Поміж етажами

Після важкої роботи я заснула.
Або поверталася після неї щоб знову опинитися на роботі?

Поверх 7

Темно-сіре, просторе місце світліє десь наприкінці. Я йду порожньою вулицею: у вікнах не горить жоден вогонь.
Я стукаю у двері — в кожну поспіль, — але мені не відчиняють.
Здавалося, я ні до чого не прийду.

Може, йти на Схід?
Або на Південь — туди, де є край, з якого можна зірватись і побачити все зсередини.

Нарешті переді мною з’являється шматочок будинків — п’ятиповерхових.
У ніс ударяє запах солі.
Це місце поряд із морем?

Я бачу зупинки біля продуктових, але вони порожні.
Дивно: раніше казали, що треба питати саме там.

Я заходжу в під’їзд, сподіваючись постукати в чиюсь квартиру.
Але й тут – ні душі.

Я влаштовуюся на підвіконні з ледь мерехтливим ліхтарем.
Дістаю свічки, накидаю пальто на підлогу і лягаю.

Через деякий час розумію: мені потрібно вибратися звідси.
Це не моє місце.
Якщо й справді казали, що тим, хто стукає, відкривають.
то точно не мені.

Коли я поверталася назад, покидаючи район, вили собаки.
Темрява згущалася, наче йшла моїм слідом.
Але всередині лишалися почуття, які я переосмислила.

Почало світлішати.
Пройшов легкий сніг.
Сонце проступало крізь біле небо.

Я знову побачила ліфт.
Увійшла та набрала нові числа.

Поверх 3

Двері відчиняються — і переді мною алея.
Світла, осіння.
Тополі тягнуться вздовж шляху.

Я йду, ніби ця дорога обвита навколо річки та сонця, поки не помічаю людину, що сидить.
Сивого. Постарілого.

Я підходжу ближче і впізнаю батька.
Того, котрого не було зі мною.

— Ти казав, що писав прозу про людину, котрий зустрів майбутню версію себе.
Що вона йому відповіла?

Він дивиться вперед.

— Він не думає.

І більше нічого не каже.

Я дивлюсь на обрій, де небо стосується води, і бачу двері ліфта.

Вона здавалася далекою,
але виявилася ближчою, ніж я очікувала.

Я натискаю кнопку.

Поверх 9

Холодний сніг б’є в обличчя.
Ранок.

Переді мною — пологовий будинок.

У вікні бачу молоду маму.
Таку, якою знала її лише за фотографіями.
На руках у неї дитина.

Наші погляди зустрічаються, і мені здається, що я завжди його знала.

Якби він умів говорити, він запитав би мене про щось важливе.

Я видихаю пару у фіолетове небо.
Обернувшись, бачу вже не пологовий будинок, а дитячий двір, затиснутий будинками, немов долонями.

Я сідаю на гойдалку.
Тополі стоять поруч, як варти дитинства.

— Чи повернусь я сюди? — питаю подумки.

У відповідь — лише шелест листя.

Я йду далі.

Ринок.
Тупики.
Стіни.

Я проходжу через звичне, до якого ніби не належу.

Мене чіпали — але не торкнулися.
Дивилися, але не побачили.
Слухали, але не почули.

Поверх 0

На перехресті стоїть жінка.
Місячне світло тисне на неї зверху.

— Ти думала, і дзеркало розбилося.
Ти дивилася, але не побачила себе.
Мене нема.
Але наприкінці ти станеш мною.

Я киваю і йду далі.

Переді мною квартира.
Своя та чужа одночасно.

Я тут жила? Або вона чекала, поки я увійду?

Обриси розчиняються.
Світ стає білим.

У лівій руці – ключ.
Попереду весь світ.

І я.