Проклята зима

ТАРАС

— Він дихає!
— Ти певна?
— Безсумнівно!
Картинка поступово прояснюється, хоча перед очима стрибають мушки, а у вухах досі гуде. Дівчина занепокоєно роздивляється мене крізь відчинені двері автівки.
— Що сталося? — тру лоба й відчуваю, як пульсує під пальцями.
Голова болить.
— Дерево, — вона киває в сторону капота. — Але ви живий і це головне.
— Бляха, — я зриваюся з водійського місця та вибігаю, щоб огледіти авто.
Капот зім’ято стовбуром дерева, а колеса загрузли у заметі. Те, що я вижив — справжнє диво, але мені ніяк не пригадати, що саме сталося. Білий день, порожня дорога… Мабуть, я не помітив поворот через цю довбану заметіль.
— Ви в нормі? — питає дівчина, а її старезне на вигляд пальто, здіймається від вітру.
— Треба викликати поліцію, — бурмочу, дістаючи телефон, — Щоб страхова покрила ремонт… Дідько, зв’язку нема.
Раптом розумію, що навколо скупчилося близько десяти людей і всі витріщаються.
— Мамо, що це за штука така? — малий хлопчик роззявив рота.
— Це автівка, Петрику, — каже жінка, яка тримає його за руку. — Нова, мабуть.
— Не така вже і нова, двадцятого року. Тойота Корола, — кажу малому та додаю, окинувши поглядом людей. — В когось є зв’язок? Чи де тут хоч трохи ловить?
Люди тупо кліпають очима. Я сідаю в авто та ще раз, безрезультатно, намагаюсь завести двигун.
— Нема ніякого зв’язку в нашому селі, — кидає чоловік, років шістдесяти. — Та й не приїде ніхто сюди, ти ба, як замело!
На ньому пошарпаний кожух та шапка вушанка, притрушена снігом.
— То може є якийсь майстер місцевий? — не здаюся я. — Хоч полагодити, щоб я зміг виїхати.
Чоловік переминається з ноги на ногу, ніби не чує мене, а потім кашляє та відводить погляд.
— Взимку селище ізольоване, ніхто не може ні виїхати, ні заїхати, — бурмоче дівчина. — Не думаю, що є інший вихід, крім як полишити автівку тут до самої весни.
— Що ж, врешті решт, це те, чого я і хотів, — зітхаю я. — За виключенням певних незручностей.
— Те, чого ви хотіли? — дівчина підіймає брови.
Її шкіра, на фоні каштанового волосся, зовсім біла, а губи пересохли. Темно карі очі на мить мене зачаровують.
— Я письменник, розумієте. Але, видно, натхнення покинуло мене, тож я вирішив, як то модно зараз, забратися в глушину та намагатись дописати роман.
— Як цікаво, — посміхається вона та простягає мені руку. — Мене звати Ганна.
— Тарас.
Сніжинки лишаються в її волоссі та застигають на віях, не танучи. Коли я торкаюсь долоні Ганни, серце на мить спотикається. Не відводячи очей, я чую вже знайомий чоловічий голос:
— А я Макар Петрович, сільський голова. Ходімо, хлопче, поселимо тебе в одній з покинутих хат. Сподіваюсь, ти вмієш рубати дрова.

***

Спочатку, рукопис завжди здається чудовим. Потім починається та сама криза і ти вже не розумієш, куди рухається сюжет і помітити не встигаєш, як тонеш. Зариваєшся в могилу власних сумнівів і здається, що не закінчиш ніколи. Останній місяць я живу з думкою, що найкращим буде — викинути роман у смітник і забути про письменництво назавжди. Саме тому я тут, в забутому селі, рубаю дрова, щоб обігріти стару хату, в якій нема не те що опалення, а й жодної розетки.
— Це хата мого прадіда, прадавня земля, — сільський голова вручив мені гасову лампу, лишаючи самого в хаті. — Ніякої електрики.
Але я їхав у глушину, тож підготувався. Зарядна станція, переносна сонячна панель, ліхтарики, запаси їжі — все є, лишається тільки писати.
Поки я кріплю сонячну панель на вікно, шурхіт змушує мене озирнутися: два чоловіки зупинились посеред вулиці та спостерігають за мною. Уздовж хребта пробігає холодок, але я вичавлюю посмішку та киваю їм. Вони опускають очі та крокують геть, перемовляючись:
— Що за приблуда така? — голоси віддаляються. — До чого світ дійшов.

***

Порожній аркуш на екрані — ось на що я дивлюся останні години. Потрібно вдихнути свіжого повітря, перемкнути увагу. Тому, виходжу на вулицю. Ключів від хати мені не лишили, бо «в них тут всі свої». На душі неспокійно, але я вирішую довіритись Всесвіту.
Сніг тріщить під ногами, поки я блукаю селищем. Всі хатини вибілені, потріскані та однаково старезні. Солом’яні дахи густо запорошені. Хтось рубає дрова, хтось гуляє, діти порпаються в кучугурах, але коли я проходжу повз, усі селяни відкладають справи та дивляться на мене так пильно, що я прискорюю ходу.
— В нас тут майже не буває приїжджих, — лунає мелодійний голос. — Не судіть вже суворо, Тарасе. Для місцевих ви справжня дивина.
Обертаюсь — мене наздоганяє Ганна.
— Можемо на ти, ми ж майже одного віку, — посміхаюся.
— Ви не знаєте, скільки мені років, — вона поправляє волосся, і я несвідомо підмічаю, що на тонкому пальці нема обручки.
— Такі виховані чоловіки, як я, не ставлять подібних питань таким чарівним жінкам, як ви. Як ти.
Ганна не шаріється, тільки ледь підіймає кутики губ, а щоки лишаються такими ж блідими.
— То як тобі в нашому селі?
— Якраз вирішив роздивитися, що тут і де…
— Я йду до річки, ходімо зі мною?
Ганна веде мене крізь лісок. Її пальто розстебнуте, а кожен рух тихий та граційний, ніби у лисиці, а мене холод пробирає до кісток. Здається, що під її ногами й сніг мовчить. Я намагаюся приховати стукіт зубів, коли ми виходимо до річки.
— Яка погода сьогодні, — каже Ганна. — Люблю приходити сюди, коли так сонячно.
— Гарно сонце світить, але хочеться більше тепла. Ти, мабуть, змерзла. Я б запропонував тобі куртку, але боюсь, що тоді задубію на місці.
Вона дивиться мить мені в очі та опускає погляд.
— Мені зовсім не холодно.
— Впевнений, ти мене просто жалієш.
Ми підходимо до берега, звідки лунає дитячий сміх. Троє дітлахів влаштували на річці ковзанку на чоботях. Але не дивлячись на мороз, крига ще зовсім ненадійна.
— Гей, малечо! — гукаю. — Погралися б краще на березі, бо крига тонка, от-от трісне та буде біда.
Вони лише сміються та відбігають трохи далі. Помічаю, що Ганна дивиться на них та теж тихо хихотить.
— Треба їх забрати звідти, — кажу їй. — Це небезпечно, ще проваляться.
— Ой, та все з ними буде добре, — відмахується Ганна. — Не переймайся.
— Тоді я сам піду.
Як тільки я ступаю на кригу, Ганна хапає мене за руку:
— Не ходи, тобі туди не можна.
— Чого б це? Їм можна, а мені ні?
— Раптом крига трісне…
— Саме цього я і боюся!
Її брови напружуються, вона кліпає очима та випалює на одному подиху:
— Діти маленькі, легенькі, їх крига витримає. А ти, як провалишся, то загинеш, і ніхто тебе не врятує. Я сама тебе не витягну… Не ходи, Тарасе, будь ласка! Лишайся краще тут, зі мною. З ними все буде добре, я впевнена.
Вона така налякана, що я гублю всі слова та повертаюся на берег. Дітей хтось інший забере, а от Ганна… Мабуть, вона права. Та і її переживання такі щирі, що це зачіпає в мені якісь давно забуті струни почуттів.

***

Через чотири дні після прогулянки в мене з’являється нежить, а через тиждень вже лихоманить так, що я починаю боятися за своє життя. Не лишається нічого іншого, крім як взяти себе в руки та піти на пошуки лікаря.
Земля вкрита білою ковдрою, яка ріже мої очі та глушить навколишні звуки. Я крокую вулицями села. Хоч би зустріти когось із селян, хто підкаже, де знайти лікаря! Але натомість бачу хлопчика, що сидить у снігу та грається ніби у пісочниці. На ньому ні куртки, ні шапки, лише штани та потемніла змокла сорочка.
— Гей, Петрику, — пригадую, що вже бачив цього малого, — Чого ти у кучугурі сидиш? Застудишся та будеш ходити шмигати носом, як ото я зараз.
— Оце вже ні, пане, таким як ви, я точно не стану, — бурмоче хлопчик, ліплячи фігурку зі снігу. — Скоріше вже ви станете таким, як я.
Мене колотить від температури і я не можу зрозуміти сенс цих слів, але хтозна, що в головах у тих дітей.
— Та хіба ж тобі не холодно? — питаю. — Мороз надворі!
Хлопчик хитає головою, не підіймаючи очей.
— Петрику, йди додому або хоча б курточку вдягни, — Ганна зʼявляється нізвідки. — А то розповім твоїй мамі, що ти забув, як треба поводитись.
— Дурні вигадані правила, — він крокує до хати, розкидаючи ногами сніг в усі боки, як раптом послизається та падає на землю.
Я лякаюся та сіпаюся в сторону хлопчика, щоб допомогти. Але Петрик спокійно встає та йде до хати, хоча падіння мало кепський вигляд. Йому мало б бути боляче…
— Діти такі діти, — всміхається Ганна. — Щось ти маєш хворобливий вигляд…
— А ти завжди з’являєшся саме тоді, коли ти так потрібна, — хриплю я, вичавлюючи посмішку. — Здається я при смерті й мені потрібен лікар.
Ганна напружується.
— В селі немає лікаря.
— Як це? А що ви робите, коли хтось захворіє?
— Люди в нас міцні, Тарасе, — вона знизує плечима. — Йди до хати та лягай в ліжко. Вкутайся тепліше, а я прийду та приготую тобі відвар від недуги. Тільки за травами збігаю…
Вибору нема, тож так я і роблю. Менше за все мені хотілося виглядати перед Ганною слабким, але в голові паморочиться і, як тільки я залізаю під важку пухову ковдру, одразу провалююся в забуття. Чи то сон, чи то гарячка, але я бачу літо, ми з Ганною гуляємо посеред квіткового поля тримаючись за руки. Вона сміється, злегка засмагла та рум’яна, а я торкаюся її носа, поцяткованого сонячними цілунками. Вперше за довгий час, я відчуваю спокій.
— Ось, випий це, — голос летить до мене з далекого тунелю.
Я слухняно піднімаю голову та роблю ковток. Тепло розливається по тілу.
— Що це?
— Липовий відвар та трохи інших трав, — каже Ганна. — Мати навчила мене цьому.
— Смачно… Твоя мати теж тут живе?
— Ні, вона давно пішла, — Ганна ніжно притримує мою голову, поки я п’ю.
— Мені шкода…
— Це дійсно було дуже давно… Тобі треба поспати.
Хочеться ще з нею побалакати, але від теплого напою повіки стають важкими. А коли я засинаю, здається, що її холодні губи торкаються мого лоба.

***

Наступного дня мені кращає та, коли Ганна приходить знову, ми багато говоримо. Вона питає про роман з такою щирою цікавістю, що я хочу, щоб вона стала моєю першою читачкою.
Темнішає рано, ми сидимо на ліжку, при світлі гасової лампи та мого ліхтарика. Я розповідаю про своє місто, а Ганна мило ховає усмішку щоразу, коли я згадую речі, яких немає в селі. Метро, торгівельні центри, ліфт. Її дивує буквально все.
— То ти ходиш в кав’ярню просто для того, щоби випити там кави? — перепитує вона.
— Коли ти останній раз була в Києві? — гигочу я.
— Насправді, ніколи не була.
— Коли потеплішає, їдьмо зі мною! Я тобі все покажу і кави теж вип’ємо. Місто навесні казкове. Ти закохаєшся!
— Звучить чудово, — вона опускає очі.
— Поїхали, справді?
— Я б дуже цього хотіла.
Ганна відгукується про мешканців села з неймовірним теплом та, здається, близько спілкується з кожним. Вона знає кожну хату, кожну історію. Її найближча подруга — вдова Марічка, а Макар Петрович очолює село, скільки Ганна себе пам’ятає. Сьогодні, коли вона тут, вперше за останній час, на мене сходить натхнення.
— Здається, ти моя муза, — кажу я, відкриваючи ноутбук.
Ганна посміхається та опускає очі на шитво, яке принесла з собою, а тим часом, мій текст ллється натхненним потоком.

***

Здається, застрягнути в цьому селі — подарунок долі. Коли зима добігає кінця, рукопис майже завершено.
Ночі в селі тихі, що здається, що чути як падає за вікном сніг. В одну з таких ночей, я дописую останнє речення. Ставлю крапку. Воно ідеальне і всередині мене все вібрує від захвату. Я це зробив!
Принтер, під’єднаний до зарядної станції друкує рукопис, поки я міряю кроками кімнату. Як тільки бачу останню сторінку, хапаю стосик паперу, та перев’язую стрічкою. Цієї ночі мені не заснути, тож я перечитую текст знову і знову, поки небо за вікном не починає світлішати. Як тільки виходить сонце, я ховаю рукопис під курткою та вибігаю з хати, поспішаючи до Ганни.
— Я дописав! — не можу стримати крик, коли вона відчиняє двері. — Роман готовий, повірити не можу!
З мого рота вилітають хмаринки пари.
— Тарасе! — Ганна мене обіймає. — Це чудово! Я знала, що ти зробиш це.
Я простягаю їй рукопис:
— Ось. Хочу, щоб ти прочитала першою. Бо я закінчив його лише завдяки тобі.
Вона бере стосик, потупивши очі:
— Ти б і без мене впорався, не кажи дурниць…
— Це не дурниці, — я торкаюсь рукою її щоки. — Це важливо. Ти для мене важлива.
Ганна підіймає погляд та роздивляється мене так, ніби хоче запам’ятати кожну дрібницю. Її шкіра холодна, як і завжди, а дихання таке тихе, що я його зовсім не відчуваю, хоча моє обличчя зовсім поруч.
— Ганно…
— Не кажи нічого, — шепоче вона та кладе руку мені на груди.
Вона тягнеться до мене та повільно, неймовірно повільно, цілує в щоку. Легко, ніби мене торкається сніжинка. А потім вона лоскочеться носом, наближаючись до кутика моїх губ і я здригаюся. Не від холоду, а від того, що момент, якого я так довго чекав, нарешті настав. Ганна на мить застигає та ледь чутно промовляє:
— Можна?
Зі смішком я видихаю «так», притягую її до себе та цілую, стримуючи хвилю пристрасті. Не хочу, щоб це виглядало жадібно. Це обережний повільний поцілунок. Довгий. Без поспіху. Мої долоні пітніють, ніби Ганна от-от вислизне та втече. Але вона не тікає. Вона затамовує подих, так само, як і я.
— Коли я думаю про те, що незабаром поїду, а ти залишишся тут, моє серце розривається, — шепочу я, насилу відірвавшись від неї. — Не знаю, як жити без тебе.
— Тарасе…
— Поїхали зі мною! Прошу, не відмовляйся.
— Я понад усе на світі хотіла б поїхати з тобою, але не можу.
— Просто подумай про це, добре? — благаю я. — Пообіцяй, що подумаєш.
— Я теж не знаю, як мені бути без тебе, — ледь чутно каже вона. — Але поїхати ніяк не можу. Хіба що ти можеш лишитися.
— Я обдумаю це, тільки якщо ти теж.
Вона розгублено дивиться на мене. Раптом я розумію, вона ж сільська дівчина, може хвилюється, що скажуть люди. Може, сумнівається в моїх намірах?
— Ганно, — я опускаюся на одне коліно. — Виходь за мене заміж! Будь моєю, будь зі мною! Поруч з тобою, я втрачаю голову. Їдьмо разом!
Вона опускається на коліна поруч зі мною, кладе рукопис на підлогу та каже:
— Я кохаю тебе, але цього недостатньо.
— Якщо ти хвилюєшся про гроші, то я не бідняк, — починаю я, взявши її за руки. — Не обіцятиму тобі розкоші, але комфортне життя у місті — так…
— Не в цьому справа, — каже вона. — Ти маєш дещо про мене знати. Ходімо, я покажу.
Вона накидає пальто, бере мене за руку й ми виходимо на вулицю. До весни лишилися лічені дні, але земля досі щільно вкрита, а вітер кидає мені в лице білу крупу. Ми йдемо мовчки. Я не впізнаю дороги, але і не питаю, куди Ганна мене веде. Всередині відчуття, ніби відповідь мене зовсім не порадує.
Ми минаємо невелику ділянку лісу та виходимо на галявину. Цвинтар. Серце все гучніше гупає у грудях, коли Ганна підводить мене до однієї з могил. Стара оградка, дерев’яний, трохи похилений заледенілій хрест… Придивляюся. На хресті вишкрябане ім’я: «Ганна». Та роки. Народження та смерті.
— Це…
— Моя могила, — відказує Ганна.
Мої долоні холонуть, а вона стоїть незворушно. Тиха та спокійна.
— Але як? — я тупо розглядаю Ганну.
Вона така ж, як і завжди: бліда й темноволоса. Холодні темні очі майже лишені блиску. Беззвучне дихання.
— Це складно, — каже вона. — Наше селище особливе. Всі мешканці лише удають, прикидаються, ніби все тут по справжньому…
— Але ти виглядаєш…
— Живою? — вона стискає губи.
Я киваю.
— Так, в цьому весь сенс. Але я не така, як ти, Тарасе. Я не здатна покинути село, бо за його межами, мене для цього світу не існує.
Одну мить я мовчу, тепер картинка в моїй голові стає повною.
— Це не змінює моїх почуттів до тебе, — я беру її за руки. — Всі ми живемо й помираємо. А кохання… Воно існує поза часом.
— Я дуже хочу бути з тобою, — шепоче вона. — Але це неможливо. Селище тебе не прийме, поки ти не такий, як я. В нас є час тільки до кінця зими, а потім ти маєш поїхати, або, якщо вирішиш зістатися…
— Я маю померти? — хапаю ротом повітря.
— Я б ніколи не стала тебе про це просити.
Ганна цілує мене в щоку та зникає поміж дерев. Не знаю, скільки часу я стирчу біля її могили, намагаючись осягнути все, що сталося, але врешті решт розвертаюсь та крокую в ліс.
Я в цьому світі вже давно самотній. Саме тому і пишу: вигадані історії заповнюють пустоту, а створені мною персонажі стають близькими. Вони — моя єдина сім’я. То хіба я можу називати домом місто, де мене ніхто не чекає? Ганна — єдина, хто змушує мене почуватися живим та реальним.
Метелиця припиняється, вітер зникає і все навколо застигає. Сніг сяє, ніби світ перевернувся і зірки впали на землю. Роздумую, якими словами можна було б описати в тексті красу цього пейзажу, коли помічаю яскраво червоні ягоди, що виблискують на кущі. Вони виглядають так, ніби їм тут не місце: іскра життя серед мертвого холоду. Раптом, у пам’яті спливають слова бабусі: «Не чіпай взимку червоних ягід. Небезпечне те, що виглядає живим, коли має бути мертвим». Ягоди нагадують мені Ганну: бездоганні, чужерідно красиві та можливо згубні. Мабуть, тому вони так і приваблюють, хоча я добре розумію, куди мене це приведе. Зриваю ягоди, одну за одною, та наповнюю кишені.
Я прямую до центральної площі: вона тісна та пошарпана, посередині —колодязь. Вдень там завжди блукає хтось із селян. По дорозі, з’їдаю всі ягоди та коли, нарешті, дістаюсь площі, шум у вухах заглушає всі інші звуки. В очах темнішає, ноги підкошуються і я падаю на кам’яну кладку, втрачаючи свідомість.
— Він не дихає!
— Ти певна?
— Безсумнівно!
Я розплющую очі.

ГАННА

— Дев’яті від проклятої зими, загально сільські збори оголошую відкритими, — зітхає сільський голова з невеличкої дерев’яної трибуни. — Не перший раз, їй бо, знаєте, що робити. Хто за те, щоб продовжити договір?
— Невже ми знову це зробимо, людоньки? — схлипує бабця Одарка. — Господи, прости нас, грішних…
— Та хіба ж ми маємо вибір? — шепоче один із селян.
Руки, одна за одною, нерішуче підіймаються догори. Рішення дається важко, але приймається одноголосно, від найпершого голосування тієї самої, проклятої зими, коли ми, так, як і зараз, зібралися в цій церкві.
— Прийнято, — Макар Петрович опускає очі. — Тепер найскладніше. Як ми це зробимо?
Селяни метушаться та перешіптуються.
— Чому все щоразу так тяжко… — чується зітхання. — Хіба ж нема простішого способу?
— Ти знаєш правила! — гаркає голова. — Це має бути його рішення. Ми можемо лише підштовхнути, переконати…
— Трошки прибрехати, — гірко всміхається вдовичка Марта. — Просто скажімо, що так він житиме вічно та матиме вдосталь часу, щоб писати книжки. Хіба це не правда?
Люди вигукують один за одним:
— Та хіба ж він повірить в ці казочки? Зараз люди зовсім інші, не те що в наші часи…
— Треба якось так зробити, щоб він сам на це зважився. Без нашого втручання.
— Треба легенько його з рівноваги збити. Показати те, чого він не має бачити. Десь сказати, десь змовчати… Хай тінь випадкова прослизне чи вітер завиє. Може, хлопець сприйме те, як знак.
— Ненадійно це все, — Макар Петрович чухає голову. — Нам план потрібен, чіткий та вірний.
— А що, як розповісти йому правду? — питаю я. — Може, не всю, лише так, щоб він зрозумів… Тарас людина добра, я відчуваю.
Всі затихають та обертаються до мене.
— Не кожен добродій життя готовий віддати… — доноситься з натовпу.
— А ви бачили, як гість на Ганнусю задивлявся? — бурмоче Одарка. — Запримітив нашу дівку!
— А оце вже думка хороша… — каже голова. — Ганно! Поспілкуйся з паном та по добріше будь, по лагідніше. Ти йому ближче всіх. Підійди до Тараса з теплом… А коли розтане серце чоловіче, ти йому все і розкажеш, як є. Тільки, обережніше, щоб він готовий був, розумієш?

***

Коли настала та сама зима, я ще не знала, що згодом в нашому селі її наречуть проклятою. Моє тіло згасало день за днем, м’язи всихали і я намагалася рухатися менше, щоб зберегти сили. Продовжувати дихати.
— Ти молода, Ганно, міцна тілом і духом, — казала мені вдовичка Марта, коли відходила. — Ти зможеш вижити, не здавайся.
І я щиро в це вірила, аж поки моя остання іскра не почала затухати. Здавалося, що під шкірою були самі кістки, така я була виснажена. Руки стали тонкими, як гілочки, а голос перетворився на хрип, якого я сама не впізнавала. Страх сковував мене, не даючи зробити вдих. «Ну чому зараз? Я тільки почала жити… Не встигла пізнати ні кохання, ні сімейного щастя» — крутилось у голові, коли встати з ліжка було вже несила. А потім, тепло — і порожнеча.
Коли я розплющила очі, всі відчуття змінилися: більше не було болю, холоду та того щемлячого стискання всередині, що ночами не давало зімкнути очей.
Я опинилась у церкві, разом з іншими селянами, свічки горіли, але полум’я не здригнулося, коли я пройшла повз. Я піднесла долоні до вогню, але тепла на пальцях не відчула. За вікном свистіла хуртовина: вона ніби співала про наш порятунок. Або прокляття?
З трибуни посміхалася Незнайомка. Молода, неймовірної вроди жінка. Але краса її здалась мені застиглою, а очі порожніми. Минули роки, поки я зрозуміла, ким насправді Вона була. В той день, її пропозиція прозвучала благословенним спасінням, а сама Вона вбачалась янголом, що прийшов врятувати село від погибелі.
Понад усе, я хотіла жити. І саме це Вона пропонувала:
— Ви маєте жити так само, як раніше, навіть якщо щось відчуватиметься інакше. Можете згадати про цю розмову лише раз на десятиріччя: коли вирішуватимете, чи хочете продовжити наш договір. Це перша умова.
Друга умова звучала як дрібничка: ми не могли поїхати. Але, більшість мешканців і так не покидали село все життя, тож це мало кого хвилювало.
— Третя умова — жертва. Раз на десять років, в село приїжджатиме мандрівник і він має приєднатися до вас, — сказала вона. — Добровільно. І часу на все про все — одна зима.
— А якщо не схоче? — спитав хтось.
— Якщо людина відмовиться приєднатися до громади, договір буде припинено, — промуркотіла незнайомка. — Погодьтеся, це щедрий дарунок: одне життя за ціле село.
Усі закивали. Не такою і великою була ціна: це не кінець, а скоріше перехід в інший стан. Навіть ліпший. Ніхто більше не страждатиме, не хворітиме… Ніхто не вмиратиме.
— А чому тільки одна зима? — прозвучало ще питання. — Якщо не встигнемо?
— Такі мої умови. Не встигнете — договору кінець. Повернетесь на той шлях, з якого я вас забрала. Але я б на вашому місці не вірила, що по той бік на когось чекають щасливі дні в серпанковому полі. Було б там добре, я б і сама пішла.
— Та хіба ж нам вирішувати долю людську? На все воля Божа, кому жити, а кому вмирати! — відказав сільський голова.
— Ви можете зупинити все, якщо більшість проголосує проти. Хтось один не може піти. Ви всі або тут, або там.
Коли прийшов час голосувати, всі підняли руки. Пропозиція була доброю, ліпшою за холодну невідомість. І, направду, все що завгодно здавалося мені кращим за смерть. Незнайомку ми більше ніколи не бачили, але її образ закарбувався в моїй пам’яті. Відчуття, що Вона спостерігає, не покидало ні на день.

***

Першої ж осені, птахи полетіли й не повернулись. Кури вмерли, а собаки втекли.
— Тобі треба заміж вийти, Ганно, — повторювала вдова Марта, з якою ми особливо зблизилися за перше десятиріччя. — Не гоже такій гарній і самій бути!
— Ти по гарніше мене будеш, але така ж самотня. Хлопців у селі геть мало, та й ті вже посваталися. І до жодного з них в мене душа не лежить…
— Ось почекай трохи, взимку приїде мандрівник, то може, як на нього глянеш, так з першого погляду й закохаєшся! А я свого вже зустріла, та втратила. Іншого не буде.
Марта як у воду гляділа і, як тільки випав тогорічний перший сніг, дійсно приїхав у село парубок. Статний і молодий. Тоді ми проголосували вдруге, юнак закохався в одну дівчину та залишився. Він посміхався їй, коли різав руки заточеним ножем.
Наступного разу прибула жінка. Вона була хвора тяжко та коли дізналася нашу історію, теж лишилася. Вона проковтнула всі свої ліки разом, заливаючись сльозами.
Час йшов, селяни знову і знову приймали рішення продовжити договір, руки злітали, напруга наростала, сумніви множилися, і в мене з’являлося відчуття, що ми не просто йшли проти природи, а коїли справжнє зло.

***

На початку цієї зими все змінилося. Коли я побачила непритомного Тараса, побачила, як здіймалися його груди від кожного вдиху, серце (якщо воно в мене ще було) защемило. Я зрозуміла, що він той самий. Принаймні міг би ним стати. Він нагадав про бажання, які я мала до тієї проклятої зими. Я мріяла про кохання.
Коли він вийшов із машини, мені, як ніколи за останні роки, захотілося вдихнути. Відчути запах його поту, запах живого тіла, зимового лісу, який я вже зовсім забула.
Я боялася його торкнутися, не хотіла лякати. Бо знала, що нікому не сподобається холодна дівчина, яка майже втратила свою душу. Але тоді, біля річки, я вперше торкнулася його руки й він не відсахнувся. Це вселило в мене надію.
Я більше не потребувала сну, але роками продовжувала лягати в ліжко, закривати очі та провалювалася в забуття без сновидінь. Але, коли Тарас захворів, я більше не могла спати навіть так. Хвилювання п’янило мене, бо я не відчувала і малої долі таких емоцій ледь не сто років. Сильнішим за це був тільки страх.
— Ти не можеш померти так, Тарасе, — шепотіла я, поки він спав. — Ти не можеш покинути мене. Будь ласка, виживи зараз, щоб потім мати шанс лишитися. Я так хочу, щоб ти зостався зі мною…
Поки він спав, я сиділа поруч та рахувала його вдихи. Один, два, три. Вісімдесят. Двісті десять. А коли Тарас починав ворочатись і я розуміла, що він от-от прокинеться — одразу тікала.
Я точно знала, що потрібно робити. Його погляд говорив сам за себе: Тарас закохався. З ним я почувалася живою. Але хіба ж я мала право обміняти його майбутнє на своє щастя?
— Мені здається, я кохаю його, — сказала я Марті, коли до кінця зими лишалось кілька тижнів.
— Хіба це не чудово, люба? Тоді він не вертатиметься до міста, а ми не матимемо клопоту наступні десять років.
— Але як я можу так вчинити? В нього ціле життя попереду! Тарас може одружитися з гарною дівчиною, яка подарує йому дітей. Я ніколи йому цього не зможу дати. Якщо однієї мене буде замало? Якщо я не зможу зробити його щасливим?..
Якби я могла плакати, сльози полилися б з очей рікою.
— Якщо ти не зробиш цього, для нас усе буде скінчено. Хіба цього ти хочеш?
Я похитала головою, але направду, не знала, чого хотіла більше: щастя для Тараса, чи щастя для себе.
— Хіба ж це життя Марто? Від нас лишилися лише тіні. Ні тепла, ні снів, ні майбутнього.
— Але також ні смерті, ні болю.
— Тільки відчуття провини, — гірко всміхнулася я.
— Я люблю тебе, Ганно, але інколи мені здається, що з роками ми перетворилися на пусті оболонки, які вже не здатні ні на які почуття. У всього є своя ціна.

***

Коли я бачу, як люди збираються на площі, одразу розумію, що сталося і біжу з усіх ніг. Серце, що давно не б’ється, стискається від жаху і, здається, мої ноги летять над кучугурами. До кінця зими ще кілька днів! Я мала його відмовити, мала сказати всю правду, а не підігравати історії «вічного кохання». Але ж я кохала його… Кохаю.
— Він зробив це, — шепоче хтось. — Тепер, ми знову маємо час.
Коли я наближаюсь, люди розступаються і я бачу в їх очах суміш полегшення та провини.
— Господи врятуй його душу, — хреститься бабця Одарка.
Тарас лежить на землі. Опускаюся на коліна, а всередині мене розриває: що я наробила? Але схоже, вже нічого не виправити. Його щоки, які ще вчора рожевіли від мого доторку, тепер бліді, як сніг. Груди не здіймаються: дихання немає. Торкаюсь шиї: серцебиття зупинилося.
— Він сам прийняв рішення, Ганно, — шепоче Марта, торкнувшись мого плеча. — Він обрав це, не ти.
Якщо це можна назвати життям, я житиму далі з тягарем свого гріха. Чи пробачить мені Тарас, коли дізнається, що його смерть була частиною нашого проклятого договору?
— Пробач мені, пробач, — шепочу я.
Раптом, його повіки тремтять і я завмираю. Коли Тарас розплющує очі, я тримаю його за руку, холодну, як лід. Холодну, як я. Але вперше за сто років, я не сама.
— Ганно…
Я торкаюся його щоки, але діра всередині росте та зжирає мене.
Відчуваю спиною пекучий погляд і озираюся: в тіні церкви стоїть Незнайомка. Вона всміхається та киває мені. Договір подовжено.