Шафа, або нюанси подорожей в часі на замовлення

Складно почати мою розповідь, щоб вона не змусила моїх наступників закипати від заздрощів. Маю зазначити – це просто дослідницький журнал. Його шкіряна обкладинка від потертості хіба буде благородніша, а пишу я ці рядки лише тому, що обовязок кожного відкривача – точно розповісти про свій шлях, не проливши ні краплі власних вражень з цієї чаші. Вони тепер мають історичну цінність (хоча й що мені історія? Потік четвертого виміру, непідвладна звичайним людям стрілка вперед).
Я – мандрівник в часі!
Уявіть собі людину, що у цю еру всесвітнього прогресу і зламу живе беззмістовно, без мети чи мрій. Засідає на чільному місці щороку в Профспілці Благодійних Перевізників Ботанічних Багатств, а також насилу штудіює пруську й етруську, щоб могти перекласти хоч щось із власної античної бібліотеки; – це буду я. Моїй руці, звичній лише крутити срібну ложечку в чашці настійки чайного гриба, не зачіпаючи стінок, раптом стало замало дотику до трьох вимірів!
Все завдяки кільком зайвим стібкам на халаті старого-доброго кількаюрідного дідуся. Вишиті формули і довгі числа під трикутними знаками на підкладці! За кілька хвилин вони захопили мене швидше, ніж олійний живопис щочетверга чи матчі з веслярства на повітряній подушці по радіо, а численні закони Республіки і університетські задачі на їх знання і зовсім здавалися звичайнісіньким ускладненням життя громадян. Коли дивні символи, вишиті темно-зеленим, з’явились мені і в снах, я за сніданком рішуче брязнув ложкою об фамільний кришталь, чого ніколи не робив, і глянув вперед – в очі таємницям, які мене чекають. Огляд мені застувала шафа. Треба було щось з цим зробити.

Огляд застувала шафа. Зрештою, і прохід теж. Але вигляд у цього гардеробу був настільки поважний і елітний, що це скоріше йому заважало ранкове передмістя, де він намагався елегантно стояти серед непридатних ні до чого іржавих механізмів перед так званою Майстернею Часу.
Режисер почухав свою режисерську потилицю. Колись сюди приносили в ремонт годинники всіх форм і розмірів, про що свідчив вицвілий плакат на дверях і флюгер в вигляді зозульки, але меблям тут ніколи не було чого робити. Побут в колишніх майстернях, які вже давненько обжили акторські групи, навчив Режисера уявляти політ своєї думки, ніби вона – старомодний літальний механізм, бо часу, потрібного такому, щоб злетіти, зазвичай вистачало на будь-яке завдання. Цього разу думка приземлилась, зробивши чотири уявні кола.
Зараз актору чи, скажімо, продюсеру, не дуже просто знайти собі цікаве місце. Пан Режисер з вулиці Корабельних Торгівців колись знімав кіно, – прекрасне фантастичне кіно з космічними кораблями і алхімічними дослідами, про майбутні міста з кольорового скла і сади екзотичних рослин, яке настільки полюбив народ, що захотів жити в містах з кольорового скла і літати в космос дещо частіше. Під живу гру симфонічного оркестру покривали золотом носи ракет і станцій, на висотах над рівнем моря виростали обсерваторії з вітражними вікнами, словом, в кінотеатрах був аншлаг. Хто не бачив останніх міжгалактичних пригод, той не міг судити про реальність. Дехто зарахував знімальну команду до пророків, які передбачили майбутнє, а дехто просто вирішив, що вони знайшли спосіб побувати десь далі по хронологічній лінії. Були навіть очевидці, які нібито бачили старших себе в «Міжгалактичних авантюрах» (”Он там же я, на космодромі в червоному пальті!”). Гонорарів і кількості проданих квитків вистачило б на щасливе і довге життя кожному сценаристу, оператору і костюмеру, кожному звукотворцю і світлохудожнику. За ці квитки і було викуплено цілий квартал колишніх годинникових майстерень – прекрасне зйомочне місце, нарешті близьке до землі, теперішнього планетарного побуту і готове до прекрасних нових початків. Товариство з дев’ятнадцяти фільмографів сіло собі на фунікулер і, на відміну від решти, хто роз’їхався до сімей чи купляти омріяний будиночок біля скелястих берегів, взялися влаштувати собі гнізда з дротів, шестерень і циферблатів (як ті дикі механічні воєнні пташки в оптоволокнистих житлах – згадали недоброзичливці).
Не врахувалось одної не надто важливої речі: трохи занадто логічним здається, коли творці епохального кіна, яке чи то визначило, чи то задокументувало те, чого ще не сталось, раптом стали жити під вивіскою «Майстерні Часу». Це питання жваво обговорювалось там, де обговорення не почують жодні зайві вуха: за цупкими шторами прибуткових домів, на засіданнях громад і релігійних спільнот і на кухнях, поки хтось мішав бульйон в казані на електромагнітній конфорці.
Казан бульйону мішали і в свіжо відремонтованих, гарно наново засклених і перепаркечених годинникових майстернях, в кімнаті, яка природно й без зайвих домовленостей прописалась як кухня. Актори розклали з десяток диванних подушок, щоб сидіти на підлозі, бо митцю складно втримати весь свій епатаж на стільці, встановивши правильний центр ваги. Сиділи по-османськи, підігнувши коліна під різними кутами, по-арабськи і просто напівлежачи. Світлохудожникам їхня освіта цілком давала можливість нагріти якогось кип’ятку за кільканадцять секунд, просто направивши теплові хвилі, але в цьому не було потреби. Жодного сенсу спішити обробляти кадри, підливати в знімальну техніку понаднормову кількість рослинного мастила і заскакувати в трамвай на ходу, як в тому константинопольському прислів’ї. Чому б не снідати ближчі п’ять годин, якщо карта так лягає. Поєднувати сніданок з картами теж, до речі, дуже приємна справа.
Якогось буднього дня в іржавий і хмарний сезон з’явився перший Клієнт. Двері відчинила Льоля, яка грала марсіанську стюардесу у понад чотирьох фільмах.
– Ви! Я так радий, що знайшов вас! Бачу-бачу, щойно повернулись, – кинув дуже експертний погляд на артистчині фіолетові шаровари. Вона скептично підняла брову.
– Звідки?
– Так, справді, негоже так вриватись. Мусив втримати якусь паузу, чи що, – кивок, змовницьке підморгування – Але я дійсно дізнався. Сам. Отак! Вам нічого боятись, але допомогти мені маєте. У мене ось є! – помахав підозрілим картатим потрфелем. Артистка глянула спідлоба.
– Звідки повернулась? Я ще й спуститися вмитись не встигла..
– В цьому й вся справа! Ще нічого не встигли, а вже всее – активно помахав руками – встигли! І не Ви, а ви! Усі, себто. – посварив Льолю пальцем, примруживши око, як професор-математик.
За кілька світлових секунд Клієнт аж занадто зручно спирався на кухонну стійку вже перед всією компанією і радісно сплеснув руками, як оратор.
– Отже, я дійшов висновку, що ваші знання потрібно якось використати на спільне благо, бо ви ними явно – знову набув змовницького вигляду – зло-вжи-ва-є-те!
Режисер підняв брови. Костюмерка засовалась на подушці. Чиясь дбайлива рука обережно переставила колбу на підвіконні подалі від загального поля зору.
– І я готовий, підкреслюю – картатий портфель знову всім продемонстрували – бути першою особою, втаємниченою в ваш неймовірний транспорт з усіма його кнопками і важелями. Навіть ця матерія не лякає мене, загартованого фенікса!
Світлохудожники перестали перемовлятись, бо сміялись з анекдоту про електрони.
– Ну, друзі! Ви не залишаєте мені вибору. Куди в цих закутках ви сховали свою машину часу?
Режисер знічев’я глянув на акторів. Світлохудожники почали про всяк випадок стримувати сміх. Льоля нарешті почала розуміти суть розмови в дверях і незрозумілих підморгувань.
– Я не прошу, зрештою, технології. Просто верніть мене у минуле років на двадцять. Я міг почати нове буття, як фенікс, що постав з нафти. Вам того не зрозуміти, знаєте, вас тягне тільки нести у світ чудеса прогресу чи дивитись на них, не озираючись назад. Може вас це і робить справжніми патріотами Республіки, але дали б ви мені натиснути раз на кнопку, яка з вами заросла павутиною і засипалась пилюкою..
– Ну, добродію, це, скажімо, не кнопка. Важіль! Ось що дає кожному регулювати відхилення від власного часу. – це раптом додав Марко-світлохудожник. – тримайтесь міцно, я вам покажу.
Після цих слів все придумано було на ходу й сталось як належиться – добродія чекав біля входу старомодний візник (машину столичного виробництва, явно старшу за деяких актрис, було знайдено ще за часів реставрації майстерень, а тільки режисер вмів водити автівку), який відвіз його до бару-заїзду «Колесо Персефони» на окружній дорозі, що не мінявся ще з часів кількох останніх революцій (фото революціонерів з напоями в їхніх мідних кухлях шанобливо висіли на стінах). Хтось підхопив пана Клієнта під руку і поніс в натовп, чиясь дбайлива рука прибрала календар з загального поля зору, Льоля несподівано вилізла з-під барної стійки в жилетці з крокодилячої шкіри.
– Знаєте, знаєте – сказав колишній (чи вже майбутній?) стюардесі Добродій – гарно ви це зробили. Міг би я так ото.. носитись, я б теж нікому нікадда, слово честі! Ви сильні ще й як, вертаєтесь. А я знав того пана з мушкетом! О, і того, з коктейлем Молотова! Закони часу дозволяють? Дозвольте!..
Була колись така історія. І тепер, коли Льоля саме вилізла зі свого кубла в мансарді, а режисер дивився на шафу, що не давала вийти з майстерень, вони почувалися страшенно далекими одне від одного. Так само далекими здавались решта людей, які невідь-як почувши про мандри в часі, які стаються саме з цих годинникових майстерень (видно колишній революціонер прохопився), приходили з того часу по персональні постановки, виразне читання листів і заповітів (не зря в академії акторів вчили!) та інші способи обманути хронологію різних подій.
Льоля відчула запах квітів акацієвої ліани – це було зрозуміло, скоро ж весна. Потім покрутила так-сяк думки в голові після сну, сюжет якого вивітрився через вікно на дах за кілька світлових секунд. Щось було не таким, як зазвичай – вона могла пригадати повний монолог патриція з «Римських квантових оповідок», який ледве вивчила за день до іспитів зі сценічної мови і сценографії, і зразу ж забула на наступний.
«..і доля, що дана мені,
не матиме ні дня печалі,
бо істина не у вині,
як кажуть давні нам скрижалі».
Рідкісно неактуальні пригоди, написані діалектним складовим письмом Затоки, яке більшість могли хіба намагатись вивчити в молодшій школі. Те, що артистка могла переказати усе це рядок в рядок, приправивши відповідними жестами, могло означати тільки одне – сьогодні день здачі сценмови. Вона знову в Академії, себто має туди бігти якнайшвидше, поснідавши вже в місті, над блискучим морем, яке колись волею-неволею зустрічало її щоранку. Себто зараз, не колись! Подумки бажаючи всього найкращого тим людям, що навчили всі ці місяці бути такою несерйозною до матерії часу, Льоля намалювала кілька синіх завитушок навколо очей, схопила торбу з тумбочки і була готовою знайти шлях до Академії Тонкощів Драми з будь-якої точки міста. Тільки-от шлях до виходу перешкоджала порівняно широка спина режисера. А також – шафа.
Режисер теж почувався вдячним за досвід роботи з матерією часу. Якщо довго дивитись на шафу,починаєш зауважувати неймовірні речі: геральдичну рослинність з боків, потерту часом, монограму ІС, делікатно випаяну, подряпини від звірячих кігтів. Льоля визирнула з-за плеча.
– Тобі не здається, що ми, скажімо.. зловживаємо.. позловживали.. Повернулись в часі. Доброго ранку, – розвернувся режисер – Льолю. Виглядаєш дуже молодою. Хоча я радий, що ти тут зі мною, за моїми підрахунками ти ще не мала би народитись.
– Хіба ж людина народжується, здобувши диплом?! Доброго ранку.
– Не знаю, що ти хочеш цим сказати. Маю питання скоріше до того, чому годинникарів просять ремонтувати шафу. Ми, схоже, потрапили в момент занепаду ціленької Затоки, коли ніде навіть лагодити меблі. Хтось залишив тут свою останню надію.
Режисер меланхолійно шморгнув і полазив по кишенях.
– Зрештою, це тепер і моя пригода – сказав замислено. – може це таке казкове завдання, щоб все повернулось до своїх орбіт.
– Як мій екзамен! – прошепотіла Льоля. Але додала: – а хіба ти знаєш, що тут треба лагодити?
Удвох вони відсунули шафу від входу в майстерні. Вона була, прийнамні на перший дотик, абсолютно справна, з лакованими зеленими стінками і позолоченими ручками. Хоча режисер міг бути правий, бо зовсім не новими були оздоби в вигляді їжатців, дореволюційного символу Республіки. Колись їхні голки, гострі в бою і корисні для охолодження тіла звіра, здавались кожному поетові найкрасивішою метафорою.
Шафа була незамкнена. Всередині висіла тільки одна річ.
Раптом вище по вулиці щось заблищало і стало стрімко наближатись – щось, акурат кольору блискучої меблевої зелені. Задимивши всю вулицю і видавши страшне рипіння при паркуванні, за кілька метрів від шафи зупинилась автівка, теж з невеликим золотим їжатцем на капоті. Звідти вискочив стривожений чимось пан середнього віку в візерунчастій краватці.
– Ви тут! Ви тут! – ледь не схопив обох в обійми. – я не знав, чи маю шанси, може ви відлетіли, від’їхали і вернулись би через тиждень! Але я знав, відправляючи шифоньєрство сюди, я відчував! Вранці! Доставив з товаришем лакеєм! Сам був в Спілці, знаєте, то таке діло, хоча ви митці, мабуть не знаєте! Я такий, такий радий..
– Мені дуже шкода, – майже скорботно опустив голову режисер – та я не знаю, чим зарадити вашій чудовій меблі. Я майстер не цієї справи і ви прийшли зовсім не в ту майстерню, але чи був у вас вибір?
– Звісно, ви не той майстер! Маестро.. – раптом новоприбулий злякався – зовсім не в ту майстерню? Я спішив, але я не міг помилитись – гик – часом! Чи міг?!
– Ви такі схвильовані! Дозвольте випити з вами чайного гриба і, може, ми якось зарадимо вам, – тут Льоля енергійно закивала, хоча і тримала всю розмову злегка підозріливий вираз, нервово дивлячись на рух сонця крізь темні окуляри.
– Тільки ж ми не познайомились, ой, ми не познайомились ! Я Матіуш Сізіф Мотторовський, тільки знаєте, це таємниця, я не тут зараз мав би бути.. – Матіуш Сізіф Мотторовський різко потис обом руки, і не встигла Льоля представити себе і режисера, обхопив шафу руками і без зайвих зусиль поніс її всередину майстерень. – але з вашого дозволу без чайного гриба, це нагадує мені про моє огидне минуле.
Отже, чайний гриб пила тільки Льоля, а Матіуш Сізіф дістав тим часом з шафи ту єдину річ, яка там була.
– Перш ніж я познайомлю вас з цим неймовірним артефактом, – гість вигукував кожну фразу як гасло, – я мушу попросити вас про, скажімо.. послугу в зв’язку з вашими прекрасними талантами. Я знаю, що час – ваша планида! Пристрасть! І..
– ..ми в ньому загубилися. Сьогодні мені треба в Академію, як пристойній студентці, хоча і її закінчила бозна-коли, в кожне бозна-коли тепер конвертується в бозна-тепер. Пан Режисер впевнений, що Затока в періоді занепаду, і хіба ж це не так? Хіба не в занепаді вся Республіка, якщо з усіх, що кого могли, ви звертаєтесь до нас? – Льоля дригала ногами в чобітках, звісивши їх з підвіконня.
– Та хоч погляньте! Халат мого багатоюрідного дідуся! Повернув цей халат мені віру в прекрасне і любов до життя, ось що. Я втік з засідання профспілки, щоб показати його вам, бо знаю, що лише сам Ігнатій Сізіф у своєму буремному минулому зможе перекласти ті символи в підкладці.. Ніхто в маєтку не зміг, це таємниця, яку дідусь забрав в земній глибини. Аж тут і чую про вас – ваші пригоди, ваші уміння, це ж ви мені потрібні! Я б міг зустрітись з ним! Розмріявся, гаразд. Гляньте хоч на прекрасну кравецьку роботу.
Режисер обережно погладив кінчиками пальців тканину. Оксамитові зелені сфрагістичні плоди, кишені на рукавах – куди ексцентричніший домашній одяг? Зрештою передав Льолі після кількох довгих митей промацування текстури, поки новий знайомий скандував своїми гаслами, які легко почути і ще легше забути. Тим часом артистка слухала таке:
– Ті письмена, вони такі загадкові! Як рівняння пробував розв’язати – пуста множина! Всі словники прикладав – нісенітниця. Чув, що дідусь міг придумати шифр сам, в раптом там послання мені і я не знайшов потрібної книжки, щоб його розібрати ще ? Може я недостатньо гідний, треба набратись досвіду? А відправити мене в майбутнє, де я вже дозрів що цього, можна? Час, все зводиться до часу. Може це і була ідея Ігнатія? Може ми тут всі з його волі, а?
Льоля обережно взяла в руки одежину і зразу розгорнула навиворіт. Щось було вишите вочевидь руками не дуже вмілої людини, але відчайдушно творчо налаштованої. Як вона сама була в свої перші студентські роки, коли і не мріяла грати стюардес на шатлах, що летять до нового світу. Крім кількох беззмістовних візерунків – видно, автор розминав руку, там був, власне, шифр, зовсім не таємничий в очах артистки.
Бо саме ці склади-рисочки, якими пишуть в всіх публічних освітніх закладах Затоки, щоб розвивати патріотичне мислення і любов до власного слова сьогодні згадались Льолі рано-вранці. І ось він, текст з знайомої, вочевидь, і Ігнатію Сізіфу народної п’єси:
«..і доля, що дана мені,
Не матиме ні дня печалі,
Бо істина не у вині,
Як кажуть давні нам скрижалі.
Бо істина – на дні морськім,
Що поглина аеростати
І час, як мушлі їх боки
Нас з вами буде обростати.»
– продекламувала Льоля завчений і несподівано побачений водночас напис. – це вірш, шматочок драматичних оповідок. Ви не знаєте, як таке читати? Хіба ви не ходили в школу?
– Мене навчали чудові уми, найняті батьком. Крім того, я читаю пруською і етруською.
– Але ви ухилились від питання!
– І час нас буде обростати.. – заворожено смакував віршоване слово режисер. Він посовався в кріслі, – ось воно – те, що з нами стається.
Чиясь дбайлива рука підсунула календар в поле зору режисера.
– Як це, Льолю, тобі в Академію? Сьогодні ж вона не працює – день святковий. Ось, обведено червоним, моєю ж рукою..