Мій пензель, просякнутий єлеєм, упав на землю з глухим звуком. Трохи прокотився і застиг у тіні Моноліта. Я стояв посеред Зали. Світло рун згасло, наче ніколи його промені не торкалися моєї шкіри. Моноліт Вічного Духа став чорним.
Моє тіло вкрилося сиротами. Хвилі дрібних судом прокотилися від плечей до попереку. Досконала гладкість священного каменя цього разу не викликала радості.
Тут більше не було роботи для мене.
Я притиснув долоні до грудей, туди, де колись жила Віра, і відчув лиш холод.
Та щоб зрозуміти цей холод, треба пригадати його тепло.
Мене кликали Мазуном. Я волію думати, що звали так, бо мій одяг був завше просякнутий єлеєм, а не тому, що вони насміхалися над моєю невдачливістю.
Раніше я щодня вдивлявся в пори, яких тисячі. Вони були наче дрібні роти, а камінь дихав крізь них. Втягував кисень, молитви, втому. Мою теж.
Та ніколи було думати, треба було працювати.
Моя зміна починалася до першого променя сонця, коли Зала була лише біло-сірим простором. Рівне біле світло рун Моноліту ковзало моєю спиною, що вічно і вкотре була зігнута в праці. Світло не надто гріло, а радше наповнювало простір, нагадуючи, де я.
Я брав свій пензель – товстий, збитий, з дерев’яною ручкою, відшліфованою мільйонами рухів. Я занурював його в глиняний горщик, наповнений єлеєм. Його запах солодкий, потужний. На пальцях він залишає жирний, невмирущий слід. Це запах рутини, запах покори, запах, який я вдихав щодня і знав краще, ніж кожну з молитов, що повторював рано і ввечері протягом усього свого життя.
Найгірше, що було в моїй роботі — це дрібні тріщини. Їх не видно, доки не втреш усе навколо. Тоді — раз — і смуга. Та лікувати — то не моя робота. Моя робота – це бездоганність гладі. Тоді я був переконаний, що як тільки я кинув би пензель, не закінчивши, то сила Моноліту почала б витікати. Єлей запечатував, покривав камінь тонкою вуаллю, щоб його спраглі пори-роти не роззявлялися над міру.
Але останнім часом Моноліт був неспокійний. Одного разу вранці я помітив це не на дотик, а на зір. Я закінчив свій сектор і підійшов до рунного контуру.
Руни, викарбувані по периметру Моноліту, давали рівне біле світло. Вони були серцем енергії. Але одна із рун раптом почала пульсувати. Не рівно, як зазвичай, а сіпаючись, як зболене серце.
Я обережно відсунув свій горщик з єлеєм і дістав з-поза пояса тонкий скребок, інструмент, якого я не показую Магістру. Я почав зчищати вапняний наліт із контуру руни. У цей момент вона погасла.
Моноліт дихнув на мене хвилею холоду.
Я швидко наніс єлей на контур і натиснув. Світло повернулося, рівне, холодне, біле. Та я пам’ятаю ту мить, коли бачив чорноту. Вона викарбувалася в моїх споминах намертво, наче хтось навмисне її там вирізьбив.
Аж тут нагорі, над моїм сектором, зупинилися кроки. Легкі, мов невагомі. Не такі, як мої, що залишають масні сліди на плитах.
— Мазуне, ти вже тут, — голос Магістра тонкий і чистий, як дзвін.
Він стояв, височіючи наді мною у своїй світлій рясі, і запитував:
— Як сьогодні наш Вічний Дух? Усе гаразд?
Я закінчив свої рухи, розтер єлей до блиску.
— Гладко, Магістре. Усе гладко.
— Чудово. Віра наша, знаєш, — Магістр говорив тихо, ніби читав з книжки, — це стан розуму. Наші думки мають бути чистими, як джерело. Тільки тоді Моноліт відбиватиме Світ, не спотворюючи Первісну Ідею. Ти розумієш, Мазуне? Чиста думка — це основа. І тільки з такими думками треба братися за роботу.
Я дивлюсь на свій рукав, масний від єлею. Моя робота не про думки, не про вібрації. Моя думка брудна, як мій одяг.
Але моя робота чесна.
— Розумію, — проказав я, зчищаючи залишки єлею з долонь. Мій погляд застряв на сандалях Магістра, фіксуючи, що хоч ті й гарні, та надто тонкі для підлоги Зали. Якби він тут був стільки ж часу як я, його ноги задубіли б дуже швидко.
Магістр зробив крок і почав свою роботу: водити руками біля поверхні Моноліта, шукаючи пори та тріщини у силовому полі. Його робота не залишає бруду, тож не дивно, що він носить білу рясу.
Я продовжив звично вдивлятися в пори. Камінь дихав, але його дихання було важким, рваним. Повітря в Залі загусло, ніби невидимий пил осів не на плитах, а в моїх легенях, та легенях Моноліту. Я торкнувся каменю, і відчув під пальцями ледь помітне, низьке тремтіння, наче всередині каменя щось повільно ворушилося, прокидаючись від тисячолітнього сну.
Спершу я подумав, що це моя уява. Буває: якщо довго дивитися на гладку поверхню, бачиш те, чого нема.
Але потім з-під поверхні, де починався тільки-но перевірений Магістром сектор, виступила темна пляма і цівками стала стікати донизу, забруднюючи й мою зону праці.
Я нахилився ближче. Тріщини не було видно, але я чув, як смола сичить, а крізь її запах (нудотний і кислий) на мить пробився запах гару. Сягнув рідини пальцями, та відчув пульсацію.
Чомусь подумалось, що Моноліт кровоточить?!
Аж тут з’явився Магістр, який зупинився настільки близько до мене, що я відчув його подих. Він схилився, але, звісно, не торкаючись смоли, почав оглядати пляму.
— Це нормальна реакція, Мазуне, — сказав він, і його голос знову був чистим, як дзвін, але тепер у ньому відчувалася сталева натягнутість. — Ти знаєш, Моноліт прийняв багато Первісної Енергії. Це просто надлишок, що виходить через його пори. Витри, нанеси єлею, і гармонія відновиться.
— Добре, — кивнув я, але його слова нічого не пояснили моїм долоням.
Та й самому Магістру, здається, теж. Хоч обличчя його залишалося спокійним, я помітив дрібне тремтіння рук, що виступали з-під складок широких рукавів. Ледь помітно зсунулися плечі, наче він намагався приховати напружений подих. Він не торкався плями. Він її боявся.
А я торкнувся її знову. Це була не просто смола. Вона була тепла, густа і тягуча, що аж оповила собою мої пальці. На мить мені здалося, що я чую з глибини Моноліта щось схоже на глибокий, утробний стогін. Не гучний, але низький звук, який вібрував на рівні моїх кісток, ніби кремезний кам’яний звір прокинувся і виє від болю.
Це справді я чув, чи це вплив рун? Я не знаю.
Я не міг це ігнорувати. Я знав Моноліт краще за свої мозолі. Це щось нове, що виривалося назовні. Чорна недуга, викликана брехнею тих, хто мав його захищати. Мені треба це запечатати, перш ніж зараза дійде до ядра.
Я підняв погляд вгору, та Моноліт Вічного Духа стояв нерухомо. Тільки його очі, зазвичай спокійні, тепер блищали занадто сильно. Я відчув, як його погляд палив мене світлом, що наче розжарене проникало під шкіру, розігріваючи кров у моїх жилах.
А, може, мені здалося.
Та враз угорі світло факелів почало не просто миготіти — воно сіпалося, мов у агонії. А з повітря, немов із тріснутих небесних уст, лунали глухі, загробні голоси духів. Здавалося, ніби Коло Оракулів, механізм, що мав стримувати потік знань, не впорався. Уся ця енергія, як грубий, неперетравлений згусток, скупчилась тут, у Залі Моноліту.
Голоси плутались, гриміли, перекрикували один одного, аж повітря в Залі дрижало. Це був не просто шум. Це було схоже на збій.
— Ватажок рухається на Столицю…
— Верховний Архімагістр не вміє навіть пензля тримати! Його слова — порожня брехня!
— Ватажок іде, щоб очистити Віру!
— Не було жодної первісної загрози з Периферійних Земель!
— Ватажок — зрадник!
Я переглянувся з Магістром. Він застиг, зависнувши посеред дії. Він дивився вгору, намагаючись, мабуть, знайти пояснення цьому хаосу у своїй Вірі.
Я ж відчував його. Мені не треба було знати, чи втратив Вічний Дух владу. Я знав, що камінь, який я запечатував єлеєм, волає від болю.
— Мазуне, — прошепотів Магістр, а його чистий голос був майже нечутний. — Він… слухає.
І справді — Моноліт ніби нахилився вперед. Вся його кам’яна маса несподівано стала живою вагою. Потім камінні голоси замовкли, різко, наче хтось перерізав усі нитки одразу.
Мить — і з них вирвався останній крик:
— Ватажок уже в дорозі! Він іде по обіцяне!
У цю саму секунду Моноліт здригнувся так, що я не втримався на ногах. Його реакція була жорстокою, фізичною. Поверхнею пробігли дрібні блискавки гніву, що випалювали камінь, а повітря наповнилося різким, кислим запахом. Я чув це навіть крізь аромат єлею.
Я підвівся, та все ще на пальцях залишалось фантомне відчуття пульсації смоли. Тихцем відчинив бічні двері, відсуваючи товсту плиту, що захищала нас від зовнішнього світу, і визирнув у двір. Там, над промерзлою землею, крізь туман ранку, тягнулися силуети. Величезні, чорні, масивні — це були Ватажок і його Орда.
Їхня сила була не магічною. Земля дрижала під ногами, каміння ледь не підстрибувало. Повітря дзвеніло не від рун, а від їхніх кроків. Орда була страшною силою. Орден називав Орду шкуродерами, єретиками та нечестивцями, але при цьому найняв їх, вірніше, так звано «викупив» у тюремних ямах, а очолив цю орду Ватажок. І саме вони, без броні та, як казали, без моралі, брали ті Криваві Кургани Периферійних Земель, які наші легіонери не могли навіть оточити. Їхня зброя — кігті та палиці — була безжальною і справжньою.
Ватажок розумів: його золото, яке обіцяв Орден, не дійде. Його, кажуть, розікрали ще до того, як воно дійшло до чистих думок Магістрів. І він ухвалив рішення: взяти його сам. Не словами, а грубою силою.
Я дивився на Орду, що підходила до Столиці. Моє серце билося так, що здавалося, воно розіб’є мої ребра.
Легіони Ордену стояли, як завжди, впевнені й величні своїм виглядом. Вони були занадто чисті, занадто величні, щоб реально битися. Шкуродери ж рухалися потужно, наче повінь, долаючи за години немислимі відстані.
Я дивився, як Орда йшла крізь Легіони. І Легіони розчинялися. Не від удару і не від поразки, а від самого шоку несподіванки чи від ілюзії, яка розбивалась об правду реальності. Вони опускали щити, бо не знали, який наказ виконувати: бити свого, який іде по чуже золото, чи захищати Моноліт, який цей грабіж допустив. Їхня обітниця не передбачала внутрішнього конфлікту.
Серед цього стояв Ватажок. Величезний, із вогненними очима, сповненими ненависті, яка була така ж помітною, як запах єлею від мене.
Його Орда не просто йшла на Столицю. Вони йшли, щоб показати, що існує сила, яка реально воює, тоді як усе решта — лише на показ. Наша Віра — лише глянець.
Я тримався за поручні. Шукав очима знайоме обличчя. І знайшов: мій друг-легіонер був там, його щит я бачив вчора, коли той натирав його до блиску, вихваляючись своєю військовою доблестю. Легіонер стояв на передньому фланзі, його поза була бездоганною, але це тривало не довго. Я побачив, як мій друг, з його досконалою бронею, почав хитатися. Він не впав, він просто відступив. Його щит, блискучий і чистий, став немовби непотребом перед реальністю Орди. Ніби вся його доблесть була лише черговим шаром єлею, що зліз зі справжньої, сірої реальності.
Мої ноги тремтіли. Серце стукотіло. Я бачив, як світ Ордену, наша Віра, моя щоденна робота, усе, що я підтримував, руйнується на очах.
Але ніхто не кричав. Дивно. Лише звук кроків Шкуродерів і тихий стогін Моноліту десь унизу, який я відчував під своїми руками.
Орда не спішила. Ватажок зупинився посеред двору, і його Орда зупинилася разом із ним, як величезна кам’яна тінь, що вкоренилася в землі.
Ті ж самі загробні, кам’яні голоси, що билися в Залі Моноліту, вирвалися назовні. Вони перетворились на клуби чорного диму, що обліпили Ватажка. Духи шепотіли йому щось прямо у вогненні очі — не людські слова, а наказ, вирваний із самої суті Вічного Духа.
У цьому хаотичному гулі, де кричали про зраду, золото та порожні обіцянки, раптом пролунав інший, несподіваний голос. Він був не кам’яний, а гугнявий і наполегливий, наче той, хто говорить, намагається перекричати ехо, але сам сидить у великій бочці.
— Зупинись зараз! — лунало з диму. — Досить, ти загрався! — доносилося з іншого боку, голосом, що пахнув чимось прісним і крохмалистим. — Не треба більше! Інакше… — шипів голос, наче зміїно, — ти пошкодуєш!
Я напружив слух. Це був голос Лорда дружнього Білого Ордену — того, хто завжди був на нейтральній межі, ніколи не втручаючись, якщо це не стосувалося торгівлі зерном чи дорогами.
Моноліт спілкується з Ватажком через посередника?
Мене здивувало використання кулуарного тиску Монолітом, та ще й через таку дрібну, прагматичну фігуру Лорда Білого Ордену.
Щойно шепіт стих, Ватажок, мов гора, яку посунули, повільно розвернувся і повів свою Орду геть. Без бою. Без пояснень. Просто пішов. Залишивши по собі лише сліди бруду і смертельну тишу.
Я повернувся на нижній поверх, почувши крики Магістра.
Він стояв навколішках біля Моноліту, його біла ряса тепер була прикрашена цівками чорної смоли. Він намагався витерти її, але лише розмазував по поверхні.
— Мазуне! Неси єлей! Більше єлею! Ми повинні це запечатати!
Я дивився на пляму. Вона була реальною, фізичною, смердючою, живою. Це було гниття. І навіть Моноліт, наш мовчазний правитель, тепер не міг його стримати.
Я продовжував наносити єлей на решту Моноліту, але плями залишалися мертвими зонами. Світло рун крізь них не проходило. Щоранку я бачив її — чорну смолу, що сочилася крізь поверхню.
Згодом я дізнався, що найманці розділилися: Ватажок та його найбільш віддані Шкуродери вирушили на нейтральні землі Білого Ордену, під протекцію того самого гугнявого Лорда-посередника. Але найгірше було інше. Значна частина Орди, та, що була зламана, була поглинута нашими Легіонами. Їхні брудні кігті, їхня дика сила тепер мали служити чистим ідеалам, підкоряючись наказам Верховного Архімагістра, якого вони ще вчора називали брехуном.
Я намагався знайти в цьому логіку. Можливо, щоб зберегти Віру, потрібно поглинути бруд? Це було невимовне жорстоке, та, мабуть, єдине правильне рішення для вищої мети.
А потім прийшла звістка: Ватажок загинув, коли його небесний візок розірвало на частини невдалим магічним поєднанням? Ні, це не була випадковість. Моноліт просто позбувся хвороби. Так само як лікар відсікає мертву кінцівку, щоб зберегти тіло. Це жорстоко, але він захистив нас.
Я подивився вгору Моноліту. Його очі не блищали, як раніше. Ні тепла, ні світла — лише холодна спокійна сила.
А тоді, коли я повернувся до роботи у своєму секторі, чорні смоляні плями зникли. Поверхня стала досконало однорідною. Я обережно промацав її. Ідеально.
Моноліт став чорним. Чорним, як порожнеча. Це відчуття ідеальної гладкості мало б принести мені найбільший спокій. Та я раптом зрозумів увесь обман. Я думав, ми боремося з брудом, щоб Віра стала чистішою. Моноліт не зцілився — він зрадив істину, яку сам же випустив, не переміг гниття, а приховав його докази.
Моя робота була завершена. Пори зникли. Тисячі дрібних, спраглих ротів закрилися. Моноліт Вічного Духа більше не дихав, не стогнав, не виділяв смоли. Він став досконалою, млявою, німою чорною поверхнею, яка нічого не відбивала, і не пропускала світло рун.
Магістри й Легіонери раділи. Вони знову ходили Залою у своїх білих, сліпучо чистих рясах, говорячи про силу Віри та перемогу над Ватажком. Вони сміялися, їхні голоси були дзвінкі та порожні.
Я відчув, що я тут більше не потрібен. Поволі зняв із себе робочий одяг. Він був важкий від років праці, просочений липкою, солодкою брехнею єлею. Я залишив його на купі біля горщика, поруч із грубим, старим пензлем і тонким скребком. Це було моє життя. Я залишив його.
Вийшовши у двір, я відчув на обличчі справжню, не заплямовану єлеєм, прохолодну свіжість ранку. Я попрямував до воріт Ордену. Ніхто не зупинив. Я йшов. Кожен крок був кроком у справжню порожнечу.
Вони не хотіли бачити, не хотіли чути. Вони хотіли лише глянець, і тепер вони його мали; ідеальний, чорний, абсолютно мертвий. Я більше не міг служити цій чорній досконалості, краще бути живим брудом, ніж мертвим глянцем. Я пішов в нікуди, несучи пам’ять про плями, які були чеснішими за все. Всередині мене була лише крижана пустка, що утворилася у грудях, там, де колись жила Віра.
Опинившись за межами Ордену, все більше пазлів у моїй голові почали складатись в єдину картинку. Я думав, мені вже не може бути гірше, та потім зустрів біженців із Периферійних Земель. Нам завше казали, що це землі, сповнені хаосу, ідеологічної скверни, які потребують нашого чистого втручання.
Але ті, кого я зустрів, не були дикими — вони були освічені, інтелігентні, налякані, але горді. Вони не просили милостині, а шукали чесної праці і вільно спілкувалися мовами, які я ледь розумів, бо ж я гадав, що мені достатньо знати тільки мову нашого Ордену, адже її скрізь мали розуміти. Це була ще одна фальш, в яку я вірив, і не піддавав сумнівам.
Але найбільше мене вразило інше. Попри втому й дорогу, вони трималися так, ніби зберігали в собі якусь глибоку, неспішну силу. Жінка співала дитині тиху колискову, і ця пісня звучала сильніше за будь-які наші бойові марші. Старий розповідав про свою землю так, ніби це не країна руйнувань, а сад, який обов’язково проросте знову. І в кожному з них була та дивна гідність — спокійна, незламна. Така, що змушувала мене соромитися власної сліпої віри. І в цьому всьому не було нав’язаного пафосу, не було єдиного завченого наративу.
Вони любили та горювали за своїм домом, спільно, але кожен мав свої щирі причини. І саме тоді я вперше подумав, що, можливо, дикими були не вони. Диким був наш страх перед правдою, наші накази, що забороняли питати «чому», наша впевненість у власній непохитній правоті.
Вони йшли далі — втомлені, але не зламані; розгублені, але не спустошені. Поруч із ними моє колишнє життя скидалося на клітку, яку я вважав храмом. І ця думка ранила глибше за все: я раптом зрозумів, що ніколи не знав, що таке справжня сила — тиха, людська, співчутлива, точно не як камінь, що я обмащував єлеєм щодня. Сила, яка не кричить про себе, не вимагає поклоніння, не потребує рун чи святилищ.
А зараз я тут і ви чуєте мою історію.
Я можу розповісти правду — брудну, смердючу, справжню — лише тепер, коли я поза цим усім. Я не знаю, що мене чекає завтра. Моя єдина, справжня радість у тому, що мені більше не треба повертатися в ту Залу. Не треба брати той пензель. Не треба втирати той єлей, знаючи, що він запечатує брехню.

***
Магістр провів долонею над ідеально чорною, німою поверхнею Моноліту. Його біла ряса знову була чистою. Він відчував спокій, і тотальну, абсолютну владу. Немає смоли — немає кризи.
Згодом він опинився в особистому кабінеті Верховного Архімагістра. Там було тепло, сухо і пахло не єлеєм, а старим, дорогим пергаментом від магічних розрахунків.
— Він пішов, — сказав Магістр, його голос був спокійний і рівний. — Як ви й передбачали, Архімагістре. Він залишив свій брудний одяг і пензель.
Архімагістр, фігура не менш сліпуче-біла, ніж його вбрання, кивнув, не відриваючи погляду від карти. На ній мерехтіли слабкі світляні точки (запечатані анклави).
— Звісно, пішов. А ти наче сумнівався в тому, що я маю правоту, — Архімагістр говорив, ніби пояснював дитині. — Його свідомість застрягла на рівні пор. Він бачив бруд, він бачив смолу, він бачив, що ми примусили Ватажка піти, а потім прибрали докази. Його примітивний розум не зміг винести того, що істина має бути стерта заради гармонії.
— Гадаю, він думав, що ми не помітили його відходу, — з легкою зневагою промовив Магістр.
— Так і має бути, Магістре. Це добре, що він сам зрозумів, що став зайвим.
Магістр дивився на двері:
— Ми дозволимо йому піти?
— Звісно. Хай відчує свободу. Нехай він думає, що виграв. Це важливо. Народ має бачити, що система дозволяє вихід. Це створює ілюзію вибору. А нам не потрібні істеричні пошуки брудного мазуна. Він небезпечний не своєю силою, а правдою, яку він може вимовити вголос. Добре, що йому ніхто не повірить.
Архімагістр нарешті подивився на Магістра, і його очі були холодні, як крижане світло рун, коли він сказав:
— Ми почекаємо, доки він втратить пильність. Тоді ми застосуємо магічні потоки для очищення бруду. Це буде нещасний випадок. Жодного зв’язку з Монолітом.
— Зрозуміло, — сказав Магістр, і його обличчя вперше за довгий час осяяла справжня, чиста радість. — Досконале, бездоганне очищення.
— Його історія стане останньою послугою Ордену, — підсумував Архімагістр.

6 відповідей

  1. Ідея подана виразно: метафора Віри є влучною, вдало розкрито поняття «заперечної брехні». Текст місцями перевантажений: окремі сцени повторюють одна одну, а основна ідея стає очевидною занадто рано. Речення часто задовгі, надлишок займенників і прикметників сповільнює ритм. Загалом текст потребує редактури.

  2. Це оповідання про політику.
    Скоріше схема, ніж повноцінний сюжет. Але від цього воно тільки гостріше й актуальніше.

    Тут є купка хитровимаханних дядечок, які прикривають свої стрьомні ділішки красивими словами про Моноліт і Віру. А щоб ця ідея жила серед мас, вони користуються наївними людьми, які в це щиро вірять і працюють на систему.

    Коли наївні люди прозрівають і бачать, що по факту брали участь у грабежах і геноциді, ця купка хитровимаханних вирішує їх прибрати. Під виглядом нещасного випадку.

    І от що мені тут найбільше не вистачило. І це реально важливо!
    В оповіданні не стоїть питання: “А хто взагалі дав цим людям право лізти в життя інших?
    Хто дозволив їм таке? І хто і чому, у них це право не забрав?”

  3. Мені тут ввижається короткий переказ останніх кількох років життя з-за порєбрика. вагнеровці, біженці і все таке… Задуматися є над чим. Сам текст сприймається дещо важкувато.

  4. От начебто все добре. Неспішна і виважена оповідь. Стилістично красива. З роздумами і метафорами. Але… ЧомУ не мають повірити у словах послушника? Що такого він розкрив страшного, аби його прибирав уряд? Ну став моноліт гладким і мертвим — ну і що? Ми не бачимо що відбулося глобально — тільки з перспективи оповідача у кризі віри. Це не схоже на якусь приховану правду, яка відкрилася тільки герою — це схоже на його точку зору, з якою не згодні інші. Красиво, але на що я дивлюсь?

  5. Ну блін, коли так багато метафор, то можна думати про що завгодно. По прочитанню твору в мене все склалося таким чином: Мазун – зед-пропагандист, який виправдовує жорстокості та хиби рашки, піклуючись про Моноліт – ідею руссского міра. Спочатку він робить це, вірячи що “расію можна спасті”, а потім хильнувши жорстокості, брехні, зради та абсурду, розуміє, що рятувати тут нічого, бо руссскій мір – люте гадство за своєю природою і всім навколо ок.

    За працю над складною темою, що, можливо, стосується поточних подій, від мене плюс. На місці із втручанням Лукашенка (але це не точно) трохи орнув. Дякую!

Залишити відповідь

0
    0
    Ваш кошик
    Ваш кошик порожнійПовернутись до книжок