Три життя

Ренард Корвіс не любив весну. Щоразу, коли перші промені березневого сонця пробивалися крізь вікна його кабінету, він знав: незабаром Його Величність знову поїде у свою щорічну «відпустку». Місяць, може два. А для них, для тих, хто тримав імперію на плаву, це означало безсонні ночі, подвійні зміни, сотні дрібних справ, що раптом ставали критичними. Адже народ не повинен був навіть подумати, що імперія лишилася без монарха навіть на короткий час.
Ренард відклав звіт про підозрілу активність торговців зі Східних земель і потер перенісся. З вікна до кабінету долинали звуки столиці: постукування копит по бруківці, крики торговців та дзвони.
Двері відчинилися без стуку.
— Ренарде, мені потрібна послуга!
Людовік увійшов як завжди впевнено, з широкою посмішкою. Це старший брат. Міністр зовнішніх справ і за сумісністю людина, яка точно знала, як делегувати проблеми.
— Тобі завжди потрібна послуга, — сказав Ренард, не відриваючи погляду від паперів.
— Бо ти завжди допомагаєш, — Людовік підійшов до вікна, оглянув площу внизу. — Делегація з Айзенрайху приїжджає на три дні.
Ренард підвів очі:
— І що?
— А я їду до океану. Вілла, свіже повітря, відсутність айзенрайхівців вільноземців та іншої мерзоти. Сама романтика! — Людовік обернувся, і усмішка стала ще ширшою.
— Людовіку!
— Три дні, Ренарде. Ти умієш посміхатися і говорити про погоду – а цього їм вже достатньо буде.
— Я контррозвідник, а не дипломат. Дипломатія – твоя справа.
— Слухай, вони з Айзенрайху. Північні варвари у нових камзолах. Думають, що якщо надіти шовк і вивчити три слова ввічливості, ми їх сприймемо серйозно.
Ренард промовчав. Людовік узяв зі стола папір, глянув на звіт про східних торговців, скривився.
— У них економіка летить униз уже десять років. Ми забираємо їхні ринки, їхні торгові шляхи, навіть їхніх майстрів – пам’ятаєш тих ковалів, що переїхали минулого року? — Він повернув папір на місце. — Тож навіщо їм ця делегація? Правильно, малий! Щоб побачити, як ми процвітаємо!
Людовік усміхнувся – тепер уже інакше:
— Всього чотири особи. Професорка Інгрід Штайнберг – драконологиня. Священик брат Ульріх. Військовий атташе, лейтенант Дітріх і історик Райнхольд. Прибувають сьогодні о п’ятій.
Рука Ренарда завмерла.
— Драконологиня? — повторив він тихо.
— Так. Певно, їй цікаво подивитися на наші бібліотеки. Або музеї. Або що там драконологи роблять у вільний час.
— Ти справді віриш у це?
— Я вірю у те, що мені потрібна відпустка, — Людовік устав, поправив манжети. — А ти можеш три дні показувати їм місто, водити на бенкети і посміхатися. Імператор приймає їх завтра о третій. Все решта – просто формальність. Візьмеш ще помічників з історії та військових справ.
Після того, як двері зачинилися, Ренард довго дивився на папери та останні рапорти. Весна справді додала турбот.

Коридори Імператорського палацу пахли ладаном і старим деревом. Сонце падало крізь високі вікна, розмальовуючи підлогу золотими смугами. Ренард ішов повільно, обмірковуючи завтрашній прийом, коли почув знайомий голос:
— Ренарде, зачекай!
Густав Теренс, колега по контррозвідці, наздоганяв дрібними, поспішними кроками. У руках він тримав якісь папери, притиснуті до грудей
— Його Величність завтра приймає айзенрайхівців? — видихнув він, зупинившись поруч.
— Так. О третій, у тронній залі.
— О. Добре, добре. Ти чув, кого вони привезли? Драконологиню, Ренарде! — Густав знизив голос майже до шепоту, хоча в коридорі не було нікого, окрім далекого слуги з мітлою. — Професорка Штайнберг. Вона написала три книги про драконів. Про те, як розпізнавати, про анатомію, про звички…
— Про міфічних істот, що вимерли триста років тому, — спокійно сказав Ренард з награною посмішкою.
— Ще й священик у них, — пробурмотів Густав. — Церква Сонячного Вогню. Ти ж знаєш, що вони проповідують. І військовий, і історик-архіваріус. Це не схоже на торгову делегацію, Ренарде. Це підозріло!
—Це стандартна група, що цікавляться культурою.
Густав фиркнув коротко, нервово:
— Культурою. Так, певно. — Він озирнувся по сторонах і знову понизив голос. — Слідкуй за ними. Я теж слідкуватиму. І якщо ця Штайнберг щось затіє… То дай знати!
Густав кивнув і зник за поворотом. Ренард ще довго стояв у коридорі, дивлячись на золоті смуги сонця на підлозі.

Порт Вейри о п’ятій вечора нагадував вулик – гучний, безладний, живий. Кораблі з усього континенту притискалися до причалів: торгові баржі з Вільних Міст, рибальські шхуни зі Східних земель, навіть один елегантний фрегат під прапором далекої Селвари. Запах солі мішався з ароматом прянощів і свіжовивантаженої риби.
Корабель з Айзенрайху щойно причалив. Він був невеликий, міцний, з темного дуба. Північний стиль – мінімум декору, максимум надійності. На палубі вже стояли чотири постаті.
Перша зійшла жінка. Висока, у темно-синій подорожній сукні, що нагадувала більше плащ, ніж дипломатичне вбрання. Волосся зібране у строгий вузол, окуляри у тонкій металевій оправі. Вона ступила на причал, оглянула порт одним коротким оцінюючим поглядом – так, як дивляться на об’єкт дослідження, – і повернулася до Ренарда.
— Професорка Інгрід Штайнберг, — сказала вона спокійним голосом без акценту. — Ви наш супровідник?
— Ренард Корвіс. Вітаю у Вейрі, професорко.
Вона не усміхнулася. Лише коротко кивнула.
За нею зійшов чоловік у чорній рясі. На грудях – вишитий символ Церкви Сонячного Вогню: полум’я, що обвивалося навколо меча. Очі втомлені, але занадто яскраві, наче у них справді горіло щось зсередини.
— Брат Ульріх, — Нехай боги благословлять цю землю, — сказав він, не подаючи руки. — І очистять її від скверни, якщо така є.
Ренард промовчав. Не хотілося розпочинати знайомство із богословських дискусій.
Наступним зійшов військовий. Мундир айзенрайхівського зразка, виправлений до ідеального стану, спина пряма, погляд холодний і професійний.
— Лейтенант Дітріх Фішер, — він подав руку. Потиск короткий, міцний. — Прошу вибачити брата Ульріха. Він дуже відданий своїй вірі.
— Розумію, — сказав Ренард, хоча насправді не був певен, чи хоче розуміти.
Останнім був чоловік у сірому – тихий, непомітний, з великим шкіряним записником під пахвою. Він навіть не спробував представитися, просто стояв і дивився на місто великими, допитливими очима.
— Райнхольд Кесслер, — Інгрід кивнула на нього. — Історик. Він не дуже балакучий, але дуже спостережливий.
Райнхольд глянув на Ренарда, слабко усміхнувся і відразу відвернувся, щось занотовуючи у блокноті.
— Я підготував для вас кімнати у Східному крилі палацу, — сказав Ренард. — Якщо бажаєте, ми можемо одразу…
— Я хотіла б побачити місто, — перебила Інгрід. Не різко, але рішуче. — Якщо, звісно, це не завдасть незручностей.
Ренард глянув на небо — сонце вже нахилялося до обрію, але до вечері залишалася ще добра година.
— Жодних незручностей. Ходімо.

Вони рушили вулицями Вейри. Місто розстилалося перед ними широкими проспектами, високими будинками з різьбленими фасадами, площами, де грали фонтани.
— Місто було засноване ще за часів Драконячих війн, — розповідав Ренард, ведучи їх головною вулицею, де магазини вже запалювали ліхтарі. — Але справжній розквіт почався після об’єднання князівств.
— Під владою Вейлана фон Ренгарда? — додала Інгрід.
Ренард кинув на неї швидкий погляд. У її голосі не було обвинувачення. Лише цікавість. Наукова, холодна цікавість.
— Так. Його Величність віддав усе своє життя служінню імперії.
— Вражаюча відданість, — тихо сказала Інгрід.
Вони дійшли до центральної площі, де стояв фонтан – великий, з білого мармуру, а за ним – стара статуя. Імператор на коні, меч у руці, обличчя, звернене до сонця.
Інгрід зупинилася. Довго дивилася на статую. Потім підійшла ближче, прочитала напис на постаменті:
— «Вейлан фон Ренгард. Рік коронації 1840». — Вона зробила паузу, перевела погляд на Ренарда. — Давно.
Інгрід знову подивилася на статую. На обличчя імператора, виточене у камені. Молоде обличчя. Без зморшок, без ознак віку.
— Певно, хотів, щоб його запам’ятали саме таким, — відповів Ренард.
Райнхольд щось занотував у блокноті. Брат Ульріх шепотів молитву. Ренард ледь розібрав: «…і захисти нас від тих, хто ховається у диму брехні…»

Велика зала палацу сяяла свічками. Біля входу стояли айзенрайхівці. Ренард Корвіс стояв збоку, як належить супровіднику.
У глибині зали, біля великого каміна, стояв Вейлан фон Ренгард – Імператор Вейрійської Імперії. Він стояв розслаблено з келихом вина в руці, і дивився на гостей із легкою усмішкою. Золоті окуляри приховували очі, але погляд – Ренард завжди відчував цей погляд, навіть крізь забарвлене скло.
— Вітаю вас у Вейрі, — сказав Вейлан.
Голос. Той самий голос, який щоразу викликав тихий трепет. Глибокий, теплий, резонуючий.
— Айзенрайх – давній наш сусід. Я радий, що наші народи знову шукають шляхів до співпраці.
Інгрід шагнула вперед. Вклонилася в знак ввічливості:
— Ваша Величносте, дякуємо за гостинність. Для мене честь опинитися у державі, яка так багато досягла під вашим керівництвом.
Імператор усміхнувся ширше:
— Не під моїм, професорко. Під нашим. Вейрійці побудували все. Я лише спрямовував.
— Вісімдесят років спрямування, — тихо додала Інгрід.
Настала тиша. Навіть Райнхольд підняв голову від записника. Ренард напружився.
Але Вейлан лише розсміявся – легко, без тіні обурення:
— Так, вісімдесят років. Дивовижно, чи не так? Іноді навіть мені здається, що час у Вейрі тече інакше. Можливо, це тому, що ми занадто зайняті будівництвом майбутнього, щоб помічати, як минає час.
Він зробив крок до столу й жестом запросив гостей:
— Але досить формальностей. Прошу!

Довгий стіл був накритий білими скатертинами, а на ньому лежали страви, які могли б нагодувати половину Вейри. Вейлан сів на чолі столу. Делегація розташувалася поряд: Інгрід навпроти Імператора, брат Ульріх праворуч, лейтенант Фішер ліворуч, історик Кесслер трохи далі. Ренард Корвіс сів осторонь.
Вейлан їв повільно, методично. Перед ним стояла тарілка з сирим тартаром з тонко нарізаними смужками м’яса. Він не торкався ні хліба, ні овочів. Лише м’ясо і вино. Келих наповнювався вдруге. Потім втретє. Потім вчетверте. Але Імператор залишався спокійним, зосередженим.
Інгрід майже не їла – все спостерігала за обличчям Імператора. Вейлан підняв погляд і усміхнувся:
— Професорко Штайнберг, я чув, що ви спеціалізуєтеся на… старовині. На легендах. Що ви про них думаєте? Чи є у них місце у нашому світі?
— Так, Ваша Величносте. Я думаю, що міфи існують, доки є люди, які в них вірять або поки є ті, хто робить усе, щоб у них повірили.
Вейлан усміхнувся – і цього разу усмішка була іншою. Просто зацікавленою.
— Мудрі слова, — сказав він тихо.
Брат Ульріх відклав виделку. Його голос звучав твердо:
— Ваша величносте, у нас в Айзенрайху є давня традиція перед трапезою дякувати Небесам за те, що світ став безпечнішим після Великої Драконячої Війни.
Вейлан підняв погляд. Його золоті окуляри блиснули у світлі свічок.
— Цікава традиція, — сказав він неквапливо. — Дякувати за те, що когось більше немає.
— Не когось, ваша величносте, — м’яко втрутився історик Кесслер. — Драконів. Істот, які триста років тому захоплювали людські землі, спалювали міста, перетворювали людей на рабів.
— І ми пам’ятаємо це, — додав лейтенант Фішер. — Добре, що їх більше немає. Світ став… чистішим.
Вейлан не відповів одразу. Він відпив вино. Потім поставив келих на стіл.
— Чистішим? Цікаве слово.
Ренард напружився. Він знав цей тон, який Імператор використовував, коли хтось переходив межу.
— Так, ваша величносте. Дракони були не просто хижаками. Це потвори. Потвори, які ніколи не повинні були жити з людьми!
У залі стало тихо. Кілька сановників перезирнулися. Ренард побачив, як Інгрід звузила очі, спостерігаючи за Імператором.
Вейлан усміхнувся. Усмішка була легкою, майже байдужою.
— Значить, ви вважаєте, що дракони були… потворами?
— Так, ваша величносте, — твердо сказав Ульріх. — І будь-хто, хто думає інакше, або не знає історії, або, — він зробив паузу, — і сам є потворою.
— Ви так багато говорите про тих, кого вже немає, — сказав він врешті. Його голос був спокійним, майже м’яким. — Невже вони досі вас лякають?
Кесслер прочистив горло:
— Не лякають, ваша величносте. Але деякі кажуть, що дракони можуть ховатися ще серед нас. Що вони можуть… приймати людську подобу. — Він усміхнувся, ніби це було дурниці. — Але це ж абсурд, правда?
Вейлан повернув голову й подивився прямо на історика. Його золоті окуляри зісковзнули на ніс – і на мить, лише на коротку мить, Ренард знову побачив його очі. Золоті. З вертикальними зміїними зіницями.
Потім Імператор поправив окуляри.
— Абсурд? — м’яко повторив він. — Можливо.
Інгрід нахилилася вперед. Її голос був тихим, але чітким:
— А ви, Ваша Величносте, вірите, що дракони можуть ще існувати?
Усі подивилися на Імператора. Вейлан відклав ніж. Взяв келих.
— Я вірю в міфи, професорко, — сказав він спокійно. — Які існують доти, доки люди в них вірять або доки є ті, хто робить усе, аби в них вірили. — Він усміхнувся саркастично. — А що стосується драконів, — він знизав плечима, — то так, вони зникли. Можливо, це й краще. Вони були складними істотами. Не кожен міг їх зрозуміти.
Брат Ульріх стиснув губи. Його обличчя почервоніло.
— Їх не потрібно було розуміти! Їх потрібно було знищити. І слава Небесам, що це сталося!
Вейлан повільно повернув голову й спокійно подивився на нього. Але в його очах – за золотими окулярами – промайнуло щось холодне. Щось давнє.
— Так, звісно. Слава Небесам, — повторив він тихо та підняв келих. — За мир. За те, що драконів більше немає.

Ранок був світлим і прохолодним. Ренард чекав на делегацію біля центральної брами палацу.
Інгрід з’явилася першою. Вона йшла швидко, у простій сукні, з маленькою сумкою через плече. Її світле волосся було заплетене у косу, і вона виглядала інакше. Не так офіційно, як учора.
— Добрий ранок, пане Корвіс, — сказала вона і щиро усміхнулася.
Ренард привітався у відповідь і раптом відчув, що його власна посмішка теж стала трохи щирішою.
За Інгрід з’явилися інші: брат Ульріх – похмурий, з молитовником у руках; лейтенант Фішер – у парадній формі; історик Кесслер – з двома записниками і футляром для окулярів.
— Отже, — почав Ренард, — сьогодні ми оглянемо центр міста. Стара Вейра, Площа Об’єднання, Імперські Архіви. Якщо будуть питання – запитуйте.
Вони йшли вулицями Вейри. Місто було живим, шумним, повним людей. Торговці кричали про свої товари, діти бігали між возами, десь грала музика.
Ренард розповідав про історію міста, про реформи, про те, як Вейра стала серцем Імперії. Інгрід слухала уважно, іноді щось записувала. Інші члени делегації десь затримувалися по дорозі та роздивлялися околиці.
Раптом Інгрід зупинилася біля молодого чоловіка, що тягнув віз із килимами.
— Вибачте, можна запитати?
Чоловік зупинився, витер піт із чола:
— Звісно, пані.
— Як вам живеться у Вейрі? Чи справді тут так добре, як кажуть?
Чоловік усміхнувся:
— Тут – так, добре. Я маю роботу, дружину, дітей. Лише лякають чутками, що імператор чаклун. Але вже мені байдуже. Є робота, є хліб.
— Дякую, — сказала Інгрід.
Чоловік кивнув і пішов далі.
— Цікавитеся думкою народу? — запитав Ренард.
— Завжди, — відповіла Інгрід. — Історію пишуть люди. А у вас люди ще й щасливі…

Увечері Ренард повертався коридорами палацу, коли побачив світло в Імператорській бібліотеці. Двері були відчинені. Він зазирнув усередину.
Інгрід сиділа за великим дубовим столом, схилившись над старим манускриптом. Волосся розпустилося з коси, окуляри зісковзли на кінчик носа.
— Професорко? — тихо покликав Ренард.
Вона здригнулася, підняла голову. Побачила його – і усміхнулася:
— Пане Корвіс. Вибачте, я не хотіла порушувати правил. Просто… не могла заснути.
— Ви не порушуєте. Бібліотека відкрита для гостей. — Він підійшов ближче, глянув на манускрипт. — «Хроніки Драконячих війн»?
— Так. — Інгрід торкнулася сторінки. — Цікаво читати історію, написану переможцями.
— А ви вважаєте, що вона неправдива?
Інгрід подивилася на нього:
— Я вважаю, що історію пишуть ті, хто вижив. А що, якщо дракони не були монстрами? Що, якщо їх знищили просто тому, що боялися?
Ренард напружився.
— Я звісно не захищаю тих, хто вбивав людей, — спокійно відповіла Інгрід. — Я ставлю під сумнів. Чи не в цьому суть науки – сумніватися?
— А якщо ваш сумнів зруйнує те, що тримає світ у певній… рівновазі?
Інгрід дивилася йому в очі:
— Тоді світ рано чи пізно – впаде.
Ренард сів навпроти. Між ними лежав манускрипт – старі літери, вицвілі малюнки драконів із крилами, розпростертими над містами.
— Ви небезпечна, професорко, — сказав він тихо.
Інгрід усміхнулася:
— А ви – цікавий, пане Корвіс. Більшість людей просто б образилися. Але ви – ні. Чому?
Ренард помовчав. Потім:
— Бо ви можете бути правою.
Тиша. Довга. Напружена. Вони дивилися один на одного – і щось неназване і тепле повисло між ними.
Інгрід відвернулася першою. Закрила манускрипт.
— До завтра, Ренарде, — прошепотіла вона.
Вона пішла. Ренард залишився сидіти, дивлячись на закритий манускрипт. Серце билося занадто швидко.

Другий бенкет був менш офіційним. Стіл менший, гості розслабленіші. Вейлан фон Ренгард сидів на чолі столу, як завжди, із келихом вина і м’ясною тарілкою.
Інгрід цього разу сиділа не навпроти Імператора – а навпроти Ренарда. Коли лейтенант Фішер запитав про військову історію Імперії, Вейлан почав розповідати – детально, з подробицями, ніби сам там був.
Інгрід слухала, але не записувала. Просто слухала, переглядалася з Ренардом і усміхалася.
Після бенкету, коли гості розходилися, Ренард наздогнав її в коридорі.
— Інгрід, — покликав він. Вперше назвав її на ім’я.
Вона обернулася. Він не знав, що сказати. Просто стояв і дивився на неї. Інгрід зробила крок ближче:
— Ренарде… вчора ви сказали, що світ може триматися на брехні. Ви справді в це вірите?
— Так. Бо життя без правди – це клітка.
Інгрід дивилася на нього – і раптом її обличчя м’якшало:
— А іноді я боюся правди, яку шукаю, — прошепотіла вона. — Бо що, якщо вона зруйнує не лише світ… а й мене?
Ренард підняв руку, майже торкнувся її обличчя – але зупинився:
— Тоді я сподіваюся, що ви її не знайдете.
Інгрід усміхнулася сумно:
— Запізно. Я вже знайшла.
Вона простягла руку й легко торкнулася його долоні. Тепло. М’яко.
— До завтра, Ренарде.
— До завтра, Інгрід.
Вона пішла, залишивши тепло від дотику на долоні.

Інгрід сиділа за столом, перегортаючи записи. Кожна галочка, кожне підтвердження – ще один цвях у труну Імперії.
Золоті очі. Вертикальні зіниці.
Вона провела пальцем по рядку. Усе сходилося. Імператор – дракон. Останній. Той, хто вижив, прийнявши людську подобу, і правив вісімдесят років, ховаючись за золотими окулярами й усмішками.
Ти знайшла його. Ти виграла. Але чому тоді руки тремтіли?
Вона закрила зошит. Подивилася на вікно – там, за склом, світилася Вейра. Місто, яке вона мала зруйнувати.
Ні. Не зруйнувати. Визволити. Люди мають право знати.
Але чи справді мали? Вона згадала чоловіка з ринку: «Лише лякають чутками, що імператор чаклун. Є робота, є хліб».
Чи стане їм краще, коли дізнаються? Чи просто почнеться паніка? Війна?
Це не твоя справа. Ти – вчена. Ти шукаєш правду. А що з нею роблять – вирішують інші.
Але вона вже не була впевнена. Вона заховала усі записи під дошку підлоги. Лягла на ліжко. Закрила очі, але сон не йшов. Замість нього – обличчя Ренарда. Його усмішка. Його голос: «Тоді я сподіваюся, що ви її не знайдете».
Пробач, — прошепотіла вона у темряву. — Але я мушу.

Третього вечора Ренард особисто запросив Інгрід до імператорського саду. Вона мала від’їжджати завтра. Ренард намагався не думати про це, але мовчання між ними ставало все важчим.
Вони зупинилися біля фонтану. Вечірнє сонце фарбувало мармур у золотий колір, вода тихо дзюрчала.
Інгрід дивилася на воду. Не обертаючись, сказала:
— Завтра я поїду. І ми більше ніколи не побачимося.
— Я знаю.
— Тоді чому ви мовчите? Чому не кажете те, що хочете сказати?
Ренард стояв за нею, стискаючи кулаки:
— Бо якщо скажу — не зможу вас відпустити.
Інгрід повернулася. Її очі наповнені сльозами:
— А якщо я не хочу їхати і не хочу, щоб ви мене відпускали?
Ренард взяв її долоню, притиснув до своєї щоки. Вони дивилися один на одного – довго, мовчки, ніби намагаючись запам’ятати кожну рису, кожен подих.
— Це буде помилкою і завтра все скінчиться, — сказав він хрипло.
— Я знаю. Дякую за ці три дні, Ренарде. Це було цікаво.
Він поцілував її. Довго, повільно, ніби намагався зупинити час. Її губи були теплими, смакували вином і солодкою надією на неможливе. Вона обійняла його за шию, притиснулася ближче, і світ навколо зник. Вони стояли так, доки зірки не з’явилися на небі.

Ренард повернувся до кабінету, дивлячись у вікно на темне небо. Після розмови біля фонтану минуло кілька годин, але він все ще відчував тепло її губ.
Завтра вона поїде. І він, можливо, ніколи її більше не побачить.
Раптом двері відчинилися різко, без стуку.
Густав увірвався всередину. Обличчя червоне, дихає важко, ніби біг.
— Ренарде, — видихнув він. — До тебе щойно прийшов терміновий лист. Від Контррозвідки.
Він простягнув запечатаний конверт із грифом міністерства.
Ренард узяв його, насторожено:
— Ти знаєш, що там?
— Ні, — Густав похитав головою. — Але якщо сам міністр пише тобі особисто, в такий час – це щось серйозне.
Ренард розламав печатку. Розгорнув лист. Почав читати. З кожним реченням його обличчя ставало білішим.
Густав спостерігав, не витримав:
— Що там?
Ренард дочитав до кінця. Повільно опустив лист на стіл.
— Вони… — його голос був хрипким, — Вони кажуть, що делегація – шпигуни. Що професорка Штайнберг – агент Айзенрайху і збирала докази проти Імператора.
Густав схопився:
— Так! Я ж казав! Я ж говорив, що вона щось шукає!
— І вони наказують… — Ренард не міг закінчити.
Густав підійшов, схопив лист, швидко пробіг очима:
— Нейтралізувати, — прошепотів він. — Боже. І що саме тобі доручено…
Ренард кинув лист на стіл:
— Якщо вона справді зібрала докази – то Айзенрайх використає цю інформацію для міжнародного скандалу, та що ще гірше… Церква Сонячного Вогню оголосить хрестовий похід. І південь до них приєднається. Імперія загине. — Він стиснув плече Ренарда. — Ти розумієш?
— Я знаю, — Ренард різко встав.
— То що ти будеш робити?
Ренард не відповів. Він дивився на лист. На срібну кулю, що лежала додатком в конверті.
— Я не вірю, — сказав він врешті. — Це помилка.
— Вона драконологиня! — Густав підвищив голос. — Вона три дні задавала питання і лазила по архівах! Що ще тобі треба?!
Ренард вихопив листа, кулі, кинув у кишеню та вибіг із кабінету.

Покої делегації були тихими. Темними. Всі вже лягли спати – завтра рано виїзд.
Ренард безшумно пройшов коридором до кімнати Інгрід. Серце калатало так, ніби він біг милю.
Це помилка. Це має бути помилка.
Він тихо відчинив двері. Зайшов.
Але Інгрід не було. Ренард закрив двері за собою. Запалив невелику лампу. Почав шукати. Під матрацом – нічого. За дзеркалом – нічого. У шафі – лише одяг, акуратно складений для завтрашньої дороги.
Він присів, відчувши, що підлога просідає. Постукав. Одна з дошок скрипнула інакше. Серце калатало ще сильніше.
Він підняв дошку, під якою була невелика шкіряна папка, зв’язана шнурком.
Руки тремтіли, коли він витягнув її. Перші сторінки – скопійовані звіти з архівів. Генерала Делароя про вогняні походи. Марія Валенсія про швидке зцілення сліпого піхотинця.
Далі – її почерк. Акуратний, методичний. Записи спостережень за три дні: скільки Імператор випив вина, що їв, як розповідав про битви сімдесятирічної давнини. І наприкінці, дрібніше, ніби написано з хвилюванням: «Бачила очі – золоті, з вертикальними зіницями. Двічі.»
Ренард перегорнув далі. Записи розмов з перехожими – жінка з ринку, чоловік із килимами. Кожне слово зафіксоване.
І на дні папки – маленький скляний флакон, прив’язаний тонкою ниткою. Всередині щось золотисте, тонке, напівпрозоре.
Лусочка. Золотиста. Драконяча.

Ренард сидів на підлозі, тримаючи папку в руках. Все правда.
Усе, що написано в листі – правда. Вона збирала докази. Весь час. Усі три дні. Коли розмовляла з ним. Коли усміхалася. Коли говорила про книги, про правду, про свободу. Коли поцілувала його біля фонтану.
Він відчув, як щось гаряче і пекуче піднімається в горлі. Гнів. Біль. Зрада.
Дякую за ці три дні, Ренард. Це було цікаво.
Він стиснув папку так сильно, що пальці побіліли.

Раптом двері відчинилися. Ренард різко підвів голову. На порозі стояла Інгрід. Вона була у нічній сорочці з накинутою зверху шаллю. Інгрід повільно перевела погляд на папку в його руках. На відкритий флакон з лускою. На свої записи, розкидані на підлозі.
— Значить, ти знайшов, — сказала вона спокійно.
Ренард повільно встав:
— Ти. Збирала це весь час. Весь час, поки говорила зі мною. Поки усміхалася…Ти використала мене! — сказав Ренард. — Ти розумієш, що станеться, якщо ця інформація вийде назовні?
Інгрід не відповіла одразу. Вона дивилася на нього, потім на папку на столі.
— Так. Люди мають право знати, хто ними править! Вони мають право вибирати!
— Навіть якщо від цього почнеться війна?! Навіть якщо мільйони загинуть?!
Інгрід стиснула губи. Її обличчя стало м’якшим:
— Я не хочу війни. Я хочу правди.
— Але до того і йде, — Ренард ледве стримував тремтіння в голосі.
Тиша. Довга. Важка.
Інгрід дивилася на нього. Ренард дивився на неї.
— Що ти зі мною зробиш? — запитала вона тихо.
Ренард повільно витяг з кишені срібну кулю, дістав пістолет з-за пояса. Зарядив. Кожне клацання механізму лунало як вирок. Інгрід дивилася на зброю, і колір зійшов з її обличчя.
— Виконуватиму наказ, — сказав Ренард. — Нейтралізую тебе до того, як покинеш Вейру. Інші агенти вночі навідаються і за твоїми друзями. Думаю, кожен отримав по кулі.
Інгрід повільно встала. Підійшла до нього і подивилася йому в очі – спокійно, але десь глибоко в погляді – страх. Ренард дивився на неї. На її обличчя. На її очі – сірі, глибокі.
Ренард відійшов далі, забравши папку з доказами.
Він міг убити її. Мусив убити. Але не міг.
Він дістав сірники. Підпалив папку. Дивився, як вогонь пожирає докази — аркуш за аркушем, галочка за галочкою.
Лусочку він заховав у кишеню. І пішов назад в кабінет.
— Я виконаю наказ, — сказав він. — Але по-своєму.

Ренард увійшов після короткого стуку. Імператор стояв біля вікна, дивлячись на місто. Золоті окуляри лежали на столі.
Вейлан обернувся. Його золоті очі дивилися спокійно, без страху.
— Ренард Корвіс. Ти вже знищив докази? — сказав він.
— Так, — Ренард закрив двері. — Усі. Окрім однієї речі.
Він поклав на стіл пістолет та флакон із лускою. Вона мерехтіла у світлі свічок.
Імператор підійшов до столу, налив два келихи вина. Простягнув один Ренардові.
— Сядь.
Ренард сів. Руки тремтіли. Він стиснув келих, аби це сховати.
— Тобі не властиво вагатися. Ти повинен прибрати всі згадки, всі докази та всіх задіяних осіб. Хіба що… ти закоханий у неї.
Ренард промовчав, не заперечуючи.
Вейлан відпив вино. Подивився на Ренарда довго, уважно – так, як дивляться на когось, кого бачать уперше. Або востаннє.
— Ти міг би нічого не робити, — сказав Імператор тихо. — Дозволити їй виїхати. Дозволити доказам вийти назовні. Імперія впаде. Але ти – залишишся чистим.
— Чистим? — Ренард коротко розсміявся. — Я більше ніколи не буду чистим.
— Тому й обереш брехню! — Вейлан нахилився вперед. — Ренарде, ти міг би обрати правду. Але обереш мир. Ти міг би обрати любов. Але обереш обов’язок. І переживеш той тягар, який ніхто не побачить. Це не слабкість. Це ціна влади.
Ренард стиснув кулаки:
— Я не хочу влади. Я хочу, щоб усе це не сталося.
— Але сталося. І тепер ти – один із тих, хто тримає імперію в руках. Один із тих, хто робить страшні речі, щоб інші могли спати спокійно.
— Чи варто воно того? — прошепотів Ренард. — Усе це. Брехня. Таємниці. Кров.
Вейлан подивився у вікно – на Вейру, що світилася внизу, живу, шумну, мирну.
— Скажу чесно, кожен день я ставлю собі це питання. І кожен день відповідаю: ще один день. Ще один рік. Ще трохи миру. — Він повернувся до Ренарда. — А потім дивлюся на місто. І бачу дітей, що не горять у вогні. Матерів, що не ридають над могилами. І думаю: можливо, варто. — він підняв келих, — За тих, хто заплатив за наше мовчання. І за тих, хто живе завдяки йому.
Ренард забрав флакон, підняв свій келих. Вони випили.

Ранок був тихим. Прохолодним. Ренард сидів на терасі невеликої дачі за містом – старий будинок його родини. Далеко від Вейри, далеко від палацу.
На столі перед ним лежала газета.
Вейра, 12 квітня.
Минулого дня делегація Королівства Айзенрайх, яка перебувала у Вейрі з офіційним візитом, загинула під час нападу терористичної групи на шляху до кордону. Серед загиблих: професорка Інгрід Штайнберг, брат Ульріх, історик Райнхольд Кесслер та лейтенант Дітріх Фішер. Офіційна церемонія поховання відбулася вчора у Вейрі. Імператор Вейлан фон Ренгард особисто висловив співчуття сім’ям загиблих і засудив акт тероризму. Імперія виплатила родинам загиблих по десять тисяч золотих…
Ренард вже знав про похорони. Три могили були справжніми, а четверта – порожня. Або з тілом іншої жінки, підібраної за зростом і віком. Ренард не знав деталей. Густав все організував.
За спиною почулися кроки. Тихі, обережні. Інгрід вийшла на терасу. Вона була у простому сірому вбранні. Виглядала втомленою, але живою.
Вона підійшла, сіла поруч. Подивилася на газету.
— Це через мене, — прошепотіла вона. — Вони загинули через мене.
Інгрід плакала тихо, беззвучно. Ренард повільно простягнув руку, поклав на її плече. Вона притулилася до нього, тремтячи.
— Я знаю, — тихо сказав Ренард. — Але ти хоча б жива. Залишишся у мене, поки не зробимо тобі документи. А я повернуся до Вейри. Служитиму Імператору. Як і раніше. Інгрід подивилася на нього:
— Ти зненавидів мене?
Ренард довго мовчав. Потім сказав:
— Ні. І це найгірше. Бо якби зненавидів – було б простіше.
— Я не хотіла закохуватися, — прошепотіла вона. — Це не було частиною плану. Але коли ти говорив про правду… Я зрозуміла, що ви і є люди, які знають ціну миру. А я прийшла зруйнувати його.
Ренард простягнув руку, торкнувся її обличчя:
— Ти не зруйнувала. Ти просто показала, скільки він коштує. — Ренард витяг флакон із лускою. Поставив на стіл між ними. — Три життя. Ціна за те, щоб зберегти людство від правди.
Інгрід заплакала – тихо, беззвучно. Ренард обійняв її. І вони сиділи так, дивлячись на ліс, на небо, на світ, що продовжував жити на брехні, яку вони обоє тепер тримали разом.

Десь далеко за лісами шуміла Вейра.