Це буде наша таємниця

– Рабчику, я ж тобі голову відірву, якщо ти так довго там будеш копатися, – голос Амадеї звучав оманливо мило, тому Раб почав дуже швидко перевіряти дроти, що з’єднували апаратуру. Вихід в ефір мав відбутися через дві хвилини. – Якщо ми пропустимо кульмінацію маг-шоу, то наступного разу я зроблю тебе його головним учасником.
Від такої мотивації у Раба затрусилися руки, що привело до втрати безцінних секунд. Більше року він служив цій норовливій панянці і добряче засвоїв урок: володарку Сірого лісу засмучувати не варто, бо тоді вона зробить все, що обіцяла. І втілить це на найвищому рівні.
Раптом щось сильно вжалило Раба в палець і він з радістю, яка трохи змогла втамувати біль, висмикнув оголений провід, замінивши його на новий. Десятки екранів, що висіли замість листя на велетенському вугільно-чорному дереві, одночасно замиготіли.
– Молодець, впорався за хвилину до ефіру, – Амадея підійшла до стовбура дерева, торкнулася його кори, схилила до нього голову і прошепотіла: “Хай всі, хто з’явиться на цих екранах, говоритимуть лише правду. І нехай їхнє покарання буде рівноцінним брехні, в якій вони живуть”.
Дерево затремтіло, ніби щось відповіло Амадеї. Повітря поважчало і забриніло так, що Раб зігнувся навпіл та схопився за легені, намагаючись його викашляти.
“Цей раз значно сильніший за попередні. Якщо не втечу звідси найближчим часом, то воно мене вб’є”, – подумав хлопець, переводячи дух. Кожного разу перед початком маг-шоу, він вчував в тремтінні дерева шепіт. Раб не розумів цих слів, але кожного разу ніби в покарання за почуте, повітря атакувало його дрібними гострими піщинками і марно було затамовувати подих чи закривати носа й рота – з цим піском, з цією силою такі прості фізичні дії впоратись не могли. А іншої боротьби хлопець вигадати не міг – важко жити в зачарованому лісі, якщо ти звичайна людина.
Амадея ж нічого не відчула, усміхнулася так широко, що її зуби засяяли на всіх екранах.
– Усіх рада вітати на маг-шоу “Це буде наша таємниця”! Ба більше, на останній серії сезону! Так! Самій не віриться, що сьогодні нам доведеться попрощатись з королівською сім’єю Віндбергів, але правда вже кілька серій вихором літає покоями їхнього замку. І, здається, з легкого приємного вітерця назріває буревій. Тому всім раджу затишно всістися біля своїх маговізорів і спостерігати чи знесе буря від кульмінації цієї історії дах благородного палацу, чи все ж йому вдасться вціліти до кінця серії. Отже, як відомо з минулих серій, правитель королівства Віндерія, король Модест де Августус фон Віндберг, якого я для зручності скорочено називатиму Модя, звернувся до мене за допомогою.
На екрані з’явився високий худющий чоловік, який світив кістками через синю королівську мантію. Здавалося, що його тонку шию от-от зламає велетенська, інкрустована сапфірами, корона. Але це лише здавалося. Модест де Августус фон Віндберг був напрочуд талановитим магом і потужність його сили можна було порівняти тільки з його підозріливістю та консерватизмом.
Йому не дісталася магія вітру, якою володіли більшість правителів його роду, зате він був найкращим алхіміком континенту. Завдяки йому двері королівської скарбниці кілька разів на рік ламалися під вагою золота та дорогоцінного каміння, що зовсім не скасовувало збору данини з підданих. І хоч Віндерія могла похизуватися горами коштовностей, але це аж ніяк не робило її населення щасливішим. Дружина короля Сильвія впродовж їхнього спільного життя вмовляла Модеста скасувати податки, але той вперто відмовляв в такій ласці, пояснюючи, що з поваги до законів, прийнятих його матінкою та дідусем, він цього робити не буде. Тому король ігноруючи проблеми внутрішні, зациклився на зовнішніх.
– Як ви знаєте, – бадьоро продовжувала Амадея. – Модя тестував еліксир слуху. Задоволений результатом, він надіслав повідомлення командиру шпигунського загону. Еліксир мав стати головним козирем зовнішньої розвідки. Це відкриття мало змінити все. І воно змінило. Все. Модя почув голос своєї королеви, яка з гнівом казала: “Якщо король дізнається мою таємницю, то стратить не тільки мене. Вас повісять поруч”. Дія еліксиру закінчилася в самий невдалий момент – Модя не почув ані слова у відповідь, – Амадея зробила паузу, екрани показали, як король пише листа, навмисно ріже пером палець та розписується в листі власною кров’ю. – Що ж… Всі знають, що самий влучний синонім до слова алхімік – це параноїк.
Модест був людиною холоднокровною. Голову він втрачав тільки із-за досліджень та своєї дружини. Сильвія навіть жартувала, що в його житті є дві королеви: вона та алхімія.
Тому, коли його гнів вщух, Модест зрозумів, що не хоче такого розвитку подій, які б секрети Сильвія не приховувала. Але Амадея тільки розсміялася, прочитавши його листа з проханням скасувати маг-шоу. Так і написала йому у відповідь: “Хахаха!”, додавши, що поки всі секрети не розкриються, шоу триватиме. Рабу тоді стало шкода короля, бо хлопець знав, що щасливого кінця тут точно не буде.
Модест затягував кульмінацію, що ще більше веселило Амадею. Він боявся задавати питання королеві напряму і вже не був упевнений, що хоче дізнатися правду. Зопалу він думав, що жінка йому зраджує і викривши її, він підлаштує все так, що вона сама себе обезчестила. От тільки це в ньому говорив гнів, бо в якому б світлі король не виставив королеву – роги від зради все одно були б на його голові. Тому він наказав своїм слугам слідкувати за Сильвією. Вони так і робили, водночас намагаючись провокаційними питаннями видряпати правду з її оточення.
– Чому твої фрейліни такі тихі та небагатослівні? – запитав Модест у Сильвії, бо скільки б його слуги не розпитували фрейлін, ті жодного разу не сказали нічого підозрілого.
– О, любий, вони зовсім не такі, – відповіла королева, взявши Модеста за руку, коли вони здійснювали променад в саду. – Вони розумні та обережні, адже велика кількість слів – це зброя для ворога, яка може стати причиною великого лиха.
Король хотів запитати, кого ж Сильвія та її фрейліни вважають ворогом у стінах власного палацу, але його відволік син. Його Високість мчався на білому коні, створеному з вітру, по найдорожчому на всіх трьох континентах трояндовому кришталевому саду. Стукіт копит задавав темп та робив мелодію битого вдрузки кришталю чимось урочистим. Кінь ніби скакав по кістках переможеного супротивника, які всім своїм звучанням визнавали поразку. Модест так розлютився, що готовий був встромити всі ці уламки в рідного сина, але Сильвія його випередила, скинувши сильним поривом вітру двадцятирічного спадкоємця престолу з коня.
– П’ять років я розробляв цей мінерал і схрещував його з квітами! Це був єдиний у нашому світі кришталевий трояндовий сад! – ніздрі Модеста роздувалися від злості так сильно, що ще трохи і сухотілий правитель міг би злетіти в небо. – Чому ти зовсім не схожий на свою сестру?
– Якби я був на неї схожий, то в тебе було б вдвічі більше проблем, про які ти поки що навіть не здогадуєшся, – Деміан підморгнув Сильвії, піднімаючись з хрусткого кришталевого місива.
– Інколи мені здається, що ти випробовуєш моє терпіння! – Модест так розлютився, що не розчув слова сина. Король утверджувався в думці, що Деміан корону не носитиме, бо з відрубаною головою це робити буде доволі важко.
– А так і є, – погодився Деміан, дістаючи гостру пелюстку троянди з литки. – Хочу дізнатися, що ти можеш мені пробачити, а що ні. Так би мовити, шукаю твої червоні лінії.
В Модеста від такого нахабства перехопило подих. Його син вже переріс буремний вік і мав би поводити себе, як доросла людина. Натомість, з кожним наступним днем, він чинив все більше дитячих капостей. Часом Модест замислювався: “А чи не наказати таємній службі схопити його та затягти у підземелля?” У хлопця дар неймовірного контролю сили – створювати істот з допомогою вітру могли лише дві людини за всю історію їхнього роду, а Деміан граючись робив це з дитинства. Експерименти з такою силою точно б дали гарні результати. Але потім Модест згадував про Сильвію і усвідомлював, що це б її точно засмутило. Більше того, розлютило б, і тоді ще невідомо хто б вцілів в тих його підземеллях, якби вона туди спустилася.
Знову! Знову він думав про Сильвію і переймався тим, як вона могла сприйняти його дії.
– Ввечері поговоримо, – голос Модеста від злості став шиплячим. Холоднокровність в його жилах розтопила лють і він глянув на Сильвію з такою ж злістю, як і на сина. – Так, сьогодні ввечері на нас всіх чекає серйозна розмова.
– Отже, – урочисто промовила Амадея, дивлячись, як король виганяє сина з саду і той із задоволенням біжить по битому кришталю. – Прийшов час нам дізнатися багато цікавого про володарів цього палацу. І хоч за правилами мого маг-шоу ви не зможете обговорити те, що зараз побачите, але забути кінцівку ніколи не зможете!
***
Королева нервово ходила покоями, розуміючи, що цього разу витівка Деміана не спрацювала. Сильвія була вдячна принцу, який незважаючи на знищення своєї репутації, допомагав їй уникати розмов з чоловіком. Але замість того, щоб відволікти на себе увагу короля, як принц робив це останнім часом, йому вдалося таки намацати у Модеста ту нещасну точку кипіння.
Вона знала, у яку халепу потрапила. Хоч вона не могла побачити цього маг-шоу, бо була його головною учасницею, але правда, яка вистрибувала з язика кожного її співрозмовника, не залишала інших варіантів. А ще підсилювала страх – король мав почути про неї щось настільки недобре, що втратив голову від цього знання і зробив ось таку дурість. Сильвія не могла підібрати іншого слова, бо згодитись на участь в маг-шоу – це теж саме, що провести на собі смертельний експеримент.
Сильвія дивилася це маг-шоу раніше і вже тоді зрозуміла правила гри – треба атакувати першою, задавати такі питання, відповівши на які супротивник так себе дискредитує, що не матиме сил для контратаки. Але вона розуміла: єдина причина, чому вона досі не висить на шибениці – це неготовність короля дізнатися те, що так його мучить.
– А може це й на краще? – раптом звернулася до себе Сильвія. – Мені інколи здається, що в наших жилах тече не кров, а таємниці. Вони закупорюють серця, душать, не даючи дихати вільно.
Вона уявила обличчя Модеста, коли той дізнається правду і засміялася так голосно та несамовито, що відчула в цьому сміху полегшення. А чи зможе він пробачити її і знову покохати після цього? І чи кохав він її взагалі? Королеву завжди цікавило, що ж насправді живе у серці цього бездушного експериментатора, який ні перед чим не зупиниться заради отримання бажаного результату. І якщо замислитись, то маг-шоу давало можливість це дізнатися.
***
Королева зайшла до бенкетної зали і побачила сина та дочку, яким, судячи з розмови, також дуже кортіло потрапити на шибеницю.
– А ці розбійники дають шпрайсу нашим гвардійцям! – вигукнув Деміан.
– Щось забагато захвату в твоєму тоні, – з усмішкою мовила принцеса.
– А що тут такого, Ліро? – здивувався принц. – Люблю сильних та спритних людей з благородною ідеєю.
– І це каже спадкоємець престолу? – Ліра, як і принц, розуміла, що їхню розмову чує кожен мешканець королівства. – Виходить, що майбутній король підтримує заколотників?
– А може він хоче їх очолити? – прошепотів Деміан, притуливши вказівний палець до губ.
Ліра розсміялася.
– Добре, це буде наша таємниця, – усміхнулася вона. – Але не забувай, що це місце зайняте і їхній ватажок точно не захоче ним поступатися.
– Не повірю, що біля нього так мало місця, що я не зможу стати поруч, – відізвався принц.
– Ти не припиняєш мене дивувати! З нетерпінням чекаю твого сходження на трон, брате.
– Знаєш, сестро, мені здається, що чим більше пройде часу, тим важче буде виправляти помилки, – Деміан відкинувся на спинку крісла і подивився вгору, над його головою з напівпрозорих повітряних потоків зіткалася сім’я з трьома дітьми, що сидять за столом і дивляться, як мати нарізає невеличку хлібину. – Люди бідують, поки наші столи ломляться від їжі. Ненависть до нас зростає, ми стаємо тягарем для народу, – принц з сумом посміхнувся, переплітаючи повітряні потоки, і от замість голодних дітей над його головою з’явилися люди з закритими обличчями та арбалетами. От вони грабують збирача податків та приносять сім’ї, яка щойно доїла останню дрібку хліба зі столу, торбинку золота. – А розбійники роблять це зараз. Рятують людей за нас.
– Від нас… Рятують людей від нас, – Ліра замислилась, а потім з ще ширшою посмішкою додала. – До речі, Шляхетні розбійники – так вони себе називають.
– Гідна назва!
– Ліра! Деміан! Ви що? Геть втратили розум? – Сильвію аж трясло від почутого. Її надія на дітей танула на очах. – Ви ж все розумієте і знаєте, чим це закінчиться, то навіщо? – вона, забувши про етикет, у розпачі вдарила кулаком по столу. – Навіщо ви хочете скласти мені компанію, замість того, щоб збудувати щасливе майбутнє для нашого королівства?
– Бо хочемо його будувати разом з вами, матінко, – промовила Ліра, спостерігаючи, як по столу в різні боки від місця, де був кулак королеви, біжать дрібні тріщини.
– А я все ще вірю в батька, – додав Деміан. – До речі, не знаєте де він?
– Він давав останні вказівки щодо знищення розбійників своїм гвардійцям, – спокійно промовив Модест, вийшовши з таємного ходу.
В залі запала тиша. Королю здалося, що всі одночасно перестали дихати. Можливо, так скоро і буде.
– Отже, – Модест повільно підійшов до столу, не відводячи очей від королеви. Він розумів, що скоро втратить найвродливішу жінку в світі і йому було гірко. Це було нове для нього відчуття, ніби він надихався випарів полину в лабораторії, от тільки ця гіркота не відчувалася на смак чи запах. Гірко було в серці – так гірко, що воно хотіло вистрибнути з грудей, втекти якомога далі, але… Хіба королю личать такі думки? Хіба можна називати себе королем, маючи такі сумніви? Король зупинився біля столу та розсміявся. – Правильно казала моя матінка – кохання мене погубить. Зізнаюся, я був настільки безрозсудним, коли подумав, що ти мене зраджуєш, що зробив найбільшу помилку в своєму житті і виправити її не можу. Час йде, вороги дізнаються все більше моїх слабкостей. Єдине, що лишається – це дійти до кінця… – він дивився в темно-сині очі королеви, потім ледь чутно видихнув і запитав. – Сильвіє, що ти приховуєш від мене?
– Сильвія мертва, – два слова. Лише два слова знищили те, що вона будувала роками. Язик королеви вимовив те, чого вона найбільше боялася. Вона відчула рух повітря в залі – таємна служба короля була готова атакувати будь-якої миті. – Її вбили твої найвірніші посіпаки. Вони не знали, що це вона, але поспішили відзвітувати про блискуче виконану роботу. Сім років тому ти організував пишний бенкет з цього приводу.
– З якого це приводу? – хрипло запитав Модест, знаючи відповідь.
– Ти тоді святкував знищення повстанців та вбивство їхнього ватажка, – з кожним вимовленим словом, Сильвії ставало легше, ніби невидимий тягар, який вона носила сім років, розвіювався. – Сильвію поранив отруйною стрілою командир твоєї таємної служби, – королева підняла голову вгору, звертаючись до того, хто висів прямо над нею. – Стріляв в спину і, мабуть, зараз готовий повторити цей героїчний вчинок?
Стріла полетіла з іншого боку.
– Не стріляти! – заревів Модест, намагаючись зупинити стрілу, матеріал якої особисто розробляв. Він знав, що це неможливо, бо жодна магія на неї не діяла.
Дебела напівпрозора рука, зіткана з повітря, схопила здоровенний дубовий стілець та жбурнула його назустріч стрілі. Гостре вістря з тріском вп’ялося в дерево.
Деміан підбіг до Сильвії, щоб прикрити її спину.
– То ось, що ти задумала? – розлютився Модест. – Випробовуючи еліксир слуху я почув твої слова: “Якщо король дізнається мою таємницю, то стратить не тільки мене. Вас повісять поруч.” Ти це йому казала! Весь цей час ти дурила моєму сину голову. Налаштовувала його проти мене.
– В цьому не було необхідності, – відповів Деміан. – Матінка багато чого показала та розповіла нам до своєї загибелі.
– Нам? – Модест глянув на Ліру, яка стала поруч з братом та самозванкою, яка полонила його серце. Коли король хотів зупинити стрілу, то зрозумів, що кохає саме цю жінку. Він замислювався, чому Сильвія стала для нього важливою саме в останні роки їхнього спільного життя. І ось, нарешті, він отримав відповідь. – Я знав, що Деміан поводиться дивно, мов мала дитина, з якоїсь причини. Але і не підозрював, що ти його готувала стати наступним ватажком розбійників.
– Ні, тату, – усміхнувся Деміан. – В мене була інша мета.
– Яка?
– Об’єднати Віндерію з Океанією. Так-так, коли ти замикався в своїх катакомбах, я потайки втікав до сусіднього королівства, щоб зустрітись з їхньою принцесою.
Король побагровів від злості. Закони Віндерії забороняли змішування магії вітру з іншими чарами. Навіть думка про шлюб з принцесою Океанії, з особою, що володіла магією води, каралася стратою.
– Ти усвідомлюєш, що щойно сказав? – крізь зуби запитав Модест.
– Прекрасно розумію, як і те, що ти збирався воювати з Океанією і знищити в ній всіх, хто володів магією води. Щоб все це узгодити з нашими варварськими законами.
– А що ти, таточку, скажеш про зникнення наших людей? – раптом втрутилась у розмову Ліра.
– Вони не зникали, їх викрадала моя таємна служба і доставляла в підземелля для експериментів, – на одному подиху промовив Модест.
– Для яких експериментів? – запитала Ліра.
Модест скривився, його дочка задавала дуже болючі для його репутації питання.
– Схрещення з магічними істотами для збільшення сили.
– Та для тебе скляні троянди важливіші за життя підданих! – зі злістю вигукнув Деміан.
– Дякую, таточку, – холодно промовила Ліра. – До речі, ватажком Шляхетних розбійників може стати тільки жінка.
Король розумів, що його дочка щойно розв’язала внутрішню війну. Недарма вона очолила цих розбійників, ох недарма.
– Здавайся, – тихо промовила Сильвія до короля. – Накажи варті скласти зброю, покайся перед народом і він тебе помилує.
– Все ж таки, твоя сила дуже корисна для королівства, – додав Деміан.
Модест вагався, він розумів, що всі вони злочинці перед короною, але перебираючи в голові те, що сам щойно казав, усвідомив, що також чинив злочини.
– Ти не хочеш дізнатися моє справжнє ім’я? – раптом запитала Сильвія короля. Чомусь їй було важливо, щоб він його знав.
Модест хотів змовчати і не відповідати, але не міг.
– Ні, – він не дивився на неї. Він не хотів знати, чому вона так схожа на його колишню дружину, ким вона була до того, як нею стала. Він хотів викреслити її зі свого життя. – В цьому нема потреби. За зраду корони одна кара, а коли виконуватиметься вирок, то зашморгу на шиї плювати на минуле зрадника, як і могилі, на якій не буде викарбувано його імені.
– Тобто, тобі плювати на мене? – прошепотіла Сильвія.
– Ні, – здавалося, що це слово обпікає йому язик. – Так, взяти їх!
В залі здійнявся сильний вітер, шибки здригнулися та повистрелювали з рам, наче пробки з пляшок ігристого вина. Стіни замку смикнулася і з них в різні боки почало летіти каміння.
– Дах вцілів, – резюмувала Амадея. – Але частини замку не стало. Ось і випуску кінець, хто дивився – молодець.
На екранах замерехтіли чорно-білі крапки, а через секунду вони згасли.
***
Рабу набридли жахливі фінали Амадеїного маг-шоу, жоден сезон не закінчувався щасливо, але цей перевершив всіх. Правда розкрилася і хороші люди померли або помруть найближчим часом. А вони могли правити гідно, їх могли любити та поважати піддані, королівство могло стати кращим, можливо, і Модест усвідомив би свої помилки. Все ж таки Сильвія на нього добре впливала. “Який в цьому сенс? Що доброго принесла ця правда?”, – хотів запитати хлопець в Амадеї перед втечею. Але не наважився.
Раб стояв біля магічного бар’єру. Дивився на його прозорі, ледь помітні стіни. Потім зробив крок і опинився на іншому боці – тут співали птахи, сонце світило яскравіше, а дерева були зеленими, повними життя. Він не пам’ятав свого минулого, але був готовий будувати в цьому світі своє майбутнє. Він вже декілька разів перетинав той бар’єр, опинявся в прекрасному світі і згадував Амадею, яка не могла покинути безбарвний Сірий ліс. Хлопець бачив, як вона намагалася зламати бар’єр, плакала, кричала, лупила об нього кулаками, збивала їх в кров. Він згадав, як з її прекрасних білосніжних рук капали червоні краплі, роблячи сірість довкола хоч трохи яскравішою.
– Я не можу її покинути, – тихо промовив хлопець. – Ще не час.
– Ой, ти навіть уявити собі не можеш, наскільки цей “ще не час” затягнувся, – промовив ніжний мелодійний голос за його спиною.
Раб різко озирнувся і побачив красиву молоду дівчину з чорним волоссям і сріблястими, сяючими очима – так схожими на очі Амадеї, але добрішими. “Можливо, це тому, що вона живе в барвистому, наповненому життям світі?” – подумав Раб, але запитати нічого не встиг. Дівчина торкнулася його лоба сяючою долонею і зі словами:
– Ану, швидко назад! Якщо твоя амнезія зникне з цього боку бар’єру, то повернутися туди ти вже не зможеш і всім нам буде гаплик! – дала Рабу копняка, відправивши його назад в Сірий ліс. – Запитай її те, що хотів. Можливо, це звільнить вас обох і врятує всіх нас.
Раб потер лоба – від дотику дівчини відчувалося приємне тепло. Обернувся, щоб розпитати незнайомку стосовно її слів, але за бар’єром нікого не було. “Треба її наздогнати,” – вирішив Раб і з розгону вдарився об бар’єр. Цього разу Сірий ліс не хотів його випускати.
Тепло в лобі не зникало, але паніка від цього не зменшувалася. Якщо Раб не зможе звідси вийти, то чорне дерево його вб’є. Горло і легені досі боліли від того кашлю і хлопцю здавалося, що їх продовжує різати зсередини щось крихітне і дуже зле. В своїх роздумах та відчаї, Раб не одразу помітив, що вийшов до Срібного джерела – місця, де Амадея проводила час після завершення маг-шоу.
– Бачу, що разом з втратою пам’яті, ти ще й про інстинкт самозбереження забув? – володарка Сірого лісу лежала у воді, яка незважаючи на відсутність сонця в темному похмурому небі, вилискувала срібним сяйвом.
– Я хотів запитати… – Раб розгубився, бо не очікував так швидко її зустріти. – Правда… Якщо вона несе за собою стільки горя, то чи не краще жити у брехні?
Амадея здивовано на нього поглянула.
– Це такий висновок ти зробив після фінальної серії?
Раб нерішуче кивнув головою. Амадея різко піднялася з води.
– Правда має бути голою і без прикрас, – Амадея рушила до берега, її довге попелясте волосся прикривало все, що так жадав і одночасно боявся побачити Раб.
– Але ж вона не повинна бути жорстокою, – Раб досі боровся з шиєю, намагаючись змусити її відвернутись. Амадея зупинилась, вода огортала її талію, очі Раба не могли відірватись від цієї прекрасної безжальної жінки. – Хіба не ви обираєте формат маг-шоу?
– Не я. Його формують таємниці учасників, – Амадея закотила очі, побачивши здивоване обличчя хлопця. – Хіба це не очевидно? Чим чорніші та огидніші секрети ми тримаємо в душі, тим більше потім платимо за правду. Король сам до мене звернувся і погодився з правилами. От тільки він був настільки засліплений гнівом, що не врахував простої істини – якщо ти на цьому шоу хочеш дізнатись правду, то будь готовий розкривати і свої таємниці. Хіба це не справедливо?
– Ні, бо королева, принц, принцеса мріяли про щастя та добробут для свого королівства. Боролися за нього, як могли, а тепер за це поплатяться. Де тут справедливість?
Амадея усміхнулася, їй подобалися доброта та чесність юнака і їй зовсім не хотілося його псувати. Вона підняла руку і сіре кленове листя злетілося звідусіль, вбравши її у легкий халат.
– Правда не тільки знищує, але й об’єднує, – усміхнулася Амадея. – Пішли.
Амадея привела Раба до чорного дерева. Екрани показали тисячі людей, які заповнили площу, та не дозволяли вартовим доправити засуджених на шибеницю. Натовп скандував імена Сильвії, Деміана та Ліри.
– Люди підтримують їх? – схвильовано запитав Раб.
– Маг-шоу показало всім правду, а люди самі мали обрати, як на неї реагувати, – відповіла Амадея, дивлячись, як натовп під керівництвом шляхетних розбійників звільняє засуджених до страти.
Рабу здалося, що їй не байдужа доля цих людей. А можливо так було завжди? Просто він жодного разу не запитував про інших учасників.
– Я хотів запитати вас, – нерішуче почав Раб, Амадея кивнула. – Як ви тут опинилися? І чому це робите? Ну, проводите маг-шоу?
Амадея здивовано подивилася на Раба і хотіла відповісти, як раптом хлопець закричав і, закашлявшись, схопився за легені.
– Припини, Блекдрасілю! – закричала Амадея, звертаючись до вугільного дерева. – Ти його вб’єш!
– І що тут такого? – загуділо дерево у відповідь.
– Він мені когось нагадує! – Амадея підбігла до хлопця, який впав на коліна і не міг зупинити кашель. Тепло в лобі охопило всю його голову, шию, горло, легені, кашель почав вщухати. Раб чітко чув кожне слово дерева.
– Але ж ти взагалі нічого не пам’ятаєш, відколи прокинулась тут.
– Як і він! Він перший і єдиний, хто після мене опинився тут і також нічого не пам’ятає.
– Хіба це допоможе вирішити проблему? – відізвався Блекдрасіль. – Ти досі не можеш перетнути бар’єр. Треба продовжувати маг-шоу.
– Твоя правда, – погодилась Амадея. – Мені треба більше сил, щоб звідси вибратись.
– А тобі не здається, що чим сильнішою ти стаєш, тим більше міцнішає бар’єр? – Раб не відчував вбивчого кашлю. Приємне тепло розповсюджувалось його тілом і перед ним розгорталися спогади з забутого минулого.
Амадея застигла – щось в обличчі Раба змінилось. Зникла ніяковість та юнацький сором’язливий погляд, яким він на неї постійно дивився.
– Хто ти? – запитала Амадея.
– Друг, – спокійно відповів Раб. – Справжній друг, на відміну від цього трухлявого чорного пня.
Дерево заскреготіло і повітря довкола хлопця стало важким.
– Вбивчі спори? – усміхнувся Раб. – Зараз вони на мене не подіють.
Дерево завило і кількість спор в повітрі збільшилась настільки, що нагадувала піщану бурю. Раб швидким порухом руки створив захисний щит довкола себе та Амадеї.
– А ти знаєш, що “Амадея” в перекладі з древньої мови хаосу означає: “правда за будь-яку ціну”? – тихо запитав він і на мить їй здалося, що перед нею стоїть той самий сором’язливий хлопець.
– За потужну магію треба платити, – Амадея відчула біль, усвідомивши, що Раб грався її довірою. – Кому як тобі цього не знати.
– Але сильний чаклун може контролювати побічні дії і використовувати їх у своїх потребах. Невже ти це спланувала?
Амадея широко усміхнулася.
– Тільки уяви енергію, яка вивільняється при кожному розкритті таємниці. Захоплення глядачів, які знають таке, про що мить назад ще й здогадатись не могли. А яка ж енергія вивільняється, коли той, хто дізнався чужий секрет, саме сокровенне, не може обговорити це відкриття з іншим, тримає його в собі, шокований, що не може про це і слова вимовити і думає про це без упину.
– То ось секрет зростання твоєї сили? – Раб подивився в небо. Зараз, коли до нього повернулися сили, він бачив його по іншому. За сірими хмарами виднілася чорнота, яка от-от була готова спуститися на землю.
– Так, – усміхнулася Амадея. – І знаєш, що в цьому саме кумедне? Що навіть після того, як всі дізналися про це обмеження, ніхто не припинив дивитися мого шоу. Бо цікавість, що є в кожній істоті, просто не витримає усвідомлення того, що вона не дізналася чужого секрету, в той час як його знають всі інші.
– Секрет, який знають всі, і ніхто не може ним поділитись, – промовив Раб. – Ти завжди була талановитою. А ще дуже вродливою. Приємно, що я, нарешті, зміг вимовити це вголос. Ти думаєш, що я тебе зрадив, але це був єдиний спосіб потрапити сюди – добровільно стерти собі пам’ять та пожертвувати силами, ставши простою людиною, яку зможе пропустити бар’єр і яку кожного разу на початку маг-шоу, коли ти не бачиш, цей трухлявий пень намагатиметься вбити. Так-так, – усміхнувся Раб. – Він знав, що я можу покинути Сірий ліс і бажав цього. Хотів мене налякати, щоб я втік, а ти залишилась тут сама і продовжила збирати для нього силу.
– Що ти маєш на увазі? – розгубилася Амадея.
– Жили-були на світі дві сестри – Істина та Оманна. Дуже вони поважали та цінували одна одну, були найкращими подругами, а ще володіли незвичайною магією правди. От тільки покохали вони, як на зло, одного чоловіка. І цей дурень також всім серцем покохав і втратив розум. Бо замість того, щоб поговорити з обома, сказати Оманні, що не може відповісти на її почуття, покликав Істу на таємну зустріч. Іста прийшла і сказала, що так не може вчинити з сестрою і що мусить їй все розповісти, але Оманна прослідкувала за Істою і дуже розлютилась. Вона не хотіла нічого чути, бо була впевнена, що зрадили. І вона з опалу використала заборонену магію, прокляла рідну сестру, посадивши в ній зерно хаосу, стерла її особистість, пам’ять, прирекла на самотність. Оманна заплатила за це страшну ціну і триста років спокутує свою провину. А дурень шукав Істу по всьому світу, ліз в гори, пірнав в океани, брів в хащі, аж поки на наштовхнувся на ось цей бар’єр. Я не підозрював, що ти зможеш за цей час виростити зерно хаосу до таких розмірів – дерево сягнуло гілками небес і магнітом притягує до себе хаос. Цей пень спеціально створив бар’єр і вселив в тебе надію, що назбиравши достатньо сили, ти зможеш покинути Сірий ліс. От тільки з твоєю силою міцнішав бар’єр, – Раб замовк і вказав на чорноту, що виднілася крізь хмари. – Істо, ще одне таке маг-шоу і Блекдрасіль знищить світ.
Амадея затамувала подих. Вона повірила цьому чоловіку.
– Що я маю робити? – рішуче запитала вона.
– Тільки ти його можеш знищити, – тихо промовив він.
– Добре, – сказала Амадея і пішла в той бік, де за штормом зі спор ховалося дерево. – Здогадуюсь, що моя магія настільки поєдналась з його, що я не переживу цієї битви, – вона усміхнулась на прощання. – Знай, що я не тримаю на тебе зла, дурню.
Через хвилину після того, як Амадея покинула захисний щит, щось зі страшним звуком заскрипіло і хруснуло, ніби зламалась суха гілка. Шторм зник і над Рабом засвітило сонце. Він боявся йти до дерева, лиш сидів і дивився, як з неба падає вугільно-чорне гілля. До нього підійшла дівчина, яка копняком відправляла його назад за бар’єр. Її сіро-сріблясті очі, так схожі на очі сестри, були наповнені сльозами.
– Вона отримала другий шанс, – сказала Оманна, розгортуючи плащ і показуючи немовля з білосніжним волоссям та заплаканими, сяючими сріблом, очима.
– Правда має бути голою та без прикрас, – з полегшенням усміхнувся Раб.