Королівський університет Святого Войцеха

Вересень, 1901 рік від Різдва Христового
Австро-Угорська імперія, Королівський університет Святого Войцеха в Алба-Юлії

Мамо, тату! Якби ви тільки знали, як сильно я по вам сумую! Просто не вистачить усіх слів світу, щоб описати мою тугу за рідним домом. У перші дні в університеті в мене жахливо боліла голова, і я погано пам’ятаю той час, тому сідаю писати вам тільки зараз…
Але не хвилюйтеся!
У мене все гаразд! Навіть більше того, все пречудово!
Університет просто неймовірний. Такий величезний, що коли стоїш біля головного входу, то здається, що горгульї на даху живі і дивляться на тебе прямо з неба. А гіпсові статуї мантикорів на східцях викликають дивне відчуття жаху і захоплення водночас.
Хоч у мене в групі всього п’ятеро студентів, включно зі мною, але загалом тут навчається дуже багато людей. Можна сказати, що тут справжній калейдоскоп різноманіття, адже можна зустріти румунів, сербів, поляків, саксонських німців, угорців та євреїв. Зізнаюся, в перший тиждень у мене були певні переживання, що хоч я й українець, але мене називатимуть русином і ставитимуться зневажливо. Але, на моє щире здивування, тут досить багато наших людей і є навіть викладач зі Львова. Мої страхи виявилися марними.
О, як я страждаю, що не володію талантом поета і не можу оспівати власні почуття! Серце вистрибує з грудей кожного разу, коли бачу краєвиди довкола. А повітря! Тут зовсім інше повітря! У мене повністю минув той клятий кашель, що діймав мене останніх півтора року! Трансильванія відкрилася мені зовсім по-новому, не так, як її описували на сторінках численних книжок з легендами.
Існування тут мирне і спокійне. Ми живемо навчанням та різними дрібними пригодами.
Та й загалом, науки тут дуже цікаві та незвичайні, як на мене. Навіть сьогодні ми вивчали філософію і я з головою поринув у роздуми про відносність модальності добра та зла, відволікшись від заняття. А доктор Еліаш Попеску навіть не зробив зауваження. Його худі й вузлуваті пальці просто постукали по стільниці перед ним, щоб привернути увагу, і він навіть пожартував, що «літати в хмарах» ми будемо на іншому предметі!
Мабуть, це і все, що я хотів вам розповісти цього разу. Буду з нетерпінням чекати на вашу відповідь. Розкажіть, як там Мар’янчик і Орися, і передайте їм найщиріші вітання від старшого братика!
І ще раз дякую, що наважились відправити мене на навчання! Я буду старатися кожного дня, щоб виправдати всі ваші очікування!
Обіймаю вас.
Люблю вас.

Жовтень, 1901 рік від Різдва Христового
Австро-Угорська імперія, Королівський університет Святого Войцеха в Алба-Юлії

Мамо, тату! Вибачте, що не дочекався вашої відповіді на попередній лист і вже пишу новий, але я сподіваюся, що ви не образитесь. Світ бавиться зі мною такими чудернацькими речами, що й уявити годі, і я не можу втримати це в собі, так кортить комусь розповісти!
Вчора на занятті з теології, основного викладача підміняла магістриня… Здається, її звали якось на кшталт Каталіни… Каталіна Сабо, мабуть. Вона була дуже невисокою, радше навіть мініатюрною, а дошка у нас дуже велика, майже у всю стіну заввишки. І в якийсь момент… Господи, це так дивно… але мені здалося, усього на мить, але… вона здійнялась в повітрі і зависла на крок над підлогою! Написала щось так швидко, що крейда зацокала об тверду поверхню і опустилась на землю. У мене аж щелепа відвисла!
Я штурхнув ліктем Томаша, що сидів поруч, а він просто знизав плечима, ніби нічого особливого і не сталося! Просто знизав плечима! Чесно кажучи, після цього в мене з’явилося враження, що це всього лише перевтома від навчання і мої очі мене обдурили. Але поділитись з вами все одно варто, бо знаю, що ви не засудите та зрозумієте свого сина.
До речі, раз уже згадав, то розповім трохи більше: Томаш і сам дивак іще той! Тільки тссссс! Нікому не кажіть цього. У гуртожитку нас вдвох поселили разом в одній кімнаті. Насправді мені подобається з ним жити, він тихий, охайний, ввічливий і дуже ерудований. Уміє цитувати німецьких класиків так, ніби жив у їхні часи і чув все це особисто. А ще він надзвичайно сильний, може підняти дубове ліжко однією рукою. Хоча з першого погляду так і не подумаєш, його бліда шкіра та впалі очі оманливо створюють враження, ніби він от-от впаде на коліна від утоми.
Але є в нього і недоліки: я соромлюсь запитати у нього, але мені видається, він страждає лунатизмом. Щоночі підіймається і кудись йде, а зранку повертається в свою постіль. Тож, або він хворий, або ж, простіть за недоречну відвертість, але… можливо він знайшов коханку в найближчому містечку?! Можливо ось ці всі його манери та аристократична поведінка слугують певними обладунками, за якими ховається його істинне нутро?!
А ще у нього вночі світяться очі.
Ні, не кожного разу, але таке є. Буває, прокидаєшся під ранок випити води, повертаєш голову, а він лежить на ліжку і ніби два факели палають поряд.
Це не заважає, загалом можна навіть не звертати увагу. Але цікаво, що це за хвороба така? Бо, відкрию вам таємницю, інколи я помічав, що в нього в кутиках рота буває залишається запечена кров.
Можна було б запідозрити сухоти. Ви ж знаєте, я в цьому тямлю. Але жодних інших проявів немає. І це збиває мене з пантелику.
Хоча, буду з вами цілком відвертим… Одного разу він мене таки витягнув з собою вночі! Моя допитливість змусила мене якоїсь ночі піти за ним, щоб на власні очі пересвідчитись, чи немає нічого лихого в його діях. З важким серцем я піднявся далеко за північ і одягнувшись тепліше, попрямував за ним якомога непомітніше.
Чесно… в той момент я почувався якимось злодієм.
Ті моральні орієнтири, яким ви мене навчали, досі слугують мені маяком у будь-якій ситуації. І за це моя окрема дяка.
Але я відволікся.
Томаш досить швидко крокував до Сібіу, оминаючи на тракті калюжі та глибокий бруд, що витоптали своїми копитами коні за ці дні. Здавалось його веде невидима сила… А втім, дійшовши до брами, він досить спокійно проліз в одну з дір в кам’яному паркані і розчинився серед численних тіней.
Він знав місто набагато краще, тож силуючись дізнатись де він, мої очі пожадливо вдивлялись в провулки, аж поки не стомились. Я навіть натрапив на двох випадкових перехожих, але вони злякались, певно від несподіванки побачити когось в темряві, і з криками побігли навтьоки.
Змучений та незадоволений, я вже хотів повертатись назад, як біля одного з будинків Томаш припав до шиї однієї вже не молодої жінки. Хто б міг подумати, що він на таке здатний?!
Але, ставши свідком такого інтимного моменту, я усвідомив усю безглуздість свого становища та поспішив назад в гуртожиток. Так, поруч із хорошими моментами йдуть і ганебні. Проте, сповідавшись перед вами в цьому листі відчуваю певне полегшення.
Напишіть, будь ласка, як ваше самопочуття? Як коліно у тата? Мабуть, оця весняна погода остаточно доконає його суглоби. Орися вже почала ходити? Мені цікаво дізнатися про все-все-все!
Цілую вас.
Обіймаю вас.
Люблю вас.

Грудень, 1901 рік від Різдва Христового
Австро-Угорська імперія, Особистий кабінет Балаама Думітреску в Сібіу

Мамо, тату! Ви ніколи не повірите, де ми сьогодні були! На всіх землях корони Святого Стефана не знайдеться більшого майстра, ніж наш ректор! Це було невимовним видовищем! Він просто якийсь маг… чи пророк… Навіть не знаю…
Згадуючи, що він робив, в мене спиною йде холодний піт, а серце вистрибує з грудей. Одночасно хочеться спостерігати за цим і брати в цьому участь. Гадаю, що попрошуся до нього в учні, якщо дозволять проходити практику в його кабінеті!
Але по порядку: Уранці, коли ми групою прийшли на заняття з анатомії, до нас вийшов наш вчитель, Януш Ковальський, і оголосив нам прекрасні новини – нас ведуть на екскурсію! Це було так хвилююче, що мій одногрупник Стефан не стримав емоцій і ставши на коліна та лікті, почав імітувати виття вовка. Насправді, це могло б видатися дивним, але він такий волохатий, ніби справжній звір, і укупі з цим його поведінка виглядала радше кумедно, тож ми всі посміялися.
Минулого листа я писав вам, що вже бував у цьому містечку, проте вимушений сказати, що вдень воно справляє зовсім інше враження! До цього ми бували частіше в Алба-Юлії, на прогулянках чи просто заради юнацького бешкетництва. Але архітектурні рішення Сібіу дійсно справляють сильне враження: на дахах будинків є справжні очі! Принаймні так видається… Ці вентиляційні шахти виглядають гротескно і незвично, проте, в той же час, привертають увагу і створюють враження ніби місто стежить за тобою!
А ще ми проходили крізь Міст Брехні і ось тут було справді цікаво! Януш розповів нам декілька легенд, пов’язаних з цим. Найвідоміша легенда стверджує, що міст має власні вуха та надприродне відчуття правди. А ви знаєте, наскільки скептично я ставлюсь до надприродного. Але, менше з тим, кажуть, що коли хтось ступає на міст і вимовляє брехню, конструкція починає скрипіти, тремтіти та «зітхати». Якщо ж людина скаже якусь неймовірно велику та жахливу брехню, міст нібито може просто завалитися під грішником. Тому місцеві жителі намагаються бути якомога чеснішими, перетинаючи його.
Інша ж легенда стверджує, що оскільки Сібіу було великим торговим центром, то на площі поруч з мостом часто збиралися купці. Коли покупці звинувачували торговців у обмані, то ті йшли на міст «поклястися» у своїй чесності. Якщо ж пізніше з’ясовувалося, що купець таки збрехав, його скидали з мосту прямо у бруд Нижнього міста. Це було одночасно і покаранням, і публічним соромом.
Проте, як людина здорового глузду, мушу додати, що пояснення набагато раціональніше, а місцеві жителі просто романтизують його. Як нам пояснив пан Януш, оскільки міст був першим у країні, який не мав опор знизу, то німецькою це звучало як «міст, що лежить». Це слово фонетично дуже схоже на «міст брехні». Тож з часом назва просто перетворилась, під дією фантазії людей на ту, що ми знаємо зараз.
І от коли ми проходили по ньому, то всі мої любі однокурсники вигукували різні нісенітниці перевіряючи, коли буде скрип. Я спочатку не підтримував їх, але потім вирішив і собі піддатися цьому маленькому безумству. І що б ви думали?! Коли з моїх вуст зірвалось радісне «Ніколи ще не почував себе настільки живим!», міст під моїми ногами почав тріщати, ніби по ньому вдарили з найбільшої гармати і він ось-ось завалиться. Це було вкрай дивно.
Мої думки, як то часто буває, почали вже йти шляхом сумнівів та здогадок, аж ми прийшли до особистого кабінету ректора!
Прямо на масивних дерев’яних дверях була блискуча табличка з гравіюванням:
« Професор Балаам Думітреску
Доктор права та філософії
Королівський радник з питань присяги, договорів і зобов’язань
Ректор Королівського університету святого Войцеха »
А біля входу вже чекала величезна черга! Мабуть, з півтори сотні людей мерзли на вулиці аби отримати одну-однісіньку консультацію цього майстра! Уявляєте?!
В свою чергу, нас пропустили дуже швидко, чому я був невимовно радий! Секретарка, пані Мілена, ввічлива літня жіночка з короткими сивими кучерями впустила нас у хол, де пахло ладаном і миртою. Безкінечно довгий коридор вивів нас до невеличкого приміщення. Спочатку мені здалося, що це маленька бібліотека, адже серед численних книжкових полиць, за столом сидів високий чоловік. Він був ідеально вдягнений, у дорогому костюмі темно-синього кольору і в настільки блискучих туфлях, що можна було б побачити своє відображення.
Наш викладач згадував, що ректор займає своє місце в Університеті вже п’ятдесят років, але з вигляду я б не дав йому і сорока! Гладко виголене обличчя без жодної зморшки і глибокий чорний колір очей робили його одночасно поважним і вродливим. Він ввічливо привітався з нами, ми трохи поговорили з ним про те, чим він займається, а потім почали заходити відвідувачі.
І ось тут і почалась та славнозвісна магія… Ніби ми раптово перемістились у якесь потойбіччя, де пан Балаам був і правителем, і суддею, і катом.
Першою з’явилася дівчина. Наша однолітка, або трохи старша. Вона просила розірвати її контракт, мовляв, його суть змінилась, а отже вона не повинна виконувати ці умови.
Суті вона не говорила, але з контексту стало зрозуміло, що малася на увазі певна домовленість між нею та паном Балаамом, щоб від допоміг їй знайти відповідного нареченого, адже вона страждала від самотності. Але тепер, коли її врода розквітла і за нею побиваються безліч кавалерів, їй просто не потрібен цей договір!
Ректор деякий час слухав її не перебиваючи, а потім, взявши з її рук якісь папірці, кивнув та… та підніс їх до свічки, від чого ті спалахнули, як найсухіший хмиз. За мить від них залишився лише попіл, який упав на стіл перед ним.
Задоволена дівчина повернулась, щоб вийти і я помітив… можливо так падало світло, але її врода, яка ще декілька ударів серця тому здавалась абсолютною, ніби зів’яла. Можливо, радість від звільнення так повпливала на неї, або ж моє власне сприйняття, проте це зацікавило мене.
Моя одногрупниця Софійка не стрималась та запитала, чому він так легко погодився на всі капризи цієї панянки. Але у відповідь почула коротке «Моя робота лиш виконувати те, що в моїй владі. Не карати, не заохочувати і не сперечатись. Адже дерево людських бажань своїм корінням може сягнути найглибших низин, і навіть якщо ти будеш піклуватись про нього та поливати, то немає гарантій, що воно дасть вартісних плодів подяки натомість».
Наступним увійшов літній чоловік. Він був згорблений та ледве пересував ноги. Його висохле тіло відмовлялось виконувати навіть найпростіші дії і тому шлях у декілька кроків зайняв цілих п’ять хвилин. Ще з порогу він почав благати: «Сильним! Я знову хочу бути сильним!». Його голос скрипів та розбивався об книги довкола.
Страшне видовище, яке змушувало втискатись у свої місця сильніше.
Балаам дістав лист паперу, вмочив перо у чорнила і почав писати стрункими літерами довгі звивисті рядки. В кінці він протягнув його клієнту, зі словами «Ціну ви знаєте». Проте той ні на мить не зволікав, поставивши підпис, він настільки зрадів, що швидко розігнувся у повний зріст, та не тямлячи себе від щастя майже вибіг з кабінету. Ці разючі зміни вразили нас всіх.
А ректор лише проговорював йому вслід: «Нещасний той чоловік, що не пізнав повною мірою межі своїх сил. Прожити десятиліття, так і не довідавшись, наскільки могутнім та витривалим може бути його тіло, наскільки стійка його воля, як високо може піднестись його дух?! Нам дали можливість дихати не для того, щоб просто існувати! Ми були виковані для дослідження власних меж, щоб зійтись у двобої з болем…».
І такі випадки, як град посеред жаркого літнього опівдня, сипались один за одним. Щораз дивуючи нас більше й більше. Але найкумедніше сталося вже в кінці: ми спостерігали за його роботою роззявивши рота цілісінький день, забувши про все на світі, а коли пізно ввечері пішли до гуртожитку, то місцеві жителі оминали нас третьою дорогою, гасили вікна в будинках, відвертались від нас, а дехто навіть хрестився! Мабуть, настільки змучено і, водночас піднесено ми виглядали!
Загалом, я б міг нахвалювати нашого ректора годинами, але, гадаю, вже заморив вас цим. Тож прошу мене вибачити.
Буду з нетерпінням чекати на ваші відповіді. Найімовірніше вони прийдуть всі одразу, тож буду готуватись до цього.
Обов’язково розкажіть мені, як ваше здоров’я та чи навчився Мар’янчик читати без помилок!
Не проходить ні дня, щоб я не згадував про вас!
Цілую вас.
Обіймаю вас.

Травень, 1902 рік від Різдва Христового
Австро-Угорська імперія, Трансильванія, Південні Карпати

Мамо, тату! Можете мене привітати, ваш син успішно здав перший екзамен! Звісно, не хочеться зурочити себе, але здається, що влітку я зможу повернутися до вас на декілька місяців!
Так, звучить неймовірно.
Я вже й забув, як виглядає наш скромний будинок та якого кольору паркан. Проте, впевнений в одному: моє спрагле до вашої любові серце знайде шлях і в пітьмі!
Мене досі дивує, чому я не отримую відповіді на попередні листи. Чи адреса вказана невірно? Чи якась інша помилка губить їх?!
Але…
Знову напишу вам дурниці…
Ось так обертаючись назад видається, ніби тільки дурниці і пишу…
І хотілось би ділитись виключно хорошими речами… Тільки…
Наша група минулого тижня влаштувала прогулянку на гірський масив Фегераш. Хотіли провітрити голови перед важкими іспитами. Посмажити м’яса на природі, випити місцевого молодого вина. Все видавалось чарівною пригодою. Сонячна та відносно безвітряна погода ніби підштовхувала до цієї подорожі, тож всі погодились.
Спершу так і було, ми орендували віз і склавши всі припаси та два намети, вирушили вгору однією з найширших доріг. Мені здавалось, що найбільшою небезпекою є медведі чи вовки. Але в дорозі було так весело, ми так завзято співали пісень, що страхи пішли, і найзагрозливішою бідою стала здаватись можливість випити вино ще до того, як приїдемо до місця ночівлі.
Час минав непомітно, і напівшляху нас вже застала темрява. Поблизу не було, ані домашніх господарств, ані дворів, де можна було б залишитись на ніч. Тож було прийняте колективне рішення спробувати заночувати у гірській церкві.
Вони, як перші гриби після дощу, самотньо розкидані по околицям. І коли в нас вдарили перші помаранчеві промені з невеличких вікон, наше щастя важко було й уявити. Ми з Томашем пішли до входу й ввічливо постукали, але ніхто не відчиняв. Тоді ми зробили це ще раз, але гучніше. Проте і вдруге не було жодної реакції. Ми стовбичили біля дверей добрих пів години! Адже хтось запалив вогні, а отже всередині однозначно знаходився якийсь священник чи вікарій!
Нарешті наші очікування було виправдано і скрипучі пересохлі двері поволі розкрились на відстань півліктя, утворюючи щілину. Звідти долинув досить міцний запах алкоголю і з’явилось стомлене обличчя літнього чоловіка. Він дивився на нас нерозуміючим поглядом, аж поки мій одногрупник не запитав, чи не виявить він люб’язність пустити стражденних мандрівників всередину?
А той мовчки ширше прочинив двері.
І… Ось тут сталося щось дивне…
Чи то така поведінка виявилась неприйнятною для Томаша, чи то втома від довгого шляху, але… але його очі заблищали, як то інколи бувало вночі. Він вищкірився, як дикий звір, та почав шипіти, щоб «старий блазень сказав ці слова вголос! Щоб це було офіційним запрошенням! Інакше вони не увійдуть».
Тоді священник, ніби прокинувшись від сну, різко розплющив очі і аж зблід від несподіванки. Він навіть не зміг сказати щось у відповідь, настільки його вуста тремтіли.
Поволі до нас підійшли й інші одногрупники. Вони нічого не казали, мовчки спостерігаючи, що буде далі. Але літній чоловік, почав затуляти обличчя руками і впавши навколішки, відповзав від нас вглиб церкви. Він почав шепотіти щось на латині, але настільки нерозбірливо, що мені не вдалося розібрати слова. Це дивне видовище тривало досить довго, аж поки нерви священника не витримали й він не впав без свідомості. Я почав закликати допомогти йому. Натомість, мої товариші, а особливо Томаш, лише роздратовано вилаялись і підхопивши мене під руки, пішли в бік наших возів.
Мабуть, вино в їхній крові вдарило в голову настільки, що вони були ладні залишити людину, якій погано.
В повітрі висіло напруження і це мене дратувало. Взагалі, вся ця історія перетворилась на суцільну карусель незгоди, злості та почуття вини. Але далі все стало тільки гірше…
Нам не вдалося знайти нічліг, тому було прийняте рішення зупинитись просто посеред однієї з галявин. Палатки стали для нас чудовими помічниками, тож спати було де. Але, звісно, коні нервували, коли раз-по-разу з лісу лунало виття вовка. Ми підсмажили м’ясо і коли вже збирались піти спати, то помітили, що Софійка кудись зникла…
Вона ніби розчинилась в повітрі… Господи…
Це було так страшно і незрозуміло одночасно! Ще мить тому вона сиділа біля багаття та наспівувала мелодію, а потім ніби провалилась під землю! А до того, як ніби якісь злі Боги випробовували нас, звідусіль на галявині почав з’являтись густий туман. Білий, як вершки і настільки ж густий. Його клуби котились над землею ховаючи в своїх обіймах кущі та траву.
Першими не витримали коні. Їхнє несамовите іржання пронеслось набагато кроків довкола. У спробах заспокоїти наших тварин, ми навіть намагалися вкрити їх ковдрами, нагодувати чи зав’язати очі. Але вони не слухались і тільки сильніше починали гарцювати на місці.
Потім ми помітили, що ще один одногрупник щезнув. Я ніколи не був лякливим, але ось це змусило кров в жилах захолонути. В гірському лісі є безліч диких тварин, які могли б полювати вночі…
Варіантів не залишилось, ми зібрались біля багаття у спробі вигадати, що робити далі. Ми вигукували імена зниклих, намагались за допомогою саморобного факела якось привернути увагу в пітьмі, проте все було марно.
Під ранок, коли я остаточно виснажився і на мить заплющив очі, мені здалося, що позаду мене хтось є! А коли обернувся, зрозумів, що кудись зник і Томаш, і всі інші!
Це було настільки нестерпно, що в мене ледь не стався апоплексичний удар! В нападі паніки я почав кричати, звати на допомогу та ледве не плакати.
Нарешті, коли туман потроху розвіявся, я прив’язав одного коня до возу та попрямував назад до міста, сподіваючись знайти допомогу, щоб розшукати товаришів.
Але коли мені вже вдалося дістатись гірської церкви, то я помітив, що там відбувається якесь свято. Кинувшись туди без роздумів, мені здавалось, що люди звідти точно зарядять моїй біді! Але коли я відчинив двері, то побачив… Побачив як всі мої одногрупники весело п’ють червоне вино з чоловіком, що вночі так сильно злякався нас!
Так, я відчув полегшення, що все зрештою гаразд, проте… Мене збентежило їхнє пояснення, що вони всі просто заблукали в тумані, а потім чисто випадково знайшли цю церкву. Та й пан священник виглядав не зовсім так, як вночі: хоч він і був веселим, але колір його шкіри мені здався дивним… якимось блідим, чи що… і його очі, ніби дві палаючі вуглинки… вони точно відрізнялись від того, що було вночі!
Звісно, після таких негараздів ми вже не продовжували нашу прогулянку і повернулись до гуртожитку.
Але переживання та якийсь незрозумілий страх переслідують мене й досі.
Господи… Прошу мене вибачити за такий лист!
Я ділюсь з вами абсолютно усім, навіть такими речами, забуваючи, як це може звучати.
Насправді, не стомлюсь писати, як сильно сумую за вами!
Чекаю на вашу відповідь!
Подумки вас всіх обіймаю!

Червень, 1902 рік від Різдва Христового
Австро-Угорська імперія, Містечко Телмачу

Мамо, тату!
З моїх очей нестримно котяться сльози, тож чорнила залишають на вологому папері плями… Але мені байдуже…
Це…
Важко прийняти…
Я розгублений і нічого не розумію.
Господи! Наскільки ж сліпим я міг бути у своїй дурості та безтурботності?!
Проте зараз, коли озираюсь назад, то все стає на свої місця!
Усі збіги та натяки, які створювали для мене невидимий лабіринт, тепер починають розплутуватись у струнку лінію.
Той клятий кашель мене все ж таки доконав!
Сьогодні ми були у містечку Телмачу, хотіли подивитися на перевал Турну-Рошу, який тут ласкаво називають Червоною Вежею. Але біля одного з текстильних магазинів нас застала похоронна процесія, яка несла юнака у відкритій труні на місцеве кладовище. Вона буквально змусила нас втиснутись в стіну, коли декілька дужих чоловіків, що йшли попереду, майже врізались в нас, не помічаючи нашу групу.
Проте найдивнішим було не це.
Жінка, що вкрила обличчя прозорою чорною вуаллю, була так схожа на тебе, мамо…
Тоді в моїй голові з’явилися якісь спогади. Настільки примарні і незрозумілі, що вислизали майже одразу, як я намагався зосередити увагу на них. Це було важко, ніби перетягування канату, але з самим собою. І тільки у кінці, мені пригадався той клятий кашель, що так довго діймав мене. А потім – головний біль, як і на початку навчання…
Щось сталось зі мною… Щось лихе.
У мене почало битись серце… Так сильно, що здавалось зараз розірветься в грудях. Я повернувся до брудної вітрини магазину, щоб переконатись, що живий, існую і стою посеред цієї людної вулиці!
Але чим дужче я відтирав бруд зі скла, тим тьмянішим ставало моє відображення. Ніби я дивився на себе крізь мутну воду.
Мої однокурсники стояли поруч, потупивши погляди. Вони не говорили ні слова, а я дивився на них зі сльозами на очах.
Що в дідька відбувається?!
А потім Томаш повернувся до Софії і запитав: «Він здогадався?», а вона лише розвела руками, ніби в неї запитали котра година.
Я запитав у нього, що зі мною відбувається. Але він мовчки вдивлявся у мене своїми палаючими очима. Світ став для мене догори дриґом.
Невже я помер?!
Але ж… мертвим так не болить!
Невже це не просто університет?
Господи, змилуйся над моєю грішною душею!
Усі довкола знали про це! Викладачі! Студенти! Робітники! Всі!
Що за підлий жарт зіграла зі мною доля!
Для всіх це було очевидно, і тільки я продовжував тонути у власних ілюзіях!
З їхнього боку це було так жорстоко, що я починаю думати про те, що мене весь цей час оточували не люди, а демони, упирі, перевертні, морої та стриги!
Прокляття!
Але… Десь на краю свідомості є й інша думка…
І вона лякає мене ще більше…
А якщо і я все знав… і просто не хотів у це вірити?!
Мамо…
Тату…