Вітраж

— Вітражний майстер Саша, це ви? — низенький дядечко з виразними вусами недовірливо змірив поглядом повненьку немолоду жінку з затягнутим у тугий хвіст масним волоссям.
— А ви чекали когось іншого? Якщо майстер, то обов’язково чоловік? Олександра — це я, — з викликом мовила жінка.
Дядечко хмикнув у вуса, але сперечатися не став.
— Мене звуть Володимир, тож будемо знайомі. Давайте краще я вам усе по дорозі розповім. Це недалеко, у парку Нивки.
І двійко немолодих людей рушило з метро у сторону зеленої зони.
Вусатий чоловік у пальто трохи шкутильгав на ліву ногу й намагався тримати темп. Олександра насолоджувалася бабиним літом і розглядала жовтогарячі дерева. Не так часто їй доводилося їздити у цю частину Києва. Більшість часу вона проводила в тісному підвальному приміщенні на Чернігівській, де знаходилася вітражна майстерня, у якій вона працювала.
— То що за загадковість? Консультація стосовно чого? — порушила тишу жінка.
— Чесно кажучи, я не знаю з чого почати. Дивна історія. Тиждень тому група хлопчаків грала у схованки й один з них провалився у цегляний льох. Гадаю, що саме у цих місцях знаходилася церква Чесного Образу Божої Матері. Поставили храм у 1913, а вже в тридцятих роках більшовики храм знесли.
— Звична практика для комуністів, — мугикнула Олександра, — то що було у льосі?
— Тому я з вашою майстернею і зв’язався. Дуже радили мені вашу контору. А знайшли там дерев’яний ящик у якому стояли зафіксовані вітражі.
— Це вже цікаво. З вікон знищеної церкви?
— Не можу знати. Фотографій та креслень майже не лишилося. Дивно, що вітражі не постраждали при вибуху. Може їх пізніше в підвалі замурували, але не зрозуміло хто і коли. А головне вітражі ці… не звичайні. Зараз побачите.
Двійця наблизилася до нашвидкуруч огородженого дерев’яним парканом простору, перед яким стояв молодий і нещасний на вигляд військовий. Побачивши Володимира, молодик виструнчився й віддав честь вусаню.
— Вільно. Не привертаймо зайвої уваги, друже, — мовив дядько й провів Олександру за паркан.
На схилі прямо поміж коріння дерев відкривалася обрамлена цегляною аркою чорна діра.
— Зараз, підсвітимо.
Володимир дістав з пальта довгий срібний ліхтар. Промінь світла проломив темряву й позначив земляний насип, яким можна було спуститися вниз.
— Тільки обережно, я сам тут вперше трохи шию не скрутив.
Олександра ще раз озирнулася на яскраве сонце і радісні осінні кольори. Лізти в якісь замкнені темні простори сьогодні особливо не хотілося, але й показувати страх перед військовим вона не бажала. Останній вдих на повні легені й ось вона вже розпочала обережний спуск в надра підвалу. Від кроків у повітря здіймалися дрібні частки землі, які швидко осідали на одязі та лоскотали ніздрі.
За кілька коротких митей Володимир та Олександра опинилися на брудній підлозі невеликого приміщення зі склепінням. Під ногами з противним звуком кришилися залишки цегли. А може кістки? Жінка намагалася радше не давати волю уяві. І без того, вся ця ситуація здавалася їй вкрай дивною. Майже одразу Олександра помітила метровий дерев’яний куб. В ящику, ніби рами з стільниками у бджолиному вулику, містилися з десяток вітражних панелей. Коли Володимир підсвітив ліхтариком коробку, жінка обережно витягнула грубими від порізів пальцями перше панно. Погляд впав на плавні лінії олов’яних швів, які поєднували невеликі шматки здебільшого темного червоного скла. Лише в кількох місцях Олександра помітила прозорі, світло жовті елементи.
Як не намагалася жінка знайти в лініях і кольорах логіку, їй це не вдавалося. Вона не поспішала робити висновки й поступово дослідила увесь зміст ящика: сім майже ідентичних панелей і кілька невеликих шматків скла на дні.
— То що ви думаєте? — спитав нетерпляче Володимир.
— А що я маю думати? Ніколи такого не бачила. Вибір кольорів незвичний. Малюнок здається абстрактним. А оці світло-жовті елементи схоже, що взагалі зроблені з уранового скла.
— Уранового? Радіаційні чи що? — вусань на пів кроку відступив від коробки.
— Та ви не лякайтеся. Там вміст радіації зазвичай нікчемний, але ця домішка дозволяє виробку світитися в ультрафіолетових променях.
— Хм, — вдумливо мугикнув Володимир.
— Щоб мені дізнатися більше, треба б було витягнути ящик на поверхню й привезти його мені у майстерню.
Вусань налякано перервав роздуми жінки:
— Цього як раз не можна робити. Вміст коробки має залишитися у цьому льосі.
Олександра здивовано зиркнула у бік чоловіка. На мить їй здалося, що на його обличчі проминув жах.
— Боїтеся розбити?
На кілька митей запала незручна пауза. У тиші можна було ледь почути, як чоловік рухає щелепою та відбиває ритм підошвою левиці.
— Я б волів, щоб інформація, яку я вам зараз надам, залишилася між нами. Річ у тім, що тут був ще один невеличкий ящик. З подібним склом. А ще була записка з попередженням, яке спершу ніхто не прийняв за правду. Той ящик діти витягнули з підвалу й розібрали, кожен скільки хотів.
— І?
— Дітей довелося нашвидкуруч оформити в санаторій у Пущі-Водиці. Вони трохи… не при собі. Більшість скла вони самі з переляку знищили.
— Хлопці щось розповіли?
— Так… Дещо. Ніби крізь скло можна побачити… монстрів.
— Ем? — Олександра не знала, як реагувати на останнє речення, тому вирішила розпитати про попередження, — А що було у записці?
— “На цій святій землі скло буде у безпеці. У світлі дня ви зможете побачити крізь нього істину. Але обережно! Вони зрозуміють, що їх викрили. На вас може розпочатися полювання».
Олександра здивовано розглядала обличчя Володимира, сподіваючись, що з під великих вусів таки з’явиться на кінці речення хоч натяк на усмішку. Але чоловік стояв ніяково втупившись в дерев’яний ящик. Здавалося, що і він сам соромився безглуздості озвучених ним слів.
Після незручної мовчанки жінка таки наважилася на нові запитання:
— То ви пробували вийти зі шматком скла на поверхню чи ні?
— На жаль, так, — Володимир нервово кашлянув й продовжив: — Чесно кажучи, після побаченого мені хочеться просто замурувати знов отвір й удати, що моє уявлення про цей світ залишилося незмінним… Але мені шкода пацанів і шкода їх батьків. Я хочу зрозуміти, що це за чортівня і як з нею боротися…
— То що ви бачили? На вас напали монстри чи що?
Чоловік зітхнув:
— Так просто не поясниш. Ходімо, я вам краще усе покажу.
Володимир занурив руку на саме дно ящика й витягнув звідти невеликий шматок скла, який чомусь не увійшов до вітражного панна. І якщо раніше Олександра не хотіла спускатися у цей підвал, то тепер із ще більшим острахом вона рушила за чоловіком на поверхню.
В’їдливе сонце на мить осліпило очі. Кілька кленових листів впало прямо під ноги чоловіку, який почав струшувати з себе підвальний бруд. Володимир озирнувся на Олександру й жестом покликав підійти її ближче до паркану.
— Не бійтеся, ми приховані від сторонніх очей. Тут є невелика шпаринка. Використаємо її для спостереження, — мовив пошепки.
Далі Володимир приклав брунатне скло до шпарини та зазирнув до отвору. Кілька хвилин він мовчки розглядав доріжки парку. Нарешті чоловік покликав і Олександру.
— Ось, дивіться туди. З лівого боку жіночка у пальто з песиком гуляє, — і він пропустив Олександру зазирнути у шпаринку.
Вона обережно наблизила око до вітражного скла і спершу просто намагалася призвичаїтися до червоного відтінку видимого світла. Дерева, листя, доріжки тепер більше нагадували пейзаж з пекла. А потім Олександра таки роздивилася ту саму жінку, на яку вказував раніше Володимир. Шок, страх та відраза миттєво скували усе тіло Олександри. Вона не могла усвідомити, що за огидне восьминогоподібне створіння має ця нібито жінка замість голови. Ковзькі та вологі мацаки істоти рухалися в такт при кожному кроці. Перед «жінкою» біг звичайнісінький невеликий білий з плямами песик і не звертав жодної уваги на голову своєї господарки.
Налякана Олександра відсахнулася від шпаринки й направила розширені від адреналіну зіниці на Володимира. Якусь мить він мовчки співчутливо розглядав її зблідле лице.
Потім обличчя Олександри ще більше пересмикнулося від раптового осяяння. Вона тицьнула грубим пальцем в сторону паркана й прошепотіла чоловікові:
— А раптом і оцей ваш хлопчина теж того?
Володимир кивнув, виказуючи розуміння її опасіннь:
— Ой, ні. Я всіх обдивляюся перш ніж сюди покликати. Він чистий, — і після короткої паузи продовжив, — а ви молодець! Бачу, що голова у вас працює.
Слова, які б мали принести полегшення, здалися Олександрі знущанням.
— Нащо ви мені це все показали? Тепер я боюся іти до дому. Як мені з цим жити?
Володимир видав довге зітхання, а потім мовив:
— Я сильно перепрошую, що залучив вас у цю справу й зруйнував уявлення про світ, але мені дійсно потрібна допомога спеціаліста. На жаль чи, може, навпаки на щастя, більшість наших співробітників зараз зайняті спостереженням за конфліктом на Тузлі. Та і не має серед них нікого, хто б розбирався у склі. Тож, вітражний майстре, Сашо, допоможіть мені, будь ласка.
Олександра закрила обличчя долонями й всілася на велике коріння, яке стирчало з пагорба. Кілька хвилин вона монотонно погойдувалася. З її боку долітало тільки малорозбірливе бурчання та поодинокі глибокі зітхання. Зрештою вона струснула з себе зацепеніння й витягнула з кишені пачку цигарок та запальничку. Грубі пальці із жовтуватими нігтями сильно трусилися, тому дістати Олександрі цигарку виявилося непросто. Зрештою вона таки глибоко затягнулася й відчула, як легені наповнюються гіркуватим отруйним димом. Жінка знов підняла очі на вусаня, який весь цей час терпляче чекав, яке рішення вона прийме.
— Мені потрібна калька великого формату, олівці або фломастери, ножиці та переносне світло, — дещо втомленим хриплуватим голосом нарешті мовила вона.
Чоловік виструнчився й витягнув з кишені новеньку синьо-срібну Нокію. За кілька коротких митей він вже диктував список комусь на тому боці мобільного, не забувши додати, щоб донесли провіант.
Десь за годину чорнявий молодик у штатському приніс усе, що хотіла Олександра та ще додаткові пиріжки з картоплею, м’ясом та термос з чаєм. Володимир випроводив молодика, а сам взявся асистувати жінці.
Той день видавався Олександрі нескінченно довгим. Вони все повзали й повзали пильним підвалом, перебиваючи з вітражів точні обриси ліній, не забуваючи підписувати кольори. Коли нарешті вони виповзли на поверхню, парк вже пірнув у ранні осінні сутінки.
Жінка застібнула блискавку на куртці та підтягнула вище ворітник. Здавалося, вона зробила це не через холод, як скоріше через бажання сховатися. Ще кілька хвилин довелося обтрушувати з себе в’їдливий підвальний бруд. Нарешті Олександра підняла очі на Володимира:
— А вони усі такі ну… з мацаками? Ви інших бачили? — у помаранчевому світлі лампи її очі відблискували хворобливим блиском.
— Так, різні. За пів дня спостережень я трьох бачив. У когось роги, у когось гілля замість тіла.
Запала незручна мовчанка. Володимир запропонував:
— Хочете відправлю з вами оцього хлопчину? Супроводить до самого дому.
Олександра зітхнула й мотнула головою:
— Та ні, дякую. Ну доведе він мене. А далі? Буде усе життя охороняти? Я вже якось сама.
Жінка обережно намацала шматок червоного скла у кишені, а іншою рукою стиснула згорток креслень на кальці, які з’явилися після сьогоднішньої інтенсивної роботи.
— Тоді бувайте. Телефон я вам свій дав. Якщо що, негайно дзвоніть, — попрощався вусань. Він ще довго стояв й вдивлявся, як об’ємний силует Олександри розчиняється між дерев вечірнього парку.
В метро Олександру огорнув липкий страх. Вона відчувала, як горнуться до неї тіла незнайомців. Час пік наповнив вагони різнорідними попутниками. Але чи людьми? Можливо це монстри із бридкими мацаками та з чорними очима без зіниць. Вони точно є десь навколо. Скажімо оцей молодик із лисою головою, або ота вульгарно нафарбована білявка? З кожною хвилиною у метро, Олександра відчувала, як все більше вкриває її тіло їдкий нав’язливий піт. Запах духів, часнику та поту.
Жінка ледь дочекалася Арсенальної, а потім чимдуж вискочила з вагона на платформу. Їй хотілося блювати й лише з величезними зусиллями вона змогла вгамувати ці позиви. Нарешті довгі ескалатори підняли її змучене тіло на поверхню. Прохолодне вечірнє повітря приємно наповнило груди. Десь над вогнями великого міста відчайдушно пробивалися бліді зірки.
Олександра полегшено видихнула й попрямувала у сторону свого будинку. Біля смітників потріпаної життям п’ятиповерхівки жінка на мить затрималася. Вона обережно витягнула з кишені загорнутий в кальку шматок пиріжка.
— Киць-киць-киць! Мурчику! Валер’янчику! Сніжинко!
Раптом, невідомо звідки, до ніг Олександри прибігло трійка котів. Вони почали радісно леститися об ноги.
— Ось. Я знаю, що зовсім мало. Пізніше піду сміття викидати й ще занесу, — руки Олександри дбайливо розділили пиріжок на кілька невеликих шматків. Голодні коти жадібно накинулися на їжу. Тим часом жінка боязко озирнулася темним порожнім двором й швидко зникла за зеленими дверима свого під’їзду.
У вітальні горіло світло й бентежно перегукувалися голоси в телевізорі. Новини розповідали про раптовий приїзд Кучми до Криму.
— Ти нарешті повернулася? — з кімнати долинув рипучий жіночий голос, — Тільки не кажи, що знов десь біля котів вешталася. Мені Люда розповідала, що бачила тебе біля смітників. Від котів стільки зарази: і глисти, і лишай, і токсоплазмоз…
Олександра, почала втомлено роздягатися, не сильно вслухуючись в перелік страшних діагнозів.
— То де тебе чорти носили? Ти ж наче казала, що сьогодні тобі не потрібно до вітражної майстерні. А мені знов серце боліло. Все через ці новини. Довелося Корвалол пити. А щоб сталося, якби інфаркт, а тебе не має поруч? Зовсім про матір не думаєш.
Вимивши руки з милом, Олександра на мить зазирнула до вітальні. На дивані перед ящикоподібним телевізором Екран сиділа старша жінка у строкатому халаті.
— Мамо, я піду поїм, а потім мені доведеться попрацювати. Отримала підробітку на дім.
Старша жінка незадоволено підтиснула губи:
— Ну якщо гроші заплатять, то хай буде. Однаково у тебе чоловіка не має, друзів не має, то можеш собі дозволити ввечері байдикувати.
Десь дуже глибоко в середині Олександра відчула глухий біль. Вона вже звикла. Це просто слова. Слова, які вміють ранити не гірше від зброї.
Після скромної вечері у вигляді гречки з котлетою, Олександра усамітнилася у робочого столу із рулонами кальки. Папери приємно шаруділи, але не хотіли так легко віддавати свої таємниці.
— То що ж там на тих вітражах зображено? — не здавалася жінка.
Залишок вечора вона витратила на спроби зрозуміти суть малюнків. Майже об одинадцятій вона раптом згадала про котів. Олександра похапцем зібрала відро зі сміттям, м’ясо та непомітно висковзнула з квартири. Під голосне хрипіння телевізора, її зникнення залишилося непоміченим.
На вулиці ще більш похолоднішало. Місяць — помаранчевий апельсин щойно викотився над обрієм й зачепився в напівголому жовтневому гіллі. Двір стояв порожній, занурений у темряву та щедро притрушений опалим листям. Жінка донесла відро до сміттєвих баків й почала тихенько гукати котів.
Раптом біля неї виникла велика чорна постать, від якої тхнуло сечею та алкоголем.
— Десять копійок є? — глибоким басом заговорив незнайомець.
— Ні, …я сміття вийшла викинути. Гаманця не брала…
— Брешеш, суко! — проревів чоловік, ухопив Олександру за каптура та потягнув кудись за сміттєві баки.
Вибух адреналіну в тілі. Вона розгубилася, але намагалася відбиватися. Огидний чоловік вчепився в горлянку Олександри мертвою хваткою. І чим більше вона пручалася, тим важче їй давався кожен рух. Замість крику її голос почав видавати якийсь глухий невиразний хрип. Руки відчайдушно дряпали грубе чоловіче обличчя, але той не реагував.
Десь із дальніх кутів Олександриної свідомості виринуло здивування: «Не думала я, що таким буде мій кінець». Потім серед останніх спалахів на межі сну та реальності, вона ще встигла побачити, як об голову нападника розбився старий ламповий телевізор. В’язка темрява остаточно поглинула Олександру. Але це була не смерть.
Крізь замружені повіки у свідомість пробивалося помаранчеве світло нового дня. Олександра відчула, як щось лоскоче щоку. Вона відкрила очі й побачила задню частину рудого смугастого кота, який наярював круги по її подушці. Хоча ні. Подушка явно Олександрі не належала.
Жінка спробувала підвестися на лікті, але її шию охопив раптовий спазм. Саме у цю мить вона миттєво згадала усі химерні події вчорашнього дня. Особливо нічну боротьбу біля сміттєвих баків.
Все ж спромогнувшись всістися на дивані, вона з полегшенням зрозуміла, що вдягнена у свої ж речі. Потім Олександра здивовано ковзнула поглядом по вітальній кімнаті. Все дуже нагадувало її власний дім: точнісінько такі ж лаковані коричневі шафи з книгами, крісло та сервант, повний чеського кришталю. Хіба що підвіконня відрізнялося, бо виявилося заставленим стаканчиками з паростками молодих дубів.
Звідкись з кухні донеслося пару грюків і до вітальні на шпичках зайшов чоловік. У руках він ніс коричневий тац, з омлетом та чашкою чаю. Волосся біля скронь незнайомця вже було рясно профарбованим сивиною, але це тільки додавало шарму зовнішності чоловіка.
— А, ви вже оклигали? — звернувся до гості він та обережно поставив тацю на журнальний столик, — Я вчора ледь встиг. В мене вікна на смітники виходять. Часто бачу, як ви котів підгодовуєте. А вчора той наркоман, як вас потягнув… Довелося діяти на ходу.
На очі Олександри набігли сльози.
— Дякую, — тільки й спромоглася відповісти вона.
— Ви тільки не плачте. Все позаду. Та і мужик оклигає. Навряд виправиться, але оклигає. Ось вам сніданок, набирайтеся сил, — і чоловік підсунув ближче тацю.
Їсти Олександрі у цю мить зовсім не хотілося, але вона таки змусила себе з чемності проковтнути кілька шматків омлету та запити гарячою рідиною.
У цей час смугастий кіт продовжив пронизливо вивчати своїми жовто-гірчичними очима гостю, а чоловік ніяково пройшовся кілька разів кімнатою та нарешті витягнувши з полички книгу занурився у читання.
— А кота вашого як звуть? — видавила з себе майже наприкінці сніданку вона.
Чоловік відірвався від книги:
— Ой, вибачте забув відрекомендуватися: кота Пензликом кличуть, а мене Глібом.
— Щось ваш Пензлик з мене весь час очей не зводить. Погляд у нього такий… пронизливий.
— А то він просто до гостей не звик. У нас ніхто не буває.
Олександра відчула, що ступає на якісь занадто особисті теми, тож ніяково опустила очі на тарілку й закинула в рота останній шматок омлету.
Раптом вона згадала дещо надзвичайно важливе:
— Глібе, я вчора у курточці була. Де вона?
Чоловік знизав плечима.
— Вона ж зовсім забруднилася. Я поклав її відмокати у ванній. Я вам щось зі свого позичу.
Але Олександра переживала не за теплий одяг.
— Та ні, не хвилюйтеся. Там просто в кишені дещо було.
На цих словах вона відставила тацю на столик й почала злазити з розкладного дивану. Ванна знайшлася швидко. На дні емальованого тазика сумно лежала мокра куртка. Жінка намацала кишеню й засунула у неї руку.
— Ай, — від несподіваного болю у пальці Олександра видала зойк.
Скло розбилося на кілька дрібних шматків і глибоко порізало палець. З другої спроби роздасадована жінка таки витягнула з кишені найбільший з друзків.
«Боже, я все зіпсувала, — крутилося в її голові, — Мені довірили ключ до розуміння, а я його розбила! От дурепа!»
І вона підняла осколок розміром з п’ятидесятикопієчну монету й приклала його до ока. Але саме у цю мить у дверному отворі виник Гліб. Вірніше, це мав би бути Гліб, але крізь червоне скло ясно вирізнялися моторошні обриси якогось людиноподібного корча. Олександра з острахом відсахнулася від побаченого.
— У вас палець кровоточить, — ще встигла почути від пенька жінка. Потім її остаточно засліпив страх. Вона шмигнула в отвір, протиснувшись прямо перед здивованим господарем оселі, відчинила вхідні двері й босоніж побігла у напрямку своєї квартири. Вона навіть не встигла відчути холод вулиці. Тільки нестерпну паніку, яка виїдала її з середини. Тільки серце, яке до болю билося у грудях. Тільки білий шум, який наповнив свідомість та шалено пульсував у вухах.
— Де ти вештаєшся, Сашо? — зустрів її з порогу стурбований голос матері, — Я тут місця собі не знаходжу. Вже пила краплі від тиску. Спершу гадала, що ти дрихнеш довго, а потім побачила, що відро зі сміттям зникло. Але ж не чотири години сміття викидати. Де ти була?
Олександра на мить заклякла у дверях. Понад усе їй зараз хотілося просто пробігти мовчки у кімнату, але матір міцною стіною тримала вхід закритим для руху. Нарешті старі очі уважно роздивилися доньку: її розпатлане волосся, червоні плями на шиї та босі ноги.
— Мамо, пустіть.
Стара жінка несподівано швидко піддалася на прохання й відступила у сторону. «Боїться, що сусіди побачать», — промайнула гірка думка в голові Олександри.
Решта дня пронеслася як в одному суцільному тумані. Тут змішалися до купи страхи про монстра Гліба, принизливі згадки загубленого відра для сміття від матері, бажання поділитися подіями з вусатим Володимиром та безрезультатні спроби розгадати вітраж.
Особливо бентежив Олександру саме Гліб. Він став реальною загрозою, відколи не тільки побачив друзок скла в її руці, а ще й після того, як отримав ключі від її квартири. Це ж треба було залишити їх у куртці.
Надвечір до старих клопотів підмішалася нав’язлива думка про голодних котів. Хто їх нагодує?
На вулиці зимно й вітряно. Єдиною радісною новиною Олександра вважала зупинку будівництва росіянами дамби на Тузлі. За сто метрів від кордону України.
«Значить війна відкладається. Поки. Тепер лише зупинити монстрів», — сумно пожартувала сама собі жінка. Вона відійшла від наповненого різноманітними кальками робочого столу та вимкнула світло у кімнаті. Після цього вона обережно визирнула з-за синьої штори вниз з четвертого поверху: порожній двір, сумне мокре гілля у світлі вуличних ламп. На щастя, жодної армії монстрів. Порожньо.
«А може вони чатують у тінях та темряві й варто мені спуститися вниз, накинуться й закінчать те, що не закінчив вчора той смердючий чоловік?» — і Олександра знов відчула себе маленькою дівчинкою, яка боїться залишитися без світла у кімнаті та тремтить від думки про монстрів під ліжком.
Лише з величезними зусиллями жінці вдалося заснути.
Ранок п’ятниці прийшов із безжальним звуком будильника. Все. Офіційний відгул скінчився. Олександра із гіркотою усвідомлювала, що за ці півтора дня їй не вдалося досягнути жодних успіхів. Тільки видати себе монстру.
Поснідавши здебільшого ароматами дешевих сигарок та умовним бутербродом, жінка вишкрябалася із квартири й чухнула у сторону метро. На щастя, смітники знаходилися з іншого боку й Олександра сподівалася не потрапити на очі Глібу.
Стримуючи паніку, жінці таки вдалося доїхати до потрібної станції метро. Вона ще на мить завмерла перед залізними дверима знайомої вітражної майстерні, в роздумах на скільки вона довіряє своїм співробітникам. А що якщо хтось із хлопців насправді монстр? Довелося викинути сумніви з голови й просто йти вирізати скло. Мовчки робити те, що вмієш найкраще та приносити у світ красу.
Після роботи Олександра навмисно затрималася у майстерні, щоб покинути приміщення останньою. Так спокійніше й не треба зайвий раз ні з ким спілкуватися дорогою до метра. Порожні балачки вичерпують, особливо коли нерви і так на межі.
І треба було б вже вертатися до дому, але жінка вирішила забігти до супермаркету. В якусь мить вона зупинилася біля м’ясного відділу й почала вивчати курячі серця: улюблені ласощі її вуличних підопічних. Після кількахвилинної внутрішньої боротьби зі страхами Олександра таки наважилася взяти пів кіло.
«Я не можу тікати все життя. А коти без мене пропадуть», — до таких висновків прийшла втомлена жінка, міцно стискаючи пакет з покупками у руках.
І ось знову знайомий двір. Сьогодні простір затиснутий між п’ятиповерхівками стояв занурений у напівтемряву та просякнутий дощем. Руки жінки тремтіли. З кожним кроком страх сковував її тіло міцніше. Він скручував органи, перекривав дихання, займав усі думки.
Нарешті смітники. Щасливі коти майже одразу прибігли на тихе «киць-киць» й жадібно накинулися на серця.
— Їжте-їжте. Вибачте, що вчора не прийшла. Геть настрахалася. Тепер аж соромно.
Вже догодувавши тварин, Олександра обережно направила погляд в сторону будинку та одразу ніби обпеклася від побаченого: на першому поверсі у слабому світлі нічника у вікні вимальовувалася постава Гліба. Чоловік нерухомо спостерігав за нею, а рудий Пензлик сидів поряд на підвіконні.
Першим народилося бажання негайної втечі. Олександра було зробила кілька блискавичних кроків, а потім раптово зупинилася й ще раз озирнулася на вікно. Гліб продовжував дивився на жінку, не виказуючи жодної агресії.
«От, дідько!» — промайнула думка. Жінка спромоглася зробити глибоке зітхання, намагаючись заспокоїти дихання, а потім розвернулася в сторону під’їзду Гліба. Її ноги рухалися скоріше механічно. Звук серцебиття заполонив голову, загрозливим набатом розливався судинами, але вона йшла.
Гліб вже відкрив двері, запрошуючи Олександру в середину.
— Чаю ромашкового бажаєте? Він чудово заспокоює.
Олександра заклякла в чужому коридорі. Слова зникли ніби зграйка горобців, але думки тиснули й розпирали її голову з середини: «Що ж. Початок гарний. Він мене ще не з’їв».
А її вуста таки вимовили:
— Так, будь ласка.
Господар дому жестом запропонував Олександрі влаштовуватися у вітальні, а сам зник у кухні. Рудий пензлик уважно вивчав гостю.
За кілька нескінченно довгих хвилин Гліб таки з’явився з чашками та вже знайомою коричневою тацею.
— Чого ви стоїте, сідайте… Слухайте уважно. Я не знаю звідки ви дізналися, але дуже не хочу аби ви накоїли якихось дурниць. Нерозуміння викликає страх, а від страху люди часто роблять злі речі… Давайте все обговоримо? Потім вам легше буде робити висновки, — голос Гліба звучав заспокійливо.
Жінка обережно надпила гарячий напій. Вона не знала, що саме, вона може безпечно розповісти. І чи існують гарантії, що її потім не з’їдять на якомусь жертовному олтарі.
— Як я можу вам довіряти?
Гліб вибухнув щирим сміхом.
— Та ніяк. Все суто на інтуїції. Я, між іншим, теж можу багато втратити від нашого спілкування. Але ви ж чомусь прийшли. Що вас переконало?
Олександра на мить замислилася.
— Пензлик. Вас не боїться кіт. І інша… жінка, яку я бачила до цього. Вона гуляла з песиком, який без страху тягнув повідець. Тварини не дурні й відчувають злих істот. Принаймні я на це сподіваюся… А ще ви мене врятували…
Гліб схвально кивнув.
— Ну ось від цього й будемо відштовхуватися, — мовив чоловік й одразу продовжив, — То звідки у вас той шматок скла?
Викручуватися не мало сенсу. Жінка зробила ще кілька глибоких ковтків гарячого чаю та прийнялася розповідати. Із самого початку. Про хлопців, склепіння та вітражі.
Наприкінці розповіді Гліб підійшов до шафи з кришталем і дістав звідкись з-під нього згорток із трухлявою книгою.
— Ось, я вам краще буду показувати. Для наочності. Один дивом збережений екземпляр тримаю дома, — чоловік розгорнув книгу на одній з перших сторінок.
— То що ви таке? Живий пеньок?
Гліб знов вибухнув щирим майже дитячим сміхом.
— Ну можна і так сказати. Ви народні казки у дитинстві любили?
Олександра здивовано підняла брови. У її голові спливли образи Котигорошка та Колобка.
— Я маю на увазі про нечисть: про кікімор, упирів та лісовиків?
— Ем. Я ніколи не сприймала це серйозно.
— А дарма! Ми існуємо! Наші вважають, що ми іншопланетяни, яких колись занесло на Землю. Тому ми настільки відрізняємося: тось не може без ванн з багна, хтось потребує раз на місяць зробити ковток теплої крові. Не лякайтесь, це я не про себе якщо що. Колись у прадавні часи люди бачили нашу істинну подобу і ми жили у гармонії. Але гармонія та мир — це неймовірно крихка річ. Тож приблизно на початку приходу християнства в ці Землі, ми вирішили уберегти свою ідентичність. Спільними зусиллями ми створили таке собі викривлення спектра сприйняття. Люди стали бачити нас людьми.
Гліб повільно гортав пожовклі сторінки, на яких вимальовувалися різні дивовижні монстри. Не без здивування для себе Олександра з’ясувала, що більшість з них може індентифікувати.
— Тож я — лісовик. Лісовик, який живе у Києві та пророщує жолуді на підвіконні. Не питайте. Сподіваюся, що я колись повернуся ближче до природи.
Тисяча запитів одночасно народжувалася в голові Олександри, але вона лише мовчки кліпала віями.
— Дивовижно! — нарешті вичавила вона, — А що з вітражами?
— А, у ті часи, коли ми приховали свою подобу, було створене таємне товариство з людей, яким ми передали знання про себе. Вони мали спостерігати, слідкувати за миром, оберігати інформацію від зайвих очей. Вони вміли створювати скло правди. Товариство існувало багато століть й офіційно видавало себе за чернечий орден. Але потім прийшла радянська влада. Невігласи усе знищили та потрощили. Ченців розстріляли. Якимось дивом натрапивши на книги та вітражі групка більшовиків дуже злякалася. Побачене у склі не збігалося з їх світоглядом. На скільки мені відомо, вони спалили книги з церкви, а вітражі зникли. Тепер я знаю, що більшовики сами ж замурували скло у залишках підвалу.
— То що було на тих вітражах?
— Чесно, не знаю. Майстер не встиг їх закінчити. Щось про дружбу між потойбічними істотами та людьми. Таке я чув.
На якусь мить запала тиша. Десь у кухні голосно увімкнувся холодильник Донбас.
— І що тепер? Спецслужби отримали вітраж і вже почали копати. Скоро за вами можуть прийти. Не боїтеся?
— Я впевнений, що високі чини й без нас усе давно знають. Кілька упирів є і серед них… але не треба їм той вітраж. Аби не почалося чергове полювання на відьом. Краще його надійно переховати. Я займуся цим. Сьогодні вночі…
Олександра згадала про вусатого Володимира і про худого парубка у солдатській формі.
— Ви ж нікого не вб’єте?
— Не переживайте, нас цікавить суто вітраж. Мавка трохи загіпнотизує охоронця й далі б не мало виникнути труднощів.
— А хлопці, які потрапили у санаторій? Мені б так хотілося їм допомогти. Але як? Ну приїду я до них у Пущу-Водицю, а далі що? Виходить доведеться розповідати правду.
— Правду і так багато хто знає. Можливо просто настав час змін.

ХХХ

Ніхто особливо не звернув увагу на появу нового молодіжного гуртка. Немолода, але приємна викладачка, на ім’я Олександра Вікторівна вчила підлітків мистецтву створення вітражів. Гурток користувався не аби яким попитом, але приймали у нього далеко не всіх. Тільки обрані могли приєднатися до знань нового відродженого ордену «Майстрів правди».