РІккі

– Щоб виродки вашої гидкої породи мене не побачили більше ніколи! — зловісно промовила Аня, кинувши собі під ноги піалу з сирним соусом, ніби це була димова шашка.
Брі щиро розреготалася — не кожен день бачиш, як подруга поводиться як одна з сестер Галівелл посеред урочистої події. Однак цього вечора у фоє кінотеатру було стільки народу, що ця витівка повернула лише пару оздоблених вовчими масками голів.
– А ти чого регочеш?! — обурилася Аня без краплі сміху чи хоча б розуміння в погляді. — Сексуальні домагання смішні, по-твоєму?
– Чого ти, вони ж просто хотіли познайомитися… — Брі проводжала очима компанію хлопців у пухнастих штанях і вухастих капюшонах. — Якщо ти прикидатимешся скаженою і кидатимешся їжею, ми так і залишимося самі.
– Серйозно, Бріто? Ти жалюгідна! Не думала, що навіть на таких нікчем виснутимеш, щоб привернути увагу Ріккі Вулфа!
– Тшшш! Всі ж почують!
– Ха-ха. Твій вереск і вішання на цих виродків ніхто не почув, а мені і слова сказати не можна?!
– Пішла ти, сама хотіла, щоб я була привітнішою! Нащо було давати мені пити?
– Зілля лише прибирає тривожність перед людьми!
– Досить називати шот «Єгермейстера» зіллям!
– Це було моє зілля, а не шот. Воно робить людей привітнішими, а повію ти вже сама захотіла грати!
– Як ти вже мене заїбала! Кожен день: «Брі, тобі потрібно спілкуватися», «Брі, ти не так спілкуєшся», «Брі, ти лякаєш людей»… Тепер ще «Брі, ти повія» — лише тому, що я не посилаю хлопців…
– Це не просто хлопці, вони ж…
– Та байдуже хто вони! Коли ти вже відчепишся від мене? Дихати не можу!
Брі вибігла на двір, перечепившись за чийсь хвіст. Щойно вдихнула осіннє повітря, вона пошкодувала про свої слова. Аня — її єдина подруга… І, скоріш за все, вона права. Може, не варто було обійматися з тими хлопцями. Ріку все одно на неї байдуже. За весь вечір він лише посміхнувся до неї через зал, забитий людьми в костюмах вовків різного ступеня деталізації. Посміхнувся і зник з якоюсь брюнеткою. Брі теж брюнетка, але, на відміну від тієї, вона струнка і згорблена, як хортиця.
– Брі, вже йдеш? — пролунав за спиною голос Ріка.
– А щ-що, ти сумуватимеш?
– Я відмовляюсь відповідати.
Всередині ніби спалахнули запальничкою. Брі глянула на Ріка, а він відвів погляд. Не можна було не витріщатися на його хитру, але таку затишну усмішку.
– А як же твоя подружка? — Брі прикусила губу, та Рік наче не помітив жалюгідності питання, зневажливо махнувши рукою в бік театру.
– Не хоче дружити.
– Моя теж.
– То що, валимо звідси?
– А показ?
– Точно, суперпрем’єра сорокарічної давнини.
Брі глянула в бік кінозалу. В лобі залишилося пару людей, які на когось чекали. Ані вже не було.
– Ніби ми не знаємо цю маячню напам’ять, — проспівав Рік на мотив шанті і взяв її під руку:
Джека жбурнули в кювет за зраду, ще й вкусив скажений пес іззаду. У школі з’явилась новенька дівчина — герой наш миттю запав.
Всі друзі його цькували її, бо була дівчина не така, як всі. Розривався малий між «бути з нею» або мати дру-узів.
Якось в геловінську ніч хлопці захтіли утнути діч: розіграти дівча й підкласти під двері зарізане курча.
Мешкала Еллі далеко у лісі, не помітив ніхто, як з жовтого листя тінню злетіло чудовисько злісне й розірвало дру-узів.
Та Джека чомусь не вбила потвора, він переживав за Еллі хвору. Що тепер, боявся хлопець щиро, стане жертвою звіра.
Шукав він дівчину, хотів врятувати, але перш ніж встиг її відшукати, побачив у небі повню червону й сам обернувсь на потвору…
– Дякую за спо-ойлер, — перебила Брі.
– Мгм, майстри непередбачуваності… Чекай, ти справді не знала?
– Ні, я тут всього рік живу, ще не познайомилася із місцевим лором.
– Чорт. Вибач.
– Та байдуже. — Вона хотіла взяти в руки його бездоганну зніяковілу пику і розцілувати. — Все мабуть закінчилось тупим хепі-ендом?
– Не любиш хепі-енди?
– Не коли вони незаслужені.
– Ти заслужила на хепі-енд, Брі?
– Я відмовляюсь відповідати.
Рік відкрив двері якоїсь забігайлівки. Брі незчулася, як опинилася тут. В неї ніби підлога під ногами тремтіла.
– Це що, був хитрий план, щоб затягти мене в… навіть не знаю, як це назвати…
– Щоб затягти тебе на бал. — Рік відкрив якісь залізні двері ліворуч від бару.
Це все було занадто класним, щоб бути правдою, і, скоріше за все, на неї так впливає «зілля», бо як ще пояснити відсутність свідомості по дорозі сюди? Не треба йти в дивні двері з малознайомим красунчиком, який поводиться так, ніби ти — найцікавіша людина на землі. І взагалі, Аня мабуть…
– Ходи, я не вкушу. — Рік став, спершись спиною на двері з такою посмішкою, ніби все про неї знає.
Цій посмішці неможливо було б відмовити, навіть якби вона наказала вбити людину.
Брі з Ріком опинились на риштуванні під стелею велетенської підвальної зали, де під «Lucretia My Reflection» смикалися в зелених променях сотні людей в чорному.
Вони спускались залізними сходами — чим нижче, тим гучніше грала музика. Все тремтіло від басів. Рік йшов попереду, і його плечі похитувались у такт. Він був такий стрункий у цьому жакеті. Внизу він ловко тикнув купюру офіціантці і вихопив з розносу два шоти рожевої жижі.
Один простягнув Бріті. Пританцьовуючи, вони перехилили шоти на брудершафт. Очі Ріка впивалися в Брі, а її — в нього.
Вдарив Біллі Айдол зі своїм «Flesh for Fantasy».
На мить вереск і вигуки захвату перекрили музику. Натовп став єдиним організмом, що смикався синхронно, як вода, вилита на динамік.
Брі завжди вважала музику 80-х стидовиськом, але зараз вона розуміла: нічого кращого людство не винайшло. 80-ті були піком людської цивілізації…
Музика огорнула її, і Бріта з подивом помітила, як її тіло рухається під біт, а мозок неначе пульсує. Під ніжну басову партію м’яка гітара перепліталася з сабтл-ритм-секцією і тембром Біллі.
Весь зал співав: «ФЛЕШ ФО ФАНТАСІ!»
Рік рухався як у воді. Вони всі рухалися як у воді. Це було неописуемо. Брі лиш насолоджувалась виглядом. Вона помічала обличчя з закритими від екстазу очима.
Їй здалося, що хлопець праворуч відгризає дівчині ключицю — по тому, як дивно рухалася його голова. Але перш ніж вона згадала «Блейда» або злякалася, руки Ріка пригорнули її, і вона нарешті відчула омріяний дотик його губ.

***

В раю все гаразд. Кожного ранку Рік готував стейки на сніданок і казав одну й ту саму фразу про «голодного як вовк»…
Їй подобалося таке життя. Подобалося, як Рік будив її гарячими від кави губами; подобалося, як мило він шукав сіль, яку секунду назад поставив на полицю, а поки знаходив — забував, куди дів тарілку, що потребувала солі. І подобалася його неймовірна посмішка та ніжність, з якою він тулився до неї, як цуценя.
І звісно ж, його друзі, з якими вони проводили ледь не кожен вечір, бо, як казав Рік, «самотній вовк — це оксюморон». Сірий був барменом у «Кублі». Яна — його дівчина, схожа на мопса, завжди поряд. Вовчик компенсував свій зріст розкачаною рамою та жартами. Ще були сестри Ліда та Ліза, але вони, на щастя Брі, з’являлися рідко.
Разом вони сиділи в будці біля шинквасу, розважаючи Сірого в цей повільний вечір.
– Що ви, чули новини? — Малий завжди розмовляв так, ніби надихався гелію.
– Вовчику, те, що ти гей — це не новина, — захихотів Сірий, змахуючи пінку з пива.
– Він досі дується через те, як я його нагнув. Обіцяю наступного разу бути ніжним.
– Фууу! — сміялася Брі разом з усіма.
– Що «фу», він про те, як взяв перший приз на змаганнях… — виправдовувався Сірий.
– Приз, а потім тебе…
Всі щиро хихотіли з цих жартів. Жодної ворожості. З ними Брі відчувала, що могла бути собою: говорити, мовчати чи навіть грубіянити. Хоча останнє вона ще не пробувала. Хоч від неї не вимагали ввічливої посмішки і слідування соціальним нормам, вона не хотіла проблем.
– Що за змагання?
– А що, хочеш з нами? Ти…
– Вона не змагатиметься, — Рік сказав різко. Він міцніше обійняв Брі за стан, ніби оберігаючи.
– Чого це? — дражнилася вона.
– Бо це небезпечно.
Цей владний шепіт прямо їй у вухо завіяв імлою бар, сміх і все навколо. Брі закотила очі і віддалася тремтінню.
– Не те слово, — добродушно хмикнула Яна, дивом почувши. — В такої хирі, як ти, в першу ж хвилину зламається нога.
– Моя хоча б не від власної ваги.
На мить всі змовчали. Брі затамувала подих, але за мить будка вибухнула сміхом.
– Не чекала від тебе, — пискнула Яна крізь хрюкання.
– З вовками жити… — і собі сміялася Брі.
Вона була в екстазі, аж мозок лоскотало. Мабуть, тому люди і збираються в групи… Аж тут до них підсіли інстаграмні красуні Ліда і Ліза. Гордість обернулася холодним соромом. Дівчата звичним рухом скинули куртки, і Брі звичним нервовим ковтком усвідомила свою плоскість і сутулість. Рука Ріка на її стегні і його розкішний профіль так близько до її губ здавалися поганим жартом.
– На кого ставимо? — голосно питає Ліза. – Я за Ріккііі, — каже Ліда з самовдоволеною посмішкою і штовхає Ріка під лікоть так, що аж Брі відчуває.
Рік багатозначно дивиться на Ліду, Брі робить вигляд, що їй байдуже.
– Це що, якийсь таємний тоталізатор? — питає вона з сильним бажанням втекти на іншоий кінець планети від Ліди і Лізи та їхніх ідеально розмальованих пик.
– Ну, типу, — невпевнено каже Яна. Ліда розправляє біле пасмо таким граціозним рухом, що Брі занудило.
– То, може, тоді не волати про нього на весь бар?
Брі фізично відчула свою помилку у виборі репліки. Надто вороже. Надто прозоро. Щоб відволіктися від думок про самознищення, вона зосередилася на тому, як Вовчик ховає айфон у бананку, а потім шукає його по кишенях.
– І правда, Лідо, щось я не пригадую, щоб дозволяв тобі відкривати писок, — сказав Рік аж надто палко. Всі притихли під важким поглядом Ріка, що затримався на дівчатах.
Решту розмови Брі не чула. Слова долітали до неї як крізь товсте скло, і вона не переймалася їхнім значенням. Лише спостереження за тим, як Рік дивиться на Ліду й Лізу, так перевантажило її системи, що її нудило. Він буквально зжирав їх очима, як голодна тварина.
Весь вечір Брі мовчала. Коли вони залишися з Ріком вдвох у машині, він базікав як завжди. Та Брі відчувала напругу між ними. Вона боялася і глянути на нього, щоб не розридатися як дівчисько. Після кількох лагідних «Брі, ну чого ти така?» Ріку починає уриватися терпець. Він ненавидить, коли вона не реагує на нього.
– Алло! Бріто, що з тобою?!
– Ти мені зраджуєш? — тремтячим голосом питає Брі, зморгнувши сльози.
– Ти здуріла?

***

Брі ледь не вдарилась носом об клаву, коли хтось легко доторкнувся до її спини. Кент.
– Знову спимо на роботі?
Учора Рік відвіз її додому, в її запилюжену студію, інтер’єром якої вона колись так переймалася. Він поїхав не попрощавшись. За цей місяць через Ріково лібідо, Брі забула, що таке здоровий сон, і сподівалася забутися ним. Але без Ріка не можна було спати так само, як і з ним. Щоб не прокручувати у голові свою істерику в машині, ще до світанку Брі вирушила в офіс. Краще дивитися в ексель, ніж у власну душу.
– Брі?
У погляді хлопця читалось занепокоєння, точніше — його ввічлива імітація.
– Замислилась.
– Ти така впахана. Відпочила у вихідні? — Кент всівся їй на стіл.
– Так.
– Не вірю. Знаєш, це треба робити час від часу, щоб не вигоріти…
Брі лише вичавила ввічливу усмішку. Для цього запізно. Якби хтось знав, як мало я зробила за цей місяць, мене б уже звільнили. Останнім часом її сил вистачало лиш на те, щоб залогинитись, відкрити ексель і дивитись рілси.
Кент трактував її мовчання по-своєму:
– Ходімо на обід?
Брі вже хотіла за звичкою відповісти «в мене є обід», але пригадала вчорашній вечір, і гіркота стиснула їй ребра.
У «Вегасі» вже був натовп її колег-планктонів. Димок із запахом смаженої олії, підсмалених темпе-бургерів та інших веганських субститутів осів парою на вікно, приховуючи сіру похмурість вулиці.
Набивши рота прісним тофу, Брі ніби почула голос Ріка: «Нюхом вовка не нагодуєш». Він завжди готував їй триповерховий пастрамі і гарно загортав у папір та фольгу. Зараз від нього не було ані смс.
За столиком усі піднесено балакали на невинні теми. Колег було багато, їхня балаканина підтримувала сама себе без втручання Брі. Її не помічали, та й вона не любила плітки, не могла і не хотіла запам’ятати сімейний стан усіх своїх колег та їхні хобі. Їй було байдуже на баскетбол, собачі перегони, подкасти та іншу тупу маячню.
Тому в неї і не було друзів.
Залишок дня Брі щиро намагалася виконати хоч один таск і не відволікатися на рілси. Надворі темніло. Рік не писав. Зазвичай о п’ятій він уже чекав внизу. Сьогодні вона не хотіла спускатися, бо боялася не побачити його. Колеги вже пішли, Кент запрошував її на фінал якихось перегонів, та вона залишалась, аж поки в будівлі не вимкнули світло. Рік не відповідав.
Між темним офісом та самотньою квартирою Брі обрала прогулянку на свіжому повітрі. Автівки пронизували фарами мряку, а над головою світили тьмяно-жовті сонця-ліхтарі.
А що як все це в моїй голові? Ні, Рік не спростував і не підтвердив мої слова, значить — винен. А може він хотів щось сказати, а я своїми припадками йому не дала? Ні, якби він нічого не приховував, він би дав знати. Чому не можна просто сказати правду? Треба притиснути його…
Ноги принесли Брі в «Кубло», і не дивно, адже тут проходив ледь не кожен її вечір останнього місяця. Але замість Сірого за шинквасом по телефону балакав якийсь дідусь із важким поглядом. Бар був порожній, як їхній із Ріком чат. Ніби Брі вигадала всі ці затишні вечори з його друзями… Хотілося б, щоб хтось сказав: «Бріто, ти не здуріла, все гаразд», але без Ріка вона залишилася сама в цілім світі.
Надворі вона зіштовхнулась із Кентом. Він подивився на неї таким поглядом, ніби знайшов сотню в зимовій куртці.
– Бріта? Сама тут?
– Так, шукаю декого. — Брі закусила губу, щоб не розридатись йому в лице.
– Гей. Чого ти? — Кент розгублено поклав руку їй на плече. — Ну, Брі… Тут ти нікого не знайдеш. Зараз усі на перегонах, го зі мною.
Він мав рацію, і Брі залізла в його пропахлу м’ятним вейпом «Хонду».
На іподромі дійсно було все місто, незважаючи на туман. Сяйво прожекторів та здорового повного місяця пробивалося крізь мряку на поле, крикливих глядачів та захеканих псів.
Замість гончаків треком бігали пекінеси. Кент, дізнавшись, що Брі ніколи не відвідувала псячі перегони, радо пояснював правила. Пси по забігах розподілені за вагою. Найважчі та найбільші гонятимуть наприкінці. Кент не замовкав, його язик заплітався як від алкоголю, а відчайдушно жестикулююча рука щоразу торкалась коліна або плеча Брі. Хотілося йому вмазати.
Рік не відповідав. «Цікаво, як би він відреагував, побачивши її тут із оцим? Мабуть, йому байдуже», — кольнув болючий здогад.
Пси бігли, глядачі верещали. Нову порцію хортів випустили з кліток по сигналу, і вони, як і мопси до цього, погналися за іграшковим кролем. Краще зосередитися на видовищі. Бути тут і зараз. Бути милою. Спілкуватися.
– Бідолашні. Вони цілий місяць сидять в клітках, щоб нас розважати…
Та Кент подивився на неї так, ніби вона спитала, чому собаки не літають. Один із хортів раптово перечепився та закрутився по землі клубком кінцівок.
– Що з ним?
– Наче ногу зламав. Надто прискорився на повороті. Цікаво, хто він… Ти не бійся, йому допоможуть. — Кент підбадьорливо пригорнув Брі. Вона зчепила зуби..
В цей момент десь у натовпі блиснуло Лідіне біле волосся. Якщо вона тут, Рік теж десь поряд. Брі викрутилася з лап Кента і встала, щоб піти до неї. Разом із нею піднялися всі глядачі, натовп вибухнув улюлюканням. Внизу за забором до стартових воріт підводили собак-велетнів на наступний забіг.
– Це мій вовк, мій вовчара!!! — Кент верещав як дівча, тикав пальцем вниз. — Завжди перемагає!
Собаки дійсно були схожі на вовків, якщо не на ведмедів. Сумний вдумливий погляд, розкішна шерсть. Один із них, здоровий темно-сірий пес — Кентів «вовчара» — спокійно сидів і оглядав трибуни. Брі здалося, він дивиться на неї.
– А як не переможе?
– Тоді я і десь половина міста встряне на бабки.
Ворота відкрили, і натовп збожеволів. Вовчара летів як вітер і майже вхопив того кроля, та відстав на повороті. Інші не могли навіть наблизитися до нього.
– Що це за порода?
– Якісь гібриди з вовками.
– Їх виводять чи ловлять десь?
Знову цей погляд, як на ідіотку. Брі відкрила рота, щоб спитати, що він означає, але натовп знову заверещав, цього разу шоковано. Вовчару перегнав ведмедоподібний рудий пес.
В черзі на вихід Кент знічено балаболив про свої матеріальні збитки і новий світовий порядок у псів.
– Та що з тобою сьогодні? — Брі знову струсила його руку зі свого плеча.
– Ох, чорт. Чорт. Вибач. Це те зілля, що твоя подружка на ярмарку продавала. Беріг для цього дня…
– Подружка?
– Аня, здається. Руденька. Вона ж ще передбачила, що я знайду свою долю на трибунах…
Брі розреготалася.
– Ти серйозно повірив, що вона відьма? Вона ж просто…
Розуміння вдарило на півслові. Аня. Вона забула Аню. Ніби її не існувало ніколи. А існувала? Тремтячою рукою Брі дістала телефон та знайшла її контакт. З’єднання…
Кент скрикнув. Брі побачила краєм ока, як на них бідить величезна сіра тінь. Вовчара. Почувся постріл. Пес злякано завмер і побіг назад. Щось у цій собаці розбило їй серце.
– Боже, Брі, ти як?
Кент потягнувся щоб знову її обійняти, але цього разу, вона не витримала і вперіщіла йому по пиці.
Минуло кілька днів без Ріка. Більше ніхто не готував поживні м’ясні страви, і Брі задовольнялась потрійними порціями фастфуду. А потім витріщалася в дзеркало на свій живіт. Стрункість — єдине, що їй у собі подобалося, і з кожною перевіркою в дзеркалі Брі здавалася собі все страшнішою. Мішки під очима, сіра шкіра, та ще й волосся в небажаних місцях росло зі страшною швидкістю.

Стукіт у двері. Бігом одягатися. Кляті зав’язки халата не слухаються. Стукіт не припиняється. Нарешті затягнувши халат, Брі відчинила. За дверима стояв Рік із цуценячими очима.

– Вибач, що не відповідав. Багато роботи в «К».

В його очах розпач і мольба. Брі багато чого хотіла йому сказати. Та говорити вона не любила, а Ріка — так. Весь день вони кохалися, а ввечері вирушили на концерт кавер-гурту Біллі Айдола в «К». Рік працював з ними ці дні.

В забитому народом клубі Брі із замилуванням спостерігала, як Рік вовтузився з інструментами. Кілька оглушливих вибухів фону — і все підключено. З’явився і сам гурт — двоє коротунів у смугастих сорочках. Вони щось сказали Рікові, і здивована усмішка розтягнулась на його лиці. Вона ніколи не бачила його таким щасливим. Коли він не залишився на сцені разом із гуртом після початку, стало ясно, чому. Вони запросили його пограти разом.

Пальці Ріка бігли по грифу як павук під спідами, гіпнотизуючи залу на п’ятсот людей. Брі ніколи не бачила його таким. Він виглядав на сцені так органічно, наче народився там. Вона закохувалась все більше і більше з кожним новим рифом. А коли він заспівав, усі як збожеволіли. Вона хотіла його. І, судячи з натовпу, не лише вона. Який голос…

Він раптово обірвався. Усі були заскочені зміною, але далі замість нього співав клавішник.

Коли це безумство закінчилось і мокрі люди зібралися біля виходів, бару або стола з мерчем, Рік позносив інструменти зі сцени і кудись пропав. Невзмозі чекати, вона пішла на його пошуки. Хотілося освідчитися йому чи трахнути десь у туалеті…

За сценою нікого, лише недознесені інструменти стояли під стіною в коридорі. Чомусь стало моторошно. В кінці коридору двері. За ними — голос Ріка. Він звучить налякано, чи може так здається? Шпортаючись, Брі переступила кубло проводів та протиснулась між комбопідсилювачами та генератором. Визирнула за двері. І ледь не вперлась у спини двох здоровенних потвор. Такі широченні, що смугасті сорочки на них от-от репнуть. А їхні голови… Вони наче волохаті собачі маски на Геловін.

Велетні загороджували собою весь провулок і, здається, не помітили її. Але десь за ними мав бути Рік, вона чула, як він… виправдовувався? Важко зрозуміти, про що йде мова, бо голоси охриплі, ніби всі троє хворі на ларингіт. Брі сховалась за дверима. Волосся стало дибки — їй ще ніколи не було так страшно. Вона наче знала, що Рікові загрожує смерть. А може, це просто тривожність?.. Брі визирає.

Монстри потроху скорочують відстань між ними й Ріком. Що робити? Що робити??

– Ти вважаєш нас за лохів, Ріку? — гарчав хтось із потвор. — Думав забрати наших людей?

– Дідько, я ж просто співав. Я не…

– Ти вже не альфа.

Один із монстрів замахується. Звук удару тіла об стіну. Брі не дихає. В голові порожньо. Чудовисько робить крок до Ріка. Брі мерщій хапає перші-ліпші кабелі й тулить їх до комба. Пронизливе гудіння ледь не розриває слухові перетинки Брі та, за сподіванням, чудовиськ. Визирає.

Монстрів не видно. Під стіною лежить Рік із кривавою плямою навколо голови. Брі біжить до нього.

– Ріку! — голос звучить наче з-за стіни.

Мабуть, Брі оглухла. Байдуже. Рік не ворушиться. Не реагує на її крики. Не реагує і на доторки, але спина його мармурово напружена. І руки. І все тіло здається більшим і твердшим, ніж зазвичай. Перш ніж Брі злякалася, що її контузило і це насправді мутант, тіло стогне й починає підводитись на руках. Брі видихає, і сльози повністю затуманюють її зір. Вона тягнеться до його щоки, прихованої за розпатланим волоссям у крові.

Та замість липкої шкіри Брі торкається мокрої колючої шерсті. Відсмикнувши руку, вона падає назад, а те, що мало бути Ріком, продовжує зводитися і повертає до неї… морду. До тіла Ріка причепили псячу голову. Брі відкрила рота, але не могла кричати, вищати чи дихати.

– Дякую, — каже голова голосом Ріка.

Брі відповзає геть. Та потвора не переслідує. Потвора падає на коліна та гарчить:

– Будь ласка. Не. Тікай.

Потвору стає шкода. Тож Брі залишається і спостерігає, як шерсть втягується в обличчя, а м’язисте напружене тіло знову стає худорлявим.
***
– Ти якась тиха, — питає Рік, барабанячи по керму пальцями. Рани на ньому загоїлись як на собаці. — Брі?

Брі втупилася в дорогу, невзмозі думати. Важко було навіть очима блимати, не те що говорити.

– Ти мене врятувала сьогодні. Алло, ти тут? — Рік втрачав терпець від її мовчання.

– М. Від кого?

– Від ворожої зграї.

– Зграї?! Це що, ви що, якісь…

– Ми вовкулаки, сонечко.

– Ми?

– Я, мої друзі. Мої вороги.

– І… багато в тебе ворогів?

– Ні, ти ж знаєш, я милий, як цуценя. Хоча після останніх подій…

– Чого вони так з тобою?

– Я вив…

– І? Зіпсував їм номер?

– Виття — це моя здібність. В кожного вона є. Коли я співаю, я можу гіпнотизувати всіх навколо. Підкоряти собі.

– Вау. Добре, що ти мені не співав.

Рік гірко всміхнувся.

– Я не можу контролювати його. Не вмію. Вони подумали, я хочу заволодіти їхньою зграєю. Встановити авторитет. А я просто… мріяв стати рок-зіркою. Через це я і став таким. Не знав, як підібратися до професії, і вирішив бути агентом. Роботи було багато, а часу — ні. Тоді я був наївний і дозволив себе вкусити. Гадав, якщо стану вервольфом, матиму їхню енергію та силу, не спатиму і встигатиму більше. Стану відомим агентом, а потім і рок-зіркою. Я взяв собі круте псевдо, як мені тоді здавалося, і почав… «кар’єру».

Це була помилка. Крім того, що три ночі на місяць я перетворююсь на дурного собаку, я тупо не стягував об’єми справ, які раніше робив за пів дня. Організація, логістика, зали, списки. Не міг зосередитися на чомусь довше як пів години і часто психував без приводу. Ніхто не хотів мати зі мною справу, і замість агента я зробився простим вантажником. А коли не вистачало грошей — записався на псячі перегони…

– Господи, якого хріна ти мені брехав? Я ледь не вмерла без тебе за ці три дні!

– А ти б зустрічалася з типом без стабільної роботи та авторитету, який бігає полем за гроші?

Замість відповіді Брі зиркнула на Ріка найобуренішим поглядом.

– Вау. Дякую, Брі. Ну, вибач. Як бачиш, ми як вид доволі тупі. Ніхто з нас не має керівних посад. Ми — телепні, що загубили б власний хвіст, якби він не кріпився до сраки. Тому ти і не чула про знаменитих вервольфів…

– Я взагалі про них не чула! Я і подумати не могла, що ви існуєте, що ти мені брехав!

– Бріто, — сказав Рік роздратовано. — Мене звати Ріккі Вулф.

Брі не могла повірити, що всі ці вовчі прислів’я, реклама і навіть назва міста Вольфтаун ні разу не наштовхнули її на думку, що все це не просто так.

– І як багато тут вовкулак?

– Ну, десь пів міста. Всі мої друзі…

– Що, і навіть Вовчик?

– Ти зараз серйозно?