Поплямовані

Я почуваюся найбільшим посміховиськом в один і той самий день. Щорічно. Або навіть трошки частіше.
– Колись наші предки мали саме такий вигляд, – Клариса Легетівна легко кладе руку на моє плече, наче натискає на новеньку кнопочку «усміхатися», і мої губи непевно розтягуються, погляд скаче по малечі, а ноги ледь-ледь трусяться від хвилювання. – Їхнє тіло було покрите плямами різних кольорів, розмірів і форм. Подекуди…
На одному й тому самому занятті. Перед учнями того віку, в якому бабуся схиляється до вуха, щоб прошепотіти істину про таких істот, як я.
– Чомусь більше схоже, як… Як оце, ну, – сором’язливо накручує пасмо волосся учениця спереду, – хвороба.
– Ага-а, – сміливо гойдає головою хлопчик позаду неї. – У нас же ж кров такого кольору.
Спочатку я сприймала ці судження як образу, яких у мене, на жаль, безліч. Ці плями справді є особливістю моєї раси, проте вона, вочевидь, незабаром вимре. Всім імпонує чиста шкіра узлярів або витончені рисочки на тілах смужникарів. Дедалі більше плямникарів прагнуть приховати свою справжню сутність, відмовляються від своєї ідентичності через ряд обставин, навіть не підозрюючи…
– Бачите, любі мої, – відходить убік вчителька, – серед плямникарів не ширяться хвороби шкіри, на противагу іншим. Вчені проводили експерименти, і результатів ніяких.
– Не вчені, а якісь невчені!
…що вони зумовлені штучно.
– Інші повинні страждати?
– Бо в них нема таких плям?
– От я би не хотіла тих плям.
Дрібні іскри в кількох парах оченят набувають холодного блиску. Трійко учнів, розсаджених по різних рядах, знічено зиркають на спини однокласників спереду та на сусіда по парті.
Якщо насмішки ще не почалися, то зараз саме час.
– Дерені нормально з її плямами, я питав, – хвалькувато заявляє хтось справа.
– В Уксена є пляма тако-о-ої форми! – розмахує лінійкою дівча зліва.
– Та ти що!
– О, а я бачив!
– Уксене, покажеш?
– А що буде, якщо їх вирізати? Ті плями.
– Фі-і, Стею, ти що верзеш?
– Таке взагалі реально?
– Це ж не хвороба, ти…
Дитячі слова зливаються в одну важку, тягучу масу. Вчителька робить зауваження. Серце дивно б’ється. До горла підступає нудота. Я дивлюся на підлогу, хоч не розумію, чому. Хочу почути, що ще діти скажуть.
Але не можу. Не виходить зосередитися. Те запитання хробаком повзе у моїй голові. Або в моєму горлі. Я снідала. Мало би вже перетравитися. Та мені навіть ковтнути важко. Чи це насправді голод?
Галас забиває вуха. Складно зосередитися. Ні, не можу зосередитися. Шумно. Зле дихати. Світ не стоїть зі мною – він розпливається, як фарба, і наче крутиться. Чи це вже кручусь я?
– Лілеє, куди ви? – розмито долинає до вух, коли хапаюся за дверну ручку.
Мені страшно. Я не можу заспокоїтися. І ці погляди, цей потік звуків, цей набір барв, мене враз пробирає відраза до цього всього. Мені полегшає, якщо виберуся звідси.
– Лілеє!
Не хочу говорити. Не видам і слова. Не усвідомлюю, що у моєму роті. Чому язику раптом тісно. І чому я знаю, що це язик. Так дивно.
«А що буде, якщо їх вирізати?»
Як оте лезо ножа. Те, яке відображало шматочок неба на заході зимового сонця. І міцно стиснена ручка. Шершаві пальці. Вдавана доброзичлива усмішка. Вічі, що таїли всередині глибоку прірву, а на поверхні гадиною звивалася лише одна думка.
«А що буде, якщо їх вирізати?»
Його тоді не встигли наблизити до мене. Я, забувши про мороз, вушний біль та обіцянки повернутися зі смаколиками додому, чкурнула за вулицю, другу, потічок, а тоді й за все село. Хоч і тямила, що настільки далеко за мною не побіжить ніхто, так я переконувала себе, що досягну місця, де в тілі поселиться спокій. Де буде відчуття безпеки.
І тепер знову несуся туди, незважаючи на відсутність прямої загрози. Можливо, я б отямилася через падіння прямо за воротами школи. Не помітила каменю на повороті. Перечепилася і припала до болота та дрібного гравію. Зараз, здається, щось пече. Десь подряпини. Але це не має значення. Варто втікати, поки мене не наздогнали. Поки не спитали ще раз.
«А що буде, якщо їх вирізати?»
Пелена стоїть перед очима. Я схлипую, однак не тямлю: то сміх чи плач? Із рота виходять непевні комбінації літер. Сміховинно! Це доросла панянка, яка відповідально ставиться до роботи. Яка «може і вміє тримати себе в руках». Викладачі з моєї кафедри, якби угледіли ті рученята, неодмінно розчарувались би. Не повірили б, що то та сама Лілея Терляна, студентка з амбіціями і вражаючими рейтингами, котру запрошували до столиці працювати. Що то невтомна трудівниця, якій кортіло витягнути свою сім’ю з вічних злиднів. Що то така дівчина, в якої не існувало меж у будь-якому плані.
Що вона зараз утікає, бо п’ятикласник виявив допитливість. Видав звичайнісіньке припущення. Без нахабності і непристойних слів. Без гострих предметів. Проста допитливість. А уява вже зобразила двійко старшокласників із минулого року, яким моя персона не те, щоби сподобалась. І тому вони вдалися до швидких пошуків вирішення тієї «проблеми».
Я не з’ясовувала причин. Із першої зустрічі знала, що спільної мови нам не знайти. Не тоді, коли вони, сини заможних смужникарів, тісно дружили із тямущим, проте скромним узлярем. Останній якось прийшов по книги, щоби краще підготуватися до кінцевих іспитів. Поки я набирала стосик підручників із полиць, розпитувала у нього про шкільні турботи та плани на майбутнє. Той хлопчина мав гожу, люблячу родину, в якій завжди знаходилося місце для підтримки та розуміння. Він намірявся вступити на архітектора, оскільки у складних випадках застосовував усю креативність і можливі засоби, щоби виграти або «принаймні точно не програти», як сам казав. А ще щосили вдавав, що вже не школяр, а серйозний дорослий, якому до снаги завдання хоч із трьома зірками. Я порадила йому зайти в читацький зал, позаяк тамтешня атмосфера неабияк сприяє високій концентрації. Сама свого часу там займалася підготовкою, ніхто не дошкуляв. І той узляр, приклавши долоню до серця, щиро подякував, а потім рушив до першого ж стола. Вражена несподіваною галантністю, я завмерла між стелажів. У сказаному ним не відчувалося ні крихти жартівливості чи зневаги. Як істинно зріла істота, він радо взявся за те, по що прийшов. Ввічливо висловлював прохання, без вагань відповідав на мої запитання, чемно поводився протягом усього часу, що ми проводили разом.
Загалом ми спілкувалися нечасто, а коли й балакали, то не лізли до особистого. Я мала роботу – поралася з книжками у бібліотеці, допомагала учням із пошуками літератури, заповнювала необхідну документацію та пила чай із напарницею в обід. Він приходив опісля всіх уроків і сідав на один з улюблених стільців. Вміст товстого рюкзака нерідко ідеально поміщався на поверхні його парти, проте з невідомих причин, коли я підходила до нього з якимись підказками або цікавими фактами, там панував як не безлад, то будівництво фортеці знань. Я не могла розібрати, чи то мило, чи трішки кумедно, чи в мене щось недостатнє навантаження.
День за днем формувалася дурнувата звичка – зазирати до тієї зали і питати, чи треба чимсь допомогти. Міред на початку сором’язливо відмовлявся або все ж зважувався на дрібні прохання, та з часом припинив вагатися. Деколи, певно, чекав моменту, коли моя нога ступить на поріг читальні. Я дотепер відчуваю незрозуміле хвилювання, як протираю столи в ній. Уява змальовує дурний сценарій: я відмиваю слід від чорнила на його місці, а він тихцем підступає до мене ззаду та шепоче: «Пані Лілеє, а ви не підкажете, де я можу знайти отой вишневий підручник із креслярства?» чи щось на кшталт того.
Але це й залишиться сценарієм. По-перше, він таки вступив на архітектора. І навчається в доволі пристойному закладі. А по-друге…
– Взимку тут не так пишно.
Його товариші, помітивши мій незначний, на власний погляд, вклад у його майбутнє, скривилися під час третього візиту. Я зробила їм зауваження щодо шуму. Вони продовжили наполягати на тому, щоб Міред облишив «те, до чого він усе одно має хист». Останній уперто опирався, а я зайшла, доклала до його вежі ще пару книжок, глянула на непроханих відвідувачів (які могли би бути проханими, аби лиш приклад знали з кого брати) з-під лоба, і попросила утриматися від відвертання користувачів бібліотеки. Їхні посмуговані чола зморщилися, роти привідкрилися (слава Флорі, небажані компліменти зосталися за зубами), кулаки сховалися по кишенях. Ця реакція повторювалася, навіть коли ми мимохіть бачилися. За винятком того самого вечора.
Гіркіше мені стає від переконання, що якби я була узляркою або смужникаркою, їхні моральні цінності (сумнівної якості) зіграли би перешкоду в планах щодо мене. А так, їм не шкода.
У м’яких голках бірюзової трави розсипані ледь помітні напівпрозорі камінці. Де-не-де вони прийнялися, і проростають. Хиткі пагінці радо опираються на гілочки кущів і стовбури дерев, тягнуться ще вище, не підозрюючи, що до неба далеченько. Мініатюрні бутони прикриваються молодим листям, а грубіші замислено стирчать, немов їх хтось спитав дорогу до давно забутих місць. Усе воно крихке й чисте, як скло: найменший згин чи складка, як і контур пелюстки, можна вивчати неозброєним оком; на дотик ніжне та м’яке, як найдорожчий шовк, а запах шириться, щойно квітку залюбують.
Богиня Флора передала своїм синам та дочкам цінний дар – можливість створювати квіти єдиним дотиком нагого тіла. Достатньо нам провести подушечкою пальця по напівпрозорих намистинках на верхівках стебел, вітів чи лишайника, і їх огорне сяйво, замиготять веселкою вогні, за лічені секунди розгорнуться забарвлені квітки. На душі ще й тепло стає від того процесу, неначе любов’ю своєю ділишся. Тому й сам акт назвали любуванням. І змалечку всяке дитя випробовує дари богині Флори.
Всяке, за винятком плямникаря.
Узлярі залюбовують цвіт в один тон, а смужникарі – у два. Плямникарі залюбовують цвіт у декілька тонів, проте лише з поміччю узлярів. Якщо ми самостійно візьмемося за квітки, то ті значно швидше зів’януть. Тому з раннього дитинства нас звідусіль супроводжують зневажливі погляди, шепотіння, різнопланові обмеження та вузьке коло спілкування. Ми – це не про повноцінність. Від цього юні плямникарі втрачають віру в себе. І в’януть зсередини, як ті самі квітки.
Авжеж, їм не шкода.
Розв’язую стрічки на черевиках. Шкарпетки на дотик чи то мокрі, чи то трішки вогкі. Ноги ніби дещо холодні, а може, просто спітніли. Хоч надворі весна, і сонце гріє, учора ввечері годину-дві крапав тихо дощик. Тому й подекуди пилюка перетворилася на болото.
– З моєю удачею, я по коліна у тім бруді буду.
Однак бажання лоскоче розум сильніше, ніж те, чого можна власноруч позбутися.
Я відкладаю вбік взуття, згортаю у рулон шкарпетки. Складаю їх у рюкзак, кладу його на плоский камінь обабіч стежки. Озираюся. У полі зору хіба повернені спиною хатки. З людей нікого. Звірятка жодного. Тільки я і самота.
Час видихнути.
Стріпую сорочку зі штанями, поправляю піджак. Знімаю гумки, що міцно тримають густі коси. Набираю в груди повно майже літнього повітря. Затримую.
І пирскаю сміхом, відриваючи босі ноги від землі.
Килим під ногами дражнить ступні росою. Я скачу і кручуся, хапаючись за низькі деревця голою рукою. Це так схоже на ловлянки, у які ми грали дітьми. Тільки тоді мене хапали першою, а потім кривлялися, що я заражу когось плямами, тому треба скоріше бігати. Минув понад десяток літ, і ось, я тут. Ловлю усе, що вдає мертвого. І долинає до мене лише тріскіт та шелест рослин.
Крок за кроком. У траві палахкотить кришталь. Худі стеблинки коливаються, як дзвоники, та набирають жар. Кора дерев туркоче, вкриваючись зорями. Куди б не повернула, скрізь квітне те і се гарячими барвами. Жовті ромашки поцятковані червоним і багряним. Пісочні тюльпани наче вибірково облиті медом і шоколадом. Малі квіточки рум’яніють, немов їх зацілували панянки пурпуровими губами. Білосніжні лілеї рясніють ластовинням, а нарциси цнотливо натягують спідниці поверх купки помаранчевих кринолінів.
Авжеж, їм не шкода! У них немає вибору. Точніше, є, але хіба широкий? Дітлахи-плямникарі прагнуть умістити на полотні всі барви землі. Однак у природі ще нема настільки дивовижної рослини, котра б зуміла поєднати всю палітру світу на собі єдиній.
В моїй дитячій голівці не вкладалося це непорозуміння. Я пробувала знову й знову, допоки не знайшла гору із темних суцвіть. Батьки прибирали за мною, не дорікали за невдалі спроби. Та все ж, періодично повторювали правду: «Гармонію богині Флори не дано пізнавать нікому». Доводилося змиритися з цим, знайти насамперед гармонію з собою. Що, певна річ, давалось особливо тяжко, враховуючи цькування від однолітків. До того ж, я стратила роки на приміряння купки ролей, щоб у кінці розчаруватися в цім устрої та відновити пошук власної самобутності. І те виходить у мене з колючим болем.
Попереду чагарник – ось він, світ. Здоровенний, жахливий і прекрасний водночас. І я, метелик, що наївно тинявся по ньому, та зрештою заблукав, полізши глибше, ніж вартувало. З оточення живого – набридливі дрібніші мухи. Крильця потріпані тугою за колишньою собою, їхні частинки розносять то комашки, то вітри. Блискітки здіймаються та осідають, але не відбивають світла. Я мріяла вільно літати. А вийшло те, що вийшло…
Забруднилися ноги. Здалося би помити їх у потічку неподалік. Хіба речі прихоплю, бо серед них є невеличкий рушник.
Вздовж потічка і пуп’янків річечка. Рясна така, що поділ штанів іскриться. Водичка весело хлюпоче, мов наближенню літа тішиться. По тілу шириться спокій, хвилями накриває тепло. Сонечко мило світить, із лісу пташка мелодійно щебече, висока трава хилиться до води, яка не те щоби холоднезна… А мала би ще пробирати до кісток. Із гір же тече. Дивно.
– Пусте, сполочуся зате.
Невибаглива дерев’яна лавка від раночку нагрілася. Якраз щоб наміститися. Занурюю помалу мізинець, як раптом чую знайомий голос:
– Пані Лілеє?
Але звідки я його знаю? Де стрічала?
– Пані Лілеє, це ви?
Невже то він? Проте я б мала вже його забути. І що йому тут узагалі робити? До родичів приїхав? Та вони не з цієї частини селища.
– Бібліотека тепер рано зачиняється?
Напарниця Ненна. Про що вона міркує в цей момент? Про партію підручників, яка от-от прибуде, чи про нещастя працювати зі мною?
– Пані Лілеє?
Пара смарагдів спантеличено кліпає в мій бік. Волосся оливкового відтінку розхристане, вії коротко підстрижені, губи незмінно тонкі. Студентство внесло незначні корективи. А одяг… Я пригадую цей картатий фіолетовий костюм. Личить, хоч і рукави підказують, що трошки замалий.
– Вітаю, Міреде.
От лихо! Як я це прохрипіла! Вічність не говорила, чи що? Втім, я гучно не розмовляю. Зазвичай.
– З вами все гаразд? – стурбовано веде він. – Ви простудилися?
– Ні-ні, все чудово, – нервово хитаю головою і плескаю по колінах, – все чуд…
Судячи з того, як Міред витріщається на забризкані, невзуті кінцівки, які щосили намагаюся прикрити мохом, я даремно розігрую незаплановану виставу. Що за паразит напоумив мене втекти не до себе чи до бібліотеки, а конкретно сюди? В мить, коли випускник школи та прихильник навчання в читальні гуляє геть поряд? Ото розумниця!
– Ви… знову потрапили у халепу? Через мене?
Жодна з халеп не відбувалася через нього. Але погрози з ножем Міред сприйняв тоді саме так. Довідавшись про те завдяки моєму «неочікуваному лікарняному» та пліткам небагатьох очевидців, юнак ухвалив рішення. Після «лікарняного» мені не було до кого навідуватися в сусідній залі. Ми бачилися під час здачі книжок та на випуску школи. Тоді хлопчина попросив вибачення і попрощався зі мною. Небагатослівно. Неначе боючись, що нас помітять горезвісні двоє.
– Ні, ви що, я не в халепі.
– Не брешете? – він продовжує вирячатися вниз.
– Не брешу.
І твердим поглядом зводжу його хвилювання нанівець. Узляр же падає навколішки з голосним зітханням. Далі, мабуть, хвилину збирає всі помисли докупи. Долоні розтирають обличчя колами. Лиш гострий ніс залишається від того непомнутим.
– Слава Флорі. Вибачте, прошу, пані Лілеє, – ледь не кланяється він. – Це моя провина.
– Міреде, все гаразд. Чуєте? Підніміться, усе добре. Це в минулому. А ми в теперішньому. Облиште.
Та глядить він на мене все ж недовірливо.
– А чому ви без взуття?..
От воно, доречне запитання! Ще би я відповідь на нього дала, звісно.
– Та це… пару випустити.
Хоча я без найменшої гадки, як це.
– Через ноги? Навесні?
На думку не спадає нічого ліпшого, ніж накрити ступнею кілька маргариток поряд.
Поміж пальцями жевріє конюшина, мізерні бутони схожі на ліхтарі. Ще трішечки, і вони розкриються.
Міред невідривно слідкує за світінням. Чи за гусінню, що повзе довкола моєї щиколотки? Чи за свіжими краплями на нігтях?
– А чому, – знічев’я він схиляється над маргаритками, – всі стверджують, що плямникарі… Не можуть залюбовувати квіти самостійно?
– Якби нас змалку вчили теорії кольору, – чим зайнятися не завадить хоча би батькам, але вони певні, що пізнання своєї природи – справа кожного особисто, – то любували би самостійно.
– Ми запізно вивчаємо її?
– Запізно.
І мовчання повертається.
Від дотику гусінь скручується клубочком. Я акуратно знімаю її на низькорослий соняшник, уникаючи з ним прямого контакту. Він неймовірний і без моїх кольорів: голівка з насінням містить сотні пилоподібних граней, що розплітають нитки сонячного світла на всі можливі забарвлені частки. Справжня коштовність в обрамленні китичок. Хай гусінь помилується тою красою. А я таки візьмуся за миття ніг.
Міред підповзає до протилежного краю колоди.
– Що ви тут робите? – для чогось поновляю бесіду.
– Ну… виконую домашнє завдання. Проєкт.
– У такому місці?
– Я плентаюся сюди з дев’яти років. Сам, – дзижчить блискавкою на сумці юнак. Дістає альбом. – Не сподівався ще когось побачити.
Розгортає, розпрямляє загнений кутик на сторінці з кресленням моста. Он воно, який проєкт.
– Нам задали сходити до улюбленого місця, дослідити його вздовж і впоперек. А тоді зобразити те, що б ти до нього додав.
– І ви б додали місток?
– Не бачу в ньому гострої потреби. Але якби можна було, то додав би.
– Цей потічок не перескочить хіба що мале дитя. Думаю, це очевидно.
– Очевидно, ваша правда, – олівець у його руці штрихами домальовує квіти з обох боків моста. – Дітлахам світ завеликий, аби все осягнути. Але з того боку залюбованих квітів практично не здибати.
– Ви тут щороку?
– Якщо чесно, то ледь не щомісяця.
І залюбованих квітів «практично» нема. Дивина. Чому не перестрибнути на той берег? То й берегом не назвеш, якщо прискіплюватися.
– Ви б скористалися мостом?
– Я б додумалася перейти туди сама.
– А чому не переходите?
Вода хлюпоче, як і раніш. Гусінь сповзла стовбуром на інший, грубий лист. Маргаритки тріпочуть вогняними пелюсточками. Птаха, що співала в лісі, враз замовкла. Хмаринка стрічкою пропливає на віддалі від сонця.
А ми… точно про мости розмовляємо?