речі, механічно зайшла на кухню і кинула їх у піч. Починало нудити. Я затулила рот долонею і похапцем вийшла на вулицю, глитнути холодного повітря.
Притулилась спиною до стіни, звела очі до неба.
– Катерино! Чудово, що зустріла вас, – по вулиці до мене спішила одна з членкинь батьківського комітету. В руках вона несла важкі, на вигляд, мішки. – Ось якраз в місто їду на ринок. Візьміть собі трохи картоплі, така вже добра цього року.
Перш ніж я встигла відповісти, жінка всунула мені в руки один з мішків.
– Як…, – жінка трохи завагалась, скосивши погляд у бік кав’ярні, – робота?
– Все як завжди, – видусила з себе я.
– Чудово, чудово. Добре, що ви приїхали в наше чудове село.
Вона поквапилась далі. Я повільно опустила погляд на картоплю і мене знудило.
Скільки людей померло, щоб ця картопля була «добра»?
Похитуючись, я зробила декілька років. Земля під ногами почала плисти, намагаючись засмоктати мене. Охра відчуває, що я хочу втекти. Змусила себе зупинитись. Не ворухнулась з місця навіть коли ноги вже по коліно ув’язли в землі. Заспокоїтись. Я не тікаю. Я не хочу тікати.
Земля затверділа і мене «виплюнуло» на тверду поверхню.
Охра сьогодні не отримає другу жертву.

Четвер, 26.12, 21:19

Ніж в моїй руці, здавалось, важив цілу тонну. Я погладила гладеньке руків’я. Ніж для жертвоприношень міг би бути якимось більш витонченим. Цьому ж на вигляд було стільки ж років, скільки потрісканому і заляпаному засохлою кров’ю жертовнику переді мною. Сьогодні прийшла моя десята жертва. Хлопець-студент. Десята, а це означало, що сьогодні Охра перевірить, чи вірна я їй. Вирішить, чи безпечно дозволяти мені покидати село. Чи буду я жити.
Я знов опустила погляд на ніж. Гостре лезо зблискувало у тьмяному світлі свічок.
– Не хочу, щоб ти мучила хлопця, намагаючись встромити в нього тупий ніж, – сказав Світ, даючи мені його.
Двері в протилежному кінці зали відкрились, увійшов Світ із жертвою на руках. Хлопця переодягли в білу сорочку, всі речі спалили. Він жив дев’ятнадцять років і помре, опинившись не в тому місці. Ззаду почулись тихі кроки і шурхіт плаща.
– Катерино, – глибокий жіночий голос прозвучав прямо в мене над вухом.
– Дух-охоронець Охра, – я облизнула пересохлі губи і, не розвертаючись, вклонилась. – Дякую за захист.
Вона тихо засмілась, а тоді встала поруч. Я боялась подивитись на неї, але бічним зором бачила, що вона майже вдвічі вища. Її долоня спокійно могла б обхопити мою голову, як м’ячик, а довгі нігті, мабуть, без проблем могли увіп’ятись мені в горло.
– Ви, люди, зовсім не вмієте приховувати емоції. Та я прийму твою брехню.
Я мовчки спостерігала, як Світ кладе хлопця на жертовник і складає йому руки на грудях. Наші погляди на мить зустрілись і він ледь помітно кивнув мені, а тоді розвернувся і швидко пішов геть, до задніх лав.
– Ти боїшся і ненавидиш мене, але все одно його вб’єш. І я стану твоєю покровителькою. Де б ти не була, я захищатиму тебе, Катерино, як своє дитя.
Сорочка прилипла до мокрої від холодного поту спини. В горлі пересохло, у вухах гуло. Я взяла ніж двома руками і, не дивлячись на обличчя жертви, занесла його над худими грудьми.
Підлога стала м’якшою, Охра засміялась.
– Хочеш втекти? Біжи, якщо хочеш, – мою щоку обпалило її дихання. Я повернула обличчя до неї, твердо дивлячись прямо в білі очі.
– Звичайно, я хочу втекти. Але я не можу, – коліна в мене тремтіли, я ледь стояла на ногах.
Жінка випрямилась і посміхнулась.
– Не смію відволікати.
Я кивнула, подивилась перед собою, вдихнула. Серце калатало, лезо перед моїми очима тремтіло. Кісточки пальців побіліли. Опусти ніж. Опусти ніж. Опусти…
– Прийми і захисти.
Закричавши, я занесла його вище і з розмаху опустила.

Вівторок, 30.12, 23:11

– Катю, ти не приїдеш додому на Новий Рік? – засмучений голос мами в телефоні важким грузом осів на серці.
– Не вийде, мамо. Я… – я затнулась, прибрала з обличчя волосся. Між пальців лишилось декілька довгих волосин. – Я захворіла.
– Давай тоді..
– Не приїжджайте! – вихопилось в мене.
– Доню…
Я сховала обличчя в колінах і стиснула губи, здригаючись від ридань. Я не могла з’явитись в такому вигляді вдома. Батьки не мали бачити доньку-вбивцю.

«Катерино, в твоєї жертви дуже смачна кров»

– … з ким святкувати?
– Так, знайшла. Я буду з колегою, – витираючи сльози відповіла я. Світ сказав, що він ніколи не зможе поїхати з села, тож буде зі мною. Я розуміла, що це брехня, але було приємно. Насамоті я б точно з’їхала з глузду.
Мама щось щебетала в слухавці, я раз по раз втрачала суть розмови, думками повертаючись в той вечір. У вухах лунав сміх Охри, я відчувала, як пливе під ногами підлога. Я опустила голову.
Це пастка.

Вівторок, 19.05, 18:42

– А в декого сьогодні ювілей, – Світ нахилився до мене і примружився. – Катерино Ярославівно, за двадцяту жертву Охра може дати щось цікаве. Якщо тебе знов не знудить.
– На десяту я отримала шпильку для волосся з проклятим каменем. Думаєш, цього разу вона подарує щось миліше?
– Дуже корисна річ. Віддаєш ворогу і спостерігаєш, як в нього випадають зуби.
Я кинула на чоловіка презирливий погляд і він швидко зник з очей. Я зітхнула і пішла знімати зі своєї ювілейної жертви коштовності. Охра дозволяла лишати собі будь-які речі, але не було дурних, тож золоті сережки і цепочка полетіли до великого чорного пакету. На щастя, в мої обов’язки не входило перевдягання, тож, лишивши жінку на підлозі, я рушила в службове приміщення палити докази. Насправді поліція зайшла до нас лише один раз, і то на каву. Приносити в жертву їх, звичайно, не стали. Навіть Охра розуміла що зникнення двох поліцейських прикрити буде важко.
Закинувши все в піч, я підбігла до умивальника, все ще відчуваючи пучечками пальців доторк до шкіри жертви. Терла руки милом, аж поки вони не почервоніли і не почали пекти. Тоді сунула їх під крижану воду і стояла, поки не стало нестерпно.
Поки я дивлась як у вогні догорають речі жертви, Світ, крехчучи, притащив до кімнати тіло і заходився його перевдягати. Рухи в нього були впевнені, натреновані, вираз обличчя зосереджений, але спокійний. Як в будь-якої людини, яка добре знала, як виконувати важку частину своєї роботи і не боялась її.
– Світе, як ти тут опинився?
– Через двері, Катерино. І я просив називати мене Дейвом.
– Тобі це ім’я не пасує, – відмахнулась я. – Як ти потрапив на роботу в «Останній шматок»? Ми вже сім місяців працюємо разом, а цього ти так і не розказав.
– Розповім, коли ти остаточно звикнеш до цієї роботи.
– Невже там щось гірше за двадцять трупів?
Світ лише посміхнувся.
Я вийшла в зал, бездумно зробила декілька кіл і вислизнула на вулицю. Двадцяту жертву я також мала вбити своїми руками. Звела голову до блакитного неба. Я б хотіла повернутись на рік назад і відхилити пропозицію від місцевої школи. Я б хотіла вчитись на іншу спеціальність. Я б хотіла ніколи не бачити це село.
Але все це неможливо.
Сьогодні я знову вб’ю.

Середа, 20.05, 14:39

– Не забудьте, що наступного разу в нас контрольна, – я обвела дев’ятикласників суворим поглядом. – Телефони зберу в коробку, тож списати не вийде.
Діти застогнали. Задзвенів дзвінок і їх як вітром здуло. Я зітхнула. Задзвонив телефон, на екрані висвітилось фото Світа.
– Я просила не дзвонити поки я в школі, – змучено сказала я, піднімаючи слухавку і падаючи в крісло.
– Приходь в кав’ярню, – тихо сказав він. Я насупилась, граючись з каблучкою.
Її я вчора отримала від Охри як подарунок за двадцяту жертву. Вона сама наділа її на мій закривавлений палець. Каблучка ілюзій, таку пафосну назву вона їй дала. Але артефакт справді працював, хоч і недовго. Так мені сьогодні вдалось трохи поспати на вчительських зборах.
– В мене ще два уроки.
– Катю…
– Бувай, не сумуй, – я кинула слухавку перш ніж він встиг ще щось сказати.
Ще пропущений від подруги. Я натиснула на кнопку виклику і чекала, поки вона відповість. Але гудки йшли і йшли і кінець кінцем механічний голос оголосив, що абонент не відповідає.
Відклавши телефон, я знов поглянула на прикрасу. Вчора вона була заляпана кров’ю жертви, але я не наважувалась її знімати в присутності Охри. Перед тим, як вдягти каблучку, я протерла її серветкою, хоча вона й без того була чиста.
В грудях щось кольнуло, неприємне відчуття пекло легені. Я задумливо глянула на телефон. В цьому селі не може статись нічого поганого, тож нестись в кав’ярню не було потреби.

Середа, 20.05, 18:44

Світ сидів біля вогню, поруч із ним лежав чорний пакет. Почувши мої кроки, він повільно обернувся. Я здригнулась. Ніколи не бачила в нього такого виразу обличчя.
– Що сталось? – я відставила вбік сумку і підійшла до нього.
– В нас нова жертва.
Я промовчала. Пальці затремтіли, ніби знов відчуваючи доторк до шкіри мерців. На щастя, до трицятої жертви ще далеко. Декілька місяців вбивати не доведеться. Світ встав і повернувся до мене. Він завагався, добираючи слова. Його очі бігали по кімнаті, губи міцно стиснуті.
– Можна твій телефон? – тихо спитав він.
Я звела брови, але простягнула йому телефон. Світ ввів пароль і відступив на крок, ховаючи від мене екран.
– Що ти робиш?
– Хочу дещо перевірити, – майже нечутно сказав він.
– Скажи хоч.
– Спочатку хочу впевнитись, – голос його тремтів. В грудях щось стислось. Світ чогось боявся.
Наростала паніка, дихання пришвидшилось. Я заплющила очі, тамуючи бажання тікати й ховатись, бо підлога під ногами вже пом’якшала.
Якусь мить в кімнаті було тихо, тільки потріскував вогонь у печі. А тоді щось завібрувало, наче дзвонив телефон. Чоловік завмер, погляд, сповнений розпачу, зупинився на мені.
– От чорт.
– Світе?
Не дивлячись на мене, він повернув мені телефон. На екрані світився виклик Наді, моїй подружці, яка дзвонила зранку.
– І навіщо ти…
Перш, ніж я договорила, Світ дістав з кишені другий телефон і простягнув мені.
– Звідки… – я затнулась, а тоді судомно вдихнула повітря. – Світе, звідки, в біса, в тебе телефон Наді?!

Середа, 20.05, 18:51

Я стояла і дивилась на тіло.
Дівчина вже була перевдягнута в жертовну сорочку. Волосся розсипалось по подушці, очі заплющені, на обличчі спокійний вираз. Вона спала під дією міцного снодійного.
Світ стояв поруч, похиливши голову.
– Вона згадала про те, що приїхала до подруги в гості. Сюрпризом.
– Я заборонила їй так робити, – я переплела похололі пальці. – Вона ж не зареєстрована.
– Я подзвонив тобі відразу, як вона заснула, – чоловік стиснув моє плече. – Катю, мені шкода…
– Я поговорю з Охрою. Поясню, що сталось. Я не дам їй зжерти Надю.
– Не розраховуй на емпатію Духа-охоронця. Не ходи до неї.
– Пропонуєш кинути мою подругу на поталу людожерці!? – я різко скинула його руку зі свого плеча.
– Вона не дозволить тобі врятувати її. Вигадає щось страшніше.
– Йди до біса, вбивця, – прошипіла я, і, відштовхнувши його, вилетіла з кімнати.

Середа, 20.05, 19:01

– Катерино, – голос Охри шелестів в мене за спиною. Я стояла на колінах на холодній підлозі, похиливши голову і замружившись. – Ти просиш мене відмовитись від жертви, яка, за договором, належить мені?
– Дух-охоронець, вона моя подруга. Я лише не встигла її зареєструвати як недоторкану…
– Не встигла… це означає, що вона моя.
Мені на плече легла її рука. Довгі блідо-зелені пальці повільно вистукували якийсь мотив. Спиною пробігли павучки.
– Будь ласка, Охро, дай мені її забрати. Я знайду для тебе іншу жертву.
– Ти і без того будеш шукати мені жертв.
Жінка зітхнула, прибрала руку з плеча і повільно обійшла мене, зупинившись прямо переді мною. Повільно, вагаючись, я звела голову і подивилась їй в очі. Тонкі губи Охри скривились в презирливій посмішці.
– Ти розчарувала мене, Мисливице. Не думала, що ти захочеш порушити угоду.
– Ні, я лише…
Різкий удар по щоці перервав мене. Від несподіванки я впала, але не поворухнулась, лише стиснула кулаки. Перед очима пливло. Підлога піді мною почала м’якшати. Скрикнувши, я спробувала вибратись, але дух відкинула мене назад. Я вже не могла поворухнути ногами, вони глибоко ув’язли. По щоках потекли сльози, я відчайдушно чіплялась руками за тверду поверхню, намагаючись вибратись.
– Я придумала тобі покарання, – Охра підійшла і, схопивши мене за волосся, змусила звестись на рівні ноги. Підлога стала твердіше. Я схлипувала й шмигала носом, пробувала витерти сльози, але лише розмазала їх по обличчю. Опустила руки, не в змозі вирватись з нелюдської хватки.
– Будь ласка…
– Ти сама вб’єш її.
– Ні!
Охра знов вдарила мене, на цей раз сильніше. Голова йшла обертом. Ще один удар і я просто відключусь.
– Або я вб’ю тебе.

Четвер, 21.05, 19:10

Я стояла над жертовником і невидючим поглядом дивилась перед собою.
Вогонь свічок виплясував на холодних сірих стінах, висвітлював засохлу на камені кров, якої стало більше відтоді, як я побачила це місце вперше.
Ніж лежав переді мною. Мені б належало його взяти, бо туди покладуть тіло жертви. Я обережно обплела пільці навколо дерев’яного руків’я. Завмерла.
Двері розпахнулись, я різко звела погляд.
Світ ніс до мене жертву. Надя вже скидалась на мерця, хоча вбити її належало мені.
Я опустила голову, свердлячи поглядом підлогу. Кроки чоловіка ехом розносились по залі. Він все ближче.
Охра стояла так близько, що я майже фізично відчувала її присутність. Вона глибоко і шумно втягувала повітря, насолоджуючись запахом крові та мого страху.
Коли Світ поклав Надю на жертовник, я не ворухнулась. По спині стікав холодний піт. Я облизала пересохлі губи, піднесла до очей ніж, роздивляючись лезо.
Скосила погляд Охру. Вона була так близько.
Всього декілька сантиметрів.
Пальці з такою силою стиснули руків’я, що побіліли кісточки.
Вогонь грав на білій сорочці Наді.
Чи легко лезо проб’є її шкіру?
Охра нахилилась до мого вуха, її гаряче дихання обпалювало шкіру.
– Страшно?
Вона так близько. Всього один рух.
Я повільно повернула до неї обличчя і завмерла, прикута до місця поглядом білих очей. Жінка розплилась в усмішці, оголюючи загострені зуби.
– Чудово. Просто чудово.
Вона відсторонилась і я змогла видихнути.
Підняла ніж вище, лезо царапнуло камінь і я скривилась. Підібгавши губи, поглянула Наді в обличчя, торкнулась її руки. Крижана. Її груди ледь помітно здіймались.
Чи легко лезо увійде їй в груди?
А якщо я не попаду з першого разу? Що, як вона прокинеться від шоку і побачить мене? Подругу, що увігнала в неї ніж?
Я похитала головою, зглитнула.
Що я можу зробити для неї? Лише подарувати безболісну смерть.
Я озирнулась на Охру. Жінка легенько посміхалась, спостерігаючи за моїми ваганнями. Ніж в моїй руці смикнувся.
– Вибач, – прошепотіла я і, різко піднявши ніж, вдарила.

Четвер, 15.10, 17:54

Дзвоник в залі задзвонив, весело сповіщаючи про нових гостей.
Глянула на себе в дзеркало, поправила зачіску. Переступивши через дівчину, вийшла в зал.
– Вітаємо в «Останньому шматку», мене звати Катерина!