Біс очей

Ти стоїш і дивишся на те, як вона лежить перед тобою. Її хвилясте волосся розкинуте в сторони, на обличчі – чи то непорозуміння, чи то зневіра.
Її тіло неприродно розкинулося на снігу, білому і пухкому. Лише калюжа яскраво-червоної крові поступово відвойовувала своє. Розрубана між пальцями кисть ще хвилину тому намагалася зажати глибоку рану у животі, втім марно. Легкі сніжинки ще тануть, торкаючись її шкіри, але скоро вже вкриють тіло цілком.
В твоїх руках меч. Дивно, чи не так? Не дуже зрозуміло нащо. Звісно, кров на ньому не дасть збрехати нащо, але що ж Вона зробила? Ти вдивляєшся в її очі, широко відкриті у гримасі чорні очі – і спогади раптом починають пробиватись. Обійми. Посмішка. Її губи так близько…
Ти різко відвертаєшся і, намагаючись не дивитись на неї, старанно витираєш меч снігом. Не вистачало ще щоб запеклось.
Голова продовжує паморочитись. Ти вдихаєш повні груди свіжого зимнього повітря, і це трохи відступає – але натомість відчуваєш на язику смак крові. Ти спльовуєш. Трясця, чого так складно у цей раз. Але треба рухатись.
У декілька десятках метрів попереду стоїть хатина. Понурена та засипана снігом, вона все ж віддає тим самим відчуттям затишку посеред негоди. У вікні відбиває слабкий вогник, а на фоні неба, що швидко смеркає, видніється димок.
У хатині чекають.
Дійшовши до дверей, ти оббиваєш червоні чоботи, збиваєш сніг з каптура та плаща і заходиш. Інтер’єр у хатині небагатий – камін, декілька лавок навколо нього, скриня під стіною та велике ліжко зі звірячих шкур у кутку. Це навіть не дім – лише ночівля для мисливців та лісників.
На одній з лавок сидить Він і читає книгу. Він знайомий тобі, але якось зовсім по іншому, ніж Вона. Ти не згадаєш рис його обличчя, але таке враження, ніби ти знаєш його вже багато років.
– Ну як пройшло? – питає в тебе.
– Не дуже. – Незручна пауза. Не знаєш, що додати. – Не люблю зайвий спротив.
– Буває і таке. Заховав хоч її?
– Снігом засипе. Нам і не так багато часу потрібно.
Він піднімає голову від книги і дивиться з засудженням.
– Ми лише у чотирьох годинах їзди від міста. Звісно, місцина не найпопулярніша, але ми не можемо ризикувати. Що як її знайдуть до того, як ми закінчимо?
– Не знаю, складно… Не можу дивитись на неї.
– Спогади?
Ти мовчиш. Лише чорні очі стоять постають у пам’яті. Тож ти змінюєш тему:
– Думаю, можемо впоратись за один день.
– Я у будь якому разі винайму кімнату у таверні на декілька ночей. Не можна ризикувати багатомісячним планом.
– Звісно, звісно. Маю надію, ніхто не здивується що лицар Ордену відвідає подібне місце.
– «Вранішня зоря» цілком респектабельний заклад. Головне непомітно передати книги – і, звісно ж, щоб ти відвів слід. Але це вже повністю на твоїх плечах. Сам знаєш – таке не сплануєш.
– Не бійся, не вперше. Можливо, навіть наздожену тебе ще до повернення додому.
– Не загадуй. – Він лише сумно хитає головою. – Як же я давно не був вдома. Усі ці мандри… Як же воно все набридло. Усі ці “а ось тепер вам треба оно в ту діру світу за три місяці ходу”. Як же хочеться іноді просто звільнитись від усих цих проблем…
– Дивись, не звільнися від чогось зарано, друже – хмикаєш ти.
– Тіпун тобі на язика – він виглядає навіть трохи ображеним. Гордо піднявши підборіддя, він закриває книгу і встає. – Піду закопаю її, поки є час. Вирушаємо до світанку, пане Губерте Тартійський.
Його голос, як завжди, сповнений сарказму. Він проходить повз.
– Дякую, Шарх.

…….

Брами міста ти сягаєш лише опівдні. Сніг, що випав за ніч, у горах сягав вашим коням по коліна – лише вийшовши на тракт вдалося відновити темп. До того ж Шарх виїхав вперед, щоб попасти до міста першим – і попередити, якщо щось піде не за планом.
Принаймні погода після снігопаду чудова. Сонце блищить на білих дахах будівель та веж, а легкий мороз щипає за щоки. Варта на брамі заворушилась, побачивши тебе, і наймолодший здається навіть намагається менше тремтіти від холоду. Старший не тремтить завдяки вирощеному за багато років пузу. Втім, тебе вони не цікавлять.
За брамою чекає площа та роздоріжжя вулиць. Стара звичка кличе на ринок – подивитись що коїться у місті, послухати людей. Та лицарю Ордену там не місце. Тим більше на коні і при параді.
– Пане Губерте! Це ви?
За спиною лунає знайомий голос. І до болю невчасний.
– Мої вибачення, пане Губерте, це ви? – до твоєї ноги підбігає юнак років шістнадцяти, у досить багатому, та не лицарському вбранні. – Пане, не гнівайте за те, що турбую вас. Я брат Софії, Оттон. Оттон Крепелін.
– Слухаю тебе, юначе.
Тут нема що і слухати, але тобі потрібно виграти час на роздуми. Чого ж він так невчасно…
– Софія вчора поїхала за місто, як вона сказала – на зустріч з вами. І вона досі не повернулася! Я чекав тут з самого сходу сонця, але ніхто з мандрівників навіть не бачив її. Скажіть, пане, чи все…
Ти впевнено, але м’яко кладеш руку йому на плече, щоб заспокоїти його та припинити потік слів.
– Дуже мужній вчинок, Оттоне. Твоя турбота про сестру робить гарне ім’я твоїй сім’ї. Але твої переживання марні. Ми разом з Софією зупинялись у заміському маєтку пана Штадде. Але на жаль нічна хуртовина застала нас зненацька, і твоя сестра захворіла. Порадившись, ми вирішили, що їй краще дочекатися одужання на місці. На жаль, сам я був вимушений її покинути через справи в Ордені, але повір мені – за нею доглядають, і у домі мого друга моя наречена у надійних руках.
– Пане Губерте, я не можу передати свою вдячність і полегшення від ваших слів…
– І не варто. Краще приділи свою енергію на благо і передай цю звістку своєму батьку. Він теж має право знати що з його донькою все добре. До речі, вона також просила передати, що не тримає на нього зла за його останні слова, і розуміє, що він, як голова сім’ї, був у своєму праві. Втім, серцю, як кажуть, не накажеш…
– Вона розповіла вам..?
– Хлопче, не кожне питання варте того щоб його питати. – Легкий рух колінами, і твій кінь починає потроху йти далі по вулиці. – Можеш передати батьку, що я особисто на днях заїду і поясню йому ситуацію.
– Виконаю, пане Губерте..! – губиться позаду.
Руки у рукавицях запітніли. Так завжди – одна брехня тягне за собою іншу. Але щоб повірили у малу брехню, треба не боятися прикрити її величезною. Настільки великою, що ніхто і не повірить, що хтось наважиться так брехати.
Вуличка потроху повзе догори, звертаючи, як змія. Попереду вже видно яскраво червоний дах кафедри Ордену, на якому через крутизну не втримався сніг. Ось і ворота – вартові тут, на відміну від брами, пам’ятають тебе в обличчя і одразу витягуються струнко. Та ще метрів за двадцять до них до тебе підбігає якийсь задріпаний малий з незліченних жебраків.
– Не веліть бити пане, послання для Вашої милості!
– Для мене?
Знявши рукавицю, ти здивовано береш клаптик паперу з його рук. Малий одразу відбігає – певно, заплатив відправник.
На папері рівним і знайомим почерком написано:
«Милістю Церкви і Імператора, у справах відомих лише йому до нашого міста прибув визволитель. Твій друг.
Клаптик паперу щезає у твоєму кулаку. Ти ледве стримуєшся – вартовим не варто бачити твоїх емоцій.
Невже дізнались? Як? Неможливо. Просто неможливо. Просто збіг? Полює на когось іншого? Повертається звідкись?
Нема часу перевіряти. Нема часу взагалі ні на що.
Ти викидаєш папірець прямо у багнюку під копитами і їдеш уперед. Вартові намагаються навіть не дихати, та тобі байдуже. Спішившись у подвір’ї, ти кидаєш поводи конюшому, а сам одразу рушаєш усередину.

…..

– Ні, допомога не потрібна. Я бажаю побути наодинці.
– Пане, але як ви знайдете…
Ти кидаєш важкий погляд на бібліотекара, і той замовкає. Але певно, краще закріпити результат.
– Я ціную вашу роботу щодо догляду за нашим архівом, але не забувайте, що справи Ордену мають абсолютний пріоритет. І не вам його оскаржувати.
Бібліотекар починає помітно тремтіти.
– Я зрозуміло пояснюю!?
– Так, пане Губерте!
– Щезни.
Він не змушує тебе повторювати.
Архів Ордену вражає розмірами. Стелажі тягнуться на чотири метри вгору, і деінде під високою стелею простягнулось павутиння. Підлогою гуляють протяги. З відпрацьованою десятиріччями впевненістю ти йдеш повз книги, намагаючись жодним рухом обличчя чи жестом не видати, яка карусель думок мчить у тебе крізь мізки.
Як знайти книгу серед усього цього різномаїття, яке ти вперше бачиш, причому не питаючи ні в кого?
На шафах написи. Вже чудово. Архітектура? Ні. Право? Ні. Право другий раз… Медицина? Навряд чи. Фізика? Та хто ж їх знає, можливо це і фізика. А що далі? Метафізика?
Метафізика. Чому б і ні.
Ти звертаєш у прохід між стелажами і починаєш продивлятися корінці книг. нескінченні томи якихось філософів, експертів незрозуміло з чого і інших шарлатанів. Деякі прізвища звучать знайомо. Можливо, когось із них ти навіть колись знав. Та втім, навряд чи твоя ціль на рівні очей. Була б вона відомою та популярною, то її б можна було знайти де завгодно, а не лише за зачиненими дверима через півсвіту. Скоріш за все, засунута десь наверх чи вниз, вся у пилу…
Але вперше за день тобі щастить. Майже у тебе над головою ти бачиш бажаний напис. «Големи – міф чи реальність? Замітки щодо ув’язнення духів у предметах».
Ти обережно дістаєш книгу з полиці і роздивляєшся з усіх сторін. І дійсно вона. Після усього пережитого і пройденого вона у тебе в руках. Залишилось небагато – передати її Шарху та обрубати усі зайві хвости.
По дорозі назад ледве стримуєш посмішку. Книга, старанно закутана від вологи, лежить у сумці через плече.
Та у долі свої плани. Як завжди.
У на перетині коридорів вздовж зовнішньої стіни кафедри ти зустрічаєш іншого лицаря з пажем.
– Губерте?
Він явно здивований. Легка доброзичлива посмішка на твоєму обличчі купує ті пару секунд, що необхідні, щоб згадати його ім’я. Дітріх вибув до столиці ще тиждень тому, Едгар взагалі блондин, і це точно не мейстр кафедри, тож…
– Роберте.
– Що ти тут робиш?
Одне питання іншого краще.
– Мене покликав на зустріч пан Крепелін. Сам знаєш, обговорюємо деталі одруження…
– Ти мене за дурня не тримай! Вчора ти прибігаєш до мене і ледь не на колінах благаєш, щоб я тебе замінив як Лицаря-Чашеносця, бо бачте твоя наречена щось терміново від тебе хоче, а сьогодні не можеш навіть вчасно поміняти? Ще й кудись зібрався? Літургія через п’ятнадцять хвилин!
– Так, звісно ж, я… зараз піду. Ти правий, встигну після літургії.
Ти розвертаєшся спиною до нього і збираєшся якнайшвидше покинути коридор, а бажано, і кафедру.
– Губерте, це не смішно. Зала з іншій стороні, через двір.
Ти повільно повертаєш голову і дивишся на нього.
– Ти правий.
Ти йдеш до нього.
– Що правий? Це що, якийсь дурний жарт? Ти там головою в стіну врізав чи… чи…
В його очах раптом спалахує страх.
– Твою ж ма…
Він не встигає дотягнутися до меча, і лезо твого кинджалу з неймовірною силою входить йому в шию, пробиваючи наскрізь. Він марно намагається схопитись за рану і втримати кров.
На щастя, паж не відрізняється кмітливістю і просто застигає, як вдарений блискавкою. Його ти вбиваєш вже ударом в серце, щоб зайва кров не заплямувала одежі.
Каміння коридору горить під ногами. За коридором гвинтові сходи і двері на подвір’я – нарешті. Варта на звичних місцях – ніхто нічого не чув.
– Коня!
Твій крик лунає між стінами. Не проходить і півхвилини, як заспаний конюший вибігає, тримаючи твого скакуна за поводдя. Ти застрибаєш на коня і пришпорюєш його. Лише біля воріт ти зупиняєшся і віддаєш наказ варті:
– Передайте Магістру, що я терміново вибуваю до східної брами. Отримав голуба з поганими новинами, можливо, контрабанда заборонених книг. Треба діяти якнайшвидше, поки злочинці не змінили сховок.
Не чекаючи відповіді, ти знову пришпорюєш коня і галопом прямуєш на схід. Втім, лише до першого рога, після чого по колу об’їжджаєш кафедру, прямуючи на захід. Там, за три квартали від воріт, у «Вранішній зорі» тебе чекають. І часу обмаль.

….

За декілька кварталів до таверни ти спішуєшся та залишаєш свого коня прив’язаним біля однієї з крамниць. Далі він не потрібен. Звернувши у провулок, ти зриваєш і плащ, і каптур, і ламаєш шпори об кам’яну стіну будинку. Звісно, каптан нікуди не діти, але часу і можливості повністю перевдягатися нема. Принаймні, не все місто знає кожного лицаря Ордену в обличчя.
Ти заходиш у таверну і з радістю бачиш, що у ній досить людно. Майже усі місця зайняті, і за гомоном нічого не чутно. У глотки ллється пиво, гральні кості стукають по дереву. Кулаки по черепам поки не стукають. Чи надовго?
Шарх чекає у кутку і одразу помічає тебе. Судячи з відтінку його обличчя і кухолю поруч з ним, він чекає тебе тут майже з самого прибуття до міста. Досвід? Шосте відчуття? Звідки йому знати, як усе пішло.
Ти сідаєш біля нього і кладеш сумку на стіл.
– Усе в лайні. Повному лайні. Тобі треба їхати вже зараз.
– Хтось помітив що ти забрав книгу?
– Ні, але помітили що я покидаю кафедру коли мав бути на якійсь літургії. Свідків немає, але є трупи.
– Ну ти й…
– Не до цього. Бери книгу і рушай негайно. Якщо у місті визволитель, то часу обмаль. Ти його бачив?
– Ні, але чув, що він щось розслідує в казармах варти. Якісь підозрілі смерті.
– Наших же більше нема?
– Не має бути.
– Файно, давай, давай, не можна чекати.
Шарх встає, бере сумку і кидає її через плече. Він кладе руку тобі на плече.
– Бувай, друже. Раніше ніж у Реттенбурзі тебе чекати не буду, хто знає, чи буде переслідування.
– Бувай. Краще не чекай.
Він киває і йде до виходу. Його силует щезає у темноті раннього зимнього вечора.
Ти сидиш за столом і думаєш. Куди тепер вести переслідування? Щезнення книги можуть і не помітити, але ось два тіла це серйозно. Назад у гори? Чи може на схід? Але треба придумати і якусь наживку, якусь причину замість книги. Не вистачало ще щоб за Шархом хтось ув’язався.
В животі бурчить. За всіма перипетіями легко забути про потреби організму. Тож ти встаєш з-за столу і йдеш до хазяїна. Помітивши каптан Ордену, він з повагою звертається до тебе:
– Чим можу бути корисний, пане..?
– Я так думаю, пане Губерте? – підказує йому голос з-за твоєї спини.
Невже це ім’я на вустах усього клятого міста?
Ти повертаєшся і бачиш чоловіка років сорока в ненависних тобі обладунках. Як зазвичай, голена голова вкрита захисними рунами. За його спиною – два зброєносці. На відміну від визволителя, одразу видно що напружені. Замало досвіду.
– Чим можу бути корисний представникам його милості Імператора?
– Усім, пане Губерте. Виконуючі доручені нам Імператором повноваження із захисту його підданих від різного роду тварюк і нечисті, що докучають простому народу і гнівають Господа своїм існуванням… – ледь помітна пауза. Для тебе? Перевіряє? – … маю звернутися до вас за допомогою. Недавня серія вбивств серед міської варти наводить нас на підозри, що у місті вийшло на охоту чудовисько, що має не лише жагу до крові, але й інтелект, щоб замітати сліди. Вампір? Альп? Чи можливо навіть, біс очей? Ну знаєте, ..?
Він показує пальцями зоровий контакт, а потім із дивним задоволенням на обличчі зображає ними те, що біс на його думку робить з жертвами. Ну й нісенітниця. Але питання підняте не просто так. Щось здогадується? Вже встиг побувати в Ордені? Не міг, ти лише 10 хвилин як у таверні і нікому не казав куди їдеш.
– Знаю, не варто продовжувати. Втім, я так і не можу зрозуміти, до чого тут я. Я не маю жодного відношення до служби міської варти, і ніхто з моїх знайомих теж. До того ж мені не зрозуміло, чому ви маєте турбувати саме лицаря Ордену такими питаннями.
– Проблема у тому, пане Губерте, що ви як раз вчора були у казармах за дорученням вашого мейстра, і Капітан навіть показував вам одне з тіл – по ним чудово видно, що працював якийсь здичавілий вампір. До речі про лицарів, а де ви загубили свої шпори?
Сучий син.
– Звісно ж я був, саме тому і…
Прямо посеред своєї відповіді ти штовхаєш чолов’ягу, що проходив повз, у трійцю. Два кухолі пива в його руках не втримуються і розливаються прямо на їх розфарбовані каптани – втім, часу роздивлятися у тебе немає.
Розриваючи м’язи ледь не до меж, ти біжиш до сходів на другий поверх. Схопивши з каміна два палаючих поліна, ти кидаєш їх просто на відвідувачів, хоча б просто у напрямку визволителя. Долоні нестерпно пече від опіків, але їм лишилось недовго.
Ти вже добігаєш до сходів, коли тебе сягає закляття. Єдине, нестерпне і надокучливе закляття цих виродків. Мітка потрапляє у плече, але особливої різниці і немає – її не сховаєш і не змиєш. Та й не треба.
Перестрибуючи одразу через 3-4 сходинки, ти влітаєш на другий поверх. Перші двері. Зачинено. Потужний удар ногою. Жінка. Чорт би побрав. Ти біжиш далі, і у спину лунає її крик. Другі двері. Пусто. Треті двері. Зачинено. Знову удар.
Молодий хлопець. Чудово.
Ти влітаєш усередину та закриваєш двері за собою, і ривком підсовуєш шафу до них. Руки шалено горять.
– Ви хто?
Ти знову повертаєшся до хлопця. Ну що ж таке, чого він такий слабкий. На вигляд років зо сімнадцять, але весь кволий. З Губертом не впорається. Вибору небагато.
Вихопивши кинджал, ти секунду приміряєшся – і вганяєш його собі у стегно, туди, де має проходити артерія. Ти ледь не падаєш, але задоволений собою. Хвилина-дві життя є.
Ти хапаєш хлопця за плечі – хоча він і так не збирається нікуди тікати, спантеличений та вражений страхом. Правильно боїться.
Ти вдивляєшся в його очі. Зелені. Навіть у слабкому світлі свічок зелені. Він занадто пізно розуміє, що відбувається, і намагається якось відсторонитись, але марно. Зелені і зелені. Хоч наповнені страхом, хоч нерозумінням, хоч чим. Часу нема, і двері тріщать під ударами ззовні. Але його очі…
Очі у Губерта теж чорні. Прямо як у Софії, думаєш ти. Губерт ще не дуже розуміє що сталось, але доля і не судила зрозуміти. Ти хапаєш кинджал, що той ледве тримає у спалених руках, і б’єш його у шию.
Але не досягаєш мети.
Десятиріччя досвіду працюють швидше за мозок, і лицар встигає схопити тебе за руку за мить до того, як лезо досягає шкіри. Ти напружуєшся, але нове тіло неслухняне і слабке. Голова паморочиться і болить, а рот наповнюється кров’ю. Чорт, у хлопця ще й мігрень.
Ти намагаєшся пересилити лицаря, але не виходить. Звісно, можна просто втекти – він помре від крововтрати за лічені хвилини. Але якщо Губерт скаже хоч слово про книгу визволителю, то Шарху кінець. А потім старійшини вас розірвуть за провал.
Втім, є удари від яких не ухилиться навіть лицар. Що не вміє тіло, вмієш ти – гортань піднімається, і ціною нелюдських сил і знань ти відтворюєш голос Софії:
– Що ти робиш любий? Любий, нащо ти мене вбив?
Очі лицаря наливаються жахом. Цілком достатньо.
Ти б’єш його ногою в коліно пораненої ноги, і Губерт втрачає рівновагу. За мить втрачає і життя. Руками він намагається втримати потік крові, що ллється з розрізаної горлянки, але другий удар скінчає його муки. Він осідає, і світло мітки, що горить на його плечі, гасне разом зі світлом життя в його очах.
Чудово. Останній свідок. Не так, як ти планував, але теж піде.
Двері тріщать під ще одним ударом, і ти стрибаєш до вікна. Не дуже високо. Та й яка різниця, вибору нема. Ти стрибаєш, компенсуючи несправність тіла своїм досвідом, та все ж нога стріляє болем. Тіло ще не звикло.
– Кудись зібрався?
Цей покидьок вже тут. Широким шагом зменшує відстань, дістаючи якийсь зі своїх артефактів з-за пазухи. Ти повертаєшся в іншу сторону, але там один з його зброєносців. Ти оцінюєш його поглядом. Може і здужаєш.
– Якщо ти тут, то пан Губерт, певно, мертвий. Так прикро. Скільки безглуздо пролитої крові.
– Не тобі мене вчити моралі, тварино – огризаєшся ти.
– Паразита не можна навчити моралі. Полиш бідного хлопця від своєї диявольскої присутності!
Артефакт, що він тримає у руках, на секунду починає палати таємничим вогнем, після чого раптом вибухає.
Вибух цей ти не опишеш нікому, бо жоден камінчик чи травинка навколо його не відчуває – відчуваєш лише ти, як тебе розриває, як павутину і розносить по провулку, по дахах, по вітру, що так м’яко тече під місячним світлом.
Лише десь внизу на коліна падає молодий хлопець.

….

Ти не знаєш, скільки вітер колихав тебе над хмарами. Коли в тебе нема тіла, час відчувається зовсім по-іншому. Вітер теж. Навколо то темніє, то світліє, раз за разом, а може й десяток? Два? Коли з’являються хмари, не зрозуміло взагалі нічого. Сніг іде, буревії розносять його по всіх землях.
Поступово клаптики тебе збираються разом. З кожним днем свідомість все міцніше, а світ навколо зрозуміліший.
Коли ти нарешті знову розумієш, що ти – це ти, вже наближається кінець зими. Місцина під тобою тобі незнайома – певно, тебе вітром занесло кудись значно далі уздовж гір. Ти бачиш вершини і перевали, ліси, інколи птахів, що пролітають між гілками.
Тебе переповнюють питання. Чи встиг Шарх покинути місто? Чи досяг він дому? Чи знайдуть старійшини у цій книзі те, що шукають? Але у такому вигляді тобі відповідей не отримати.
Але ось нарешті ти бачиш і людину. Певно мисливець. Він сидить біля вогнища і щось п’є з бурдюка. Файно, хоч не помре від голоду. Дуже курйозні бувають випадки.
Без тіла набагато складніше заволодіти іншим, та ситуація грає тобі на руку. Він один, і часу у тебе досхочу. Коли нарешті алкоголь закінчує свою справу, він іде до намету спати, і ти пливеш за ним і охоплюєш його тіло, як тепла ковдра. Ні спротиву, ні думок, нічого…
Вранці ти прокидаєшся від головного болю. Тіло в’яле, і кожен рух дається подвигом. За сотні років ти так і не зрозумів, що ж люди знайшли у цих напоях. Втім, принаймні цього разу мисливець – ні зайвих питань, ні соціальних зв’язків – справжня свобода вільної людини. Набагато краще, ніж три місяці видавати себе за дівчину знатного роду та ще й залицятися до самозакоханого лицаря.