Кривенькі дороги

Одну половину його обличчя закривала темно–синя маска, а інша – безжально дивилися на свою жертву. Без жодних емоцій він сказав:
– На коліна.
Заручник мовчки послухав. Благати не було сенсу. До нього тут було багато інших і після нього буде ще стільки ж, якщо не більше.
Чоловік у масці підняв свою руку і світлом різонув перед очима в’язня. Той назавжди впав на підлогу.
***
– Кривенькі пороги – далекі дороги! Барку, ти? Очам не вірю. Сам повернувся чи покликали?
– Сам? Після стількох років? – Барк підняв одну брову, посміхнувся і розпростер руки для обіймів. Міцний, високий чоловік, який сидів посеред поля, називався Вишта. Він підвівся і обійняв давнього друга.
– Кхм, легше. Ти такий ж дужий, яким я тебе пам’ятаю.
– Пробач, давно тебе не бачив, – Вишта випустив Барка зі своїх обіймів і знову сів на низький стілець. Запропонував такий же Баркові. Той сів навпроти нього.
– Давно охороняєш задній вхід в місто? – Спитав Барк.
– Останні місяці. Після того, як ти пішов, я не довго був вартовим в палаці. Потім деякий час патрулював місто, а тоді став охоронцем бар’єру. Зазвичай я працював на головних воротах, але один з охоронців пішов у відставку і ніхто не хотів зайняти його місце тут.
– Чому ти пішов з палацу? Ти ж хотів одного дня очолити варту. Не нудно так витрачати життя? Ти ж талановитий воїн, я думав ти краще застосуєш свої таланти.
– Барку, пройшло десять років з нашої останньої зустрічі. Багато чого змінилося. Я зрозумів, що для щастя мені не потрібні високі чини, ба більше, мені достатньо виконувати свою просту роботу. Хоча, останнім часом думаю чи не податися мені у військову академію, чув, що цього року там звільнилося місце.
– Щож, якщо тобі подобається, засуджувати не буду. Як там Сільвія? Ви досі разом?
– Ще б пак, ми одружилися. Я б надіслав запрошення на весілля, але не знав де ти живеш.– по-доброму всміхнувся Вишта.
– Не біда, потім надішлю тобі свою адресу. Ну так, про всяк випадок, якщо б ти надумав одружуватися вдруге.
– Бачу почуття гумору ти не втратив, – Вишта широко посміхнувся, – то чому ти тут?
– Сімейні справи. Хоті в би поділитися деталями, але сам поки не знаю.
– Ви вже бачилися після твого зникнення?
– Це не було зникнення. Я просто пішов і нікому не сказав.
– Як скажеш.
– Так, ми пересікалися кілька разів в інших містах. В основному на прийомах чи аукціонах. Вибач, друже, та я стомлений з дороги. Хоті в би якнайшвидше дістатися палацу. Відкриєш мені? Я не хотів йти через передній вхід, щоб не привертати зайву увагу.
– У тебе немає пропуску?
– Його анулювали, коли я пішов.
– Ну це не найгірше, ти ж не у вигнанні.
– Принаймні не офіційно, – Барк хихикнув.
– Добре, заходи до нас на вечерю, коли матимеш час. І цього разу хоча б попрощайся, коли йтимеш, – чоловіки встали зі стільців і ще раз обійнялися. Вишта клацнув пальцями і над його долонею з’явилася невелика прямокутна кам’яна дощечка із рунами – пропуск. Він обернувся і приклав її до чогось невидимого у повітрі. Наситив дощечку невеликою часткою сили, руни засвітилися. Наступної миті збоку з’явилася арка – вхід в місто. Дорога вела через ліс прямо до північного входу в палац.
– Ще побачимось, – Барк махнув рукою старому другові і переступив бар’єр. Вхід за ним закрився і він опинився на лісовій дорозі.
***
– Ти не запропонував мені стілець, мені довелося стояти, – жіночий голос долинув з-поза спини Барка.
– Пробач, – Барк повернувся до темноволосої жінки обличчям, – але я ж не міг йому сказати, що у мене є невидима подруга, яку бачу тільки я, тому чи не міг би він докласти ще один стілець. До того ж, Тааро, ми не так довго говорили, – він примирливо посміхнувся.
– Твоє щастя, що ви не довго говорили,–могло здатися, що Таара ще ображається, та насправді вона швидко відходила. Вони рушили прямою дорогою до палацу.
– Я чула як забилося твоє серце, коли ти заговорив про Сільвію, – сказала Таара з уїдливою посмішкою. То це та жінка, яка колись тобі подобалася? Ти розчарований?
– По-перше, це не твоя справа. По-друге, це було давно і я вже нічого до неї не відчуваю.
– Хпхп, схоже таки розчарований. Скільки нам іти?
– Пів години.
– То ти підеш до них на вечерю?
– Не знаю, ми тут в іншій справі.
– Тобі не цікаво її побачити?
– Тааро! Перестань, давай помовчимо.
– Тобі легко казати! Ти можеш говорити з будь-ким. Ти не знаєш як це, коли тебе бачить тільки одна людина. Думаєш твоя компанія мені сильно подобається? У мене немає вибору. Ааааа! – Таара викричалася, не так на Барка, як на своє становище.
– Пробач, я не хотів.
Вони ще якийсь час йшли мовчки. Потім Таара спитала:
– Ти не хвилюєшся вперше повернутися додому за стільки років?
– Не знаю. Тепер все здається іншим, хоча ніби нічого не змінилося.
– Ти так і не розказав чому раптом пішов. Залишив усе.
– Ти не чула про скандал в Апосо?
– Звісно чула. Те, що відбувається в місті, не завжди залишається в місті, – вона посміхнулася, – та я не можу довіряти пліткам. Ти ще не розказував свою версію подій.
– Справді? Що ж, як ти знаєш я, Баркіан Моралі, нащадок роду, який заснував місто Апосо і править ним до сьогодні, що, дозволь зазначити, є рідкістю в наш час. Ще з юних років у мене був хист до комерційної діяльності, так би мовити. У військовій академії, де ми вчилися разом з Виштою, я був тією людиною, яка може дістати все, звичайно, за відповідну плату: відповіді до екзаменів, магічні артефакти – прості забавки порівняно з тими, які я дістаю зараз; рецепти зіллів, не впевнений наскільки вони були дієві, але інколи достатньо вміти продати саму ідею. Батькам не сильно подобалася моя діяльність, та вони ніколи не казала це прямо. Після закінчення академії, ми з Виштою трохи подорожували міжпростором. Охороняли мандрівників, дослідників, товари. Коли я знаходив щось цікаве, то перепродував. Десять років тому, на день міста з’їхалися представники інших чотирьох міст Великого об’єднання. В нашому домі проходила святкова вечеря. Головною окрасою свята мало бути представлення нового потужного артефакта, зробленого довгою і клопіткою працею майстрів міста за участі мого батька. Ти знаєш, мізки і сили для створення нових артефактів, які будуть дійсно чогось варті є в не багатьох людей, а після війни і не створилося багато потужних артефактів. Це були напрацювання мого діда, які багато років удосконалював мій батько. Арка, що дозволила б переміщуватися між містами-нішами за хвилини. Це мав бути найбільший винахід за останню, а то й дві сотні років. Але момент тріумфу перетворився на скандал. Арка зникла, з нею і всі напрацювання, я теж зник. Піднялася паніка. На цьому свято закінчилося.
– То ти її забрав?
– Хм, я своїх секретів не розкриваю.
– Що було далі?
– Допити, розслідування, але винних так і не знайшли. Тому «офіційно» нічия вина не доведена.
– Потім ти жив сам, тинявся міжпросторм, заробляв тим, що шукав, викрадав цінні речі, артефакти і продавав їх. Став відомим і почав виконувати замовлення для колекціонерів і поважних людей. Незрівнянний Барк, перед яким ніщо не сховається. Я щось пропустила?
– Також я знайшов нішу в просторі і побудував там дім. Це теж не кожен собі може дозволити.
– Ах так, звичайно.
– Ми прийшли.
Ліс закінчився, попереду виднілися ворота, а за ними білий палацу з голубим дахом та куполами різного розміру. Він мав три поверхи, центральний корпус, ліве крило, що служило для прийому гостей і де знаходилася галерея, та праве, що вміщувало спальні, бібліотеку, кабінет. Палац прикрашали колони, численні аркади та золотисті візерунки. З іншого боку можна було побачити доглянуті сади і шість фонтанів, що йшли вряд прямо від входу до головних воріт.
– Я чула, що палац в Апосо вирізняється своєю вишуканістю, але не знала, що настільки, – Таара захоплено дивилася на архітектурний витвір мистецтва.
Охоронці помітивши чужинця, що наближається крикнули:
– Стій, де стоїш!
Барк зупинився.
– Хто такий ?
– Баркіан Моралі. Повідомте, що я прибув на зустріч.
Таара підсмішкувато додала:
– Блудний син повернувся додому.
Охоронці здивовано переглянулися. Один з них клацнув пальцями і в його руках з’явився шматок паперу. Він написав на ньому повідомлення і здув написане, слова зникли. За кілька хвилин на цьому ж папері з’явився новий текст.
Охоронці опустили зброю і запросили Барка увійти:
– Пане Моралі, помічник вашого батька скоро буде тут. Ви можете зачекати.
***
Старий Барнс вийшов до них за п’ять хвилин. Він був таким же, як і десь років тому, ні грама не змінився. Вірний радник його батька працював на їхню сім’ю відколи Барк себе пам’ятає. Він провів їх до дверей колишньої кімнати Барка:
– Коли батьки надіслали вам листа, то наказали прибрати у вашій кімнаті. Вечеря запланована на 6 годину. До цього часу можете відпочити з дороги. Якщо ви зголодніли, головна економка Найна залишила чай та бутерброди на вашому столі. Він сухо попрощався та покинув гостей. Барк з Таарою зайшли в кімнату.
– Ліжко моє і жодних заперечень, я і так мушу жити з тобою в одній кімнаті.
Поки Барк діставав речі з сумки, що могла вмістити пів будинку, Таара пройшлася просторою кімнатою, трохи задумалася, а потім додала:
– Я чекала на тепліший прийом. Для чого весь цей офіціоз?
Барк не відповів.
***
Вони вийшли з кімнати, повернули на ліво і мармуровими сходами спустилися вниз, пройшли прямо і стали перед великими дверима.
– Готовий?
– Завжди готовий, – Барк натягнуто посміхнувся.
Двері відчинилися. Перед ними відкрилася кімната освітлена свічками. Над каміном висів сімейний портрет, без Барка. Це змусило його посміхнутися. В центрі кімнати був овальний стіл повний їжі. За столом вже сиділо четверо осіб. Вони ще не їли, чекали гостя.
– Вітаю, – промовив Барк.
Чотири пари очей подивилися на нього. Його батько, що сидів по центрі столу, піднявся і вказав рукою на вільне місце біля себе.
– Добрий вечір, Баркіане. Прошу, сідай. Вибач, що не змогли тебе зустріти. Ми не знали коли ти прибудеш і чи взагалі прибудеш.
Барк підійшов до столу і сів з ліва від батька навпроти своєї матері. Зліва від нього сиділа молодша сестра, з іншого боку старший на два роки брат. Запала тиша.
– А ти виросла, – сказав Барк, подивившись на сестру, і посміхнувся, – коли я востаннє тебе бачив, тобі було вісім.
Та нічого не відповіла, продовжила дивитися на стіл.
– Як твоя подорож? Не виникло жодних проблем? – спитала мама.
– Ні, все добре. Чесно кажучи, я був здивований вашим запрошенням і згораю від цікавості чому б вам могли знадобитися мої послуги. Напевно це дійсно щось важливе, тому пропоную перейти одразу до справи, не люблю зайві балачки.
– Розумію, напевно твій час дорого коштує. Ти все таки досяг «успіху» в своїй справі.
– Пишаєтеся мною?
– А ти пишаєшся собою? Як ти взагалі можеш таке в них питати, після того, що зробив. Думаєш, твої брудні справи залишаються осторонь? Твоя діяльність кладе тінь на репутацію цілої нашої сім’ї!
– Терне, зупинись! – попросила мати.
– Мені бридко сидіти з ним за одним столом! З цим зрадником і з…
– Годі! – урвав його батько.
Червоний від люті Терн замовкнув. Він більше не кинув на Барка жодного погляду і просто почав їсти.
Батько заговорив:
– Як ти знаєш, спочатку всі люди жили у міжпросторі. Сьогодні мало хто обирає таке життя. Міжпростір непередбачуваний і небезпечний, не тільки по своїй природі, але і людьми, що можуть ним вештатися. Коли древні люди знайшли перші просторові ніші пройшло ще багато років перш ніж вони змогли заселити їх і створити міста. І ще більше років минуло поки вони зрозуміли механізми простору і змогли створювати власні ніші. Тоді дехто започатковував нові міста, а хтось створював менші ніші для власних будинків чи маєтків. Під час жорстокої війни багато міст пали в руїнах, ніші були зруйновані. Від тоді не з’явилася жодна нова ніша, а знання з їх створення були назавжди втрачені. Міста Великого об’єднання – це міста, що вціліли після війни. З них тільки Апосо засноване у створеній ніші. І природні, і створені ніші мають можливість розширюватися, але схоже існує і зворотній процес. Ми не знаємо чому, – він зробив паузу, – але Апосо зменшується.
– Як давно це триває? Ви з’ясували причини?
– Все почалося рік тому, але чому нам не відомо. Ми не хочемо ширити паніку серед населення. Поки про це знає обмежена кількість людей. Ми не знаємо, що станеться, коли кордони ніші сягнуть брам міста. Поки не відомо чи це може статися тільки зі створеними нішами, чи і з природніми теж. Останнім часом зменшення ніші стає все інтенсивнішим. Варіантів створити нове місто немає, оскільки ці знання втрачені і за стільки років ще нікому це не вдалося. Ми не можемо просто вигнати людей у міжпростір, вони не звикли до такого життя. Тут їхні домівки, роботи.
– Як щодо пошуків нової ніші?
– В реєстрі знайдених ніш немає жодної потрібного розміру. На те, щоб вона виросла підуть десятиліття, а на відбудову міста ще стільки ж часу. Не думаю, що в нас він є. Поки найоптимальніший варіант, який ми розглядаємо це Серце світу – один з найстародавніших артефактів, в якому зібрана дика енергія енергетичних бурь. Якщо використати його силу, думаю вона здатна допомогти.
– Сумно звичайно це чути, але в чому полягає моя роль?
– Ми хочемо, щоб ти допоміг дістати артефакт.
–То таки є ситуації, які не вирішити інтелігентними способами?
– Баркіане, ми всі знаємо, де знаходять такі цінні артефакти як цей, і знаємо, що словами їх не отримати.
– Також ми всі знаємо, що стається з тими, що зазіхають на власність…
– Ти все ще член сім’ї, де б ти не був і чим би не займався. Ці люди довіряють нам, ми за них відповідаємо.
– То це причина, чому мене запросили?
– Насправді ти тут не через кровні зв’язки, а через…мм…певну репутацію експерта у таких справах. Це рішення було прийняте радою Великого об’єднання.
– Ще ніхто не повертався після того як пробирався в їхні володіння. Ви так у мене вірите чи хочете позбутися?
– Не кажи так. Ми просто у скрутному становищі. Тим більше ти будеш не сам. Ми надамо всю потрібну інформацію і підтримку, якщо треба зберемо команду.
– Яка мені з цього вигода?
– Ми зробимо все, щоб очистити твоє ім’я перед людьми Апосо у справі з аркою. Не залежно віл того чи ти з цим пов’язаний чи ні. Більше не ходитимуть слухи.
– Як щодо оплати?
– Можеш назвати будь-яку суму чи коштовності. То ти погоджуєшся?
– Я цього не сказав. Я подумаю. Завтра зранку дам знати.
– Сподіваюся твоє рішення буде позитивним.
– Дякую за вечерю, дозвольте відкланятися.
–На добраніч.
Барк вийшов з їдальні, за ним Таара. Його незворушний вигляд обличчя змінився на легку посмішку, коли двері зачинилися. Вони мовчки поверталися до своєї кімнати тим же шляхом, яким йшли на вечерю. Тієї миті спокійним був тільки Барк, все йшло за його планом. Чого не можна було сказати про Таару. Вона тільки чекала, коли вони повернуться в кімнату.
– Ти мав мені сказати! – вибухнула Таара гнівом, щойно двері зачинилися.
– Я казав, що знайду спосіб вирішити твою проблему.
– Ти не казав, що для цього захочеш пробратися в найбільш закрите і небезпечне місто в просторі.
– Якби сказав одразу, ти б погодилася?
– Ні, ми б знайшли інший спосіб!
– Його не існує. Це єдине місце, де зберігаються найстаріші книги і артефатки. Наймогутніші, Тааро. Ти це знаєш.
– Ти не підеш!
– Я чув про картину, що веде до озера відновлення. Це єдиний шлях до нього. В тебе з’явиться можливість повернути своє тіло!
– Ти. Не. Підеш.
– В тому, що ти втратила свою фізичну подобу є і моя вина. Ти допомагала мені
– Перестань. Не будь сентиментальним. Це не була допомога, а співпраця. Я – воїн, і я завжди готова зустріти смерть. Коли стала на цей шлях, то вже знала – одного дня мені може не пощастити.
– Я не зміню своє рішення. Це вигідно і мені. Може прихоплю ще пару цінних артефактів, потім продам.
– Це божевілля, – після кількох хвилин Таара спитала, – то ти знав, що вони тебе запросять?
– Так. Моя професія вимагає бути в курсі всіх подій. Я від самого початку знав про проблеми Апосо. Потім дізнався про картину з озером. Яким би я не був талантом, та визнавав що у мене немає шансів провернути цю аферу самому. Тому я таємно підкинув раді ідею про Серце світу.
– Вони ж могли обрати когось іншого, чому ти?
– Я відомий в своїй сфері, тут моя репутація зробила все за мене. На додачу, я маю відношення до Апосо, тому я знав, що вони рано чи пізно звернуться до мене. З одного боку це на межі розумного, але з іншого – вони зробили ставку на мої почуття до рідного міста, сімейні зв’язки і вигідну для мене пропозицію.
– Для чого тобі їхня допомога?
– Старовинні артефакти, що все ще залишилися у ради. З ними у мене є шанс повернутися. Легше було переконати їх запросити мене і надати їх добровільно, ніж організовувати викрадення.
– Я йду з тобою.
– Тааро.
– Я не питала дозволу.
***
Наступного ранку сталося дві речі – Барк погодився допомогти місту і …
– Мені не потрібен напарник. Не хочу нести відповідальність за чиєсь життя, справа надто небезпечна.
– Ми розуміємо, але вважаємо, що шанси на успіх зростають, якщо вас буде хоча б двоє, –сказав його батько.
– Я працюю сам. Це може ускладнити роботу.
– Ми обрали людину, яка не стане для тебе завадою.
До кімнати зайшов Вишта. Барк не видав своє здивування і невдоволення. Він мусів погодитися, категорична відмова здалася б надто підозрілою. Наступні кілька годин вони обговорювали план проникнення. Барк передав список старовинних артефакті, які бажав позичити у ради для місії. Серед них меч, що різав простір. З його допомогою вони б проникли в місто і замок непомітно. Свічка вічності, таких залишилося всього кілька, вона уповільнювала час для всіх навколо, крім того хто її запалив. З нею пересування ворожою територією стане швидшим. Батько передав Баркові карту закритого міста, інформацію про місце знаходження артефакту, секретні входи і охорону. Все це була робота розвідки ради. Одним з їхніх козирів був викритий шпигун. Барк доповнив це знаннями з власних джерел. Через три дні вони мали вирушити в дорогу.
– Справа ускладнилася, –сказала Таара, коли Барк ввечері покинув залу.
– Вони мені не довіряють. Їм потрібен свідок, щоб переконатися, що я зроблю свою роботу.
– Він твій давній друг. Ти готовий ним пожертвувати, якщо доведеться?
– Не знаю.
– Підемо самі? В тебе вже є вся потрібна інформація, викрадеш артефакти і…
– Ні, це суперечить моєму кодексу.
Наступні два дні Барк переглядав надану йому інформацію знову і знову. Все мало пройти ідеально. Він ж робив це не вперше, але цього разу відчував неспокій. Останній вечір перед виходом. Таара пішла прогулятися містом. Він зібрав подарунки куплені для Сільвії та Вишти і попрямував до їхнього будинку.
– Кривенькі пороги – далекі дороги! Барку, заходь. Ти як раз встиг на вечерю, – Вишта потиснув руку Барка, той зайшов в будинок, привітався із Сільвією, зробив їй кілька компліментів і передав подарунки. Деякий час вони просто вечеряли, згадували минуле і сміялися так, ніби не було цих років нарізно, ніби завтра на них не чикало питання життя і смерті, і ніби решти світу з його проблемами не існує. Є тільки ця кімната у затишному і теплому будинку. Сільвія покинула їх зі словами, що йде спати. Вишта промовив до Барка:
– Спитай. Я знаю, ти чекав цілий вечір.
– Трясця! Як ти на це погодився? Чому?
– Не хотів, щоб ти йшов сам.
– Ти ж розумієш куди я йду? Знаєш наскільки це не безпечно?
– Я воїн, принаймі колись ним був, – він трохи подумав, а тоді додав: я охороняв арку, якби я щось помітив, то можливо зараз все було б інакше.
– А якщо це зробив я ?
– Тоді ти б не питав це.
– Ти ще можеш відмовитися. Не приходь завтра.
– Навіть не проси. Я не порушу своє слово. Це теж моє місто. Якщо я можу щось зробити для його збереження, то я вважатиму це честю. І я завжди був, є і буду твоїм напарником, ти можеш на мене розраховувати.
– Що ж, тоді буду з тобою чесним. Я не можу гарантувати, що ми повернемося живими. І є ще дещо, – він зробив паузу: Я переслідую і власні цілі.
– Я це підозрював, – Вишта засміявся.
Коли вони перестали Барк спитав:
– Ти їй не казав, чи не так?
– Ні.
***
Ранок. Двоє коней з трьома вершниками йдуть міжпростором. Вони покинули Апосо на світанку. Таара з Барком йшли трохи попереду.
– Коли ти повернувся?
– Ти вже спала. Ми з Виштою трохи посиділи.
– Таки пішов до них на вечерю? – вона захихотіла, – Це тому він сьогодні ззаду волочиться?
– Хпхп, угу.
– Нам ще далеко?
– Десь після обіду доберемося Північного лісу, там знайдемо печеру і почекаємо ночі.
Північний ліс був холодним і сирим. Листя на деревах майже все опало. Не було чути ні птахів, ні звірів, тільки тріск гілок де-не-де. Сірий туман плутав шляхи.
– Я читав про цей ліс, але не думав, що тут опинюся, – промовив Вишта.
– Не звикай. Нам потрібно знайти тільки печеру. Це найближча і найбезпечніша точка, де можна розрізати простір і ввійти в закрите місто.
–Ходити Північним лісом не так легко, вигляд тут не стабільний та оманливий, дерева і стежки змінюються. Ти впевнений, що зможеш знайти печеру? Знаю, ти казав, що маєш козир, але…
Козирем Барка була Таара. Саме він звів їх півтора роки тому, її дар. Вона була не тільки воїном, але і людиною, що бачила потоки енергії. Мати такого напарника як вона для таких справ, якими займався Барк це скарб. Коли вона втратила свою тілесну форму, її духовна стала сильнішою. Застосовувати дар стало легше. Яким би оманливим чи змінним не був би Північний ліс, це не мало значення. Таара точно бачила куди треба йти.
–Туман густішає. Не відстававай.
За годину бродіння вони нарешті побачили печеру. Зійшли з коней, прив’язали їх до найближчого дерева і забрали свої речі.
– Перекуси і відпочинь. Ми вирушимо вночі.
Барк дістав їжу зі своєї сумки. Вишта зробив так само. Жуючи він спитав:
– Ти думав про те, що буде з містом, якщо ми не повернемося?
– Ні, я надаю перевагу, думкам про успіх.
– Це мені завжди в тобі подобалося. Ти не думаєш наперед про провал.
Таара пирхнула:
– Може він взагалі не думає наперед.
Вишта заснув. Барк промовив:
– Моя відповідь – ні. Коли ти спитала чи готовий я ним пожертвувати у разі потреби – ні.
Він підійшов до друга:
– Вибач, я дозволив тобі зробити власний вибір, як дорослій людині, але у мене теж є вибір і я не люблю, коли мої плани ідуть не за планом. Я не дозволю тобі померти, Сільвія б мені цього не пробачила.
– Що далі?– спитала Таара.
– Він прокинеться, коли буде в Апосо. Вчора я вирізав руну прив’язки, коли був у них вдома. Таку саму зробив на підковах його коня. Кінь доправить Вишту до місця призначення.
– Наклади руни захисту, про всяк випадок.
Барк забрав потрібні йому речі з сумки Вишти, посадив його на коня і відправив.
–Час починати.
Мечем Барк провів по стіні печери рівну лінію. Де пройшов меч залишився розріз простору, а за ним виднілася темрява. Вони увійшли. Розріз закрився.
– Де ми? – спитала Таара. Барк запалив в своїх руках вогник.
–Згідно з картою це катакомби під містом. Зможеш знайти дорогу до замку?
Таара просканувала поглядом усе навколо і кивнула.
– Але тут є ще дещо. Створіння, непривітні.
– Як вони виглядають?
– Я не бачу їх чітко, тільки енергетичні потоки. Але з досвіду можу сказати, що це вовки або собаки.
– Примарні собаки. Вони давно вимерли. Хоча не дивно, що тут могли залишитися.
– Якщо це вони, то загаси світло. Воно їх прикличе. Мій наставник згадував, що ще як був дитиною, на їхнє поселення у просторі напала така зграя. Тоді половина людей були вбиті, ще половина померла від ран. Їхні зуби та кігті отруйні.
Барк загасив світло. Темрява повернулася.
– Тримайся стіни, я вестиму, – Таара повільно направляла Барка у напрямку замку, оминаючи всі перешкоди і пастки. Часом картинка перед її очима зникала, але вона нічого не казала Баркові. Можливо це від незвички так довго використовувати дар. Чи були й інші причини? До кінця залишився останній поворот.
– Стій. Я бачу двох собак на виході. Їх тут не було, або я їх не помітила. Якщо йти в обхід до іншого виходу з урахуванням усіх перешкод це займе ще десь годину.
– Ми не можемо, немає часу. Я їх присплю.
– Не вийде. Вони поглинуть закляття, ти тільки їх підсилиш. Єдине, що діє це груба сила.
Барк знову запалив вогняну кулю і підняв її в повітря над головою. Собаки одразу відчули світло і повернули голови. Барк дістав меч і вийшов до них. Великі, чорні істоти, в тричі більші за звичайну собаку дивилися на Барка порожніми очима. Не довго думаючи вони загарчали і кинулися на нього. Барк спочатку тільки оборонявся, але потім перейшов у наступ. Вістря його меча простромило живіт одного собаки, той жалібно заскавчав. Барк розвернувся і із замахом проштрикнув іншого собаку. Вони впали мертві. Вихід був вільний.
Темні коридори змінилися ледь освітленими. Барк з Таарою опинилися в підвалах лівого корила замку. Вони підіймалися вище, щоб перейти до сховища.
– Запали свічку і я вже не можу простежувати простір, захисні чари надто сильні.
Тепер вони рухалися замком набагато швидше.
Згідно з картою сховище за наступними дверима.
– Мені не подобається тиша. Ми не зустріли жодного охоронця.
– Ти можеш подивитися чи на дверях є якісь пастки?
– Ні, мої сили перестали працювати, коли ми вийшли з підвалів.
Барк витягнув з торби лупу і подивився на двері через неї.
– Це сховище. Не бачу жодних перешкод. Можемо заходити.
Барк обережно відчинив двері і вони з Таарою зайшли. Двері за ними зачинилися самі.
– Здається свічка почала швидше горіти. Не знаю скільки у нас часу. Тааро?
Барк покрутився навколо себе і не побачив нікого. Він ще раз погукав. Тиша. Тоді кілька разів вдихнув та видихнув, беручи під контроль паніку, що гнітюче росла в середині нього. «Не відходь від плану. Спочатку знайду артефакти, потім Таару.»
Барк знову дістав лупу і оглянув кімнату, але цього разу написав на ній руну пошуку і назву конкретного предмету. Провів лупою по кімнаті. Картина світилася на правій стіні за п’ятдесят метрів від нього. Барк підійшов, перевірив чи немає пасток та обережно зняв. На її місце повісив завчано підготовлену точну копію. Згодом те ж саме повторив із Серцем. Треба знайти Таару. Він повільно відкрив двері зі сховища, зачинив і…
– Далеко зібрався? – чоловічий голос прорізав замкову тишу. Свічка загасла.
Барк розвернувся і ще встиг побачити чоловіка в темно-синій масці. Далі суцільна темрява.
Прокинувся він на підлозі, зв’язаний, голова боліла. Навпроти сидів чоловік, міцний, широкоплечий, половину його обличчя закривала маска.
– Прокинувся? Баркіан Моралі, я знав, що одного дня ми точно зустрінемося. Такі як ти, надто самовпевнені.
Баркіан відкашлявся:
– Ми знайомі?
Чоловік усміхнувся:
– Я трохи стежив за твоєю діяльністю, навіть, чесно скажу, захоплююся твоїм професіоналізмом. А мене не так легко здивувати.
– Це мені лестить, можливо тоді ти мене розв’яжеш і ми поговоримо в більш дружній атмосфері?
– Гмммм, ти прокрався до моїх володінь, нахабно викрав те, що належить мені, а тепер хочеш дружньої розмови? Дай подумаю. Ммммм – ні. Якщо б ми зустрілися десь не тут, або за інших обставин, але коли ти переступив поріг мого міста, ти підписав собі смертний вирок.
Барк уже здогадався, хто сидів перед ним. Той про кого ходили легенди, ким лякали дітей коли вони були не чемні. Молодий володар Шарг. Саме він позбавляв життя усіх, хто проникав у місто незаконно. Не вважливо хто і з якою метою. Усіх їх чекав один кінець. Без винятків. Про це знала кожнісінька людина в усіх містах і міжпросторі. І все таки, він Барк, був достатньо дурним, щоб випробувати долю.
– Напевно тобі цікаво куди зникла, твоя подружка? Та відьма-воїн, що минулого року потрапила в енергетичну бурю в міжпросторі і вижила, втративши при цьому свою фізичну форму, але не душу. Цікавий випадок. Тоді вона вже з тобою працювала? – Шарг клацнув пальцями і біля Барка з’явилася Таара, так само зв’язана, при тямі, але щось змінилося.
– Ааа, так, вона тепер має власне тіло. Не дякуй. Ви ж за цим сюди прийшли? Шкода не встигне ним насолодитися. Щож, з кого почнемо?
– Хіба наша сміливість не заслуговує на виняток? Визнаю, що не варто було прокрадатися сюди. Можливо укладемо угоду про співпрацю? Хіба тобі не потрібні такі зв’язки? Ми можемо бути корисними.
– Не думай, що ви особисто мені не подобаєтеся, але я не роблю винятків, які б благородні цілі ви не переслідували. Ваші дії мають бути покарані.
– А як же ваші дії? Справедливо зачинити у своєму місті усі артефакти і не дозволяти нікому ними користуватися? Вважаєш це справедливістю, Шаргу? – сказала Таара.
– Розумію, ти засмучена, але не я причина вашого краху. Я не тягнув вас сюди. Це ваш вибір прийти привів вас до цього фіналу. Це так, як існує цей світ. Це так, як існує це місто і ви порушили його правила. Артефакти, що зберігаються тут надто небезпечні, надто спокусливі для використання неправильними людьми. Тому вони всі тут і не дістануться нікому, навіть вам.
– Це була моя ідея. Я планував цю крадіжку, вона просто пішла зі мною. Відпусти її. Роби зі мною все, що хочеш.
Цієї миті Таара звільнилася з мотузок і кинулася на Шагра, той зіскочив зі стільця і ухилився від її удару. Тіло ще не повністю їй служило, сили, ще не зовсім повернулися. Вона направила в нього кілька голок. Шарг усі відбив і замість того щоб напасти на Таару у відповідь, запустив світловий меч в Барка. Таара миттєво відреагувала. Вона закрила його собою. Меч проштрикнув її грудну кліку. З кутика рота потекла кров. Вона впала перед Барком. Мертва.
Все сталося надто швидко.
– Нііііі, Тааро!– Шарг клацнув пальцями і мотузки, що зв’язували Барка впали. Він підповз до тіла Таари. Взяв його у свої руки
– Тааро, ні. Це я винен, – його голос був тихим. Він відмовлявся вірити у реальність. Шок, мозок блокує емоції. Тиша.
Шарг став над ним.
– Ти ж знаєш звідси немає виходу. На коліна.
Все було наче в тумані, нереально, не з ним. Ніби кошмар, що змушує прокинутися серед ночі і радіти, що це всього лиш сон.
Барк мовчки послухав. Більше сенсу немає. Він йшов сюди, щоб допомогти їй, а вона врятувала його вдруге. Барк помер тієї миті, коли меч проштрикнув Таару. Більше він не заслуговує жити.
Біле світло справедливості засліпило його очі. Удар. Він назавжди впав на підлогу.
***
– Тату, а що сталося з іншим конем? Він пішов додому?
– Так, тепер він живе у нас в академії.
– Ти мені завтра ще почитаєш?
– Почитаю,– Вишта загасив світло в кімнаті і вийшов. Він подивися на зоряне небо і заговорив сам до себе:
– Схоже кривенькі дороги більше не приведуть тебе до мене, Барку. Старий друже.