Знахарки

У жителів Синьосмертки з прадавніх давен було три мовчазних домовлених правди: перше — знахарки з-за боліт допомагали селищу абсолютно немістичними способами; друге — вони навдивовижу добре маскували місцеперебування свого поселення, і третє — вони абсолютно точно не були відьмами.
Коли ще в дитинстві Славогран посмів назвати знахарку Світлогласу відьмою, мати віддухопелили його так, що хлоп’я затямило ці правди назавжди. Але навіть не розуміючи, за що його, власне, покарали, Славко бачив, як глибоко в очах матері блимало застереження. Ні. Для кожного заїжджого знахарки завжди були тільки знахарками, в для всього Ігартійського королівства — майстринями лікарської справи, що передавали знання з покоління у покоління. Жодної нечистої сили чи замовлянь.
Дитям Славогран не розумів, чому їм так важливо було бути саме поважними знахарками. “Вони ж справжні відьми!” — тихо обурювався він, помічаючи правду в поглядах жителів, жестах Світлогласої і напівобірваних думках власних батьків. Це було до того, як він взнав, що читати думки — неприродньо. До научання. До Білозорки.

…

— За наказом пана Дикого ваші відьми мають відправитися до Нижніх Озер! Місцеві страждають від чуми! Вони мають їм допомогти! — горлав гінець на змиленому коні посеред головної площі Синьосмертки. Славогран з-за свого прилавка тільки потішено гмикнув. На гінця ніхто не звертав особливої уваги: такі доручення від чергового зарозумілого пана доводилося вислуховувати частіше, ніж хотілось би.
— За наказом пана Дикого ваші місцеві відьми мають відправитися до Нижніх Озер! — не здавався прибулець. Стара бабця Мирка плюнула в сторону чоловіка, човгаючи повз.
— Зорко, чуєш? — гигикнув Славогран, відводячи від нещасного коня очі, — Та тут пани бажають якихось відьом бачити!
За неповних два кроки від нього затрусилася русява маківка: Білозорка залилася отим кришталево чистим сміхом, що крутив голови багатьом хлопцям у поселенні. Його молодша сестричка якраз перебирала пучки трав на продаж. Навколо її голови вінком спліталися тоненькі волосинки думок, спогадів та почуттів, але Славогран узяв за звичку їх ігнорувати. Намагався, принаймі. Її думки були дуже гучні.
— Оце надумав! Та вони з нас знущаються — кожен раз посилають все більших і більших йолопів! — знущально сказала вона, щойно пересміялася. Її колючі слова різко контрастували з невинним реготом хвилину назад. Білозорка навіть не відірвалася від свого діла — в її голові такі гінці важили менше, ніж пусте місце. Навіть навмисне не дивлячись у її думки, Славогран міг сказати це з упевненістю.
Він похитав головою. Вони можуть зневажати панів та їхніх собацюр скільки завгодно, та з цими поговорами про відьом треба було щось робити. З важким серцем хлопець спостерігав, як гінець врешті зістрибнув з коня та, роззирнувшись, поглянув Славогранові просто в очі.
Нехай його Нечистий побере! — подумки лайнувся хлопець, коли прибулець почвалав до нього. Якщо під час розмови зі Славограном присутньою буде тільки запальна Зорка, боги знають, що вона може наговорити.
Нервово тарабанячи пальцями, він обвів поглядом майже пусту площу. Бабця Мирка, сімейство Лада, хлопчик Гельченків зі стадом радісних дітей… і Світлогласа.
Вона поспіхом вичовгала з Калинової вулиці, хмурячи білі брови і вертячи сивою головою. Почула оголошення? Чи хтось прибіг і розказав?
Славогран миттю заспокоївся. Світлогласа завжди могла приструнити Зорку одним лише поглядом, та і з прибульцем говорити буде легше.
Він майже встиг натягнути свою крамарську посмішку, коли гінець підійшов до прилавка. Той виявився молодшим і кволішим, ніж здавалося здалеку. Яскравий, злегка завеликий одяг ховав під собою бліде кістляве тіло, відвертав увагу від гострих вилиць та почервонілого, злегка закладеного носа. Похиле деревце, та й годі.
— Чим можу допомогти? — ввічливо поцікавився Славогран, весь м’які рухи та занепокоєна доброзичливість. Подумки він вже прикидував, чи зможе він продати гінцю і завиринку, і гілля непустиземельки, а чи тільки завиринку.
— Де тут відьми?! — гінець хряснув обома руками об дерев’яний прилавок, ніби і не почувши Славограна. Хлопець шкірою відчув, як наїжачилася Зорка, готова встрягнути з колючими зауваженнями.
Де там та Світлогласа?!
— Прошу пана, та ми тут не знаємо ніяких відьом. Якщо ви про наших шанованих знахарок, то, боюсь, мало чим можу допомогти. Вони мають указ від короля, що забороняє їм виїжджати за межі округа. Чимось іще можу допомогти? — незмінним тоном продовжив Славогран. — Бачу, у вас…
— Та не замовляйте мені зуби! — гарнув гінець. Осипший юнацький голос не справляв гідного враження, тому для певності він ще раз хряснув долонями по дереву. З почервонілих очей потекли хворі сльози.
— Бачу, у вас нетерпимість до цвіту, — не зважаючи на грубість гнув свою лінію Славогран, — не бажаєте настоянку завиринки? Допомагає при таких проблемах. Ще можу порекомендувати гілля пустиземельки, з нього виходить чудовий чай для укріплення тіла. Тоді й настоянку рідше пити прийдеться, вона трохи неприє…
— Чорт тебе забирай! — голосно лайнувся гінець, і з різким шумом позаду Славограна стала Зорка.
— А ну ти послухай, одоробло, поминати нечистого… — розлючено почала вона, і Славогран переможено похитав головою. Почалося.
— Ти, дівко, не тикай ме…!
— Не перебивай мене, шмаркляве хамло!
— Перепрошую, та чи не можеш допомогти мені, Славогране? — пролунало звідкись з-за правого плеча гінця. Тихий, старечий голос заткнув і Зорку, і гінця. Дівчина з дещо винуватим виглядом відступила на крок.
— Мені тойво, треба все поскладати… — пробурмотіла вона собі під ніс і розвернулася до своїх трав.
Гінець поквапливо відстрибнув. На Славограна вмить подивилися ясні проникливі очі.
Зі сторони Світлогласа справляла враження білої кульбабки: тонка, з прямою поставою, голову вкривав вихор кудлатих сивих кучерів; з-під них визирали світлі очі, як бліде небо у ясну пору. Зморшки поорали її лице, але в тих зморшках ховався вічний сміх, що тільки і чекав можливості визирнути назовні. Ходила Світлогласа повільно, з ціпком, але голову тримала високо і ніколи не приймала допомогу. Весела, та постійно ніби трохи відчужена.
Зараз вона була в одному зі своїх рідкісних поганих настроїв, Славогран це відчував — бачив, навіть — але зовні вона видавалася безжурною та доброзичливою.
— Звісно, — чарівливо усміхнувся хлопець, — чим можу допомогти?
— Мені би пустиземельки, закінчилися запаси. На диво помічне! — сказала Світлогласа, непомітно скошуючи погляд на гінця. Славогран гмикнув. Тепер він точно візьме обидва товари, та ще й по завищеній ціні.
— Зачекайте секунду, — кивнув хлопець і підвернувся, вишукуючи серед підвішених мішечків і скляночок потрібні. Світлогласа і сама впорається.
— А що вам тут потрібно, шановний пане? Не бачила вас тут раніше… — почув він з-за спини. — вам потрібна допомога?
Гінець розгубився. Одне діло кричати на знахабнілих молодняків, а от на стареньку…
— За наказом пана Дикого місцеві відьми мають відправитися до Нижніх Озер. Тамтешні жителі страждають від чуми. Вони мають їм допомогти, — пробубонів завчену історію гінець.
— Та чула я, вспокойся, чоловіче, — відмахнулася Світлогласа зі смішком, добрим, ніби вона слухала свого улюбленого онука.
І фальшивим, як ото тихі води боліт.
— Ростисвіт, пані.
— Ростисвіте. Слухай, я одна з найстаріших знахарок ційого поселення. Багато таких, як ти, побували тут, шукаючи неіснуючих відьом для своїх панів, князів, королів, та… їх немає. Є тіко ми, а магічними здібностями ми не володіємо. Чари — то від нечистого, а ми молимся і сповідуємося, живемо по правді та щирості.
Славогран слухав і кивав головою на кожне її слово.
Кожне облудне слово.
Бачили б Дев’ять Священних Богів оцю виставу, сміялись би, поки Нечистий їхній сміх не вкрав.
— А Славогран правду сказав, його королівська величність наказали нашим сім’ям не полишати ці землі. Наші знахарки живуть глибоко в болотах, виходячи в Синьосмертку тільки коли комусь потрібна допомога. Я вже, бачте, застара, тому лишаюся тутечка, та інших знахарок ви не знайдете.
Світлогласа тихо посміхнулася, і Ростисвіт, що доти слухав її з великою уважністю і лише краплею підозрілості, зовсім плечі опустив. Ще раз шморгнув і повністю здався, вірячи кожному слову. Майже з дослідницьким інтересом Славогран відмітив, як хлоп наче ще більше змалів на тлі громіздкого одягу. Колір повністю залишив його шкіру, з очей ринула нова злива сліз, а руки майже неусвідомлено стиснулись в кулаки.
— І що… що мені сказати пану Дикому? — пробелькотів Ростисвіт.
Світлогласа ніжно усміхнулась, стиснула своїми вузлуватими пальцями його власні — тонкі, з пекучими задирками — і відповіла:
— Скажи, що може принести одного жителя Нижніх Озер, мертвого чи живого, до краю боліт: там, де стоїть хрест посеред квітучого гаю.
Славогран підняв брови. Живого? І чому ми взагалі маємо допомагати їм?
Світлогласа зустрілася з ним поглядом, в легкій задумі схилила голову і ледве помітно здвигнула плечима.
— Краще частинку мертвого, в тісно зачиненій дерев’яній коробці. Не торкайтеся голими руками. Всю тканину, що була поблизу коробки, спаліть. Самі підіть і гарно помийтеся. Опісля прийшліть свого коня сюди, а самі йдіть в пусту хатину біля лісу і лишайтесь там. Ми спробуємо допомогти, але жодна жива душа, що була поруч із хворим, не має ступити й ноги в це поселення. — тут Світлогласа насупилася і повторила ще раз:
— Не. Заходьте. В Синьосмертку. Ми оберігаємо це місце, і не дозволимо жодному йому зашкодити, — слова каменями падали на плечі гінця.
Ростисвіт швидко-швидко закивав головою.
На секунду зависло мовчання.
Славогран вирішив втрутитися, заспокійливо усміхаючись:
— А тепер не бажаєте придбати завиринки чи пустиземельки для вашої нетерпимості?
Світлогласа кивнула головою:
— Будь ласка, спробуйте. Дуже помічне.

…

Зорка ненавиділа це місце. Ненавиділа відьом — йой, звиняйте, знахарок — ненавиділа Синьосмертку, ненавиділа той факт, що ні вона, ні Славогран не змогли б покинути це місце, якщо б забажали. Таким був договір.
Ще більше вона ненавиділа Ростисвіта, що приніс їм не одну, а зразу дві погані звістки: один — вперше за останнє століття прокинулася біла чума, і два — в народ просочилися історії про відьом.
— Тобі треба піти до Живостойки, — говорила Світлогласа, кидаючи Зорці капшук з освяченими оберегами. Магічними амулетами, виправляла сама себе дівчина, ненавидячи, як легко вона переходила на звичну брехливу мову.
Всі все знали, та не могли змоги говорити прямо, навіть один з одним. Зорка все ще пам’ятала, як мати била її дівчиськом за те, що назвала Світлогласу відьмою. Славограна тоді вже відправили на научання. Мала Зорка не розуміла, що це за дивний танець, який змушував говорити людей не те, що вони справді думали, робили, відчували. Що це за незрозумілий танець, який давався так легко її батькам і брату. Особливо її брату.
— Візьми торбу, вона тобі знадобиться для переходу до Живостойки, — торохкотіла Світлогласа, похапливо збираючись. Славогран стояв віддалік, з явним несхваленням стежачи за нею поглядом. Дівчині захотілось на нього накричати, та це тільки підтвердило б його думку, що вона — лише маленька капризна дівчинка, що не закінчила научання і не спромоглася контролювати свої почуття.
Зорка вкотре проковтнула всі нерви, злість і відчай разом зі слиною. Ось і все. Приїхали. Вона йде в Живостойку. Матір і батько тільки кивнули, коли дізналися.
“Йде” — це досить сильне слово. Адже відьми не живуть далеко в болотах, а оця дорожня торба — такий же фарс, як і гарне слово “знахарки”, за яким ховаються жителі Синьосмертки.
Зорка зловила попереджувальний погляд брата і мовчки послала його до Нечистого. Вона терпіти не могла ні його дар, ні страх, з яким їй приходилося боротися в присутності Славограна. Він не міг зрозуміти, як це — вічно жити оголеним, постійно знаючи, що твої думки — не тільки твої думки, а ще й надбання якогось відьмаря.
Славогран насупився ще більше і відвів погляд. Зорку кольнуло різким шпичаком провини. Вона знала, врешті-решт, що брат не міг це контролювати.
Тільки от в голову просилися спогади минулої ночі. Вчора, після того, як Ростисвіт зі своїм конем був спроваджений відпочити, Світлогласа миттєво почала збори: міст переходили рідко, а поверталися ще рідше. Оскільки стара відь… знахарка була заслабка, перейти належало або Зорці, або Славограну. Якщо чоловіки переходили в Живостойку, покинути її вони вже не могли. Зорка ще не закінчила научання.
Вона вже, далебі, мала би спати, та сон якось не йшов. Зорка переверталася з боку на бік, згадуючи часи, коли вона ще була благословенна незнанням про свої здібності та свою долю. Вона згадувала, як вони зі Славограном мчали по золотому-золотому полю, і вітер плутався в їхньому волоссі, і ген у волошкомову небі чорними стібками вимальовувалися зграї ґелґітливих птахів. Вона згадувала, як вони мріяли про свободу, про мандри, про золоте, як те поле, щастя. Про те, як вони дітьми обіцяли це щастя одне одному.
Зорка встала, бо сон ніяк не йшов. На відміну від сліз.
Зазвичай дівчина спала міцно, тож тихих голосів на подвір’ї вона б не почула, та тоді був інший випадок. Ще настороженішою вона стала, коли впізнала голоси.
“І що ви цим намагаєтеся досягнути?!” — шипів безпомилково почутий голос брата. Тихий шум лісу ховав чіткість його слів. Відповіло Славогранові тихе старече: “Захищаю Синьосмертку”.
“Так пошліть мене!”
Зорка тихо встала і підійшла до вікна, щоб було краще чути.
“Ти не зможеш повернутися сюди.”
“Я знаю! Та Зорка ще не закінчила научання. Вона все ще дитина, дитина, що теж скоріш за все не зможе повернутися! А вона не хоче!”
В Славограновому голосі почулися прохальні нотки.
“Дайте їй більше часу… Бо вона провалить перехід.”
Почулося зітхання.
Зорка насупилася. Серце погнало кров судинами, відстукуючи краплі гніву, як бойовий барабан. Вони до сих пір вважали, що вирішувати її долю без її участі було нормальним явищем!
“Не можу. Ти потрібен мені тут, а до Живостойки Білозорка звикне. Нам треба… помолитися, щоб ця брехня про відьом не розповсюдилася.” — з незмінним спокоєм відповіла Світлогласа.
Зорку пройняло нестерпним жаром колючої відрази. Навіть наодинці з відьмарем, навіть коли це не впливало на договір, знахарка все одно відмовлялася говорити правду.
Не будуть вони молитися. Зорка знала цей ритуал. Вони підуть глибоко в болота, зберуть папороть, ягоди калини і кров старої відьми, віднесуть до Світлогласої додому та зварять настоянку. Зорка зробила б краще — у неї до цього дар — та вони справляться. Вони підуть до Ростисвітового коня та окроплять його настоянкою й сірими словами. Воно буде ширитися поступово, та врешті-решт ніхто в його поселенні навіть і не подумає про слово “відьма”. В цей раз їм знадобиться сила декількох сильних відьом, щоб таке провернути, бо пересуди вже розповзлися. А за відьмами має хтось піти.
Зорка тоді пішла назад спати, та не склепила очей до світанку.
Зранку Славогран, ховаючи погляд, повідомив їй, що по мосту піде вона.
Зорці хотілося запитати, чому він думав, що вона негідна для переходу, та боялася, що її голос не буде твердим, а взір — упевненим, коли вона почує відповідь.
Тож вона просто стояла, нагружена про людське око речами, які були не потрібні, слухала життєрадісний голос, який був оманою, і вдавала, що піде в поселення далеко в болотах, що було не більше, ніж брехнею.
Чудово. Просто чудово.
Занурена у свої думки, Зорка і не помітила, як Світлогласа викульгала з кімнати.
Весь вчорашній день вони готували приміщення до переходу. На підлозі свинячою кров’ю намалювали концентричні кола з низкою символів на кожній із сторін світу, в повітрі відчувався міцний запах полину, а фіранки були зачинені, закриваючи кімнату від слабкої сірості світанку.
У темряві й мовчанні — тепер, коли Світлогласа зі своїми пустими словами пішли — Зорка могла відчути, як Славогран відчайдушно намагався не читати її думки.
Раптом він тяжко видихнув.
— Слухай, я знаю, що ти вчора… чула. Вибач. Сподіваюсь, ти повернешся, занозо. Тримай.
Він різкими рваними кроками підійшов ближче, ніби маріонетка на заплутаних ниточках, схопив Зорчину долоню і поклав в неї… щось. Вона зачудовано перевела погляд на те “щось”, а коли підняла очі, Славогран вже здимів з кімнати. Його гліфи слабко, але рівно світилися в темряві, показуючи, що свою роботу він виконав добре.
Зорка похитала головою. Вона вперше бачила брата таким… розгубленим. Він завжди знав, що сказати, що зробити, як повестись. Він завжди танцював цей танок краще за будь-якого жителя Синьосмертки. Окрім, може, Світлогласої.
Згадуючи “прощання” батьків, Зорка гмикнула. Ці чудові прояви любові до рідних точно передаються у спадок.
Ще раз подивившись на братів подарунок, вона поклала його у маленьку нагрудну кишеню, зроблену з лахміття на швидку руку.
То були квітка незабудки і амулет облуд.
Зорка відчула, як на її вуста підкрадається іронічна посмішка. “Щирість” від людини, котра продала її Нечистому, і заклинання, здатне сховати наміри.
З незабудкою можна зробити багато цікавих заклять. А от амулет… його Славогран мусив украсти. Таке на дорозі не лежить.
За мить вух Зорки донісся голос Світлогласої. Вона щось бубоніла собі під ніс, перевіряючи, чи все правильно підготовлено.
Все правильно. Славогран — відмінний учень. А ще, як виявилося, відмінний злодій.
— Ти ж пам’ятаєш, так? — запитала Світлогласа Зорку, коли все було обдивлено, перевірено і підтверджено ще раз. Дівчина тільки закотила очі.
— Не укладати угод, не піддаватися на провокації, бажано не відповідати взагалі, не вертітися, не відволікатися, не втрачати фокус, не їсти, не пити, не лякатися, можна не дихати, бо тоді цей кошмар нарешті закінчиться…
— Зорко! — втратила на мить самовладання Світлогласа.
— Знаю, знаю… — заспокійливо усміхнулася дівчина, — Не відбирайте можливість на останній жартик, научителько.
Світлогласа стала перед Зоркою, і в її очах ясно відбився сумнів. Сумнів, що вона зможе, що це варто було робити, що вона достойна цього…
Зорчина усмішка покривилася, ставши більш схожою на оскал.
— Давайте.
Світлогласа кивнула, заплющила очі і щось забурмотіла. Зорка вдивлялася в помережане тривогою лице людини, яке любила з дитинства. Яке бачила кожен день під час научання. Яке іноді тишком ненавиділа.
Воно пропало.
Зорка кліпнула: вона не очікувала, що перехід буде таким різким. За особливості мосту їй розказували мало, а що розказували, завжди було заховане за примарами інших слів та сенсів, як і місце, куди вона відправлялася.
Живостойка.
Селище… знахарок.
Зорка мотнула головою, коли зрозуміла, що її думки чвалають в іншу сторону. Тільки не зараз. Тут ці думки можуть приректи і її, і Синьосмертку.
Вона дивилася… А на що вона, власне, дивилася? Перед очима панував морок, і годі було роздивитися бодай щось.
Зорка провела декілька хвилин наодинці з собою, відчайдушно намагаючись не думати небезпечні думки.
Амулете, я слабка, беззахисна, і дуже зла.
У темряві й тиші пропливали мовчазні хвилини.
— Гей, ти, дівчино… — прошепотів хтось їй на вухо. З несподіванки Зорка сіпнулася і повернула голову на звук. Вона вирішила позгадувати всі рецепти всіх чаїв, які вона коли-небудь робила. Зараз вона була на двадцять шостому рецепті, який миттю вивітрився у неї з голови як тільки вона почула голос.
З темряви на неї дивилася біла тінь.
Вона не виглядала, як щось загрозливе чи зле, та Зорка знала, що то був слуга Нечистого. Демон. Біс.
— Гей-гей, не варто так… — прошепотів голос. Тінь закружляла навколо неї, крутячись і перетікаючи в різні форми. — Ти ж знаєш, хто ми такі.
— Ви допомагаєте Нечистому. — відповіла Зорка і тут же подумки лайнулася. Не треба було говорити.
— Так, і що? Ви, відьми Живостойки, вже колись підписали з нами угоду. І бачиш, як ви живете? У вас є сила, у вас є повага… То чому би нам не перейти до діла? Ми можемо тобі допомогти… Ми знаємо, ти дівчина розумна й чесна.
Зорка мало не засміялася. Вона очікувала чогось більш… хитромудрого.
Так, колись знахарки підписали угоду. Через неї вона і страждала зараз, не в змозі піти з Синьосмертки.
Колись знахарки обдурили самого Нечистого для цієї угоди.
— Ми не відьми. Ми знахарки.
Білі тіні захвилювалися.
— Ви відьми! Так було прописано в угоді!
— В угоді було прописано, що відьми будуть служити Нечистому. Ніде не було вказано, що відьми — ми. Нам, знахаркам, передавалася… сила. Без ніякого клейма. Поки люди не почнуть називати нас відьмами, ми відьмами і не будемо.
Зорка посміхнулася. Вона ненавиділа все, ненавиділа всіх, та ця частина історії завжди викликала у неї захват. Нечистий завжди любив ловити людей на слові, тож зробити це у відповідь… Зорка поважала отих перших ві… знахарок.
Білі тіні видали звук. Це було схоже на примару примари сміху, на дим від давно згорілої свічки, на відбиток давно зниклих кісток у камені.
— Ми всі розуміємо, що відьми — ви. І живеться вам з нашої угоди непогано. Але ми не про те. Білозорко, ми знаємо, як ти страждаєш від облуди, від фальші, від обману! Ми пропонуємо тобі угоду. Ти будеш вільна!
Зорка знала, що біси — то брехливі пси, та також вона знала, що помре, не побачивши світу.
Амулете, в мене в кишені нічого немає.
Вона дістала незабудку і замислилася. В голові зринули слова.
— Білозорко, в обмін на твою свободу ми хочемо силу твого брата.
Зорка рвучко підняла голову. Тіні заспокоююче закружляли. Дівчина подумки лайнулася, та прошепотіла три слова крові щирості.
Стань, мовлене, правдою.
— Не хвилюйся. Ми бачили твої бажання. І його бажання теж. Він ненавидить свою силу, а ти іноді… ти іноді ненавидиш його. Свого брата! Ми вважаємо, що ця сила вам не потрібна! За неї можете не хвилюватися, та ви, ви будете вільні! Ви зможете піти куди хочете, робити, що забажаєте, ніщо не вас не зупинить! Ви будете вільні від цієї жахливої брехні!
Амулете, я вірю. Я сподіваюсь.
— Ви… обіцяєте? — затинаючись запитала Зорка. Вона дозволила тіні надії доторкнутися до її очей.
— Обіцяємо, — продзюркотіла відповідь, — ми потурбуємося про це.
Зорка глибоко видихнула, порвала незабудку і помолилася всім Дев’ятьом Священним Богам, щоб Світлогласа не завважила пропажі до того, як вони зникнуть.
Амулете, сховайся.
— Треба буде підписати папірець…
— Не буду я нічого підписувати. Ви дали слово, і ви його дотримаєте, бо змусила вас до цього сила, яку ви надали, і за яку поклялися.
Зорка мало не плакала. Вона була настрашена, здивована, але найбільше — сповнена надії.
Вона ненавиділа село. Ненавиділа брехню. Часом ненавиділа Славограна, а часом — себе. Вона стояла перед правдивою обіцянкою і дивилася у дзеркало на своє відображення.
Зорка відмовилася допомагати людям як знахарка. Зорка поставила себе вище, ніж інших людей. Зорка вважала себе дуже нехорошою людиною.
Та все ж, з розлюченими білими тінями навколо, з темрявою позаду і ще більшою темрявою попереду, вона сміялася.
Бо вона забрала собі своє майбутнє.