Ціна Тріумфу

Королева Айра

Завтра — День мого щорічного Тріумфу. День, який я ненавиджу. Ніби мої почуття можуть щось змінити… Вони навіть не замислюються, наскільки фальшиво це звучить — День Тріумфу, Перемоги над смертю, зважаючи на те, що я мертва вже тридцять років.
Ну добре, майже мертва. Та вони ніяк не можуть дати мені спокій. Велика королева Айра, улюблениця народу, не може померти. Вона має правити вічно.
Звісно ж, усі знають, що я давно мертва. Про це не говорять вголос, але ніхто не сумнівається. Певно, першими це помітили служниці, а вони поширюють плітки миттєво. Та і зрештою, як можна було не помітити, що мої очі не кліпають, а голос нагадує звуки, що видають механічні ляльки? Як можна було не відчути, що повітря навколо мене пахне ладаном і занадто солодкими трояндами?
Але всі знають, що без мене королівство розсиплеться. Королева Айра — єдина, хто зумів об’єднати всі народи, що мешкають на цих землях. Королева Айра — єдина, хто вселяє страх у серця ворогів.
І колись воно так і було. Всю свою молодість я провела у походах і битвах. Я не боялася нічого і нікого, я сама билася з ворогами і не ховалася за спинами охоронців.
Я змогла захистити наші північні кордони від хижого Ульфгарду та войовничого Кригорну. Я підписала мирні угоди з південним Серафіоном у Пустельній Цитаделі. Я робила все для того, щоб в моїй країні процвітали торгівля, ремесла та землеробство. Я піклувалася про свій народ, і люди любили мене.
Але встигла нажити й чимало ворогів. І найстрашніше — у власному ж оточенні. Мій радник Аскар, цей амбітний красунчик із хижою посмішкою, яка спершу так мені подобалася…
Він з‘явився у палаці ніби нізвідки. Але дуже вчасно — столиця та навколишні села потерпали від нашестя гризунів, я боялася епідемії та голоду…
Аскар був чужинцем, мандрівником з таємничого Сходу. Він ніколи не розповідав мені, звідки він родом, казав, що я навіть не чула про це місто, що це десь далеко на південь від Пустельної цитаделі…
***
Був останній теплий день вересня. У сонячному промінні, що лилось крізь прочинені вікна, шовкові шати незнайомця нагадували яскраве пір’я дивних птахів, яких привозять із далеких південних островів. І сам незнайомець раптово нагадав птаха, але хижого і небезпечного. Проте це враження швидко минуло.
Високий, з правильними рисами та пильним поглядом очей горіхового кольору, вишуканими манерами і щирою посмішкою — він був привабливим, а я завжди цінувала красу.
— То як тебе звати?
— Аскар, Ваша Величносте.
— Ти просив аудієнції — для чого?
— Я можу допомогти, моя королево.
— Допомогти із чим? У мене не так багато часу, тож не змушуй витягати з тебе кожне слово.
— Прошу мене вибачити, моя королево.. Я зупиню нашестя гризунів.
Чутки ширяться швидко. Але все ж, звідки незнайомець про це дізнався? Я поглянула на нього уважніше. Тепер Аскар виглядав навіть зухвало, але дрібні деталі видавали його. В очі дивився сміливо, проте трохи нервово покручував на пальці перстень — гарна робота, чудовий рубін у драконячих пазурах. Що ж, дам йому шанс.
— Як саме зупиниш? Усі мої радники зазнали поразки у цій боротьбі.
— За допомогою магії, моя королево.
— Гадаєш, що ми не пробували використовувати чари? Чому я маю вірити, що тобі вдасться те, що не вдалося іншим?
— Бо я кращий, — посміхнувся Аскар.
— А ще скромний.
— О, моя королево, скромність прикрашає тільки тих, у кого немає інших прикрас. А нам з вами вона непотрібна.
Тоді його самовпевненість здавалась мені привабливою. І хоч я ніколи не довіряла чужинцям, та чомусь вирішила вислухати його. Аскар запропонував свою допомогу — магічну, звісно ж. І (о диво!) справді швидко зміг подолати цю хвостату армію. Зараз я думаю, що і нашестя гризунів мало магічну природу. Надто раптовим воно було, надто загрозливим, нічого з того, що пропонували мені радники, не діяло… І, звісно ж, той, хто його влаштував, зміг легко з цим і розібратися.
Але тоді мені таке навіть на думку не спадало, адже кохання завжди сліпе. А я закохалась вперше у житті. Пам’ятаю, як Аскар мрійливо дивився на мене своїми очима горіхового кольору, і мені здавалося, що я бачу в цьому погляді кохання…
— Ми завжди будемо разом, моя королева, — казав він і ніжно торкався мого обличчя. А я навіть не здогадувалася, що він каже правду. Але не всю.
Аскар дійсно хотів залишитися зі мною назавжди. Ось тільки для цього я мала померти і відродитися. В нього ніколи не вистачило б сміливості кинути мені виклик відкрито, і в нього були помічники (чи краще назвати їх спільниками?). Тож і померла я від отрути. А ті, що піднесли мені келих з отруєним вином, отримали владу наді мною — аж доки Аскар не позбавився їх і не залишився єдиним правителем.
Моє тіло, вічно молоде, сильне й гарне, тепер належить не мені, а йому, зраднику Аскару. Я — лише маріонетка, яку він смикає за мотузки. Моя свідомість замкнена у моєму тілі, наче у в’язниці. Від мене залишилася оболонка, якою керує інша тінь, темна та хижа.
Іноді мені здається, що моє колишнє «я» повністю розчиниться у волі Аскара, і я остаточно стану його маріонеткою. Навіть не знаю, чи здогадуються вони, що я ще тут. Моє тіло сидить на троні у залі прийомів або на чолі того довгого столу в залі засідань. Моя рука підписує накази та закони, які б я сама ніколи не затвердила. Мої губи рухаються, коли я промовляю слова, яких ніколи б не сказала.
Я мертва, і всі в країні це знають. Це секрет, який відомий навіть дитині. Мовчазна згода, всі думають, що роблять так заради суспільного блага. Та вони не здогадуються, що насправді я ще жива. Не в тому сенсі, який всі вони вкладають у це слово. Але ви ще побачите — життя може мати різні форми.

Ерік

Вона сидить на троні нерухомо, і я навіть не знаю, чи дійсно Її Величність чує численних відвідувачів і просителів. Біле обличчя, червоні губи, чорні очі — Айра холодна, як зима, і така ж моторошно чарівна.
Я спостерігаю за нею з темного кутка. Ніхто не звертає на мене уваги — ще один слуга, який має піклуватися про те, щоб усе у величному палаці працювало як треба.
Ловлю себе на думці, що занадто довго роздивляюся Айру. Всі милуються бездоганною красою та вічною молодістю королеви, хоча чудово знають, що все це — завдяки кривавому ритуалу, який щороку забирає життя однієї дівчини. О, це страшний ритуал…. Жертва не втрачає свідомості, тому бачить та відчуває, як життя витікає з кожною краплею крові… Всяка магія має свою ціну, і це вважають цілком прийнятною сплатою за добробут і спокій усього королівства протягом наступного року. До того ж, для ритуалу ніколи не обирають дівчат із заможних та впливових родин.
О ні, їх шукають у бідних кварталах. Батьки навіть пишаються, якщо обирають їхню дитину. Вони вважають це за честь, до того ж — отримують такі гроші, яких зроду не бачили. Батьки Ліри теж так вважали. Зрештою, в них були ще дві доньки, і вони отримали гарну компенсацію — її вистачило на посаг сестрам Ліри, у яких з’явився шанс на пристойну партію.
Але я… Що ж, я з ними не згоден. Ліра була моїм єдиним коханням. Маленька Ліра з її веселим сміхом та чарівним голосом. Як гарно вона співала! Ніжна дівчина, яку любили всі. Але я її просто боготворив. Втративши її, я ніби втратив себе. Нікому не побажаю таке відчути. І тому я не просто прагну помсти. Я хочу, щоб більше ніхто не втрачав своїх коханих — принаймні не таким чином. І зараз я близький до здійснення цього бажання як ніколи.
Десять років я готувався до цього. Я навчався різних магічних практик. Я шукав того, хто міг би розповісти мені, як вбити мертву королеву. За ці роки я навчився майже не згадувати Ліру, так було легше. Жага помсти — це все, що мені залишилося.
Минуло три роки. Я багато дізнався про чари, та цього було замало. Треба було знайти спосіб припинити зруйнувати їх. Нарешті мені пощастило. Три роки тому я почув про північну відьму, яка нібито володіла темною магією. Казали, що вона має владу над мертвими. І ось на кордоні з Ульфгардом, у маленькому селищі я знайшов цю відьму, а вона погодилася допомогти мені.
Усі називали її Старою Мег, і я уявив собі огидне створіння у зморшках та бородавках, але вона виявилась рум’яною та веселою жінкою років тридцяти.
— Ти ж знаєш, що королева Айра вже мертва? — запитала вона після того, як я розповів про ціль своїх пошуків.
— Саме тому я і питаю тебе, як її вбити.
Весело потріскував вогонь у каміні, в кімнаті пахло духмяними травами, нагрітими літнім сонцем, і моє питання видалося геть недоречним.
— Так, я розповім тобі, — відповіла Мег. — Але май на увазі, будь-яка магія має ціну. І справа не тільки в тому, що ти маєш заплатити за мої послуги. Буде ще дещо…
— Яку ціну я маю сплатити саме зараз? — я не хотів нічого чути про наслідки.
Раптом у кімнаті стало холодно, ніби подих північного вітру загасив вогонь.
— Наразі ти мені нічого не винен. — Мег трохи помовчала. — Але ти принесеш мені перстень, який носить Аскар. Така маленька гарна дрібничка з червоним камінцем у срібних пазурах дракона. Ти ж знаєш, як ми, жінки, полюбляємо блискучі прикраси, — посміхнулась Мег. І хоча в кімнаті знов стало тепло, моя шкіра взялася сиротами. Посмішка Мег видалась мені хижою, і я зрозумів, що ця жінка набагато старша, ніж я навіть міг уявити.
— А до чого тут Аскар? — спитав я.
— Ти ж не думаєш, що королева Айра сама все це придумала і підтримує своє життя після смерті. О ні, в неї є спільник, і то дуже розумний та амбітний. Мій учень, — додала Мег з гордістю.
Я мовчав. Чомусь раніше, засліплений жагою помсти, я про це не подумав, бо вважав радника лише виконавцем наказів.
— Ти справді здивований. А я гадала, що то все секрет, про який всі як не знають, то здогадуються…
— То як же мені перемогти цього розумника?
— О, не переймайся. Я була б поганим вчителем, якщо розповіла б учневі усі свої секрети. Тож і у його магічній броні є тріщина…
І от я тут, слідкую за королевою, чекаю на сутінки, коли Айра залишиться одна.

Айра

Сьогодні загине ще одна дівчина. І я ще рік буду маріонеткою Аскара. І це не життя. Неможливо жити з відчуттям, що ти навіть пальцем не можеш поворухнути без його дозволу. І це не перебільшення. Я багато разів намагалася так зробити. Спершу — поки Аскар не бачить. Потім — навіть у його присутності, щоб він зрозумів, що я не змирилася.
Пам’ятаю, як він підійшов до мене під час однієї з таких спроб. Запах сандалу, кориці та східних пахощів уперше здався мені загрозливим, а шурхіт його шовкової туніки — зловісним.
— Моя королево! Нащо тобі це? Не треба докладати таких зусиль, я і так подбаю про все, що тобі потрібно. Саме тому я завжди поруч. Тільки скажи, чого ти хочеш, — голос Аскара був лагідним, і тільки я відчувала в ньому фальш.
Адже Аскар краще за мене знав, що мені не потрібні ані їжа, ані напої. А навіть якби я справді цього хотіла, то не могла б нічого сказати без його дозволу.
Але раз на рік, напередодні Дня Тріумфу, воля Аскара слабшає — це той короткий проміжок часу, коли йому потрібно відновити сили після першої частини ритуалу. Я дізналася про це випадково і кілька років просто насолоджувалася тим, що на короткий час моє тіло знову слухається тільки мене.
Моїх сил не вистачило б на те, щоб втекти від Аскара або хоч якось завадити йому, але навіть просто зробити кілька кроків у тому напрямку, що обрала саме я — це вже робить мене щасливою.
Та здається цього року все буде трохи інакше. Я відчуваю це. І якщо доля надасть мені шанс, я його не впущу.

Ерік

Вона сидить у кріслі біля вікна. Вдень звідси має відкриватися гарний вид на сад із його витонченим візерунком клумб та доріжок, з вигадливими фонтанами та ажурними альтанками. Зараз, у сутінках, нічого не розгледіти. Навколо панує тиша. Айра здається нерухомою. Вона навіть не дихає, але це і не дивує. Звідси королева нагадує холодну та бездоганну мармурову статую.
Аскар та його помічниці, напевно, вже готуються до ритуалу. Саме ці кілька годин — мій шанс. Та сама тріщина, про яку казала стара Мег — коли Айра залишається одна, і маг на короткий час втрачає контроль над нею.
Айра, здається, не переймається ані темрявою, що її ледве розганяє невеликий світильник, ані тишею навколо. Вона дивиться у вікно, але що королева там бачить?
— Нарешті ти наважився, — чую її холодний голос, у якому чудиться щось механічне. Айра й сама нагадує ті заводні іграшки, що їх продають на ярмарках. — Роби свою справу, я вже втомилася чекати.
— На що?
— На смерть, звичайно. — Ці слова звучать байдуже, але втома та холодність можуть бути вдаваними. — Я давно за тобою спостерігаю. Ховаєшся у тінях, думаєш, що тебе ніхто не помічає, — продовжує Айра трохи знуджено.
— А хтось ще помітив? — нарешті вичавлюю із себе.
— Ні, живі люди не надто спостережливі, — відповідає Айра, і мені здається, що я бачу сум в її чорних очах. Але тут не надто гарне освітлення, і я ні в чому не впевнений. — А в мене залишилось не надто багато радощів. Можливість спостерігати — одна з них.
— А свіжа кров — це друга? — не можу втриматися від питання і розумію, що в ньому чути не іронію, а лють.
— Дай вгадаю: хтось із твоїх близьких був жертвою Аскара… Певно, наречена? Так, бачу, що вгадала. І ні, я не отримую задоволення від крові. І тим більше від того життя, яке вона дає. Я навіть жити не хочу, принаймні таким способом.
— Я маю тобі повірити?
— Це тобі вирішувати, але подумай, нащо мені таке існування, коли я лише виконую волю Аскара. Я втомилася, — зітхає Айра. — Я хочу піти, та поки Аскар живий, це неможливо. Тож, якщо хочеш убити мене, спочатку вбий його, інакше він знов проведе ритуал воскресіння.
Вона має рацію. Стара Мег теж розповідала щось таке. Вона казала, що він — спільник королеви. Але вона не казала, що треба його вбити. Мег казала, що кілька годин перед ритуалом, доки на небі не засяє місяць, зв’язок між Айрою та Аскаром буде слабким. Цим можна скористатися, щоби вбити Айру, а потім — забрати перстень, бо під час ритуалу Аскар має його зняти. Він вдягає коштовність перед тим, як дати королеві свіжу кров. Без перстня ритуал не подіє, воскресіння не буде. Але Мег нічого не казала про те, що Аскара треба вбити…

Айра

Він довго ховався у тінях, але сьогодні прийде. Я вже відчуваю його присутність, чую його кроки — ще такі далекі. Цей чоловік — мій шанс, на який я так довго чекала. Шанс на помсту як мінімум.
Я стільки років мріяла про звільнення. А ще — про те, що зроблю з Аскаром. Так, я сама підпустила його надто близько, попри те, що завжди знала: магам не можна довіряти. Та коли вперше по-справжньому закохуєшся, хіба хочеш чути голос розуму?
Аскар завжди був поруч, такий уважний, такий турботливий. Я і не помітила, коли він став незамінним. А потім сталося те, що сталося, і тепер я вже справді не можу існувати без нього — принаймні, якщо не знайду спосіб звільнитися.
Я сиджу в кріслі біля вікна, вдивляючись у сутінки. Сад повний тіней, та живі їх не бачать і не чують. Натомість тіні бачать та чують усе. Від них не може бути таємниць. Як у тіней не може бути таємниць від мене. А отже, я знаю про Еріка все, що мені треба.
Ще досить молодий та привабливий, але вже не юнак. Високий, міцний. Вдягнений так, щоб не привертати уваги. Єдина коштовна річ — срібний медальйон на його шиї. Він трохи потьмянів — це не прикраса, а реліквія, якої торкалися багато разів. Навіть зараз рука Еріка тягнеться до нього. Чоловік робить це несвідомо, ніби прагне отримати щось від свого талісмана — наприклад, захист.
Горе та роки, проведені у мандрах і навчанні, зробили Еріка похмурим, зараз його губи міцно стиснуті, а погляд сірих очей здається важким. Але я бачу, що колись він був зовсім іншим. Маленькі зморшки у кутиках очей підказують, що він багато сміявся. Ерік сам себе замкнув у в’язниці своєї помсти, та не я у цьому винна.
— Нарешті ти наважився, — кажу холодно. Намагаюсь виглядати байдужою, а всередині все аж тремтить. Як давно я не відчувала нічого такого!
— Хтось іще помітив? — питає Ерік, і я розумію, що він трохи боїться.
Він не говіркий. Голос трохи хрипкий, а вимова видає у ньому мешканця півночі. Намагається здаватися холоднокровним, прагне помсти та рішучості йому все ж не вистачає. Я бачу, як побіліли пальці на руків’ї кинжалу. Один рух — і я помру по-справжньому, адже ритуал ще не завершено. Та Ерік вагається, і це мій шанс.
Звісно, може статися так, що смерть Аскара мене не звільнить. Та зрештою, мені вже нема чого втрачати.

Ерік

Товсті килими роблять кроки майже нечутними. У повітрі висить густий аромат східних пахощів. Важкий солодкий запах, але я відчуваю в ньому нотки гниття, і вони посилюються, коли я наближаюсь до кабінету Аскара.
Коли ж тихо прочиняю двері, солодкий запах змінюється іншим, з помітним металевим присмаком. Кров. Її багато, вона заповнює велику ємність, що стоїть на підлозі у центрі кола, намальованого крейдою. На мармуровому столі все ще лежить тіло дівчини, яка віддала своє життя за те, щоб Айра і надалі могла жити. Ким вона була? Ще однією дівчиною з бідної родини? Її батьки отримали гроші і швидко забули про доньку… Намагаюся навіть не дивитись у той бік, щоб не згадувати про Ліру. За стільки років я сам досяг чималих висот у мистецтві забувати.
Та деякі речі забувати не можна, інакше зло так і не буде покарано, а темна магія буде обирати нових жертв щороку і довіку.
Наразі цьогорічний ритуал не закінчено. В мене ще є можливість його зупинити. Це коротка пауза, та я можу скористатися нею. Бо Аскарові потрібен час, щоб відновити сили.
Здавалося б, хтось мав би пильнувати за його безпекою. Але за роки, що він їх провів у палаці, маг звик, що його ніхто не наважиться потурбувати у такий час. Що його друзі та вороги надто залежать від нього, щоб по-справжньому йому загрожувати. Та й звичайною зброєю мага не вб’єш. Хіба що хтось зміг би найти особливий клинок, що його мені дала Стара Мег. Але магія завжди має свою ціну і не кожний готовий її сплатити.
Аскар сидить у кріслі біля каміну, його очі заплющені і він не чує моїх кроків аж доти, поки не стає надто пізно.
***
Ніколи не думав, що вбивати так легко. Я був готовий до справжньої битви з могутнім магом, але побачив перед собою лише слабку стару людину, яка надто покладалася на кілька магічних пасток та темну славу.
Кинджал майже виривається з моїх рук, ніби прагне крові Аскара. Мені навіть не доводиться спрямовувати удар. Лезо входить в груди мага легко. Клинок ніби сам знає, що робити. І я вперше замислююсь, скільки ненависті в нього було вкладено. Я думав, що стану месником, але я — просто знаряддя помсти, якої так прагнула Мег. Вона досягла своєї мети, а платити за магію буду я, та це вже не має значення.
Клинок у моїй руці все ще світиться червоним — здається, ніби він всотує в себе кров. Я схиляюсь над тілом і знімаю з руки Аскара перстень — той самий, з червоним каменем, який просила Стара Мег. Милуюся грою світла у кривавій глибині рубина. Я не чую кроків, аж доки не стає надто пізно — вже для мене. Удар точний, швидкий, майже безболісний, але я одразу відчуваю — на цьому все… Холодно, як же тут холодно…

Айра

Я стою над тілом Аскара і чомусь не відчуваю нічого. Пригадую, як побачила його вперше, яким вродливим він був, та зараз від того чоловіка нічого не лишилося. Магія завжди має свою ціну. І тепер, коли створені нею ілюзії загинули разом з Аскаром, я бачу тіло справжньої потвори. Викривлені кінцівки наче досі чіпляються за життя. Обличчя нагадує воскову свічку, що опливла з часом.
Так, магія має свою ціну, та я готова її заплатити. Зрештою мені нема чого втрачати. Натомість я отримаю свободу, якої так довго прагнула. Дивлюся на Еріка. Він ще дихає, але навряд чи розуміє, що відбувається навколо.
— Мій хлопчику! Ти надто гарний, щоб марнувати таку красу. Та й для ритуалу все підготовлено. Ти готовий розділити безсмертя зі мною? Звісно ж, готовий…
Я дивлюсь на перстень з червоним каменем і лагідно його погладжую.
— Ти ж будеш слухняним хлопчиком, Еріку? — він не відповідає, погляд його майже згас. Але я знаю, що він буде мене слухатися. Зрештою, це було не питання.
Завтра буде важкий день. Чи краще сказати “великий”? Щорічний день Великого Тріумфу, та цього разу все буде по-справжньому.
Королева Айра мертва, і всі про це знають. Та цього разу я дійсно перемогла смерть.