Я вас озолочу

– І останнє питання. Пане Тищ, чи плануєте ви подавати власну кандидатуру на наступний термін? Адже, як відомо, наприкінці року Рада Старійшин обиратиме намісників у повітах та землях.
– По правді кажучи, це питання мене хвилює чи не найменше. Часи зараз дуже складні, тож ми, передусім, маємо єднатися. Я відчуваю довіру, я безмежно вдячний за неї нашій громаді. Все, що я робив від першого дня на посаді, роблю зараз, і робитиму надалі – лише заради того, щоби вашу довіру виправдати. І, знаєте, якщо в певний момент громада вирішить, що я маю продовжувати – звісно ж, ми будемо працювати далі. Думаю, Старійшини візьмуть до уваги думку людей.
– Золоті слова, пане левітархе. Дякую вам за цю змістовну розмову і за ваш час.
Ексклюзивне інтерв’ю для газети «Вісник неба» підготував Рутецій Шмид.
21 жовтня 308 року від Дня Сварожого.
Як на мене, все полетіло шкереберть задовго до дня зимового сонцестояння. Напевно, це сталося навіть до тієї розмови батечка із дядьком Вурієм. Втім, для мене все почалося якраз із тієї розмови, бо коли двоє чолов’яг палять люльки у тебе під відкритим вікном, то стій хоч тричі в темряві, а чутиметься звідти кожне слово. І для цього навіть магічного чуття не треба.
Першим моїм пориванням я хотів зачинити вікно, щоб у кімнату не йшов конденсат, чесне слово (жити в хмарах, знаєте, таке собі задоволення). Та чомусь віконна ручка у моїй долоні завмерла на півдорозі.
– …і тримаються ці генератори на чесному слові, – озвався батечко.
– Тобто? – запитав більш хрипкий голос дядька Вурія. Він саме завітав до нас на гостини.
– Старезне все, як чорт. Більшість іще гноми клепали. Ну і сам розумієш… – батько зітхнув. – По-перше, гріються генератори, як доменна піч. По-друге, від вібрації шви розходяться. Знаєш Кирпу, Анатолійовича? На тому тижні в нього в цеху поплавився вал.
Вурій гмикнув.
– Слава богу, вони це вчасно помітили. А якби рвануло етеритове ядро?.. – я відчув крізь стіну, як батько надворі здригнувся.
Якусь мить вони помовчали. Моє чуття мимоволі загострилося, і я радше відчув, аніж побачив, – отамо зліва, біля клубми, – як широка спина дядька Вурія ворухнулась:
– Ет, ніколи я не любив оці кляті каменюки в небі. Холодно, мрячно, чайки на голову серуть. І все на якихось стрьомних машинеріях крутиться. Здуріти можна.
Батечко здвигнув плечима.
– Прогрес не стоїть на місці. Краще вже так, ніж на Низу. Сам знаєш, що робиться в Пустці.
– Краще би не знав.
Батько дістав люльку і черкнув вогнекаменем. Затягнувся. Простягнув вогнекамінь Вурію, і той теж підпалив люльку. Тоді озвався:
– Якби ж ремонтували все вчасно, то й проблем не було б. А так…
– Чого ж не ремонтуєте?
– А за що? – я відчув, як сповнююся гіркотою з батькового голосу. – Магістрат гроші вже виділяв. Тричі. От тільки до цеху вони ще жодного разу не дійшли.
– Ясно, – відказав Вурій.
Хвилю вони помовчали. Тоді батько озвався:
– Цього року вже мають дати. Бо куди ж вже далі зволікати?.. Не приведи Свароже, рване один і піде каскадна детонація.
Ми з батьком одночасно здригнулися.
Вурій щось пробурмотів.
– Ти думаєш, хтось буде мене слухати? – відповів на це батько. – Може, сам осяйний левітарх прийме мене у своїх покоях, і скаже «ой, вибачте, як це так вийшло?». Усім начхати, Вуре. Просто начхати.
***
«Перше правило чуття – ніколи, ніколи не намагайся просканувати своїх близьких. Звісно, що це страшенно принадно, але… Краще так ніколи не робити. Облиште внутрішній світ своїх близьких їм самим, якщо не хочете занапастити своє та їхнє життя.»
Так починався сувій «Про природу тонкого чуття і міжсвідомісні мандри», який для мене поцупив Реактив. А поцупити його виявилося з біса важко. По-перше, такі рукописи не мають передруків. По-друге, зберігаються у дальньому скрипторії під землею. А по-третє… вистачить і перших двох. За таке одним келихом пива не обійтися, запевняв Реактив.
Втім, це не означає, що я охолонув до природничих наук. Чомусь більшість однокласників забили собі в голови, що неодмінно стануть дуже, дуже класними чарівниками; а відтак, гребтимуть грошву лопатою і більше ніколи не крутитимуть бикам хвости на цих запропащих фермах.
А от хімія, кінетика чи, скажімо, географія, не дуже інтригували більшість у моєму віці. А дарма. Бо та сама географія – збіса цікава наука.
От чи знали ви, що з шести островів нашого аеропелагу, лише троє мають самостійне етерне живлення? Вони ніби буксири в небі – тягнуть решту, які припасовані на хитромудрих ефірних потоках, наче хвіст до собаки.
А на одному з них народився і виріс я. На іншому — наше найбільше місто Зорин. А от на третьому жив Реактив, аж поки не отримав своє прізвисько.

Реактив ніколи не розповідає тієї історії. Ще б пак! – подивився б я на вас, якби ви рознесли півсела у барвистому вибуху реагентів. Від людини з чуттям не приховаєш того, що феєрверк був для однієї-єдиної глядачки: тієї, яка після першого вибуху так і не роздивилась у небі яскраво-малинове серце і накивала п’ятами.
Певно, не просто так Реактив подарував на день народження сувій, який радить не зазирати в чужі емоції.
Я йому казав, до речі, що з того не варто засмучуватися, бо а) капітан варти так і не зміг зібрати усіх доказів, що винен був саме Реактив (бо всі докази завбачливо згоріли); б) тоді би Реактива не заслали в льотну школу, і ми з ним, відповідно, так і не познайомилися б; в) дівчата в Зорині люблять пілотів, отож, годі собі думати про ту доньку шинкаря. Реактив на це нічого не відповідав.
***
Після тієї підслуханої розмови з батечком у мене все всередині наче похололо. Добре пам’ятаю наступний ранок, коли я лежав із розплющеними очима у ліжку і споглядав туман, що клубочився у саду за вікном. Мої двері скрипнули:
– Гришо, прокидайся! Ми з дядьком Вурієм уже зібрали вудки. Мама розігріла сніданок.
У відповідь я зміг лиш прогудіти в подушку.
– Вставай… А то на сніданок лишиться тільки наживка, – спробував мляво пожартувати батечко.
– Я… я сьогодні не буду. Ідіть без мене, – говорити з просоння було наче крізь кінську попону.
– Чому? – здивувався батько. І перш, ніж він додав бодай щось, слова самі злетіли мені з язика:
– Почуваюся зле. Мабуть, горло схопило.

– Зрозуміло. Ну тоді що ж поробиш… Якщо така біда… Можу принести тобі бабусину грілку і пояс із собачої шерсті. Бабуня каже, воно гарно помагає.
Не дочекавшись відповіді на свій дотеп, батько зачинив двері і пішов.
Не те, щоб я не хотів вирушити на риболовлю з дядьком Вурієм та ще кількома батьковими приятелями. Я не міг. Як я мав розмовляти з людиною, яка все знала… і мовчала?
Скільки ж разів мені потому снилась ота каскадна детонація… Одними ночами я тікав від великої хвилі вогню, яка мене наздоганяла і поглинала. Іншими – мене вибуховою хвилею викидало з острова у прірву. Раз по раз я бачив, як Реактив чіпляється пальцями за самісінький краєчок свого причалу, бачив його повні докору очі, і не встигав добігти, щоб схопити Реактива за руку. В кожному із тих снів мене поглинав один і той самий морок.
***
Складно було не помітити, що я ходжу як у воду опущений. Мама разів десять питала, чи в мене все гаразд, і чи не хочу я з нею про щось (чи про когось!) поговорити. Батько сказав, що я можу по п’ятницях не поратися з ним на пасіці, а вирушати в місто погуляти, якщо захочу. Хлопаки на вулиці намагалися напоїти мене медовухою (вони приперли звідкись ціле барильце і сховали його у старій жомовій ямі). Чи не найкраще мені допоміг саме Реактив. Він не напосідав із розпитуваннями, завваживши, що від поганого настрою найкраще допомагає добряча пригода – отож, робив все, щоби нам таке організувати.
У липні ми облазили чи не всі дахи у Зорині, до яких могли дотягнутися. У серпні до них додалися винні льохи та таверни. Вдень Реактив пропадав на заняттях, або в констебля, де на допитах мовчав, як лісовий ельф. Ввечері ми тинялися містом, танцювали із вуличними музиками та зазирали у різні магічні й механічні ятки із роззявленими ротами.
Ми познайомилися з дівчатами-комірницями лялькового театру, і, як висловився пізніше Реактив, з цього вийшло незле таке співпадіння. Я радів за нього, але й дещо хвилювався. Коли твій рідний дядечко працює на складі чаромагічних компонентів… Думаю, не варто мати чуття, щоби уявляти, які думки закрадаються у запальну хлопчачу голову.
***
В котрийсь із серпневих днів до мене прямісінько додому нагодився Реактив. Я спершу відчув хвилю іскристого азарту, що котилась вулицею понад тинами, й відтак, коли Реактив засвистів на свій фірмовий манір, я анітрохи не здивувався.
– Що в тебе? – запитав я, зістрибнувши із даху сараю поруч з товаришем. Це був найшвидший шлях до дороги, щоби не навернутися на очі буркотивому батечку.
– Діло є. Ходімо.
Реактив загадково мовчав, поки ми не відійшли за поворот вулиці. Чуття аж пищало від нетерпіння, радості й… ніяковості?
– Ану не лазь, – гарикнув товариш.
– Та ти ж світишся, як ліхтар.
– Кажу тобі не лазь!
– Гаразд, – вдавано зітхнув я. – Тоді розказуй сам. А то все прочитаю.
– Короче… Пам’ятаєш оту білявку? Ну, з дівчат-комірниць.
– Роніну?
– Так, так. Ну короче… Вона запросила мене на сімейну вечерю.
Із двох «короче» підряд я зрозумів, що діло серйозне. Тому не зміг стриматися, щоб не пирснути зо сміху.

– Ти чого регочеш?
– Ну, вітаю тебе! Сімейна вечеря – це вже ого-го!
Мене кольнула хвиля гніву, яка, втім, хутко стихла.
– Ідеш зі мною?
– Я?
– Ні, бляха, дупа бугая.
– А що мені там робити?
– Їсти, пити, кривити розумне лице! Що ще люди роблять на сімейній вечері?
– А я тут до чого? Це ж тебе запросили. Ти що, сам боїшся йти до її батьків?
Мене знову кольнула хвиля Реактивового гніву, цього разу сильніше.
– Ой, та пішов ти!
Якусь хвилю ми йшли мовчки. Реактив незадоволено сопів.
– З якої оказії хоч вечеря? – поцікавився врешті я.
– Сьогодні яблучний спас. Ну і, Роніна ду-у-уже хоче познайомити мене зі своєю родиною. Каже, це для неї важливо.
Я захихотів.
– Ну раз так… Що ж, я не боюся кількох бабусів і запечених яблук. Можна й піти.
– Тоді чекатиму тебе ввечері на вигоні, коли вертатиметься череда, – зрадів Реактив, хоча й силувався виду не подавати. — Не запізнюйся.
Як виявилося, за столом зібралося не кілька бабусів, а ціла чималенька родина знайомої-комірниці: батько, матір, п’ятеро рідних сестер та братів, до десятка двоюрідних, й не менше дюжини дядьків та тіток. Спостерігати за Реактивом у тісній білій сорочці, коли той пітніє поруч із Роніною та її батьками – така сміхота! Зроду-віку він не їв так повільно й обережно.

Мене, напевно, вважали за котрогось із далеких родичів, бо посадили на іншому кінці столу. Ліворуч бехнувся сивочолий чоловʼяга у солом’яному брилі. Від нього пахнуло травами та тваринами, наче він тільки-но виліз із сараю, і всі присутні називали його «дядько Назар».
Наїдки курсували за столом швидше, ніж літаючі вози на літній ярмарці. Хтось подав медовуху, отож мені, як вже достатньо «статному мужчині», без питань налили кухоль. Врешті, хтось припер бандуру, й нас з Реактивом порятували танці – мене від п’яного товариства, його від сімейних розмов.
Потім з’явилась ще медовуха, а за нею якась запашна настоянка, і якась тітонька сказала, що, може, йому б уже й досить, а якийсь вусатий дядько відказав, що він уже дорослий хлопчина, хай сам розбереться.
Світ закрутився і завертівся, замиготів свіжим повітрям, гарячими пиріжками, танцями та зорями, цвіркунами і холодною водою з криниці, одягом, через який я перечепився, бійкою, вигуками, знов танцями та ще якимись вогнями.
На ранок я несподівано прокинувся у власному ліжку – роззутий, але не роздягнений. Мені щось тиснуло в долоню і я ніяк не міг зрозуміти що саме, поки не дістав його та як слід не роздивився. Виявилося, що це був ґудзик, з якого стирчали жмути білих ниток. Я сам до себе усміхнувся: нівроку так погуляли.
Отак і почалося моє перше в житті похмілля.
***

Незабаром настав вересень, так різко і недоречно зі своїм навчанням та осінніми турботами. У Реактива почалась якась льотна практика, якою він пишався перед дівчатами-комірницями, як індюк.
Десь в середині вересня Реактив об’явився з новиною. Я саме нидів над каганцем у кімнатці-келії вечірньої школи, переписуючи довжелезний манускрипт, як у вікно щось грюкнуло. «Може птиця», – подумав я. Тоді грюкнуло ще раз, настирливіше, і я відчув таку знайому хвилю захвату. За розчахнутим вікном, на гілці розлогого ясена, сидів Реактив. Він був у льотній формі, – блакитній із трьома вишитими золотом птахами, – і сам аж сяяв.
– Збирайся, – рвучко кивнув Реактив, гойднувшись на гілці.
Власне, мені не треба було й слова більше.
Ми вилізли в сад, звідти перемахнули через паркан, пройшли через площу та кілька вуличок і опинилися у звивистих провулках. Я не дуже знав цю частину Зорина, втім, дедалі міцніший вітер підказував: ми підходимо до краю.
Ми вийшли на причали, які тягнулися довжелезним ланцюжком. Ліворуч метушилися матроси кількох торговельних суденець; праворуч клубочилась стіна туману – ілюзія, що приховувала частину таємних споруд, обабіч якої тягнулися сараї. Саме у вузький прохід між туманом та сараями Реактив і пірнув.
Біля одного із присадкуватих сараїв він зупинився. Дістав ключ, роззирнувся, і відкрив замок. Ми хутко зайшли і прихилили за собою двері. Проігнорувавши моє «нашо ми тут», Реактив тричі плеснув у долоні, від чого попід стелею почергово загорілися три етер-лампи.
Я аж охнув.
– Ні фіга собі! Це твій?
– Ага, – відказав Реактив з посмішкою від вуха до вуха.
На дерев’яному помості стояв довгастий ефір-човен. Від нього пахнуло свіжою сосною та мастилом, а в повітрі немов би аж іскрилося. Світла ламп вистачало, аби заклепки на металевих пластинах виблискували, як дорогоцінні каміння.
– Це «Лютий», – оголосив Реактив. – Тепер я на ньому літаю.
– Офігіти! – не стримався я. – Коли покатаємося?
У повітрі прокотилась хвиля змішаних емоцій. Реактив дещо знітився:
– Поки майстер Шу не відпускає нас без нагляду, але за пару місяців…
– Ой, коли то ще буде!
Реактив вагався. Тоді зітхнув.
– Якщо він побачить…
– В цьому сараї?
Реактив нічого не відповів. Він обійшов човен і зник десь за стелажем. Потім випірнув. В руці він тримав якийсь шнурок із чотирма червонуватими напівпрозорими камінцями.
– Це ключі, – відповів на мовчазне запитання Реактив. – Кожен з них може активувати човен, дистанційно.
Я присвиснув.
– Так само, – продовжив Реактив, кожен з них реагує на те, що човен був активований. У певному радіусі.
– То, якщо ми його запустимо…
– Мене виженуть з Академії вже цього вечора.
Я протяжно зітхнув. Реактив чимось клацнув і несподівано відщепив один із камінців зі зв’язки. Простягнув в долоні, і я мовчки його взяв. Камінець був ледь теплий.

– Але ж ми колись покатаємося? – запитав я.
– Ну звісно, – посміхнувся Реактив. – Просто не зараз.
– Не зараз… – повторив я, і замислився.
Вертаючись до келії, я не знав, що наступного разу опинюся біля цього причалу не за кілька місяців, а вже завтра.
***
Бо завтра почалося з галасу.
На таємному об’єкті біля причалу щось сталося з ілюзіями: одна половина туманної завіси розсіялась, інша ріділа на очах. За невисокою стіною з кам’яної кладки, оповитою дощовими лозами, проглядався маєток з кількома прибудовами і садом. На сонці поблискувала позолота на дахах. Поруч плюскотілося чимале штучне озеро з чорними лебедями. Птахи огинали мармуровий фонтан, байдужі і до прислуги у вишитих сорочках і краватках, які носили таці з наїдками, і до гомінкої юрби, що збиралась за стіною. У саду погойдувалися величезні червоні яблука, а за ними стриміли три чи то стовпи, чи то якісь оздоблені полотнища. Спершу було важко роздивитися, що то таке, та що менше лишалося чарівного туману, то більше в цих обрисах вгадувалась триповерхова ефір-яхта. Її балкончики були оббиті золотими пластинами та прикрашені кристалами, інкрустованими у витончені перила. Відблиски осіннього надвечір’я віддзеркалювалися від опуклих вікон-ілюмінаторів. Яхта ця злегка погойдувалась в небі за краєм на масивних швартувальних ланцюгах.
Юрба поповнювалась ремісниками припортових рядів, торговцями, селянами з клунками та всякими перехожими. Люди збуджено вигукували і тицяли пальцем на позолоту, а допитлива дітлашня крутилася під ногами, наче немов би граючи в хованки у хитросплетінні ніг та рук.
Потім хтось зауважив, а чи це не той важливий інфраструктурний об’єкт, будівництвом якого так вихвалявся левітарх? І все на тому ще могло б обійтися, якби не стайничий. Статний дядько у трохи пом’ятому брилі (диви, Реактиве, це ж дядько Назар!)перехилився через паркан і активно жестикулював.
Кажуть, саме він перший помітив, як на гарно оздоблену кам’яну веранду до лебедів вийшли четверо: жінка в хутряному вбранні, дівчина в пальто і ще двоє тонкий юнок-прислужниць у темних лівреях. Жінка в хутрі присіла біля одного з лебедів, який ніжився на березі, вказала на нього дівчинці і та присіла поруч.
Разом зі стайничим, половина натовпу безпомильно впізнала Міранну Тищ, дружину левітарха. Юрба заревіла і засвистіла. Лебідь, жінка з дівчиною та двоє служниць одночасно повернули голови. Птах із ґелґотінням ринувся до води, а Міранна, схопивши дівчинку за руку (то Орися, донька Тища!), кинулася назад до веранди. Одна слуга в лівреї розгублено завмерла, друга смикнула її за лікоть – й обидві побігли слідом за господарями.
Що тут понеслося! Одні тикали пальцями зачудовано на позолоту, другі вигукували щось про гроші, а кілька молодців навіть роздобули колоду й довбонули нею по воротах. До воріт підскочили троє охоронців маєтку, але після пропозиції «підійти сюди і тут побалкати» всі троє охоронців швидко кудись щезли.
Коли прибули гвардійці у сірих одностроях, одна половина воріт уже ледь трималась на петлях. Міська варта хутко вишикувалась в одну лінію, відтісняючи людей; тут же й намалювався диліжанс із представниками магістрату. Найогрядний дядько в блискучих окулярах на носі намагався щось пояснити. Йому магічно підсили голос, але й так перекричати натовп було складно. Уривки слів про порушення порядку і провокації ворожих агентів не дуже вдовольнили людей. Врешті, він запевнив, що зараз варто звільнити причал, щоб не заважати робітникам розвантажувати судна; ще раз закликав усіх заспокоїтися і відійти від воріт. Гвардійці синхронно посунули на юрбу з двох боків. Люди гукали, свистіли й, змушено, відступали; хтось виліз на діжку і заволав «бий їх, прислужників Тища», розмахуючи каменюкою в руці; втім, його швидко стягнули на землю. Суворі ряди гвардійців відтискали людей назад до вуличок і провулків, як сир крізь сито. Чолов’яга, що вилазив на діжку, усе вигукував що добром це діло не кінчиться, втім, відступаючи разом з усіма. Натовп розохочувався, проте відходив.
От тоді я вперше зрозумів — просто так воно і справді, навряд чи, кінчиться.
***
Авторська колонка Оладина Ґудзака, уповноваженого спікера магістрату Зорина із внутрішніх питань.
«Розумієте, етер-магія – це значно тонша річ, ніж здається людям без відповідної освіти. Так звана золота яхта, яку бачили на причалі – звідки вони можуть знати, що вона справжня? Скажіть мені, будь ласка, чи був там присутній хоча б один фахівець з етер-магії? Ні? То як вони можуть щось казати?»
«Чутки про золоту яхту пана левітарха – це найбільша брехня, яку я чув за останній рік. Безумовно, це була ілюзія, що маскувала один з наших військових кораблів. Якщо деякі наші люди увійшли в оману, значить, ця ілюзія спрацювала якнайкраще і на ворога.»
«Шановні громадяни! Наші майстри завершують ремонт яхти для прийому вельмишановної Ради Старійшин. На жаль, через складні погодні умови візит Старійшин переноситься. Якщо щось зміниться, ми вас одразу повідомимо.»
«…а відтак доводимо до відома, що вищеозначений причал не належить і ніколи не належав родині левітарха Тища. Насправді, і причал, і яхта перебувають у власності іноземного купця – одного із найбільших благодійників нашого міста. Варто відзначити, що група озброєних радикалів значно пошкодила майно нашого головного мецената, перешкоджаючи дипломатичним зусиллям пана левітарха.
Такі дії не можна розцінювати ніяк інакше, як робота на ворога. Що, безперечно, матиме відповідні наслідки.
***
– Сьогодні, на цій площі, зібралися найкращі з найкращих! – котився магічно підсилений голос левітарха Тища квадратною площею. – Ви – гордість нашого аеропелагу! Юні уми, що демонструють взірцеву наполегливість, дисципліну та гідність! Майбутнє покоління, що…
Промову мало хто слухав. Більшість трусилися від морозу, що пробирав наскрізь. «Начальство ніколи не приходить вчасно», – згадалися слова мого батечка, і я похуро зиркнув на навіс в центрі площі, де розпинався левітарх. Краще би воно не приходило узагалі.
Щороку, на день зимового сонцестояння, на площі Слави в Зорині вишиковували учнів старших класів та студентів, що мали найкращі оцінки за рік. Годину ти маєш слухати мотиваційну промову, щоб потім по черзі отримати загрубілі від холоду грамоти, зайти у велику їдальню (названу «Палацом молоді») де тобі видадуть склянку чаю та дві булочки, і мовчки це з’їсти.
Торік пережити це було легше, бо я знав: після цієї екзекуції, мене очікував Реактив із компанією. Ми планували перехилити по келиху медовухи в знайомого шинкаря, і вирушити на пошуки пригод на різдвяну ярмарку.
А тепер… Реактив десь пропадав вже два місяці. Ключ-камінець теж мовчав. Кілька разів я підходив до того самого сараю, втім знаходив там лише собачі сліди на снігу та обмерзлий товстий замок на ланцюгу. Жодного натяку на Реактива.
Площа Слави виходила прямісінько на головний причал; ген-ген, над помостом для виступів, похитувалися довгасті щогли статечних вантажних човнів. Споглядаючи їх, я уявляв, як оце літає на своєму «Лютому» Реактив; як він продирається крізь хмари, заходячи в круте піке, як висмикує ручку кермування на себе і стрімко вирівнюється. Це вам не на вайлуватій баржі із зерном півтори години плестися до міста.
Аж раптом на площі забили барабани, і з усіх боків з’явилися гвардійці зі смолоскипами. Я на мить злякався, чи не вирішили вони нас усіх заразом спалити, але тут хтось вигукнув: «дивіться, що то!». У небі, крізь рвані зимові хмари, ширяли цятки. «Ескадрилья!» – заволав хтось і довкола засвисіли. Мене затопили хвилі щирого захвату. Цятки виписали широку дугу, тоді ще одну і ще, а потім шугонули вниз, неначе яструби, і натовп завищав. Маленькі крапочки на очах набирали обрисів, видовжуючись і поблискуючи. Я вже розрізняв снопи іскор та проклепані борти, бачив вогні у видовжених вікнах-ілюмінаторах. Дюжина човнів пікірувала так стрімко, що, здавалося, ще мить, і вони влетять у натовп, як комети. Люди аж охнули, інстинктивно пригинаючись, коли ескадрилья ключем шуганула понад площею вперед та вгору.
Я міг побитися об заклад, що рубіновий камінець в моїй кишені радісно завібрував.
Однак, обдумати це все діло я не встиг, бо понад будинками майнув яскравий білий спалах. А за мить я вже летів шкереберть, збитий хвилею гуркоту та ударом повітря. Ноги, руки, сумки, рюкзаки, шапки, пальта, чоботи, волосся та перетворилися на суцільну мішанину. Не встиг я підвестися навкарачки, як гахнуло ще раз, цього разу ближче. А тоді ще. Я вдарився об щось головою, упав, намагався підхопитися, упав ще раз. Хтось пробіг по руці і через мене перечепився. У вухах пищало так, що всьому світові довкола немов би прикрутили гучність. Я спробував встати ще раз, видряпуючись по слизькій плитці. Десь поруч хтось натужно верещав. Мій та чужий жах змішалися в одній шаленій круговерті. Світ здригнувся і перехилився.
Немов на ковзанах, я стрімко кудись котився. Вогонь облизував дерев’яні стовпи, немов пожадлива дитина льодяник. Здавалося, крижані іскри жаху пройняли кожну клітинку мого тіла. Я котився і котився до стіни вогню, занімілий, мов зламана театральна лялька. Певно, я б так і заїхав туди, як кіт на мішку, аби хтось не підхопив мене вчасно за шкібарки.
Чиїсь дужі руки хапалися мені за каптура. Світ несподівано труснуло так, що аж іскри з очей посипалися, одначе ця хватка не розімкнулась. На зледенілій плитці нас потаскало в інший бік, назустріч невблаганному зимовому вітру. Від удару чуття урвалося, і я нарешті зміг вернутися як слід у зовнішній світ.
Довкола котилися вози, діжки, ящики; хтось відчайдушно загрібав руками та ногами. Люди розсипалися, як горошини з мішка, і тільки ми з якимось дядьком зчепилися разом, мов два павуки. Летіли ми вулицею донизу, прямісінько на причал.
– Хапай канат! – гарикнув мені на вухо запах часнику та коней.
– Дядьку Назаре! – видихнув я.
– КАНАТ! З ТВОГО БОКУ, БЛЯХА!
Зліва, примотаний до стовпа, і справді звісився швартувальний канат. Напевно, це був один із запасних канатів, які матроси зберігають на всяк випадок.
Розпластавшись, як павук, я вже зібрався відчайдушно рванути до швартувального стовпа, однак в останній момент несподівано передумав: зліва, просто на стовп, на повному ходу неслася колісниця з двома ошалілими конями.
Ну! – відчайдушно заволав дядько Назар, а тоді і сам усе побачив.
Я закрив голову руками – і саме вчасно. Щось добряче гепнуло, затріщало, несамовито заіржали коні. Мене притиснуло щось важке, вибивши все дихання з легенів; потім несподівано тиск зник. Я врізався в щось ногами і різко зупинився, так що аж зуби клацнули. По прикушеній щоці негайно забцебеніла кров.
Ми спинилися на самому краєчку причалу, немов би наприкінці затяжної дитячої гірки. Від зіткнення з колісницею мене та дядька Назара розкидало на дві протилежні сторони. Сама колісниця, як недоладна дитяча іграшка, проломила перила і почасти звісилася в прірву. Коня стрімко віддалялося, аж поки його не перекрили чиїсь вигуки й завивання зимового вітру.
Хтось волав надривно й пронизливо. Десь праворуч стиха охав дядько Назар. Йому також пощастило зачепитися за якусь бочку прямісінько на причалі.
– Стефане, клятий виродку! Ти де?!
Перемазана купа снігу, бруду та одягу крикнула ще раз, а тоді принишкла. Вона трималася за той самий канат, котрий я так і не зміг ухопити.
Я спробував ворухнутись – і перила загрозливо заскрипіли. Звідси все місто виглядало як перехилений корабель. А ще весь час здригалося. Чи то здригався я сам?
Аж раптом у небі щось майнуло. Я інстинктивно закрив очі, очікуючи нового удару з боку льодяної гірки, але замість цього засяяли вогні. Найприємніші вогні в цілому світі. Крізь відчинений люк звісилася голова в льотних окулярах.
– Живий? – видихнула голова.
Я кивнув. Більше запитань не було. Човен плавно знизився і завмер. Я відчував, як від потужного етерполя іскри пробігають по волоссю, і воно стає дибки. З люка звісилося щось схоже на гамак.
– Залазь!
Я боязко зиркнув на ту штуку. Купол із мотузок, що звисав над сталево-сірим небо не виглядав надто надійним.
Тримаючись обома руками за перила, я акуратно звісився, аж поки нога не вперлася в пружне мотузиння. Тоді обережно відпустив одну руку, а потім і другу. Від сильного вітру мене гойдало, наче якогось недоладного повітряного змія. В голові страшенно крутилося.
– Гей, шановний! – заволав знову пронизливий голос. – Ох, слава богам, ви нагодилися! Ви мій спаситель… Гей, я тут! Агов!
Сітка почала потихеньку підтягуватися до човна.
– Стійте, стійте! – надривно волала купа одягу. – Іменем левітарха я наказую вам зупинитися!
Мені в обличчя дихнуло тепле повітря, яке пахнуло мастилом.
– Реактиве, чекай… – прохрипів я.
Сітка зупинилася перед самісіньким люком. У ньому з’явилося обличчя друга – стривожене та розкуйовджене, з легкою борідкою, якої раніше не було, та з насунутими на лоба окулярами.
– Ця сітка витримає двох?
– Навряд чи. Що ти вже надумав?
– Тоді підтягни мене і спускай її знову.
Того вечора в сараї Реактив чимало розводився про потужність човна, льотні характеристики, крутив різні вентилі й показував, як працює двигун. Але чого він мені тоді не розказав, так це того, що такі човни вважаються одномісними. Якщо залізти туди вдвох… що ж, для цього потрібно бути тільки худенькими двома підлітками, але аж ніяк не дорослими чолов’ягами.
– Ти ж в курсі, що в нас більше немає місця? – сказав Реактив, коли я нарешті заліз усередину.
– Зовсім-зовсім?
– Ну… хіба в багажному відділенні. І то, якщо викинути інструменти.
– Показуй, де воно.
У хвості човна був ще один люк, робочий. Я трохи піднатужився й зіштовхнув туди першу скриню. Реактив несхвально озирнувся, дивлячись, як його викрутки розпачливо дзвякнули в порожнечу, втім, нічого не сказав. Одна по одній, я виштовхав всі скрині.
Сітка опустилась в основний люк. Я визирнув: місто палало, перехилившись на добрі градусів тридцять. До причалу поприбивало купу дошок, гілок, ящиків і всякого шмаття. Левітарх продовжував надривно кричати:
– Я вам наказую зупинитися! Куди це ви зібрали? Агов, я тут! Сучі діти!
Я обернувся до Реактива і вказав рукою:
– Ось тут.
Реактив напружено кивнув.
– Та я ж вас озолочу! Хлопці мої рідненькі! Падлюки ви! От що ви хочете? Ну? Маєток? Титул? Гроші? Я ж вас засиплю грошвою… Тільки заберіть! Чуєте?..
Я звісився в люк. Кашлянув, і гукнув у морозне повітря:
— Вибачайте, пане левітарху, та нема більше місця?
Щойно ми зависли над дядьком Назаром, той сам все збагнув. За моїм прикладом він акуратно звісився в сітку, і ми з Реактивом почали скручувати лебідку вдвох.
– Як це нема місця? А це що? — верескнув левітарх. — Нащо вам цей простолюдин? Ви що, подуріли? Киньте його до біса! Агов!
Ми підтягнули сітку до самого люку. Дядько Назар важко дихав. Певно, в нього зламане не одне ребро.
— Готовий? — спитав Реактив. Я кивнув. — На раз… два… три!
Натужившись з усіх сил, ми підтягнули сітку досередини. Дядько Назар застогнав. Скрині з інструментами зробили свою справу: сяк-так, у хвостовому відділі можна було скрутитися.
— Вас усіх стратять, чуєте? Ви, бісові виродки! Ви навіть не уявляєте… На шибениці… Усіх..
Що більше ми набирали висоти, то повніша панорама катастрофи під нами відкривалась. Весь Зорин немов би зігнувся посередині: половина міста була нахилена в один бік, половина в інший. Довкола сновигали інші човни, час від часу якісь цятки зривалися й падали донизу. На місці позолоченої яхти звисали нитки обірваних линв.
А потім щось спалахнуло і місто повільно, як смертельно уражений гігант, розкололось на дві частини. Палаючи, вони понеслися в безодню.
Ніхто не сказав ані слова. Починало сніжити.