Як Калапуць прославив своє ім’я

У князівстві Глим-на-Пшонці була космічна погода: квакали жаби, гріло сонце, дихалося прохолодою. О, стійте! Хтось іде! Та це ж селяни з поля йдуть, от тільки вони щось невеселі…
А, та як я міг забути! У них же усіх туга у серці – страждає Глим-на-Пшонці: уже й не порахую, скільки днів тероризує бідне князівство страшний дракон Ванджубас. Прилітає, забирає одного чиновника, наступного тижня іншого – і так уже ого-го забрав. Не знайшлося ще героя, який убив би того дракона.
А князь Жмиль дуже злий, що у нього чиновників забирають. Та й думає військом на дракона Ванджубаса піти. А лицарі бояться, бо то страшний дракон, а не якесь там ящерятко. Але що їм робити? Дав князь наказ – мусять виконувати.
Зібрались найбільші сміливці, їх аж сім штук, і князь на чолі! Проводжають їх селяни з почестями, а про себе думають: «А то такі сильні лицарі, що лиш сім штук їх узяли проти дракона…» Знали б, що інші бояться Ванджубаса більше, ніж батька, який пшоно кидає. А ви не знаєте, що за пшоно? Ну та як можна не знати такого? То ж травма усіх жителів Глима-на-Пшонці, навіть самого князя. Отак воно все робиться: провинилась дитина, і що з нею робити? В куток – не допоможе. Бити – не гуманно. І придумали батьки такий спосіб: беруть варене пшоно (а пшоно у Глимі-на-Пшонці таке виростає, що ого-го, розміром з кулак), дітей ставлять біля стіни, самі батьки проти них стають. І як замахнуться – кидають те пшоно, воно летить, дитина ухиляється – а пшоно у стіну! І там така пляма мокра залишається, пшоно приліпає. Або дитина не ухиляється – і отримує пшоном прямо у фізіономію! А потім те, що попало у стіну, відмивати треба. Так і отримує немудра дитина подвійне покарання.
Але то я відволікся. Пішли наші славні лицарі з князем на дракона. То була велика подія, навколо них літали маленькі феї з чаркамерами у портфелях. Ті чаркамери транслювали усе у чартелевізори. Кожен житель Глима-на-Пшонці мав свій чартелевізор: довірлива була нація, улюблені чарпередачі це було їх все. Збиралися вони щовечора разом усією сім’єю і слухали промови князя. Тепер зібралися дивитися на знамениту перемогу лицарів над драконом.
А лицарям страшно. І хтозна, що би з ними було, якби не проходив повз старий замок, у якому поселився дракон Ванджубас, дядько із славним ім’ям «Калапуць». Він ішов собі з травичкою між зубами (то не проста травичка, щоб ви знали, то зайчикова капуста, кисла така трава, яку прямо із лап зайців відбирають). І чує із старого замку крики страшні, рев і плач. Не знав Калапуць, що там дракон живе, а був він сам по собі дуже цікавим. Думає собі: «Іду подивлюся що там, може щось продають». Що вже поробиш, любив Калапуць купувати різні речі, навіть ті, що не потрібні йому.
Став Калапуць навколо замку вхід шукати. Знайшов, і думає, іти, чи, може, не треба то йому. Запхав руку у кишеню – гроші є, та й пішов. Швидким кроком, бо так кричать, що, думає, все вже розкупили, б’ються за товар. Заходить Калапуць, іде на шум, і бачить наволочку для подушки на невеликому столику. Дивна наволочка, кругла, з дірками. Але дарованому коневі в зуби не дивляться, взяв він наволочку. А під нею камінчик рожевий стоїть. Хоче Калапуць на камінчик подивитися, аж тут чує у свою сторону тупіт ніг і крики. Боїться, що по наволочку біжать, швидко хапає камінчик, а той бере і котиться. Пробує Калапуць ловити, але плутається в наволочці, і не ловить. Падає камінь, розбивається, і дядько такий страшний рев чує. «Ну все, забили уже когось за товар, а я тут каміння роздивляюся»- думає Калапуць, і з наволочкою в руках біжить на звук. Аж бачить – з коридору на нього несуться славні лицарі князівські, і князь перед ними. Підхоплюють вони Калапуця на руки, хвалять, до небес підносять. А той не розуміє що ж відбувається.
Увечері того ж дня Калапуць уже у князівстві герой, усі його уже знають, від малого до великого. Він у князівському палаці їсть, п’є. Навіть не знає Калапуць що сталося, а я вам скажу, бо все знаю: добив уже майже дракон Ванджубас лицарів славних, князь так налякався, що почав бігти. Побачили це його піддані, розізлилися, що той тікає, і побігли за ним. Аж тут бачать: дядько з тканиною у руках стоїть, до камінчика якогось руку пхає. Камінчик висковзує, падає, а дракон із страшним ревом зникає – у тому камінчику його вся життєва сила була. Бачили славні мужі, що то ненавмисне було, але так сильно зраділи, що чуть не повмирали. А потім загрузили Калапуця на коня, везуть до палацу, і думають князю помститися. А князь як почув, то пообіцяв усім лицарям грошей багато і сказав, що більше не будуть вони нікуди йти воювати. Але подумали вони всі собі – зійшлися на тому, що має у Глимі-на-Пшонці національний герой бути. Порадились вони собі, і вирішили, що хай Калапуць буде: ішов собі бравий герой, почув, що лицарі в біді і вбив дракона!
Але забули одну річ: феї з чаркамерами у портфелях! Вони все зняли як то було насправді, кожен житель Глима-на-Пшонці бачив пряму чартрянсляцію. І сказав би хоч хтось із них, що не герой насправді той Калапуць… але таке щастя було у князівстві, навіщо ж його перебивати своїми заявами. А якби ще й того, хто висловився, громадськість засудила… або сам князь на тушонку пустив…
І досі кожен житель Глима-на-Пшонці мовчить про правду того дня, а підростаючі покоління уже й вірять у героїчність Калапуця, який мав ще багато пригод. Так і прославив він своє ім’я!
Між іншим, Калапуць так і не зміг одягнути діряву наволочку на подушку. Знав би він, що то була драконова шапка.