Відьмине поріддя

Усі знають, що відьмине поріддя – наймерзенніше породження Темряви. Мічене її тавром, блукає воно світом, сіючи зло. Лише святі воїни Ордену Світла – останній кордон, що захищає від дітей Ночі…
Велика Клуня — невеличке містечко, останнє людське пристанище на межі Долини перед Проклятим Лісом, якщо не враховувати поодинокі хутірські садиби та тимчасові халупки відчайдухів-лісорубів, що заготовляють деревину на його околицях. І сьогодні всі його жителі – від малого до великого – висипали на вулиці, прямуючи до головної ринкової площі, що слугувала і торжищем, і радним місцем, і гулянковим майданом.
Бо було-таки свято. Навіть приїзд одного лицаря Ордену – подія, якої містянам вистачило б смакувати кілька місяців. А тут аж семеро – із самим Його Превелебністю пріором Асатом Благородним.
Ну, не те щоб зовсім сім. Можна сказати, шість із половиною, бо за чутками, які привіз крамар Бузько, сьомим був Раг – син місцевого писаря, який, як пліткували місцеві базарки, два роки тому повіявся чи то в злодії, чи то в розбишаки, залишивши статечного батька з розбитим серцем… А виявляється, тепер він поважний лицар Ордену Світла. Хоч крамар Бузько казав, що не лицар, а лише зброєносець. Півлицаря. Той, що спис та меч подає справжнім орденським рубакам…
Та місцеві молодки на те не зважали. Молодий Раг на бойовому гнідому коні нічим не відрізнявся на дівочий взір від інших лицарів. Змужнілий, у панцирній кольчузі – це вже був видний парубок, а не той сором’язливий худорлявий підліток, з якого вони раніше підсміювалися…
– Той – рудобородий, широкоплечий, з нахмуреними бровами – Іраклій Смиренний, – пояснював Богарій, старий ветеран, що з самим покійним сотником не одну битву пройшов, не один казан каші в походах з’їв. – Скромний та тихий у молитві, страшний рубака в бою. А отой, що в простій потертій броні й у сірому залатаному плащі, – Тадуро Подвижник: крепкий чоловік, вартий десятьох.
– Богарію! А що то за красень такий, у білих латах? З очима, як волошки, – правдивісінько панна на вроду, – засмикали його молоді сусідки. – Ти дивись, Малено, як на тебе глянув, як кіт на сметану! – обидві пирснули зі сміху.
– Тьху на вас, балакухи, – удавано розсердився Богарій. – То ж Унмата Непорочний — славний і в січі, і у своїх обітницях. На жінок не те що не задивляється – обходить стороною, і навіть не сяде там, де хоч тінь молодиці на лаву впала. Хіба окропивши те місце святою водою, як ніде більше примоститися не буде.
– А отой у чорних латах, — втрутився крамар Бузько, – шановний Аксентій Невтомний. Явив милість стати в нашій господі на нічліг, минулого року виконуючи місію Ордену.
Народ вибухнув веселим гомоном – дітвора кинулася підіймати мідяки, які один із лицарів, проїжджаючи, кинув у натовп.
Пізнаєш пана по халяві, – пригладжуючи вуса, посміхнувся Богарій, – а по руці, що даяння чинить, — великодушного лицаря, Аваріса Щедрого…
Жива, сповнена дитячої цікавості, протискалася крізь натовп ближче до процесії, намагаючись не впустити жодної дрібниці. Лицарі проїжджали повз, поблажливо всміхаючись юрбі. Останнім їхав Раг – здається, когось шукав поглядом – на мить їхні очі зустрілися. Зброєносець збагрів і, стиснувши губи, з погордою відвернувся вбік. Та вже за хвилю мило всміхався пишногрудій Морені, дочці мельника.
Живі на мить забажалося плакати. За що ця зневага в його очах? Що вона йому учинила? Вони майже й не зналися. Лише одного разу Раг підійшов – хотів на свято Жнив разом піти. А вона, сміючись, кинула: «На півліктя підрости!» – хоч сама була на чотири роки менша і на три перста нижча… Хіба то привід ображатися на дівочі жарти? Їй, дочці покійного сотника, бажаній в кожному домі невістці, через вроду, а ще більше через статки, одкоша давати залицяльникам було, як віночок за водою пустити… А коли б справді любив, чи ж так легко відступився б?
Та за мить вона опанувала себе – подумаєш, чого їй за дурного хлопа, ображеного, псувати собі настрій, хай навіть і лицарем став нині… Та який з нього лицар!? Зброєносець… Прислужка, що коней справжнім воям чистить та чоботи подає. А вона нині невістка війта – першого чоловіка в місті – не абищо. Нареченого має – статного й видного; куди там тому писарчуку-зброєносцю…
– Тихо! – втихомирював юрбу війт. – Його Превелебність має слово мовити.
Пріор стояв мовчки, чекаючи, поки гомін юрби ущухне. А коли натовп нарешті змовк, осінив його перстом:
– Паство моя! Ангел небесний з’явився і наказав захистити чад моїх від підступів диявольських та чорного відьомства, порятувати душі безневинні та карати зло…
***
Ранок наступного літнього дня скорше нагадував зимову ніч. Небо затягнуло важкими похмурими хмарами. Площа тонула у сутінках, так ,що довелося запалити вечірні лампи та факели, тьмяне світло яких кидало довгі, спотворені тіні на обличчя людей сповнених жаху ,ненависті та огиди…
Жива мовчала. Мов оніміла. Мала б протестувати – кричати, благати, доводити, що неправда, що жахливе непорозуміння… Та не мала вже ні сил, ні слів, ні віри – що, здається, пропали разом із голосом… Як у дурному сні, коли не маєш сил ні ворухнути ногою, ні рукою, ні прокинутися…Не знала, що більше зломило її: скривавлене тіло найближчої подруги, чи байдужа, улеслива мова Пріора, чи рев юрби, готової розіп’яти її. Юрби, що ще вчора була друзями, родичами, сусідами, знайомими – а тепер обернулася на біснуючий натовп, спраглий крові…
Холодний голос Пріора повільно відчеканював слова:
– Звинувачується юнка Жива, служниця нечестивого, у відьомстві, співучасті у вбивстві та зґвалтуванні дівиці Огнени…
– Смерть! Четвертувати! На вогонь! – біснувалася юрба. У Живу летіли каміння та грудки землі. Вона дивилася крізь натовп відстороненим поглядом; тіло, що раніше пекло від синців та подряпин, вже навіть не відчувало болю…
– Але святий Орден не чинить беззаконня навіть зі слугами сатани. Тому дівиця Жива буде доставлена на суд Ордену, де її справа буде розглянута – і винесений справедливий вирок.
Асат Благородний дав знак братчикам Ордену відтіснити натовп.
– Гори в пеклі, відьмо! – хтось смачно плюнув у неї. Жива підняла очі. Її наречений Микита, дивлячись на неї з відразою та огидою, підняв руку для стусана та був відштовхнутий латною рукавицею лицаря…
… Юрба давно розійшлася. Лише старий Богарій, обхопивши голову, ронячи скупу старечу сльозу, зажурено похилившись, ще довго сидів на ослоні…
Прийшла вона до тями від того, що хтось обережно витирав її обличчя вологою шматою.
– Микито?.. – ледве чутно прошепотіла, з тінню надії,що це був сон… Просто страшний сон…
– Тихіше, доню моя, – Богарій розрізав ножем пути і почав розминати її затерплі долоні. – Немає часу на балачки. Треба тікати.
Підтримуючи під лікоть, напівнепритомну, повів нагору вузькими сходами.
– Тихіше… Варта спить, споєна, але будьмо обережні.
Прокравшись до конюшні, допоміг їй сісти верхи.
– Тут склав трохи харчів, води та теплий одяг. І ще візьми, доню, – Богарій вклав у її долоню важкий, туго наповнений капшук. – Гроші. Там, у далеких краях, не матимеш нікого рідного — вони тобі знадобляться. Бо тікати треба далеко…
– Що ви, дядечку… Не можу… – спробувала повернути торбинку.
– Бери, доню, — тихо сказав він. – Старий я. Мені помирати скоро — гроші ні до чого. Rоли зустріну твого батька на тому світі, не соромно буде в очі глянути…
Жива натягнула повіддя.
– Богарію… Дякую, що ризикували життям за мене.
Старий хитнув головою.
– То не я. Один хлоп, ризикуючи шкурою, все підстроїв. Підпоїв варту, викрав ключі…
– Микита? – надія знову ворухнулася в її голосі.
Обличчя Богарія стемніло.
– Забудь того гнилика. За статки він тебе брав, не по любові. Єдина його любов — золотий дукат. Інший. Не хоче, щоб ти знала хто… Годі вже балачок.
Він прихилив її до себе, поцілував у чоло.
– Скачи. Бог най береже. Не оглядайся і не зупиняйся…
На нічному тракті Жива їхала, не думаючи про напрямок. Ейфорія втечі поступово згасала, змінюючись важкою, холодною безнадією.
А що їй з тієї свободи? Як жити без рідних, друзів? На чужині… вигнанкою… мов гнаний звір?
Сльози тихо котилися щоками. Тут не було нікого, перед ким треба триматися, бути незворушною, гордою дочкою сотника і Ради Відважної – як кликали її матір. Могла дозволити собі бути просто самотньою, переляканою дівчинкою.
Що далі? Голод? Жебрацтво? Чи стати постільною забавкою в брудному припортовому борделі?
– Ні… – прошепотіла. Це – не її доля. З глибин піднявся гострий, пекучий біль. Все втратила… Окрім ненависті і бажання помсти – і місту, і Ордену, та хоч всьому білому світу. Назвали служницею Диявола?
– То хай так і буде, – сказала собі рівним, сухим голосом.
І рвучко розвернувши коня, спрямувала в бік Проклятого Лісу. Стане Злом. Згадуючи, яке кожен хреститиметься потайки. Тою, чиїм ім’ям матері лякатимуть дітей. Як нині лякають ім’ям : Шарам – чорним некромантом, злом у плоті. Вона поїде до нього. Попроситься в учениці…
Звісно, він попросить ціну – її душу…А для чого їй душа? Тато й мама – у могилі. Єдину подругу, Огнену, – зганьблено й вбито. Наречений – зрадив. Для всіх вона вже й так відьма. Для чого їй душа? Може, її й так уже нема… Замість неї лише чорна, підсердечна ненависть…
***
Після всіх потвор – упирів, гнилотілих мерзот, напівзотлілих мерців та іншої нежиті, яка являлася їй дорогою до Чорного Замку, – Жива була готова побачити будь-яке демонічне поріддя, котрого й людська уява не зліпить. Та на диво, чорний маг, виродок пекла, мав просту людську подобу. Навіть більше: коли б не широкий рубець, що спотворював ліву частину обличчя, його можна було б назвати привабливим, хоч і суворим чоловіком у силі літ.
Він спостерігав, як вона під’їжджала, з ледь помітною іронічною посмішкою.
– Рідкі душі проходять магію «зерцала». Або відречені старці… або вої, що звикли дивитися самій Кістлявій у порожні зіниці… або ті, кого веде велика любов чи чиста ненависть… Хоча, зрештою, — він примружився, – це дві сторони однієї монети.
– Хто ти, діво? – Такий погляд вона бачила лише в батька – жорсткий, твердний і добрий водночас.
– Я – Жива. Донька сотника і Ради, – твердо відповіла і вона.
Їй здалося на мить, що рубець мага ледь здригнувся.
– Кажи, Живо, донько сотника й Ради, що привело тебе до мене, – процідив сухо.
– Хочу бути твоєю ученицею, – з викликом сказала вона, але в кінці голос зрадницьки затремтів. – Хочу, щоб усі вони повиздихали! Щоб кожен страждав перед смертю! Хочу вбити їх усіх!!!
– Даремно втратила час, донько сотника, – беземоційно мовив він. – Печать зламано. Можеш вважати їх уже мертвими.
Вона застигла, не розуміючи.
– Молись за швидку, милосердну смерть для них . Бо те, що на них чекає – набагато гірше. – Шарам дивився на неї майже з жалем, холодним, відстороненим, – А поки за Звичаєм Гостини – обов’язок мій дати подорожньому ,навіть якщо то ворог беззбройний – води, хліба та перепочинок. А ти мені не ворог, донько сотника.
Він кивнув у бік маленької хатини, обплутаної живоплотом і виноградними батогами, що якимсь чудернацьким чином постала замість марева похмурого чорного замку – з черепами, обвислими кістяками та химерними тварюками, і, не чекаючи відповіді, пішов стежиною до будиночку.
– Шарам,я не відступлюся ! – крикнула вона вслід. Шарам не оглянувся ,йдучи далі. І трохи постоявши розгублено ,вона направила кобилку стежкою услід за ним…
– А як же ті потвори, що чатують на гостей на дорозі до вашого порогу? За яким це Законом Гостини? – зухвало, майже нахабно кинула Жива, жадібно налягаючи на гарячу страву. Притлумлений страхами та тривогами голод раптом проявився у всій силі – мабуть, з’їла б і жаб’ячу зупу чи гадюче вариво, що, як пліткували, їли відьмаки… Та чорномаг, як виявилося, мав цілком людські смаки: сирно-овочева юшка з духм’яними травами – мамин смак з дитинства…
– Точнісінько як твоя мати, – мов читаючи думки, криво всміхнувся Шарам. – Така ж гостра на язик і дурнохоробра.
– Звідки ви знали мою маму? І нічого, вона не дурна!- образилася юнка.
Ігноруючи питання і ніби не помічаючи обурення, він продовжив:
– Те, що ти бачила,- магія “Зерцала”. Воно лише відображає те, що людина носить у собі.
Тіні, жахи… Чим чорніший та глибший страх – тим реальнішими стають тіні.
А власна тінь вбиває так само певно, як лезо меча чи пазур звіра. На того, хто не має страхів, “Зерцало” не діє. Але таких у Проявленому рідко зустрінеш… Не діє й на тих, хто готовий глянути власному страхові в зіниці. Їх теж небагато… Найвірніше, страх перемагає любов. Та люблячих – все життя можна пройти і не зустріти…
– І звідки знаєте, що всі помруть? – стривожилась юнка.
Очі її спалахнули. – Я хочу знати Правду! Я хочу, щоб УСІ знали правду!
Шарам гірко-іронічно посміхнувся.
– У цьому світі, діво, “Правда” – це те, що угодне Ордену. Все інше назвуть брехнею, єрессю та підступами нечистого… Людям не потрібна інша правда; вона їх лякає більше, ніж мор чи війна.
Він на мить замовк, глянувши холодним, надто людським поглядом.
– Бачу, ти – дочка своєї матері… така ж хоробра, дурна й уперта. Не стану відмовляти чи закликати до здорового глузду – марна справа. Дивись уважно, донько сотника. Дивись і не відвертайся.
Шарам змахнув у бік вогнища, і тіні, мов живі, завирували навколо.
– Хто живе в Правді, – промовив холодно, – від того правди не сховати. Все бачить: явне й приховане, окрім Непізнанного, що лише Творець відає.Сонце й Місяць, Вогонь і Вітер, Суддя Посмертний і Дух Святий – шість свідків, що споглядають усе. Нічого не утаїти: за мурами не сховати, у темних підвалах не закрити…
Слова ніби роздмухали полум’я – воно завирувало, затанцювало навколо багряними пломенями, розмиваючи реальність, і вони ніби опинилися в знайомій господі війта. Бачачи та чуючи все, якби були присутні там наживо:

– Полювання на нечисть — справа не тільки важка, але й затратна, — пан війт має розуміти, – лагідно посміхаючись, промовив Аваріс Щедрий.
– Зрозумів я, панове, – місто все оплатить… — пробурмотів війт.
— Що ти байки плетеш? – грюкнув по столі Іраклій. – Братчики ризикують своїм життям, рятуючи ваші товсті кендюхи – всієї скарбниці міста не вистачить розплатитися!
– Ні, пане Жмудло, – лише три десятки справжніх золотих. Менше ніяк. І це ще по Божому, бо покриє тільки половину наших витрат, решту оплачує Орден, – продовжував Аваріс.
– Ще й пісні страви подають, – буркнув Тадуро. – Постишся увесь рік, думаєш, вряди-годи якогось каплуна відвідати – і натрапляєш на скнару, що нічого святого в серці не має!
– Побійтеся Бога, вже несуть! – зігнувся вдвічі війт.
– І дві бочки вина, – вишкірився Тадуро, – тільки не смій підсовувати місцевий кисляк, – братія п’є лише найкраще – іберійське вино.
Війт кивнув і кисло посміхнувся, підраховуючи в умі збитки.
Коли всі наїдки та вино були на столах, Іраклій виштовхав війта та прислугу і зачинив двері:
– Не личить грішникам бути за скромною трапезою святих братів!
– Що ми робимо, Асате, в цій глухій дірі? – відрізаючи шмат вепрятини, запитав Іраклій.
– Прибули сюди, брате, аби зберегти сей Богом даний край від чорного відьомства, од скверни бісівської. Як велить нам обітниця, – солодко мовив Пріор.
Унмата скривив усміх:
– Оповідки ці можеш селюкам плести. Ти ж без зиску зад не підведеш, не те що рушиш сотні верст заради якоїсь сільської відьми чи лісового чаровника. Кажи як є – тут всі свої. Жмудло рахує монети. Раг коней в стайні порає. Бо діло, що ти задумав, серйозне – як ми знаємо, що вірне, а не байки, що чернь в шинку за кислим пивом править?
Асат нахилився до столу і процідив:
– На дибі, перед смертю, всі правду мовлять. Душу грішну сповідують. Усе розповів некромант. І про місце, де зберігається, як і коли печать зняти, щоб дістати Скіпетр Спасителя. І ціну склав…
Він глянув на Унмату пильно:
– Готовий ти, Унмато, ту ціну сплатити? Ту саму, що з Авраама Спаситель попросив?
Унмата відкинувся назад, і після довгої паузи промовив:
– Дорого ж просиш, Асате Благородний… Чи вартий товар ціни?
Очі Пріора запалали:
– Влада Ордена над усім світом. Таку силу дає Скіпетр: всіх королів, усіх єретиків, поган і безбожників приведемо до лона Ордена. Але щоб, як Авраам, світ від погибелі врятувати – потрібна кров агнця невинного. Така ціна.
Унмата після недовгої мовчанки підвів голову, і голос забринів металом:
– Готовий сплатити. Во славу Спасителя і Ордена.
Вже сп’янілий Тадуро, який, здається, більше приділяв уваги вину ніж розмові, раптом порушив тишу:
– І що ти віриш, Пріоре, в ці байки? Я от вірю, що владу дає залізний меч і віра в Спасителя, а не якісь скіпетри.
– Вірю, брате мій, що до віри та меча треба золото і влада. Цей скіпетр – і є влада. А Бог помагає тим, хто сам собі помагає… – солодко відповів Пріор.
***
Багато чого явилося Живі в тому вогняному мареві – такого, що потім являлося в жахних снах і що воліла забути… Бачила, як їх із подругою перехопили вершники Ордена. Як привезли до забутого, проклятого капища, де тріснутий жертовний камінь досі беріг тінь давніх ритуалів. Бачила, яка страшна доля спіткала Огнену – подругу її серця. Як осквернив і вбив її Унмата. Як кров стікала на порепаний від віків жертовник. Скривавлене тіло ,що лежало на чорній плиті. Як розколовся некрополь – і винесли з нього те, що не мало потрапити до рук людських. Як її саму, напівживу, безпам’ятну, везли до міста. Як ледь не стала причиною оружної сварки між Іраклієм і Рагом, коли іскри божевілля спалахнули в очах молодого сквайра, узрівшого безтямне тіло…
– Вчинене найбільше зло з найгіршого – у зурочний час, – сідлав чорного, як смола, жеребця Шарам. – Кров цнотливиці та осквернене сім’я, замішане на древніх темних чарах, пролилося на жертовищі, де було скуте Зло, настільки давнє й могутнє, що старі гори були юними, коли воно вже бродило тлінним кістяком… Чорномаг, розіп’ятий орденцями, сказав не все. Як отруйний стилет – згубна напівправда, бо не відразу розпізнаєш трунок. Ніби все вивідав інквізитор: коли, де і як зняти печать, як отримати Скіпетр – а з ним і безмежну владу. Та зі мстивим сміхом у пекло пішла темна душа, приховавши, що злам печатки відкриє Пекельний Виворіт.
– Пекельний Виворіт? – жахнулась Жива, сідлаючи кобилу. – Це ж страшна казка, якою неньки та бавиці лякають малих неслухів.
– Проклятий Ліс – межа, що оточує Сірі Драговини, протягнені на сотні миль. Він став кордоном, брама якого зачинена Скіпетром, що зупинив Древнє Зло, яке вийшло з Вивороту. Колись там були багаті й квітучі краї з десятками міст. Ніхто не знає жахної долі тих жителів. Лише уривки оповідей від збожеволілих некромантів, котрі мали дурість і лиху вдачу пройти тим сірим краєм, вижити – і не зійти з ума, слухаючи посмертні жалібні стогони неприкаянних душ.
– Маємо зупинити це! – запротестувала Жива. – Не можна просто тікати!
– Тікати не тільки можна , а й потрібно. Ще й швидко, – зіронізував Шарам, застрибуючи на коня. – Згадую: зранку хтось ще палко хотів їхньої смерті.
– Тобі байдуже, що загинуть невинні?! Старі, жінки, діти?!
– Немає невинних. Весною сіє господар, а восени жне лише те, що посіяв. І ніяк інакше, – відрізав відьмак. – Я живу за Істинними законами – мені немає діла до страстей людських та їхньої моралі.
Жива ненависно глянула на відьмака й вихопилася в сідло. Від різкого руху медальйон, схований на її грудях, вислизнув поверх свитини.
Відьмак рвучко зупинив жеребця біля неї й взяв у долоню медальйон — у формі зубчатого півмісяця.
– Звідки він у тебе? – глухо промовив, пильно роздивляючись.
– Мама все життя біля серця носила, – буркнула роздратовано Жива, ховаючи знову. – А вмираючи, віддала мені. Сказала не знімати ніколи – могутній то оберіг. Любов, що захистить від будь-якого зла.
Відьмак застиг нерухомо. Живі стало лячно – настільки грізним і зловісним було це мовчання.
– Лише вища магія закриє печать. Жертви і Крові, – дивлячись крізь неї, відсторонено мовив Шарам.
– То їдьмо… – почала дівчина.
– ТИ ЇДЕШ ГЕТЬ ! Забираєшся звідси і скачеш галопом, не зупиняючись, доки кінь не впаде! – гнівним крижаним голосом відрубав Шарам. -А спробуєш за мною – оберну в гадину повзучу!
Він зло уперіщив кобилу юнки – так, що та рвонула по стежці скаженим галопом…
***
На могильнику Шарам діяв впевненено та швидко – розвів багаття ,провів навколо нього захисне ,як гадала собі Жива , коло .
– Досить ховатися . Якщо залишишся там, не доживеш до світанку.
Жива зніяковіло вийшла з тіні до вогню, намагаючись вдавати суворий та гордовитий вигляд .- А вона ж могла заприсягтися ,Шарам навіть ні разу не глянув в її сторону !!!
– Марно переграти долю… – тихо мовив Відьмак – Плете вона своє мереживо, і що сплетене – смертному не переплести … Будь насторожі – гості незабаром прибудуть…
Орден славен своїми стежниками, тож не дивно, що факели й рев збуреної юрби невдовзі розітнули могильну тишу гробовища. Попереду сунули лицарі в залізі, а за ними, розхоробрившись, тягнувся натовп поселян: хто розмахував сокирою, хто – ножем, а хто – простим ціпом.
— Смерть відьомському поріддю! Смерть служителям Темряви! – ревів він, хоча Живі здалося, що в ньому було більше страху, ніж відваги.
Шарам сидів на чорному, холодному камені – непорушний, немов одна з кам’яних фігур некрополя. Він не рухнувся, навіть коли натовп підійшов зовсім близько,шепочучи,щось тихо про себе.
Туман повз між могильними хрестами обтікаючи потріскані камені. Краплини дощу моросили по плитам. Але ні туман, ні мряка, ні сама ніч не наважувалися перейти палаючу межу білогарячого кола… Юрба, що хвилину тому поривалася вперед, призупинилась. Дехто почав озиратися через плече, ловлячи на собі недобрий погляд . Навіть лицарі Ордену, закуті в метал, зупинили коней за кілька кроків від межі.
Каміння полетіли у бік мага, але падали , не долетівши – ніби їх кидали кволі дитячі руки. Чи то від дурного молодецтва,посиленого міцною медовухою, чи то від страху, кілька відчайдухів рвонули на мага з піднятими сокирами. Та вбігши в коло, спалахнули смоляниками , зотлівши вмить, розсипавшись сірим попелом. Юрба оніміла, а Шарам навіть не ворухнувся , продовжуючи свій моторошний, тихий речитатив.
– Стійте, дурні! – Жива, що до того ховалася в тіні, кинулася навперейми, хоча все її єство волало від жаху: тікай звідси! – Ви не розумієте ! Вони не лицарі – а ґвалтівники й убивці!
– Відьмо , – гордовито вилаявся Асат. – Чорний твій язик – вирізати та згодувати псам, щоб не сміла хулити воїнів Господа!
І навідмаш вдарив латною перчаткою по обличчю. Метал розсік щоку до кістки, сповнивши рот солонуватою кров’ю. Жива похитнулася та не впала, а натомість плюнула кров’ю в пихате, скривлене обличчя. Розлючений Асат вихопив кинджал і вдарив, цілячись у живіт. Жива відсахнулася , і ніж ковзнув мимохідь,глибоко ріжучи шкіру . Затиснувши криваву рану, вона зіщулилася, чекаючи нового удару. Та не в плоть війшло лезо – криця з крицею зіткнулася – Раг випередив Пріора, блокуючи клинок .
– Зрадник! – зашипів Асат . – Відступник ! Вбийте їх!
І хоча юрба селян заклякла в переляку , лицарі,загартовані в січах, відреагували миттєво: Іраклій і Тадуро оголили мечі – і Раг не протримався би проти таких супротивників навіть хвилини. І лише тому ,що наче з-під землі , вискочив старий Богарій – сили урівнялися. Та помірятися цими силами їм не судилося. Засвистіли болти – це решта лицарів, не наважилися випробовувати долю і вистрілили у відьмака з арбалетів …
Жива обернулася і скам’яніла : три арбалетні болти прошили тіло Шарама наскрізь . І він впав долілиць ,заливши вже власною кров’ю жертовний алтар…
Твердь здригнулася. Надгробки виверталися, хрести тріскалися й падали додолу, а з могильної землі потягнулися руки покійників, підіймалися порожні очниці черепів, що тьмяніли пекельним полум’ям, сповненим ненавистю до живих. З гнило-болотного туману повільно поповзли криві, як корені засохлих дерев, кінцівки затінених страховидь. Невидимі пазури шарудили по порослих мохом могильних плитах, а голосища стенали передсмертним плачем. Блідий, немов зляканий місяць, затьмарила хмара кажанів та нетопирів, що злетіла з глибин склепів та некрополів у нічне беззоряне небо, а шелест їхніх крил ,наповнював погост тихим, моторошним наспівом .
Ніч зашипіла нечестивими голосами, сповнилася вовчим виттям, запахом трупної гнилі та смертним страхом.
Хлопи кинулися навтьоки . Дорога їх була сповнена жахних передсмертних криків, виття, стогону і тріску кісток. Подинокі душі дісталися міста: кого живим затягнули в домовину ,кого випили нетопирі ,кого оплели і затягнули в гниле багновисько , а комусь пощастило більше – миттю розірвали вовкулаки .
Пріор із кількома лицарями, тримаючи стрій, мчали до міста, розганяючи нежить сяйвом скіпетра, а особливо зухвалих – стрілами та сталлю. Тадуро, Іраклій і Богарій залишилися на могильнику , пліч-о-пліч, вправно рубаючи мертв’яків – вистачило б на невелике міське кладовище. Тим часом Раг гарячково рвав підлатну сорочку і перев’язував Живу. Майже згасле вогняне коло, хоч і небуло до вподоби невпокоєним, вже не стримувало нежить.
Билися відчайдушно: освячена сталь однаково рівно різала й гнилу плоть, і давні кістки, і слизькі мацаки. Хоробрий Тадуро загинув посміхаючись , розірваний кістяним драконом. Несамовитий Іраклій відомстив за товариша, розрубавши потвору навпіл, та тут же поліг поруч – згорівши в отруті-полум’ї якоїсь повзучої гадини. А за ним і старий Богарій віддав Богові душу. І вже лише Раг, з останніх сил відмахуючись, стримував потвориська, що прагнули дістатися солодкого, молодого дівочого тіла…
Вогняна хвиля відьмака прийшла саме вчасно – перетворивши нечисть у попіл на добрі кілька десятків метрів. Раг уже стояв навколішки, знесилений, а десятки мацаків, кігтів і кісток шкребли латну сталь добираючись до плоті .
Шарам на жертовному камені підняв руки до неба. Голос лунав грізно й урочисто:
– Радеша, Акріш, Рамалі. Божества прийшлі й боги тутешні, в чиїх руках ми й вороги наші; вас заклинаю, закликаю і молю: даруйте перемогу, а сили темряви та дітей їхніх, що повстали, скуйте жахом, холодним залізом і повним розтлінням. У ім’я Творця, усе тварне: живе, мертве й напівмертве – я прирікаю в жертву богам Пекельної Безодні і молю замкнути в її надрах темні раті, слуг їх і себе самого разом із ними. Своїм життям і кров’ю скріплюю цю клятву!
Після цих слів він вирвав арбалетні болти з тіла , рясно окропивши кров’ю жертовний камінь і впав без пам’яті. На мить здалося, що небо посвітлішало… але лише на мить . Знесилений Раг ледь підняв меч – невпокоєні , повільно ступаючи, знову стискали кільце…
Жива божевільно засміялася:
– Найвища магія – магія жертви й крові…
Зиркнувши на змученого, сповненого відчаю юнака ,вона ступила на алтар і голосно мовила:
– Своє життя і кров приношу в жертву ! – І, зірвавши просякнуту пов’язку, плеснула на камінь повну пригорщу дівочої крові…
Камінь спалахнув сліпучим світлом, одночасно із розпачливим вереском, криком та стогоном десятків тисяч нелюдських голосів, що так жадали плоті живих , але знову були приречені на тисячі літ позасмертного голодного небуття . Та Жива вже нічого не чула , впавши без тями поруч з тілом Шарама. Як і не бачила ,як зажеврів на ясному небі схід сонця …
***
Столиця була переповнена — на Інтронізацію Нового Магістра Ордену тисячі цікавих стікалися з найдальших закутків країни.
Гомінкий збуджений натовп зібрався перед Головним Храмом пліткуючи та переказуючи чутки . Усі дякували Богові, що дав країні мудрого, не по літах хороброго мужа, готового покласти власне життя за простих кметів .
– От тобі хрест, – гарячкував бондар, – Магістр Асат , сам один , вистояв проти самого Диявола та його війська! Вийшов неоружний, лише з хрестом та вірою – зупинив легіони тьми!
– Смерть лицарів – то промисел Божий, – стояв на своєму мельник. – Щоб увіковічити славу святих мучеників і взяти до небесної Варти.
– Та не перемогли б їх бісівські сили, – вставив бондар, – якби не Раг-Ренегат з тою відьмою … встромили ножа у спину!
– Божий план! – уперто гнув своє мельник. – Віра творить дива, коли меч безсилий…
– А кажуть старого Магістра отруїли свої ж прелати… – втрутився в розмову син бондара, шибеник років десяти ….
На щастя для батька слова сина притлумили схвальні вигуки юрби : Капітулат оголосив п’ятьох загиблих лицарів Ордену великомучениками . Бондар зблід, перелякано озирнувся і гримнув:
– Прикуси язик, дурне ! От погрію тобі ребра вдома , щоб бісівські брехні не розносив!
– Аваріса кістяні гінчаки розірвали на околиці , – тихо прошепотів молодий лицар, схилившись до свого кінного товариша в каптурі. – Хотів утекти з міською казною. Тільки по гербу й пізнали… Аксентій загинув на сходах церкви, захищаючи дітей та жінок….
– Унмату так і не знайшли, – додав він ще тихіше.
Той, що в каптурі, не відповів, мовчки кивнувши. Натовп вибухнув лайкою й прокльонами,кленучи «зрадників роду людського»: Раг-відступник, некромант Шарам та відьма Жива були піддані анафемі і вічному прокляттю.
– Асат сховався в підвалі ратуші, ні жінку ,ні дитину не впустив, – продовжив лицар, – страшна там була бійня. Ні малий, ні старий не вижив. Один хлопчик ,лиш врятувався сховавшись у діжці… Та й той пропав минулого тижня без сліду.. Не треба Ордену такі свідки…
– А Шарам? – тихо запитав вершник в каптурі
– Тіла не знайшов. Тільки ту половинку скривавленого медальйона на камені .
Жива мовчала. Тільки міцно стискала під сорочкою цілісний медальйон – дві половини зійшлися докупи: мамина… і друга, відьмацька.
– Магія слабне, — прошепотів вершник. – Час їхати.
Молодий лицар і його супутниця рушили. Коли вони минали жебрачку з малечею, Жива сповільнила хід, щоб кинути срібник. Порив вітру на мить відхилив тканину каптура , відкривши її обличчя: одна половину — прекрасну,янгольську , а іншу — понівечену рубцем. Холодний погляд відьми зустрівся з нажаханим обірванки .
– Вбережи, святий Асате -хрестячись, зашепотіла матір, притискаючи дитину , відчуваючи, як холодна хвиля липкого страху піднімається зсередини.
Мабуть, злякавшись імені святого поборника , вершники зникли у провулку.
Жінка поклала хрест вдруге,міцно стискаючи срібник… Усі ж бо знають: відьмине поріддя – наймерзенніше породження Темряви. Мічене її тавром, блукає світом, несучи зло. Добре, що є святі вої Ордену Світла ,які стоять проти Зла, захищаючи простий люд…